Система технологічного обслуговування виробницта.Загальна характеристика.

Необхідними умовами нормального перебігу виробничих процесів на підприємстві є: постійне підтримування в робочому стані машин та устаткування, Інших засобів пращ; своєчасне забезпечення робочих місць сировиною, матеріалами, інструментом, енергією; виконання транспортних операцій та інших зв'язаних з ними робіт. Усе це має здійснювати ефективно діюча система технічного обслуговування виробництва.

У межах системи технічного обслуговування виробництва виконуються такі функції:

• ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування, догляд за ним і налагоджування;

• забезпечення робочих місць інструментом і пристосуваннями як власного виробництва, так і придбаними (купленими) у спеціалізованих виробників;

• переміщення вантажів, виконання вантажно-розвантажувальних робіт;

• забезпечення підрозділів підприємства електричною й тепловою енергією, паром, газом, стиснутим повітрям тощо;

• своєчасне забезпечення виробничих цехів (дільниць, окремих виробництв) сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом;

• складування та зберігання завезених (придбаних) матеріальних ресурсів, а також напівфабрикатів, окремих складальних одиниць, готових виробів.

До системи технічного обслуговування виробництва входять відповідні структурні підрозділи підприємства, що здійснюють перелічені функці

 

43. соціальна інфраструктура підпрємства.

Соціальна інфраструктура підприємства — це сукупність підрозділів підприємства, які забезпечують задоволення соціально-побутових та культурних потреб робітників підприємства. Вона, як правило, складається з підрозділів громадського харчування, охорони здоров'я, дитячих дошкільних закладів, закладів освіти, житлово-комунального господарства, організації відпочинку, заняття фізкультурою та спортом.

Забезпечення соціальних потреб здійснюється сукупністю певних підрозділів соціальної інфраструктури підприємства, до складу яких входять: їдальні, кафе, буфети; лікарні, поліклініки, медпункти; власні житлові будинки, заклади побутового обслуговування; школи, професійно-технічні училища, інститути (факультети, курси) підвищення кваліфікації; дитячі ясла та садки, бібліотеки, клуби; будинки та бази відпочинку, літні табори школярів, спортивні комплекси тощо.

Управління діяльністю підрозділів соціальної інфраструктури здійснює заступник директора підприємства з кадрових та соціальних питань. Йому підпорядковані відділи: кадрів, технічного навчання, адміністративно-господарський та житлово-комунальний, які вже безпосередньо керують діяльністю установ соціальної інфраструктури підприємства.

Рішення питань соціального розвитку колективу підприємства є одним з найважливіших факторів підвищення ефективності виробництва. Сучасні умови господарювання пред'являють високі вимоги до робітників, до рівня їх загальної освіти, професійної підготовки, творчої активності. Подальший розвиток здібностей людини є необхідною передумовою її успішної праці, пов'язаною не тільки з використанням сучасних машин і механізмів, але і з удосконаленням техніки і технології, використанням наукових досягнень у виробництві. З метою задоволення соціальних потреб працівників на підприємстві складається план соціального розвитку.

Цей план являє собою обгрунтовану та матеріально забезпечену систему заходів, спрямованих на удосконалення соціальної структури кадрів підприємства, покращення умов праці та побуту робітників, їх соціально-культурного обслуговування, підвищення трудової активності.

Передумовою ефективного управління персоналом підприємства є прогнозування змін у соціальній структурі колективу робітників. Так, встановлення необхідних відношень різних груп робітників за статтю і віком – ставить за мету своєчасне забезпечення потреб у кадрах діючого виробництва. Характер та зміст праці, що формуються під впливом досягнень науки і техніки, впливають на професійну та кваліфікаційну структуру колективу. У цьому ж розділі плану соціального розвитку значне місце відводиться заходам щодо підвищення рівня

 

45 Якість - це економічна категорія, яка відображає сукупність властивостей продукції (технічних, технологічних, економічних, екологічних тощо), що зумовлюють ступінь її здатності задовольняти потреби споживачів відповідно до свого призначення.Рівень якості - це кількісна характеристика міри придатності того чи іншого виду продукції для задоволення конкретного попиту на неї у порівнянні з відповідними базовими показниками за фіксованих умов споживання. Оцінка якості продукції передбачає визначення абсолютного, відносного, перспективного й оптимального її рівня. Абсолютний рівень визначають з допомогою обчислення показників без їх порівняння з відповідними показниками аналогічних виробів. Відносний рівень визначають, порівнюючи показники якості з кращими аналогами вітчизняних та зарубіжних зразків. НТПвимагає враховувати тенденцію підвищення якості, тобто оцінку її перспективного рівня - перспективних і пріоритетних напрямків та темпів розвитку науки і техніки. За новими видами продукції доцільно визначати оптимальний рівень якості, тобто такий, за якого загальна величина суспільних витрат, витрат на виробництво і використання (експлуатацію) повинна бути достатньою і мінімальною в певних умовах попиту. Важливе значення для оцінки рівня якості мають одиничні показники, які умовно можна об’єднати у:показники призначення (техніко-економічні), які характеризують корисну роботу (виконувану функцію). Сюди належать потужність, продуктивність, міцність, вміст корисних речовин, калорійність…

Підвищення якості продукції позитивно впливає на результати діяльності підприємства.

Сучасні умови господарювання вимагають від кожного підприємства запровадження і дотримання належного (дійового) комплексного механізму управління якістю продукції. Визначальними елементами цього специфічного менеджменту, що справляє найбільш істотний вплив на процес виробництва і постачання на ринок конкурентоспроможної продукції, є:

стандартизація і сертифікація виробів;

стандартизація і сертифікація внутрішніх систем якості;

державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальності за їх порушення;

 

46 Так, відповідно до п.6. П(С)БО 16 "Витрати" витратами звітноао періоду визнаються або зменшення активів, або збільшення зобов'язань, що призводить до зменшення власного капіталу підприємства (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або розподілу власниками), за умови, що вони можуть бути достовірно оцінені. Елементами витрат визнається сукупність їх економічно однорідних потоків.. Об'єктом витрат є продукція, роботи, послуги або вид діяльності підприємства, які потребують визначення пов'язаних з їх виробництвом (виконанням) коштів.

За місцем виникнення витрати на виробництво групуються за цехами, дільницями, службами та іншими адміністративно відокремленими структурними підрозділами виробництв.

За місцем виникнення витрат витрати виробництва витрати цеху витрати діпьниці витрати служби

2. За видами продукції (робіт, послуг) витрати на вироби

витрати на типові зразки виробів

витрати на групи однорідних виробів витрати на одноразові замовлення,витрати на валову продукцію,витрати на товарну продукцію,витрати на реалізовану продукцію

3. За видами витрат витрати за економічними елементами витрати за статтями калькуляції

4. За способами перенесення вартості на продукцію прямі витрати,непрямі витрати

5. За ступенем вппиву обсягу виробництва на рівень витрат умовно-змінні витрати,умовно-постійні витрати

6. За календарними періодами поточні витрати

7.За способами перенесення вартості на продукцію витрати подіпяються на прямі та непрямі.До прямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом окремих видів продукції. До непрямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом кількох видів продукції (витрати на утримання та експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські витрати), що включаються до собівартості за допомогою спеціальних методів.

48 Методи обліку і калькулювання менш складні в простих виробництвах (наприклад: видобуток корисних копалин, вироблення електроенергії), ніж у виробництвах зі складними технологічним процесом (машинобудування, текстильне виробництво тощо).

Якщо виготовляють просту продукцію, яка не складається з окремих частин, вузлів, деталей, то на неї становлять тільки одну калькуляцію, як на готовий продукт. Якщо продукція складна, то окрім калькуляції на готову продукцію інколи становлять окремі калькуляції на що входять до складу даної продукції напівфабрикати (частини, вузли). Це ускладнює калькулювання собівартості. Розглянемо методи, які застосовуються при розрахунку собівартості продукції на підприємствах, в залежності від виду продукції, її складності, типу і характеру організації виробництва.

Розрахунок собівартості за техніко-економічними факторами

Собівартість продукції в річних і квартальних планах визначається на основі розрахунків техніко-економічних факторів, обумовлених розвитком виробництва, зміною структури продукції, інвестиціями в оновлення основних фондів, впровадженням нових технологій, змінами в організації виробництва і умовами матеріально - технічного забезпечення. Простий метод

Сутність простого або однопередельного методу полягає в тому, що прямі й непрямі витрати (без загальновиробничих витрат або з ними, в залежності від прийнятої облікової політики) обліковують за встановленими статтями калькуляції на весь випуск продукції.

Метод підсумовування витрат

Цей метод полягає в тому, що собівартість виду або одиниці продукції обчислюють підсумовуванням попередньо обчислених витрат на її виготовлення у всіх стадіях (переділах, операціях) технологічного процесу або шляхом підсумовано, витрат на виробництво окремих частин (деталей, вузлів, машино - комплектів).

Метод виключення витрат

Метод виключення витрат полягає в тому, що із загальної суми витрат на виробництво віднімається собівартість супутньої продукції, і отримана величина вважається собівартістю основного продукту.

Пропорційний метод

Пропорційний метод калькулювання застосовується у виробництвах, де використовуються декілька сортів марок виробів.

Комбінований метод

Застосовується у разі отримання в комплексному виробництві декількох основних і супутніх продуктів.

Позамовний метод

Є найбільш оптимальним методом обліку витрат і калькулювання собівартості продукції на підприємствах машинобудування та металообробної промисловості.

Фактична собівартість одиниці виробів визначається після виконання замовлення шляхом ділення суми витрат на кількість виготовленої з цього замовлення продукції.

 

49 В умовах ринкової економіки, коли головною метою підприємств є прагнення до одержання максимального прибутку, зниження собівартості продукції стає головним чинником на шляху його підвищення.

Собівартість продукції є не тільки найважливішою економічною категорією, але і якісним показником, на підставі якого можна судити про ефективність використання підприємством різноманітних видів ресурсів, а також про рівень організації праці на підприємстві.

З економічних і соціальних позицій значення зниження собівартості для підприємства полягає у наступному:

- у збільшенні прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства, а отже, у появі можливості не тільки в простому, але й розширеному відтворенні;

- у появі більшої можливості для матеріального стимулювання робітників і рішення багатьох соціальних проблем колективу підприємства;

- у поліпшенні фінансового стану підприємства і зниженні ступеню ризику банкрутства;

- у можливості зниження ціни реалізації на свою продукцію, що дозволяє значною мірою підвищити конкурентоздатність продукції і збільшити обсяг продажів.

Основним джерелом зниження собівартості продукції є зростання продуктивності праці. Це обумовлюється тим, що, по-перше, за рахунок зростання продуктивності праці досягається економія заробітної плати, так як зростання продуктивності праці призводить до скорочення витрат на виробництво продукції, а по-друге, завдяки зростанню продуктивності збільшується випуск продукції, за рахунок чого досягається зниження собівартості продукції шляхом економії непропорційних витрат.

Друге джерело – зменшення витрат на матеріали, паливо, енергію – має найважливіше значення для матеріалоємних галузей. Зменшення витрат матеріалів здійснюється шляхами: скорочення втрат, заміна дорогих матеріалів більш дешевими, зменшення витрат на постачання матеріалів, покращення нормування витрат матеріалів.

Скорочення витрат на обслуговування виробництва та на управління досягається головним чином шляхом зменшення чисельності робітників за рахунок застосування ефективніших методів організації управління та обслуговування виробництва, більш прогресивної техніки.

 

Економія витрат на збут досягається завдяки укріпленню дисципліни праці, ритмічності виробництва, дотримання договірної дисципліни.

Ефективним методом пошуку шляхів зниження собiвартостi продукції є функціонально-вартісний аналіз. Функцiональний підхід передбачає абстрагування від iснуючого iнженерного рiшення, видiлення функцiй, якi виконує вирiб, та пошук альтернативних варіантів виконання функцiй з меншими витратами.

Пiд час функцiонально-вартiсного аналiзу необхідно передусiм з’ясувати: що являє собою вирiб, функцiю якого необхідно виконати з мiнiмальними витратами; яку функцiю він виконує; якi фактичнi витрати на виконання цiєї функцiї; якi максимально можливi витрати на реалiзацiю цiєї функцiї; якими iншими способами можна здiйснити функцiю; якi будуть витрати на її здiйснення.

Мета функцiонально-вартiсного аналiзу полягає в наступному: привернути увагу конструкторів та технологiв до тих функцiональних частин виробу, де виникають диспропорцiї мiж важливiстю виконуваних функцiй, якiстю та витратами на їх здiйснення для того, щоб виявити зайвi витрати, причини їх виникнення та знайти резерви зниження собівартості виробу.

Отже, найбільш ефективними шляхами зниження собівартості продукції є впровадження економних технологій виробництва, використання світового досвіду щодо зменшення собівартості. Саме ресурсоекономні, ресурсозберігаючі технології – це вихід для українського товаровиробника.

 

50 Ціна́ — фундаментальна економічна категорія, яка означає кількість грошей, за яку продавець згоден продати, а покупець готовий купити одиницю товару. Ціна певної кількості товару складає його вартість, тому правомірно говорити про ціну як грошову вартість одиниці товару.

У випадку, коли одиниця даного товару обмінюється на певну кількість іншого товару, кількість стає товарною ціною даного товару.

Сутність ціни, як і будь-якого економічного явища чи процесу, повніше, або комплексно, розкривається у виконуваних нею функціях.

Функції ціни. Ціна виконує такі основні функції:

1) облікову;

2) розподільчу;

3) стимулюючу.

Облікова функція ціни полягає в тому, що вона є засобом обліку суспільно необхідної, а отже, й корисної праці. Праця, яка перевищує цю величину при виробництві відновлюваних товарів, не визнається споживачами, а тому зайва. Такий облік дає змогу здійснювати еквівалентний обмін товарів, визначати економічну ефективність виробництва, встановлювати оптимальне співвідношення між нагромадженням і споживанням та ін.

Розподільна функція ціни реалізується в процесі внутрі- та міжгалузевої конкуренції. У першому випадку такий перерозподіл вартості, насамперед додаткової вартості, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільно необхідні, а якість товарів вища. У другому випадку перерозподіл додаткової вартості відбувається через механізм переливання капіталів на користь галузей, в яких виробництво товарів і послуг здійснюється відповідно до індивідуальних, колективних та суспільних потреб.

Стимулююча функція ціни полягає в тиску ринкових цін на підприємців через механізм конкуренції на впровадження нової техніки, досконаліших форм і методів організації виробництва тощо..

Поділ цін за формою конкуренції. Залежно від форм конкуренції, а частково від форм власності, розрізняють ринкові ціни за чистої конкуренції; олігопольні ціни — за панування групових монополій (олігополій); монопольні — за абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем відповідної сфери виробництва (а отже і збуту) або лише збуту (так звана монопсонія).

Ціни в Україні. В Україні класифікація цін здійснюється шляхом їх поділу на оптові ціни підприємства, оптові | ціни промисловості та роздрібні ціни. Оптові ціни підприємства складаються із собівартості та прибутку.

 

51 Згідно з Законом України "Про підприємства" в умовах ринкової економіки підприємства здійснюють свою діяльність з метою отримання відповідного доходу (прибутку). Отримання доходів свідчить, що продукція підприємства знайшла свого споживача і відповідає вимогам попиту на ринку за ціною, якістю, іншими технічними, функціональними характеристиками та властивостями. Розмір отриманих доходів визначає економічну стратегію підприємства з питань управління матеріальними ресурсами та витратами, податковою, інвестиційною діяльністю підприємства.

Залежно від виду діяльності, яка дозволила отримати доходи, виділяють:

доходи від торгової діяльності, доходи від виробничої діяльності, доходи від посередницької діяльності, доходи від інвестиційно-кредитної діяльності, інші види доходів.

Залежно від характеру отримання доходів розрізняють доходи від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і майна підприємства та доходи від використання майна (капіталу) підприємства, від надання майна в оренду, використання тимчасово вільних фінансових ресурсів, цінних паперів підприємства.

Залежно від повноти та місця відображення доходів розрізняють:

1) бухгалтерські доходи, приховані доходи, цільові кошти у вигляді безповоротної фінансової допомоги та безоплатно наданих товарів; доходи, отримані від товарообмінних операцій,

Найбільшу питому вагу в доходах торгового підприємства займають доходи від основної діяльності — торгівлі. Ці доходи для торгового підприємства отримали назву валового доходу.

Необхідність отримання доходів від торгової діяльності обумовлена потребою відшкодування витрат на здійснення діяльності й отримання певної суми прибутку, яка забезпечує досягнення стратегічної мети підприємства.

Основними джерелами доходів від продажу товарів є: —торговельна надбавка до піни придбання товарів; —торговельна знижка з продажної ціни товару.

За своєю економічною природою торговельні надбавки та знижки являють собою ціну на послуги торгового підприємства. їх рівень, як і рівень інших цін, в умовах ринкової економіки залежить:

—з одного боку, від співвідношення між попитом та пропозицією на торгові послуги, ступеня конкуренції на товарному ринку, якості послуг, рівня цін закупівлі та продажу товарів;

—з іншого боку, від витратомісткості реалізації товарів і норми прибутку, яка відповідає стратегії розвитку підприємства.

Місце торговельної надбавки (знижки) в структурі роздрібної ціни товарів розглянуто в темі ціни.

Різниця між ціною продажу та купівлі товарів на різних стадіях реалізації являє собою дохід торгового підприємства з одиниці реалізованого товару.

 

52 Прибуток підприємства — це перевищення доходів від його діяльності над

сумою видатків; він являє собою єдину форму його власних нагромаджень.

Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції всіх форм інвестування. Він є джерелом оплати податків і з урахуванням значення прибутку вся діяльність підприємства спрямована на його зростання. Суть прибутку як економічної категорії проявляється у його функціях. Прибуток виконує такі три функції:

* оцінка підсумків діяльності підприємства;

* розподіл чистого доходу в економіці;

* економічне стимулювання підприємства.

Розглянемо фактори, які впливають на утворення, розподіл та використання прибутку. До факторів, які діють на утворення прибутку, належать:

* виручка від реалізації товарів, робіт та послуг;

* виручка від реалізації інших активів, враховуючи матеріальні запаси та нематеріальні активи;

* виручка від основних засобів;

* доходи від пайової участі в інших підприємствах;* доходи за акціями, облігаціями та іншими цінними паперами;* перевищення отриманих штрафів, пені над сплаченими.

Слід відзначити взаємозалежні фактори прибутку: швидкість обороту оборотних фондів; ціни, тарифи; відсоткові ставки за позики; податки та податкові ставки; собівартість; продуктивність праці; фондовіддача; фондоозброєність. Розглядаючи розподіл прибутку, слід виділити такі основні напрямки:

* направляється в бюджет і позабюджетні фонди;

* направляється в банк на погашення позик і сплату відсотків;

* залишається на підприємстві;

* інші фактори розподілу.

У кінцевому рахунку прибуток підприємства використовується на:

* нагромадження (виробничий і науковий розвиток);

* соціальні потреби;

* покриття збитків та інших потреб;

* капітальні фінансові вкладення;

* споживання (виплата дивідендів, відсотків, матеріальна допомога і т.п.)

Існування двох підходів до виміру витрат підприємства (бухгалтерського і економічного) зумовлює застосування двох підходів до аналізу прибутку.

Бухгалтерський прибуток - це різниця між загальним доходом і бухгалтерськими (зовнішніми) витратами. У даному розрахунку ми оцінюємо лише поточні результати діяльності фірми. Але якщо необхідно проаналізувати стан фірми з огляду її перспективи, а, отже, найкращої з альтернатив використання її ресурсів, тоді слід обчислювати економічний прибуток підприємства.

Економічний прибуток (чистий прибуток) - це різниця між загальним доходом і економічними витратами, які містять бухгалтерські (зовнішні) та внутрішні витрати, зокрема, й нормальний прибуток. (Див. рис. 3). Наявність економічного прибутку є показником ступеня вигідності відлучення ресурсів від альтернативного використання їх в іншому виробництві.

 

53 Фінансовими результатами діяльності суб’єктів підприємництва є прибуток або збиток. Діяльність підприємств у сфері фінансових результатів спрямована на забезпечення отримання прибутку та його оптимальний розподіл і використання, а за наявності збитків — на встановлення їх причин та джерел покриття.

Фінансові результати інтегровано відображають кількісні й якісні чинники діяльності підприємств. Управління формуванням та розподілом прибутку ґрунтується на впливі на нього через фактори, що визначають фінансові результати. Оскільки прибуток (чи збиток) є інтегрованим показником, то на нього впливають усі фактори діяльності підприємств. Залежно від рівня дії вони поділяються на макро- і мікроекономічні.

До макроекономічних факторів належать ті, що характеризують ситуацію на ринку, тобто збалансованість попиту і пропозиції. Діяльність підприємства починається з маркетингових досліджень з метою визначення його місця на ринку, прогнозування відповідних змін. Підприємство не може безпосередньо впливати на ці чинники, однак воно мусить максимально їх враховувати. Безглуздо випускати продукцію, яка потім не матиме збуту. Зміна ситуації на ринку (поява нових товаровиробників, нових ідентичних товарів, переорієнтування попиту на інші товари) може істотно вплинути на рівновагу попиту і пропозиції, що відіб’ється на обсязі продажу і цінах, а в підсумку — на фінансових результатах.

Мікроекономічні фактори відображають діяльність самого підприємства. Вони поділяються на дві групи: техніко-економічні та комплексні.

54 Співвідношення прибутку з авансованою вартістю або поточними витратами характеризує таке поняття, як рентабельність діяльності підприємств, організацій та установ.

Для розрахунку рентабельності можуть використовуватися різні види прибутку підприємства: валовий прибуток; прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), тобто від операційної діяльності; прибуток від інших видів діяльності (фінансової, інвестиційної); чистий прибуток. При цьому прибуток зіставляється з авансованою вартістю, яку можна брати в різних варіантах (весь капітал підприємства, власний капітал, позиковий капітал, основний капітал, оборотний капіталі).

Показники рентабельності є важливими характеристиками факторного середовища формування прибутку (та доходу) підприємства. З цієї причини вони є обов'язковими елементами порівняного аналізу та оцінки фінансового стану підприємства.

показники рентабельності можна поєднати у декілька груп, які:

базуються на витратному підході (рентабельність продукції, рентабельність діяльності);характеризують прибутковість продажу (рентабельність продажу);основані на ресурсному підході (рентабельність сукупних активів, рентабельність власного капіталу, рентабельність оборотного капіталу).

До основних показників рентабельності відносяться:

Рентабельністьпродажу;рентабельність активів;рентабельність поточних активів;рентабельність власного (акціонерного) капіталу.

1. Рентабельність продажу (ROS) визначається як відношення чистого прибутку (ЧП) до доходу від реалізації без податків, які включаються в ціну продукції (ДР)

Рентабельність продажу характеризує доходність операційної діяльності підприємства.

Рентабельність активів (ROA) визначається як відношення чистого прибутку (ЧП) до середньої величини активів за період отримання відповідного чистого прибутку (А)

Цей показник служить для визначення ефективності використання капіталу, оскільки дає загальну оцінку доходності вкладеного в операційну діяльність капіталу, як власного так і позикового.

Рентабельність поточних активів (РПА) уявляє собою відношення чистого прибутку підприємства (ЧП) до середньої величини поточних активів (оборотних коштів) підприємства (ПА):

Рентабельність власного (акціонерного) капіталу (ROE) визначається як відношення чистого прибутку (ЧП) до середньої величини власного капіталу підприємства (ВК):

До інших показників рентабельності, які також розраховуються для оцінки ефективності основної діяльності підприємства, відносяться коефіцієнти, відображені в табл. 6.1

 

55. Фінансовий стан підприємства – це показник його фінансової конкурентоспроможності щодо виконання своїх зобов’язань.

Стійкий фінансовий стан підприємства формується в процесі всієї виробничої, комерційної та фінансової діяльності. Тому об’єктивна оцінка фінансового стану може здійснюватися лише за допомогою системи показників, що детально та всебічно характеризують господарську діяльність підприємства.

Показники оцінки фінансового стану мають бути такими, щоб усі ті, хто пов’язаний із підприємством економічними відносинами, могли одержати відповідь на запитання, наскільки надійне підприємство як партнер у фінансовому відношенні, а отже, прийняти рішення про економічну доцільність встановлення або продовження з ним відносин.

Особливе значення має об’єктивна фінансова оцінка підприємства для його власників, оскільки жоден власник не повинен нехтувати потенційними можливостями збільшення прибутку, які можна виявити тільки на підставі своєчасної оцінки фінансового стану суб’єкта господарювання.

Баланс – звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи та пасиви (зобов’язання та власний капітал), які ним контролюються.

Активи підприємства (ліва сторона балансу) – це все наявне майно разом з борговими правами. При цьому вони згруповані за господарським призначенням і розташовані згори донизу за правилом зростаючої ліквідності. Перший розділ – необоротні активи, інші– поточні, тобто ті, що обертаються скоріше. При цьому чим нижче розташований рядок, тим вища ліквідність відображених там активів.

Пасиви (права сторона балансу) – це джерела утворення активів, тобто кошти власні та позикові. У свою чергу позикові кошти поділяються на фінансові зобов’язання (кредити), які можуть бути довгостроковими і поточними, та ті кошти, що ніхто насправді не мав на меті позичати підприємству, вони утворюються поточною господарською діяльністю (кредиторська заборгованість). Серед останніх є ще так звані стійкі пасиви: заборгованість по оплаті праці, перед бюджетом, органами соціального страхування та позабюджетними фондами. Крім того, пасиви підприємства за балансом діляться на власний капітал і зобов’язання.

Звіт про власний капітал – звіт, який відображає зміни у складі власного капіталу підприємства протягом звітного періоду.

Звіт про фінансові результати – звіт про доходи, витрати та фінансові результати діяльності підприємства.

Звіт про фінансово-майновий стан підприємства відображає формування та використання фондів, рух основних засобів, оборотних активів, матеріальних збитків, об’єктів соціальної сфери та позабалансових активів і пасивів.

Звіт про рух грошових коштів – звіт, який відображає надходження та видаток грошових коштів у результаті діяльності підприємства у звітному періоді.

Найбільш загальну оцінку фінансового стану підприємства здійснюють за можливістю продажу майна і перетворення його в грошові кошти.

Для визначення рівня ліквідності підприємства слід порівняти активи, які можна реалізувати до певного строку, із зобов’язаннями, які до цього строку повинні бути оплачені. 1. Коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності визначають за балансом як відношення суми грошових коштів і короткострокових фінансових вкладень

Загальний коефіцієнт покриття (поточний коефіцієнт ліквідності) визначають за балансом як відношення вартості оборотних активів (рядок 260–усього за розділом ІІ активу) до короткострокових зобов’язань

Коефіцієнт власності (автономії) визначають відношенням власного капіталу (власного майна) (рядок 380) до загальної суми майна підприємства (рядок 280).

Коефіцієнт залучених коштів (залученого капіталу) визначається відношенням залучених коштів (рядок 430 + рядок 480 + рядок 620) до загальної вартості майна (рядок 280).

Коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів визначають діленням залучених коштів (рядок 430 + рядок 480 + рядок 620) на власні (рядок 380).

Коефіцієнт мобільності (маневреності) власних коштів визначають як частку від ділення власних оборотних активів (розрахункова величина, рядок 260 – рядок 620) до загальної величини власних коштів (власного капіталу) (рядок 380).

 

Ефективність виробництва — це складне і багатогранне явище. Сільськогосподарське виробництво вимагає органічного поєднання і взаємодії чотирьох факторів — робочої сили, основних засобів, предметів праці і землі. В процесі виробництва здійснюється виробниче споживання вказаних ресурсів з метою отримання певних споживних вартостей, спроможних задовольнити відповідні потреби людей. Отже, будь-яке виробництво передбачає витрати ресурсів і одержання певних результатів. Але на однакову кількість витрачених ресурсів підприємства можуть одержувати далеко не однакові за величиною результати. В такому випадку кажуть, що підприємства ведуть виробництво з різною ефективністю

Ефективність — це економічна категорія, що відображає співвідношення між одержаними результатами і витраченими на їх досягнення ресурсами, причому при вимірюванні ефективності ресурси можуть бути представлені або в певному обсязі за їх первісною (переоціненою) вартістю (застосовувані ресурси), або частиною їх вартості у формі виробничих витрат (виробничо спожиті ресурси). Якщо при цьому врахувати, що результати виробництва не лише є різноманітними, але й можуть бути представлені в різних формах: вартісній, натуральній, соціальній, то стає очевидною необхідність в ідентифікації категорії ефективності відповідно до тих аспектів діяльності підприємства, які важливо проаналізувати й оцінити. Враховуючи специфіку сільськогосподарського виробництва, доцільно розрізняти такі види ефективності: технологічну, економічну і соціальну.

За наслідками отриманих результатів. За цією ознакою можна виділити три види ефективності: економічну, соціальну та соціально-економічну.

За характером здійснюваних витрат. За цією ознакою розрізняють ефективність застосовуваних ресурсів та ефективність витрат (спожитих ресурсів). До ефективності застосовуваних ресурсів відносять: ефективність виробничих фондів, ефективність трудових ресурсів, ефективність нематеріальних активів.

За видами господарської діяльності. До цієї групи показників ефективності належать: ефективність виробничої, торговельної, банківської, страхової та інших видів діяльності.

За рівнем об'єкта господарювання. До цієї групи відносять: ефективність економіки в цілому, ефективність галузі, об'єднання підприємств, підприємства, структурного підрозділу підприємства, ефекивність виробництва окремих видів продукції.

5. За рівнем оцінювання. Відповідно до цієї ознаки ефективність може бути рівня суспільства та рівня суб'єкта підприємництва (господарювання). Необхідність поділу показників ефективності на ці дві групи зумовлена певною антагоністичністю інтересів суспільства та індивіда або їх інституційних аналогів - держави та підприємства.

Таким чином, відповідні види ефективності видокремлюються переважно за різноманітністю одержуваних результатів (ефектів) господарської діяльності підприємства. Вони мають ту особливість, що далеко не всі з них піддаються кількісному вимірюванню.

 

Сьогодні підприємства для виживання на ринку і збереження конкурентоспроможності повинні час від часу вносити зміни у свою господарську діяльність. Традиційні ієрархічні й бюрократичні форми організації та управління здебільшого не відповідають новим вимогам до сучасних підприємств щодо їхньої здатності до швидких змін, навчання і модернізації. Тому підприємства все частіше експериментують у сфері розвитку своїх структур і процесів. Особлива увага приділяється створенню мережоподібних внутрішньофірмових структур.

Перехідний період підприємства опиняються в економічній обстановці, що постійно змінюється, у дуже нестабільних інституційних умовах. Можливості виживання того чи іншого підприємства часто не ясні. Структури і методи управління, які в західних фірмах відпрацьовувалися впродовж багатьох десятиріч, не можуть переноситися на вітчизняні підприємства механічно, без урахування конкретних внутрішніх і зовнішніх умов.

Принципово важливе питання полягає в тому, як підприємство зможе протистояти змінам зовнішнього середовища. Підприємство має постійно відстежувати основні компоненти навколишньої системи і робити висновки стосовно своїх потреб у змінах. Як правило, серед цих компонентів виокремлюють:

· економічні (наприклад, глобалізація ринку або його регіональна диференціація)

· технологічні (швидке поширення нових технологій);

· політико-правові (зміни в законодавстві);

· соціально-культурні (демографічні зрушення, зміни в системі цінностей);

· фізико-екол