Соціальний захист осіб, постраждалих внаслідок аварії на чаес

Пільги і компенсації

Усі громадяни, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, відповідно до встановлених категорій мають право на пільги та компенсації.

Постраждалі I—IV категорій мають право на:

безплатне придбання ліків за рецептами лікарів;

безплатне позачергове зубопротезування (за винятком зубопротезування із дорогоцінних металів та прирівняних по вартості до них);

позачергове щорічне надання санаторно-курортних путівок або одержання за їх бажанням грошової компенсації компенсації в розмірі середньої вартості путівки в Україні (для постраждалих І та ІІ категорій путівки надаються безкоштовно, для ІІІ — пільгова путівка або компенсація 70 % її вартості, для VІ категорії — пільгова путівка або компенсація 50 % її вартості). Відповідно до ст. 62 Закону України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» виплата компенсації за путівку передбачена тільки для І категорії постраждалих та дітей;

переважне право залишення на роботі у разі реорганізації виробництва;

вступ поза конкурсом до вищих навчальних закладів, професійних навчально-виховних закладів з обов’язковим наданням гур­тожитку на час навчання для тих, хто не має житла, гарантована виплата стипендії, підвищеної на 100 %. Особи, які закінчили середні навчальні заклади з відзнакою, приймаються до вузів без екзаменів (за результатами співбесіди). Вони навчаються за раху­нок держави;

позачергове влаштування до закладів соціального захисту населення.

Більший рівень пільг визначений для постраждалих І і ІІ категорій:

знижка плати за житло в розмірі 50 %;

безкоштовне користування всіма видами міського та міжміського транспорту (крім таксі, в якому менше 9 посадочних місць) (ліквідатори І та ІІ категорій);

пільгове встановлення та користування телефоном (для І категорії, для сімей, які мають дитину-інваліда, якщо інвалідність пов’язана з Чорнобильською катастрофою);

звільнення від сплати податків і мита всіх видів.

Стаття 30 Закону України «Про статус і соціальний захист гро­мадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» визначає пільги для потерпілих дітей та їх батьків.

Діти, до вступу їх до школи (до 8 років), перебувають на повному державному забезпеченні: їх безплатно утримують у держав­них дошкільних закладах освіти. Вони забезпечуються санаторно-курортними путівками за місцем роботи одного з батьків. Потерпілі діти віком до 10 років забезпечуються путівками разом з одним із батьків за умови, що останні належать до постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Допомога на догляд за потерпілою дитиною до досягнення нею трьох років виплачується у подвійному розмірі допомоги, передбаченої законодавством України. Лікарняні листки по догляду за хворою дитиною віком до 14 років оплачуються у розмірі 100 % заробітку незалежно від страхового стажу.

Учні середніх загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних закладів освіти, студенти коледжів та технікумів (училищ), розташованих на територіях радіоактивного забруднення, а також евакуйовані із зони відчуження, діти, які є інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, і ті, які проживали у зоні безумовного (обов’язкового) відселення з моменту аварії до прийняття постанови про відселення, отримують безплатне харчування. Дітям, які не харчуються в зазначених навчальних закладах, а також за всі дні, коли вони не відвідували ці заклади, до досягнення повноліття виплачується грошова компенсація.

Одному з батьків час догляду за потерпілою дитиною до досяг­нення нею 12 років зараховується до стажу роботи.

Громадяни, які евакуйовані або відселені (відселяються), безплатно забезпечуються житлом, як правило, у спеціально збудованих для них селищах, будинках, квартирах.

Громадяни, які самостійно переселяються або переселилися відповідно до законодавства, включаються до спеціальних списків для позачергового житла (крім м. Києва та курортних місцевостей).

Особи, які після відселення або самостійного переселення повернулися на території радіоактивного забруднення, права на пов­торне одержання житла не мають.

Особи, які евакуйовані в 1986 році за межі України і бажають повернутися в Україну, мають право переселитися на жилу площу близьких родичів з наступним першочерговим забезпеченням житлом як такі, що не мають житла. Громадяни, що не мають на території України близьких родичів або не бажають переселятися на їх жилу площу, включаються виконкомами місцевих Рад народних депутатів за обраним місцем проживання (крім м. Києва та курортних місцевостей) до окремих від інших категорій списків для першочергового одержання житла.

Ця пільга може бути використана один раз.

У разі евакуації надаються такі компенсації:

виплата одноразової допомоги у розмірі трьох мінімальних заробітних плат на кожного члена сім’ї;

оплата вартості проїзду, витрат на перевезення майна залізничним, водним, автомобільним транспортом;

збереження зарплати за час зборів та переїзду (не більше 14 днів);

першочергове влаштування на роботу.

Відповідно до ст. 37 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» громадянам, які проживають на територіях радіоактив­ного забруднення, виплачуються компенсації у зв’язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва (30, 40, 50 % мінімальної зарплати відповідно до зони). Працюючим на територіях радіоактивного забруднення провадиться доплата (3, 2, 1 мінімальна зарплата).

Компенсації за шкоду, заподіяну здоров’ю, особам, які стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, учасникам лік­відації наслідків аварії на ЧАЕС та сім’ям за втрату годувальника здійснюються у вигляді одноразової виплати у таких розмірах [2, ст. 48]:

інвалідам І групи — 60 мінімальних заробітних плат;

інвалідам ІІ групи — 45 мінімальних заробітних плат;

інвалідам ІІІ групи — 30 мінімальних заробітних плат;

дітям-інвалідам — 10 мінімальних заробітних плат;

сім’ям, які втратили годувальника, — 60 мінімальних заробітних плат;

батькам померлого — 30 мінімальних заробітних плат.

Виплати здійснюються з мінімальної зарплати, яка склалась на момент встановлення інвалідності чи втрати годувальника протягом одного місяця з дня настання вказаного випадку.

На кожного непрацездатного члена сім’ї померлого годувальника, який був на його утриманні (крім дітей), призначається щомісячна компенсація в розмірі 50 % мінімальної пенсії за віком незалежно від одержуваної пенсії.

Громадянам, які відмовляються переселятися із зон обов’яз­кового відселення у побудоване для них житло, у період їх подаль­шого проживання в радіоактивно забруднених зонах припиняється виплата пільг та компенсацій.

На даний час в Україні збереглися і діють всі пільги та компенсації, зазначені в Законі України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катаст­рофи». Але фактично на практиці значна частина пільг не діє у зв’язку з тим, що фінансування зазначених програм не закладено у Державному бюджеті України.

Особливості пенсійного забезпечення осіб,
які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС

Спеціальною юридичною підставою для пільгового пенсійного забезпечення є Чорнобильська катастрофа.

До основних нормативно-правових актів, які регулюють пенсійне забезпечення осіб, постраждалих від наслідків Чорнобильської катастрофи, відносяться Закони України «Про пенсійне забезпечення», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ», постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження нового Порядку обчислення пенсій по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання і пенсій у зв’язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи» та іншими документами.

На сьогодні законодавством установлено коло громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, визначено їхній статус, категорії потерпілих і заходи соціального захисту. Важливим питанням є встановлення пільгових умов пенсійного забезпечення громадян, потерпілих у цій катастрофі.

Постраждалим внаслідок аварії на ЧАЕС, відповідно до ст. 49 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», встановлюються такі пенсії:

державна пенсія;

додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров’ю.

Додаткова пенсія призначається після виникнення права на державну пенсію. Її розмір залежить від категорії постраждалих:

для першої категорії: інвалідам І групи — 100 % мінімаль­ної пенсії за віком, інвалідам ІІ групи — 75 % мінімальної пенсії за віком, інвалідам ІІІ групи, дітям-інвалідам та хворим на променеву хворобу внаслідок катастрофи на ЧАЕС — 50 % мінімаль­ної пенсії за віком;

для другої, третьої та четвертої категорій: 30 %, 25 %, 15 % мінімальної пенсії за віком.

Державна пенсія

Умови надання пенсій за віком особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення.

Пенсії за віком надаються із зменшенням пенсійного віку (ст. 55).

Пільги щодо обчислення стажу роботи:

час роботи (служби) по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у зоні відчуження зараховується до трудового стажу: до 1.01.1988 року — в потрійному (один місяць служби у військовій частині зараховується за три місяці вислуги), а з 1.01.1988 до 1.01.1993 — у полуторному розмірі;

право на пенсію в повному розмірі мають громадяни, віднесені до I—IV категорій, за умови стажу роботи не менше як: чоловіки 20 років, жінки 15 років із збільшенням пенсії на один процент заробітку за кожний рік роботи понад встановлений стаж, але не вище 75 % заробітку;

громадянам I—IV категорій надається статус ветерана праці за умови наявності у них трудового стажу на 10 років більшого за названий (жінкам — 25, чоловікам — 30 років).

Постраждалим внаслідок аварії на ЧАЕС надаються пільги у обчисленні середньомісячного заробітку. За бажанням заявника се­редньомісячний заробіток може обчислюватися за будь-які 12 місяців поспіль роботи на територіях радіоактивного забруднення. Якщо особа пропрацювала на забруднених територіях менше 12 місяців, середньомісячний заробіток визначається шляхом поділу загальної суми заробітку за календарні місяці роботи на кількість цих місяців. Якщо особа пропрацювала на вказаних територіях менше одного місяця, пенсія може обчислюватись із заробітку за цей календарний місяць з додаванням до заробітку на основній роботі.

Особам, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у 1986 році, а також в евакуації населення на добровільній основі і стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, що підтверджено відповідними документами, пенсія у зв’язку з інвалідністю за їх бажанням обчислюється з п’ятиразового розміру мінімальної заробітної плати. Розміри пенсій у зв’язку з інвалід­ністю (І категорія) і у зв’язку із втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи не можуть бути нижчими:

І група інвалідності — 10 мінімальних пенсій за віком;

ІІ група інвалідності — 8 мінімальних пенсій за віком;

ІІІ група інвалідності — 6 мінімальних пенсій за віком;

Дітям інвалідам — 3 мінімальні пенсії за віком.

Порядок обчислення пенсії в разі втрати годувальника та по інвалідності визначається КМУ.

Громадяни, які стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, переогляд у МСЕК проходять залежно від рівнів розладу функцій організму через 3—5 років. При стійких незворотних морфологічних змінах та порушеннях функцій органів і систем організму, неефективності будь-яких видів реабілітаційних заходів, а також після досягнення пенсійного віку, в тому числі й на пільгових умовах, група інвалідності встановлюється безстроково. Громадянам, які перенесли променеву хворобу будь-якого ступеня і внаслідок цього стали інвалідами І або ІІ групи, інвалідність встановлюється безстроково незалежно від віку. За бажанням інвалідів їх переогляд проводиться в будь-який час.

Якщо під час чергового переогляду в МСЕК громадянам не підтверджено будь-яку групу інвалідності, то їм гарантується працевлаштування чи перекваліфікація.

На тих громадян, які відмовляються переселятися із зон обов’язкового відселення у побудоване для них житло, у період їх подальшого проживання в радіоактивно забруднених зонах не поширюються пільги, що стосуються зменшення пенсійного віку.

 

4.. Пенсійне забезпечення як складова соціальної політики

Поняття «пенсія» має латинське походження і у буквальному перекладі означає «платіж (виплата)». Беручи за основу таке її розуміння, вчені-правники визначають пенсію як щомісячну (регулярну), періодичну виплату, що надається громадянам у грошовій формі Цікаво, що у польській мові слово «пенсія» використовується для позначення заробітної плати, яка виплачується працівникові у трудових правовідносинах. А пенсія у тому значенні, яке надається їй в українській мові, польською звучить як «емеритура», або «рента».

При визначенні пенсії акцентується увага на її грошовій формі. І це закономірно, адже саме грошова форма пенсійного забезпечення пройшла випробування часом й дістала визнання світового співтовариства. Вона вважається найбільш прийнятною та оптимальною завдяки тому, що не обмежує можливостей пенсіонера у задоволенні своїх потреб.

Характерними ознаками пенсії називають регулярність та систематичність пенсійних грошових виплат. Вона виплачується не у вигляді одноразової виплати, не епізодично, а щомісячно (систематично протягом тривалого проміжку часу) з тим, щоб бути постійним джерелом засобів до існування. Як виняток, у недержавній пенсійній системі існує одноразова виплата пенсії у випадках, що прямо зазначені у законодавстві.

Ще однією ознакою пенсії вважається її компенсаційний характер. Найбільш повно це знаходить своє відображення через механізм призначення пенсії. Розмір пенсії визначається у прямій залежності від обсягу винагороди, яку особа отримує за трудову діяльність. Зазвичай пенсія є нижчою від заробітної плати і встановлюється вона у відсотках до неї.

При визначенні поняття «пенсія» у навчальній літературі звертається увага на підстави її призначення та виплати. При цьому наголошується, що виплата її провадиться державою у зв'язку з настанням певної обставини у житті людини -- досягнення відповідного віку, інвалідності, смерті годувальника1. Та, як видається, така ознака не є характерною для визначення «пенсії». Адже переліку визначенні всіх підстав пенсійного забезпечення призведе до ускладнення самого поняття пенсії та позбавить його лаконічності. Більше того, воно зовсім не ідентифікуватиме пенсію в системі інших видів соціального забезпечення, оскільки право на будь-який вид соціального забезпечення, в тому числі на допомоги, соціальні пільги, виникає за умови настання соціальних ризиків (пенсійного віку, інвалідності, втрати годувальника тощо).

Отже, пенсією вважатиметься грошове зобов'язання держави чи уповноваженого нею суб'єкта, що виплачується особі для її утримання з підстав та на умовах, передбачених законом у розмірі, що залежить від страхового стажу особи та її доходу.

Законом України від 5 листопада 1991 р. «Про пенсійне забезпечення» всім непрацездатним громадянам гарантується право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Закон спрямований на те, щоб повніше враховувалася суспіль-не корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кож-ної людини, гарантує соціальну захищеність пенсіонерів.

Вітчизняне законодавство передбачає виплату двох видів пенсій: страхових та спеціальних.

Страхова пенсія -- це щомісячні грошові виплати, які здійснюються застрахованим громадянам при досягненні ними пенсійного віку, встановленні інвалідності чи у зв'язку з втратою годувальника за рахунок коштів соціальних страхових фондів у порядку і розмірах, визначених законами України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення».

Страхова пенсія передбачає три види пенсійних виплат, які призначаються та виплачуються особі окремо у солідарній, накопичувальній обов'язковій та недержавній пенсійних системах. У кожній з них особа має право лише на один, визначений законом чи пенсійним контрактом, вид пенсії.

У солідарній пенсійній системі особа має право на пенсію за віком, по інвалідності та у зв'язку з втратою годувальника. Накопичувальна обов'язкова система передбачає виплату довічної пенсії або одноразової пенсійної виплати, а система недержавного пенсійного забезпечення -- довічної пенсії, пенсії на визначений період або ж одноразової пенсійної виплати.

Другим видом пенсійних виплат є спеціальні пенсії. Умови та порядок призначення таких пенсій встановлюються спеціальним законодавством, яким визначається особливий правовий статус осіб, що виконують державні чи інші суспільно значимі функції, мають особливі заслуги перед державою, а також тих, що постраждали внаслідок техногенних та екологічних катастроф. Єдиного закону про спеціальні пенсії в Україні немає. Тому при визначенні пенсійного забезпечення таких осіб використовується декілька відповідних законодавчих актів.

За суб'єктами, що мають право на спеціальні пенсії, їх поділяють на пенсії для:

-- військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу внутрішніх справ;

-- осіб, які виконують обов'язки державної служби (державні службовці та прирівняні до них особи, посадові особи місцевого самоврядування, народні депутати, судді та службові особи органів прокуратури);

-- наукових (науково-педагогічних) працівників; осіб, які мають особливі заслуги перед Україною;

-- осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Варто зазначити, що за цільовим спрямуванням спеціальні пенсії виплачуються як додаток до страхової пенсії, яку особа може мати у солідарній пенсійній системі. А тому існують спеціальні пенсії за віком, по інвалідності та у зв'язку з втратою годувальника.

Пенсія за віком у системі спеціальних пенсій має назву пенсія за вислугу років. Основною особливістю, що є властивою для пенсії за вислугу років, є те, що вона призначається за умови припинення особою виконання трудової діяльності, яка зумовила право на такий вид пенсії. Ця обставина береться до уваги при визначенні пенсії за вислугу років. Вважається, зокрема, що це щомісячні грошові виплати із Державного бюджету чи Пенсійного фонду, що призначаються пожиттєво, з метою компенсації заробітку, втраченого у зв'язку з припиненням роботи чи служби, особам, які мають встановлену законом тривалість вислуги років1.

Коло суб'єктів, які мають право на спеціальну пенсію за віком, визначається відповідно до окремих законів України: «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про державну службу», «Про державну підтримку засобів масової інформації та спеціальний захист журналістів», «Про дипломатичну службу», «Про судову експертизу», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про статус народного депутата», «Про статус суддів», «Про прокуратуру», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а також Митним кодексом України.

Крім пенсій, окремим видом матеріального соціального забезпечення, що є об'єктом соціально-забезпечувальних правовідносин, вважаються соціальні допомоги.

 

5. Державне регулювання соціальної сфери: соціальної інфраструктури, освіти, охорони здоров’я, культури, комунального господарства, побутового обслуговування.

Сучасний розвиток соціальної інфраструктури, до якої належать в основному галузі соціально-культурного призначення, значно відстає від вимог суспільства. Матеріальна база цих галузей не перевищує 48—50 % нормативного рівня. Понад 7 млн жителів України стоять у черзі на одержання житла.

У катастрофічному становищі перебуває медичне обслуговування населення, скоротилася середня тривалість життя, зменшилася народжуваність, поширюються процеси депопуляції населення республіки.

На особливу увагу заслуговує розвиток освіти і культури. Рівень освіти в Україні набагато нижчий порівняно з освітнім потенціалом розвинених країн; значна кількість структур культури і мистецтв узагалі на межі припинення своєї діяльності і творчості. Неприпустимо знижується інтелектуальний потенціал суспільства.

Дії держави щодо регулювання процесів у галузях соціальної сфери мають базуватися на таких принципах:

· забезпечення державної підтримки розвитку соціальної сфери на рівні, який дає змогу населенню одержувати послуги в обсягах, що гарантують нормальні умови життєдіяльності;

· максимальне залучення недержавних коштів на утримання та розвиток установ соціально-культурного призначення;

· комерціалізація соціальної сфери та діяльності її установ має здійснюватися лише за умови, що впровадження тут ринкових відносин не завдаватиме шкоди суспільству.

Ситуація, що склалась у соціальній сфері України, потребує активнішого втручання держави в регулювання процесів функціонування соціальної інфраструктури.

У конкретних галузях соціальної сфери державне регулювання здійснюється з урахуванням їх особливостей. Так, стосовно такого об'єкта, як житлове і комунальне будівництво, дії держави спрямовуються на забезпечення гарантій права громадян на житло шляхом розвитку будівництва житла за рахунок усіх джерел фінансування; розширення конкуренції у сфері виробництва, реконструкції, ремонту та обслуговування житла; захисту прав користувачів житла[5, c. 211-213].

Держава має сприяти розширенню житлового будівництва в середніх і малих містах v селищах і в сільській місцевості за рахунок вирівнювання соціальної інфраструктури населених пунктів. Особливості державного втручання в розвиток комунального господарства зумовлюються специфікою цього об'єкта. Державне регулювання має за мету забезпечити:

· економне витрачання в житлово-комунальному господарстві питної води, електро- і теплоенергії, газу тощо;

· випереджувальний розвиток комунального господарства в сільській місцевості;

· розвиток міського пасажирського електротранспорту та санітарного очищення населених пунктів;

· поетапний перехід на бездотаційну роботу підприємств і установ житлово-комунального господарства.

Основні напрямки державного регулювання розвитку торгівлі: сприяння створенню регіональної структури торгівлі і громадського харчування; формування структури роздрібного товарообігу, яка б забезпечила максимальне наближення фактичного споживання до раціональних норм для непродовольчих товарів і фізіологічних норм для продуктів харчування.

Забезпечуючи розвиток побутового обслуговування як об'єкта державного регулювання, у сучасних умовах потрібно враховувати постійне скорочення фізичних обсягів побутових послуг через неспроможність населення їх сплачувати. Це передбачає необхідність розроблення відповідних програм щодо забезпечення підприємств служби побуту обладнанням з метою створення розгалуженої мережі малопотужних підприємств, які формували б закінчену інфраструктуру в кожному мікрорайоні, місті, селі, а також щодо запровадження належних економічних стимулів для розвитку побутового обслуговування на селі.

Державну підтримку розвитку побутового обслуговування на селі слід здійснювати у таких напрямках:

· прирівнювання підприємств служби побуту при оплаті електроенергії до сільськогосподарських споживачів;

· зниження чи звільнення від податку на додану вартість, на прибуток соціально необхідних видів послуг;

· зниження ставок орендної плати.

Оскільки ці підприємства є комунальною власністю й усі платежі вносять до місцевих бюджетів, регулювання цих питань є прерогативою місцевих органів влади.

Державне регулювання розвитку освіти та культури має забезпечити досягнення показників освітнього рівня населення розвинених країн, а найближчим часом — задовольнити потреби галузей народного господарства у кваліфікованих працівниках і спеціалістах відповідно до структурної переорієнтації.

Пріоритетними напрямками в галузі освіти мають стати підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників і спеціалістів. Зміна структури й обсягів підготовки спеціалістів має відповідати напрямкам структурної переорієнтації економіки країни і навіть випереджати її.

Основними джерелами фінансування освіти та культури і надалі будуть кошти державного та місцевих бюджетів. Поряд з цим державне регулювання має забезпечити створення умов для подальшого залучення до сфери освіти та культури додаткових недержавних джерел фінансування.

Для обґрунтування розвитку соціальної сфери, що охоплює освіту, культуру, охорону здоров'я та фізичну культуру, соціальний захист населення, використовуються соціально-економічні норми і нормативи[7, c. 352-353].

Висновки

Соціальна сфера — одна з найважливіших сфер життя суспільства, в якій реалізуються соціальні інтереси всіх верств населення, відносини суспільства і особи, умови праці й побуту, здоров'я, відпочинку.

Соціальна сфера — це сукупність галузей і видів діяльності, підприємств, фірм, закладів та установ, які мають забезпечити задоволення потреб людей у матеріальних благах, послугах, відтворенні роду, створити умови для співіснування і співпраці людей у суспільстві згідно з відпрацьованими законами і правилами з метою створення мегаполісів, розвитку масових комунікацій, зміцнення держави.

 

Слід пам'ятати, що суть сучасної політики в Україні полягає в тому, що в країні будується соціально спрямована економіка, яка дасть людині все необхідне для нормального життя за європейськими стандартами; утворюється новий тип солідарності різних соціальних верств населення, свідома коаліція людей, які обрали шлях розбудови вільної демократичної держави.

 

Соціальна політика держави виходить із необхідності надання конкретної допомоги бідуючим верствам і прошаркам населення: одиноким громадянам похилого віку, тим, що втратили здатність до самообслуговування, хворим, дітям тощо.

 

6. Розрахунок основних показників рівня життя. Рівень і якість життя населення як результативний показник ефективності державної соціальної політики.

“Рівень життя” є складною та системною соціально-економічною категорією, яка відображає сукупність відносин та умов, що визначають життєдіяльність та розвиток людей [11].

Якість життя – ступінь відповідності умов і рівня життя науково обґрунтованим нормативам або визначеним стандартам [15, с. 240]. Під якістю життя розуміють також задоволеність населення життям з точки зору широкого набору потреб та інтересів [3, с. 462].

Рівень та якість життя характеризує досягнутий на певний проміжок часу в суспільстві ступінь задоволення різноманітних потреб населення, що є предметом соціального захисту – необхідного елемента функціонування будь-якої розвиненої держави, який слугує основною складовою соціально-розвинутої держави, адже його предметом є людина та можливості її всебічного розвитку. Гідний рівень якості життя всіх категорій населення потребує запровадження та дотримання високих соціальних стандартів, що є однією з основних функцій соціального захисту населення.

Рівень життя постійно змінюється і залежить від стану економіки. На сьогодні визначальним чинником, що впливає на рівень життя українського населення, є еко- номічна ситуація, що склалася в країні сьогодні, системний аналіз якої дає змогу зрозуміти реальну масштабність макроекономічних диспропорцій, що виникли внаслідок гіперінфляційних потрясінь, і які в умовах кризової стагнації економіки призвели до значних втрат життєвого рівня населення України [11].

Відомо, що рівень та якість життя населення є показником результативності соціальної політики держави. Проте соціальна політика України базується переважно на категорійних принципах надання допомоги (без перевірки доходів). Обсяги допомоги, які надаються на виключно адресних засадах (з перевіркою доходів одержувачів) становлять менш ніж 1% від загальних видатків на соціальний захист [6]. Цей показник є надто малим порівняно з країнами ЄС, де він становить 12-15%.

Нині Україна опинилася за межами економічного та соціального прогресу. Відсутня збалансованість між економічним зростанням та соціальними видатками і неспроможність національної економіки повністю забезпечити всі зобов’язання держави, що дуже перешкоджає ефективному соціальному розвитку. Більшість нормативних актів у сфері соціального захисту та соціального забезпечення прийняті у різний час і нерідко є суперечливими. Крім того, чинне законодавство України встановлює набагато більше різноманітних видів пільг, виплат та послуг у соціальній сфері, ніж це передбачено Конституцією або міжнародно-правовими зобов’язаннями нашої держави. Доволі часто держава бере на себе додаткові зобов’язання у сфері соціального захисту та соціального забезпечення, які часто не дають жодного соціального чи економічного ефекту, крім встановлення привілеїв для представників певних професій або окремих соціальних груп, тому що для цього немає в країні необхідних ресурсів [1].

До речі, розміри різноманітних видів допомоги в Україні є невисокими, у більшості випадків вони не сягають розміру прожиткового мінімуму, а сім’я, яка належить до найбіднішого населення, одержує менше допомоги, ніж середньостатистична сім’я. Останні дані підтверджують той факт, що Україна перебуває серед країн з високим рівнем бідності. На сьогодні низка питань відносно подолання бідності залишаються невирішеними. Все це свідчить про гостроту проблеми бідності українського населення, офіційним визнанням чого слугує Указ Президента України “Про невідкладні заходи з подолання бідності” No 274/2010 від 26 лютого 2010 р. На виконання Плану організації реалізації зазначеного нормативного акта розроблено проект Закону України “Про затвердження Загальнодержавної програми подолання та запобігання бідності в Україні на 2010- 2015 роки” [16; 18].

Також слід звернути увагу на те, що на сьогодні в Україні висока питома вага пенсійних виплат у державних видатках та у ВВП, що обумовлено високим рівнем демографічного старіння населення, низьким віком виходу працівників на пенсію та можливістю дострокового набуття пенсійного права [7]. Як показує світова практика, вирішенням аналогічної проблеми є перехід на умови індивідуалізації пенсійних рахунків, зменшення пільгових умов призначення пенсій, підвищення пенсійного віку відповідно до демографічної ситуації, стимулювання подовження періоду трудової активності. Прийняття рішення щодо цих питань є складним завданням, однак в Україні вже сьогодні треба приймати рішення, щоб запобігти невідворотній ситуації в майбутньому [13, с. 6]. Тому підвищення пенсійного віку в Україні є неминучим, оскільки в Україні найнижчий пенсійний вік, баланс Пенсійного фонду від’ємний, кількість пенсіонерів збільшуватиметься, кількість населення в Україні зменшу- ватиметься. Пенсійний фонд і взагалі пенсійна система в Україні потребують кардинальної реформи. Тому владою пропонується пенсійна реформа, яка включає поступове запровадження трирівневої пенсійної системи: перший рівень – солідарна система; другий рівень – загальнообов’язкова накопичувальна система; третій рівень – добровільна недержавна система пенсійних заощаджень.

Це передбачено Програмою економічних реформ на 2010-2014 рр.

Трирівнева пенсійна система дасть змогу розподілити між трьома її складовими ризики, пов’язані із змінами в демографічній ситуації (до чого більш чутлива солідарна система) та з коливаннями в економіці і на ринку капіталів (що більше відчувається у накопичувальній системі). Такий розподіл ризиків дозволить зробити пенсійну систему більш фінансово збалансованою та стійкою, що застрахує працівників від зниження загального рівня доходів після виходу на пенсію і є принципово важливим та вигідним для них [7].

Але одним з найважливіших залишається питання оплати праці, що є основним показником забезпечення матеріального добробуту працездатного населення України. Невиважена політика у сферах ціноутворення і заробітної плати призводить до подальшого зниження рівня життя українського населення, знецінення мотивації трудової діяльності, підсилює соціальну напруженість і стихійні тенденції в розвитку суспільства. Рівень соціальної захищеності українського населення є низьким порів- няно зі стандартами розвинутих країн не стільки через слабку соціальну спрямованість державних витрат, скільки через низький рівень оплати праці. Втрата системи безплатного розподілу житла, перехід до платних освітніх послуг, багатьох послуг охорони здоров’я ще більше посилюють роль саме оплати праці в забезпеченні добробуту людей.

Як зазначають експерти, кожному третьому мешканцю України заробітної плати не вистачає для придбання необхідних життєвих потреб, а кожний другий працездатний мешканець України працює на умовах вторинної, третинної зайнятості, одержуючи доходи в тіньовому секторі економіки, які не оподатковуються [8, с. 173].

Вплив держави на регулювання оплати праці здійснюється переважно через установлення розміру мінімальної заробітної плати, умов і розмірів оплати праці працівників установ й організацій, що фінансуються з бюджету, керівників державних підприємств. Протягом 2009 р. розмір мінімальної заробітної плати збільшувався кілька разів, і до кінця року мінімальна заробітна плата сягнула рівня прожиткового мінімуму для працездатних осіб – 669 грн. Зростання мінімальної заробітної плати в грудні 2009 р. порівняно з груднем 2008 р. становив 11%. У 2010- 2011 рр. розмір мінімальної заробітної плати також поступово підвищувався. Відповідно до законів України “Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати” від 20 жовтня 2009 р. No 1646-VI та “Про Державний бюджет України на 2011 рік” від 23 грудня 2010 р. No 2857-VI місячний розмір мінімальної заробітної плати на 1 січня 2011 р. сягнув 941 грн, на 1 квітня 2011 р. – 960 грн, на 1 жовтня 2011 р. становитиме 985 грн, а на 1 грудня 2011 р. – 1004 грн [12].

Найважливішим пріоритетом соціальної політики є підвищення рівня життя всіх верств населення. З цією метою держава робить послідовні кроки стосовно забезпечення зростання доходів громадян. З метою забезпечення нормального рівня життя держава визначає розмір прожиткового мінімуму. В Україні його визнано базовим державним соціальним стандартом. Прожитковий мінімум визначається на основі так званого кошика споживача. Кошик споживача – вартість стандартного набору товарів та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.