Античний Рим: економічні причини розвитку та занепаду.

Сформувався у нижній течії Тигру 8 ст до н.е. Історія поділ на3 періоди: 1)царський(8-6 ст доне); 2)республіканський(509-31 рр доне); 3)імператорський(31 рдоне-476 рне). Гол галузь-землеробство. Вирощ пшениця, ячмінь. Притаманне відгінне тваринництво, стійлова форма тв-ва, присадибне птахівництво. Причини розвитку: широке впров рабства; розв товарного вир-ва; перехід від дріб госп до вир-ва на вел площі. 6-3 ст доне - у СР склалося рабове сусп, що мало патріарх хар. Рабство поділялось на боргове, спадкове і домашнє. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. «Закони 12 таблиць» (сер 6 ст доне) захищали приватну власн, політ та економіч права рабовл. Рабами були іноземці, римське право обороняло перетворювати громадян своєї республіки на рабів. Раби мали роль виробн. сили (були міські та сільськогосподарські). Джерела рабства - війни,піратство,борги. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів (нобілів) (прибутки йшли від землі). 1ст доне - кінець республіки - період воєн, занепаду с/г. 1-3ст не - позитивні зміни в агротехніці: вдоскон коса, серп, застос штучне зрошення. У І—II ст. н. е. розпочалися зміни в організації виробництва у володіннях великих землевласників. Латифундії поділялися на невеликі ділянки (парцели), які надавалися в оренду колонам — дрібним землеробам. У добу пізньої Римської імперії (III—V ст. н. е.) господарство занепало і прийшло до кризового стану. Перші ознаки кризи виявилися після повстання Спартака в І ст. до н. е. і протягом наступних століть вони поглиблювалися. Причина кризи - загострення суперечностей рабовласницького суспільства. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продуктивності праці. Занепала невелика оренда, за статусом вона наблизилася до колонату і прекаріїв. Економічний занепад охопив ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Зазнала краху завойовницька політика Риму. Пізня Римська імперія переживала глибоку кризу рабовласницького суспільства. Через міжусобні війни була постійна політична нестабільність. Загостр соц супереч. Постійні народні повстання. Натиск варваріві. Східна і Західна частини імперії роз'єдналися щодо адміністрування та управління. Столицю було перенесено з Риму на сх у Візантію. В 476 p. н. е. Західна Римська імперія перестала існувати.

 

Загальна характеристика феодалізму і його періодизація.

З одного боку, в античному суспільстві у IV—V ст. почали складатися протофеодальні елементи, з іншого — багато народів приходило до феодалізму шляхом самостійного внутрішнього розвитку.

У новітніх дослідженнях виділяють такі етапи становлення і розвитку феодалізму: 1) раннє середньовіччя V—IX ст. (земля концентрується у найвищих станів суспільства, формується залежне суспільство, установлюються васально-ленні відносини); 2)високе середньовіччя X—XIII ст. (панування доменіальної системи господарювання, формування феодальної ієрархії, значний розвиток ремесел і торгівлі); 3) пізнє середньовіччя XIV—XV ст. (утвердження товарно-грошових відносин і майже зникнення доменіального господарства, активний процес звільнення селян, розмивання феодальної ієрархії, поява елементів раннього капіталізму, впроваджені тех новинки вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрукування та ін., формуються централізовані держави).

Феодальну економіку характеризують такі ознаки: — панування великої земельної власності класу феодалів; — поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників — селян, що часто мали в приватній власності основні засоби виробництва, худобу; — своєрідний статус селян, які були не власниками землі, а її держателями на різних умовах аж до права спадкового користування; — різні форми й ступені позаекономічного примусу селян, особиста і поземельна залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства; — переважання аграрного сектору над торговим і промисловим; — панування натурального господарства і відповідний характер держави; — низький у цілому рівень техніки та знань, ручне виробництво, що надавало особливого значення індивідуальним виробничим навикам.

 

Феодалізм у Візантії.

Друга пол IX—XI ст. позначена зростанням податкового гніту та повинностей. Сплачували податок не з двору, а з кількості тяглової й домашньої худоби, з використовуваних пасовиськ, птиці, вуликів, тобто із всіх джерел доходів селянського господарства. Селяни залучалися до виконання будівництва укріплень, державних споруд, шляхів, мостів, перевезень будівельних матеріалів. Із X ст. почали сплачувати податок на користь церкви — канонікум. До цього додавалися пограбування і здирства з боку численних чиновників фіскального апарату. У зв'язку з появою бідних та вбогих із X ст. вводиться податкова відповідальність общини за односельчан. У IX—X ст. посилилася майнова диференціація стратеотів (військовий стан, який за несення служби отримував від уряду земельний наділ), із верхівки яких поступово формувався пануючий клас. Важливим джерелом доходу візантійської держави була велика державна земельна власність, що зростала за рахунок завойованих територій, покинутих земель. Брак робочих рук і сила общини гальмували формування та розвиток великого приватного землеволодіння. Не випадково великі господарства виникають у скотарських районах, де ведення господарства потребувало мінімум працівників. До X ст. з малоімущих сформувався стійкий прошарок найманих робітників — містії. І лише із середини X ст. вони стали переходити в категорію париків (феодально залежні селяни), що сприяло зростанню великого землеробства. Держава, щоб не втратити платників податків на пільгових умовах, намагалася оселити цих селян на державних землях. Так сформувалася категорія державних париків. Аналогічні процеси відбувалися і в монастирських володіннях. У Візантії посилення гніту селян здійснювалось не землевласниками, а державою, яка перетворювала вільних селян у залежних. Існуванню численних категорій селян, підлеглих безпосередньо державі, прикріпленню селян до сіл і податковому тягарю сприяли централізація держави, застосування римської системи оподаткування. Усе управління було зосереджено в імператорському палаці в Константинополі. Усіх чиновників призначав імператор, центральний уряд контролював провінційне управління. Армія будувалася за римським взірцем. Саме в таких умовах утверджувалися феодальні відносини, закріплювалася феодальна вотчина. Зростання великого землеволодіння відбувалося за рахунок скорочення приватної власності вільних селян, власності общини, а також за рахунок поступової феодалізації відносин на державних землях. Прагнення держави забезпечити обробіток землі й надходження податків призвело до того, що чимраз більше державних земель переходило до великих земельних власників, особливо монархів. Іншими джерелами формування феодального землеволодіння були: 1) солемній — надавання прав на отримання державних податків з майна або платників; 2) пронія — пожалування прав вилучення за громадянську, державну або військову службу. Пронія (турбота, опіка) сприяла спрощенню власницьких прав і перетворенню її згодом на умовне земельне держання відповідно до всіх прав на селян у цих землях. У X—XI ст. формується типовий феодальний маєток. Основною робочою силою стає не раб, а парик. Візантійський парик був особисто вільний, міг покинути свою землю, але його могли продати разом із землею, оскільки земля продавалася. Париком ставав той, хто не мав містій, або повністю розорений селянин, прив'язаний до двору боргами чи іншою залежністю. Останнє зумовило високий рівень феодальної ренти. Рента, яку сплачували парики землевласнику, за обсягом була значно більша, ніж платежі селян-власників державі. В XI ст. переважала продуктова рента, розмір якої становив 30—45 % сукупного доходу парика. Вільні селяни, які орендували державну землю, і посаджені на державних землях безземельні селяни поступово перетворювались у державних париків. Отже, парикія як феодальна форма залежності стала у Візантії домінуючою і провідною в усіх типах господарства. Феодалізація візантійського суспільства проявилась і в розвитку елементів васальних відносин, пов'язаних із поширенням форм умовного землеволодіння. Вони розвивались у формі етерії — світи, яку становили дрібні землероби, васали, котрі були під захистом і заступництвом багатого власника, прямого утримувача землі. Ці відносини формувалися на основі дружби, яка означала вірність, подяку за надані послуги, допомогу. Пріоритет обов'язку перед друзями порівняно з посадовим, службовим обов'язком по суті розхитував устої централізованої державності. Він став проявом феодалізації державного апарату зсередини, коли посада переставала бути інструментом виконання визначених функцій і перетворювалась на інструмент особистої влади її носія. Наслідком цього явища стало зростання корумпованості бюрократичного апарату та його неефективності. Накази і розпорядження не доходили до місць і не виконувались, податки не надходили вчасно, й значна частина їх зникала на шляху до казначейства. Отже, у Візантії XI ст. в основному утвердилися феодальні відносини. Проте процес оформлення їх не завершився. В XI ст. не склалися чіткі станові градації всередині пануючого класу, не було відокремленості духовенства як особливого стану, не сформувався також міський стан. Відбулося це наприкінці XIII — на початку XIV ст., коли після захоплення Константинополя хрестоносцями (1203) розпалася імперія. Відновлення Візантії в 1261 р. й аж до кінця XIV ст. обмежувалося лише Константинополем та його околицями. Саме з наступним відновленням Візантії пов'язане встановлення панування великого земельного володіння. Багато земель з париками було роздано світським феодалам і великим монастирям. Вільне селянське землеволодіння скоротилося до мінімуму. Розширення імунітетних привілеїв вело до зростання прав феодалів на землю і закріпачення селянина.

Розширення судових прав феодалів фактично ставило в залежність не тільки окремих селян, а й общину в цілому. Зміцнювалася система вотчинної організації, зростала роль економів і старост феодала, вотчинного суду. Суттєво збільшився обсяг феодальної ренти. Зростали натуральні побори на користь феодала та грошові — на користь держави.

 

 

Рання феодальна Франція

Кін ІX – на поч X ст феодальна знать консолідується і проявляє себе як стан, інтереси якого для короля є визначальними. Карл Лисий приписував кожній людині королівства визнавати над собою сеньйора, якого захоче, в особі короля чи його васалів. Під тиском знаті у 877 р. він видав К’єрсейський капітулярій, що узаконив перетворення бенефіція на феод, визнав право графів передавати свої посади у спадщину. Король не міг забрати надані бенефіції. Земельні магнати мали свою адміністрацію, суд, могли карбувати монету, вести війни без відома короля. Вони стали суверенами у своїх володіннях. Герцоги, графи часто ухилялись від виконання своїх васальних обов’язків відносно короля, якого вважали “першим серед рівних”. Адміністративна, податна й судова самостійність знаті, її незалежність від королівських агентів юридично закріплювалась в імунітетних грамотах. Спроби королівської влади подолати сепаратизм, місництво, безладдя в управлінні наштовхнулись на колективний опір знаті. Общинна земля перейшла у власність феодалів. Новий порядок закріплювався формулою: “Немає землі без сеньйора”. Він остаточно зруйнував попередню общину франків. Духовні феодали–єпископи та абати – отрим владу від папи римського. Вступ їх на посаду називався інвеститурою. Феодальна знать каролінгської епохи роздаванням бенефіцій примножила кількість своїх прямих васалів. Роздавання бенефіцій та імунітетних грамот прискорило оформлення феодалізму. Церкви зміцнювали монастирі, феодали будували замки, які захищали їх від нападів повсталих селян. Васал був зобов’язаний вірно служити своєму сюзерену, міг розрахов на заступниц з боку свого сеньйора. Діяло правило: “Васал мого васала – не мій васал”. Це охороняло права магнатів від посягань королівської влади. Щоб примусити непокірного васала виконувати свої обов’язки, сеньйор нерідко йшов на нього війною. Селяни займали нижчий щабель у суспіл піраміді феод сусп. Формально община ще зберігалась, проте була залежна від феодалів. Основною форма експлуатації особисто залежних селян (сервів)- барщина. Селяни обкладались грошовим податком (талією) на користь поміщика. Особисто вільні селяни (вілани) за користування землею платили поміщикові чинш. Гостра нужда змушувала багатьох вільних селян віддавати себе в розпорядження церкви, монастиря(наз облатами). Виникли баналітети, тобто заповідні права сеньйорів щодо селян: зобов’язували селян молотити хліб на млині сеньйора, пекти хліб лише в його печі та ін. Серви мали невеликі ділянки землі, і феодали не могли безкарно вбивати їх. З XІІІ ст. серви отримали право викуп волю, за умови виплати подушного податку (талії), побору із спадщини (менморту), шлюбної податі, серв діставав свободу і ставав орендарем землі (віланом). Далі платив тільки грошову ренту (цензиву) за ділянку землі. До серXV ст., після Столітньої війни з Англією, влада була змушена надати всім селянам свободу, але за викуп. Правовий статус різних категорій селян став однаковим. У ІX–XІІ ст. підвищ продуктивність праці на селі. Відокремлення ремесла від землеробства сприяло розвитку міст, особливо на півдні Франції. Посил приплив селян до міст. Кожний, хто прожив у місті рік і один день, вважався вільний. З часом становище міст, розташованих на землях великих феодалів, стало погіршуватись: городян змушували платити сеньйору різні додаткові податки. Внаслідок тривалої боротьби з феодалами деякі міста звільнились від сеньйоріальної адміністрації і суду. Міські жителі користувались підтримкою короля.Опираючись на міщан, король міг вести успішну боротьбу за підпорядкування собі територій, які займали великі феодали, за централізацію влади. З останнім монархом династії Каролінгів герцоги, графи та єпископи вже мало рахувались. У 987 р. на з’їзді феодальної знаті королем Франції обрано Робертіна Гуго Капета. Поклав початок династії Капетінгів. Мав мало землі, його володіння грабували навіть прямі васали. Щоб навести порядок у своєму домені, Капетінгам знадобилось майже 100 років.