Предмет і завдання курсу ек. Історії.

Предмет і завдання курсу ек. Історії.

В широкому розумінні слова предметом економічної історії є “економічний рух” суспільства, особливості тих змін, що відбуваються в ньому, трансформація закономірностей такого руху, їх звязок зі всіма сторонами суспільного життя. У вузькому розумінні - це вивчення господарської діяльності народів різних країн, розвитку їх продуктивних сил, зміни способів виробництва.

Обєктом вивчення є історія зародження, становлення і розвитку економічних процесів і явищ. Для економічної історії різних регіонів обєктами є економічні причини і наслідки окремих історичних подій, економічна політика держав, класів. А для історії народного господарства обєктами є еволюція способів виробництва, історія господарських механізмів, історія галузей господарства, історія окремих історичних процесів та економічних інститутів (ціни, податки, зарплата тощо).

Завдання. Економічна історія дає реальне бачення довготермінових тенденцій економічного розвитку. Вона – одне із основних джерел фактичного матеріалу для всіх економічних наук. Економічна історія забезпечує тісний зв’язок історико-економічного пізнання з розвитком економічних знань в цілому. Вона допомагає, як основне джерело фактичного матеріалу, у вивченні економічної теорії, економіки промисловості, сільського господарства, фінансів, грошового обігу.

Зв’язок економічної історії з іншими соціально-економічними дисциплінами та її місце в системі наук.

Економічна історія дуже тісно повязана з іншими суспільними та економічними дисциплінами, а в системі економічних наук вона поряд з економічною теорією та історією економічної думки є фундаментальною наукою. Фундаментальність економічної історії обумовлюється тим, що вона забезпечує економічну теорію фактичним матеріалом про господарський розвиток людства, і від кількості, якості та повноти первинної загальноекономічної інформаційної бази значною мірою залежать закони і категорії, що виводяться економічною теорією. Поряд з економічними дисциплінами економічна історія тісно повязана з усіма історичними дисциплінами - громадянською історією, загальною історією, історією культури, мови, воєнною історією. Вона тісно повязана з географічними науками, демографічною наукою, соціологією, політологією та багатьма іншими.

 

Суспільні функції економічної історії.

Акумулююча або прагматична функція полягає у зібранні, вивченні, узагальненні і засвоєнні досвіду господарського розвитку людства. Без знання цього досвіду не можливо зясувати закономірності економічного розвитку людського суспільства, виробити науково обґрунтовану економічну політику. Світоглядна функція полягає у формуванні економічною історією наукової картини світового процесу господарської еволюції людства. Функція формування реалізму економічного мислення можлива тому, що економічна історія вивчає й аналізує не лише позитивний досвід господарського розвитку народів і країн, але й їхні помилки, прорахунки і банкрутство економічної політики держав. Фундаментальна - аналіз і обробка різноманітної економічної інформації.

 

Характеристика джерел та літератури.

Сучасна історико-економічна наука основана на діалектико-матеріалістичному методі, який розглядає суспільно-економічній розвиток як природньо-історичний процес, який залежить від обєктивних закономірностей. Але, поряд з цим, цей метод не заперечує впливу субєктивного фактора - діяльності мас, класів, політичних партій, вождів, лідерів, віросповідання та національних особливостей. В історико-економічній науці використовуються спеціальні історичні методи досліджень, серед яких хронологічний (розгляд історико-економічного матеріала в хронологічній послідовності); синхронний, що передбачає одночасне вивчення історико-економічних подій, що відбуваються в господарському житті країн і континентів; дихронний, як метод періодизації; та історичне моделювання (На основі широкого використання статистичних даних та використання економічної теорії для вивчення економічної історії будувалися гіпотетичні дедуктивні).

 

Індустріально-технологічний підхід

Широку популярність у XX ст. отримав запропонований американською інституціональною школою так званий «технологічний» підхід, відповідно до якого історія ділиться на три великі епохи.

1)Доіндустріальну — із X тис. до н.е. по середину XVIII ст н.е. Особливостями якої є низький рівень економічного розвитку, широке застосування живої (фізичної) праці переважно в сільському господарстві, де зайнято близько 85% працездатного населення.

2)Індустріальну — з останньої третини XVIII по останню чверть XX ст. Особливостями якої є середній рівень економічного розвитку, широке застосування кооперації і спеціалізація живої (фізичної) праці з машинами й устаткуванням у промисловості, де зайнято близько 60% працездатного населення.

3)Постіндустріальну — з останньої чверті XX ст. Особливостями якої є високий рівень економічного розвитку, широке застосування електроніки, робототехніки, біотехнологій, що дозволяє замінити живу фізичну працю в промисловості машинною, а основною сферою діяльності стає так званий «третинний» сектор — сфера побутових, соціальних, фінансових послуг і обробка інформації, де зайнято більше 65% працездатного населення

Історико-хронологічнип підхід

Найбільш доцільним є історико-хронологічний підхід, який дає можливість висвітлити основні події економічної історії, а також проаналізувати закономірності економічного розвитку людства.

1) Давній — …..- VIII ст. до н.е. Відбувся поділ праці, і сформувалися основні соціальні інститути: сім'я, община, власність, право, держава, релігія.

2)Античний — із VIII ст. до н.е. по V ст. н.е. З'явилися ремесла, торгівля, приватна власність на землю і рабів.

3)Середньовічний — із VI по середину XV ст. Сформувалися основні європейські нації, з'явилися самостійні міста.

4)Відродження — із середини XV по середину XVII ст. Епоха великих географічних відкриттів і первісного нагромадження капіталу.

5)Просвітництва — із середини XVII до останньої чверті XVIII ст. Відбувся територіальний поділ світу.

6)Вільної конкуренції — з останньої чверті XVIII до останньої чверті XIX ст. Промислова революція.

7)Монополістичної конкуренції — з останньої чверті XIX по середину XX ст. Концентрація капіталів і боротьба за економічний поділ світу призвели до серії криз і війн.

8)Соціального (ринкового) господарства — починаючи із середини XX ст. Найбільш розвинені країни досягли стабільності, сформувався новий середній прошарок, сформувалось суспільство споживачів.

 

Господарство Стародавньої Греції.

Антична культура базувалась на вирощенні трьох основних кльтур: пшениці, оливок і винограду. Скотарство більш розвинуте в гурськ районах. Череди великої рогатої худоби невеликі, конярство слабо розвинуте. Притаманна взаємодія культур народів Європи,Азії, Африки. Природні багатства сприяли ранньому розвитку ремесла і торгівлі, досягнуті успіхи у галузі кораблебудування. Зовн торг - в руках купців-власників кораблів і капітанів. Притаманні міста-держави(поліси). Винайшли катапульту у 4 ст до н.е. Населення жило переважно у містах. Розвиток обміну, поява грошей, купців;відокр ремесла від с.г. Розвиток ремесла, спеціалізація виробників, спеціалізація полісів(Мітел-тканини,Коринф-кераміка). Поділ суспільства на 2стани:вільні громадяни(багаті,менш заможні і бідні) і невільники. Приклад рабовласницької держави-Спарта(найсильн військ поліс Ст. Гр.)-господарство відстале, грош обмін не розвинений. В Аттиці, в острівній частині Еллади – підвищення розв ремесла,торг. Колонізація. Причина-гонитва за землями, здобиччю.

 

Феодалізм у Візантії.

Друга пол IX—XI ст. позначена зростанням податкового гніту та повинностей. Сплачували податок не з двору, а з кількості тяглової й домашньої худоби, з використовуваних пасовиськ, птиці, вуликів, тобто із всіх джерел доходів селянського господарства. Селяни залучалися до виконання будівництва укріплень, державних споруд, шляхів, мостів, перевезень будівельних матеріалів. Із X ст. почали сплачувати податок на користь церкви — канонікум. До цього додавалися пограбування і здирства з боку численних чиновників фіскального апарату. У зв'язку з появою бідних та вбогих із X ст. вводиться податкова відповідальність общини за односельчан. У IX—X ст. посилилася майнова диференціація стратеотів (військовий стан, який за несення служби отримував від уряду земельний наділ), із верхівки яких поступово формувався пануючий клас. Важливим джерелом доходу візантійської держави була велика державна земельна власність, що зростала за рахунок завойованих територій, покинутих земель. Брак робочих рук і сила общини гальмували формування та розвиток великого приватного землеволодіння. Не випадково великі господарства виникають у скотарських районах, де ведення господарства потребувало мінімум працівників. До X ст. з малоімущих сформувався стійкий прошарок найманих робітників — містії. І лише із середини X ст. вони стали переходити в категорію париків (феодально залежні селяни), що сприяло зростанню великого землеробства. Держава, щоб не втратити платників податків на пільгових умовах, намагалася оселити цих селян на державних землях. Так сформувалася категорія державних париків. Аналогічні процеси відбувалися і в монастирських володіннях. У Візантії посилення гніту селян здійснювалось не землевласниками, а державою, яка перетворювала вільних селян у залежних. Існуванню численних категорій селян, підлеглих безпосередньо державі, прикріпленню селян до сіл і податковому тягарю сприяли централізація держави, застосування римської системи оподаткування. Усе управління було зосереджено в імператорському палаці в Константинополі. Усіх чиновників призначав імператор, центральний уряд контролював провінційне управління. Армія будувалася за римським взірцем. Саме в таких умовах утверджувалися феодальні відносини, закріплювалася феодальна вотчина. Зростання великого землеволодіння відбувалося за рахунок скорочення приватної власності вільних селян, власності общини, а також за рахунок поступової феодалізації відносин на державних землях. Прагнення держави забезпечити обробіток землі й надходження податків призвело до того, що чимраз більше державних земель переходило до великих земельних власників, особливо монархів. Іншими джерелами формування феодального землеволодіння були: 1) солемній — надавання прав на отримання державних податків з майна або платників; 2) пронія — пожалування прав вилучення за громадянську, державну або військову службу. Пронія (турбота, опіка) сприяла спрощенню власницьких прав і перетворенню її згодом на умовне земельне держання відповідно до всіх прав на селян у цих землях. У X—XI ст. формується типовий феодальний маєток. Основною робочою силою стає не раб, а парик. Візантійський парик був особисто вільний, міг покинути свою землю, але його могли продати разом із землею, оскільки земля продавалася. Париком ставав той, хто не мав містій, або повністю розорений селянин, прив'язаний до двору боргами чи іншою залежністю. Останнє зумовило високий рівень феодальної ренти. Рента, яку сплачували парики землевласнику, за обсягом була значно більша, ніж платежі селян-власників державі. В XI ст. переважала продуктова рента, розмір якої становив 30—45 % сукупного доходу парика. Вільні селяни, які орендували державну землю, і посаджені на державних землях безземельні селяни поступово перетворювались у державних париків. Отже, парикія як феодальна форма залежності стала у Візантії домінуючою і провідною в усіх типах господарства. Феодалізація візантійського суспільства проявилась і в розвитку елементів васальних відносин, пов'язаних із поширенням форм умовного землеволодіння. Вони розвивались у формі етерії — світи, яку становили дрібні землероби, васали, котрі були під захистом і заступництвом багатого власника, прямого утримувача землі. Ці відносини формувалися на основі дружби, яка означала вірність, подяку за надані послуги, допомогу. Пріоритет обов'язку перед друзями порівняно з посадовим, службовим обов'язком по суті розхитував устої централізованої державності. Він став проявом феодалізації державного апарату зсередини, коли посада переставала бути інструментом виконання визначених функцій і перетворювалась на інструмент особистої влади її носія. Наслідком цього явища стало зростання корумпованості бюрократичного апарату та його неефективності. Накази і розпорядження не доходили до місць і не виконувались, податки не надходили вчасно, й значна частина їх зникала на шляху до казначейства. Отже, у Візантії XI ст. в основному утвердилися феодальні відносини. Проте процес оформлення їх не завершився. В XI ст. не склалися чіткі станові градації всередині пануючого класу, не було відокремленості духовенства як особливого стану, не сформувався також міський стан. Відбулося це наприкінці XIII — на початку XIV ст., коли після захоплення Константинополя хрестоносцями (1203) розпалася імперія. Відновлення Візантії в 1261 р. й аж до кінця XIV ст. обмежувалося лише Константинополем та його околицями. Саме з наступним відновленням Візантії пов'язане встановлення панування великого земельного володіння. Багато земель з париками було роздано світським феодалам і великим монастирям. Вільне селянське землеволодіння скоротилося до мінімуму. Розширення імунітетних привілеїв вело до зростання прав феодалів на землю і закріпачення селянина.

Розширення судових прав феодалів фактично ставило в залежність не тільки окремих селян, а й общину в цілому. Зміцнювалася система вотчинної організації, зростала роль економів і старост феодала, вотчинного суду. Суттєво збільшився обсяг феодальної ренти. Зростали натуральні побори на користь феодала та грошові — на користь держави.

 

 

Рання феодальна Франція

Кін ІX – на поч X ст феодальна знать консолідується і проявляє себе як стан, інтереси якого для короля є визначальними. Карл Лисий приписував кожній людині королівства визнавати над собою сеньйора, якого захоче, в особі короля чи його васалів. Під тиском знаті у 877 р. він видав К’єрсейський капітулярій, що узаконив перетворення бенефіція на феод, визнав право графів передавати свої посади у спадщину. Король не міг забрати надані бенефіції. Земельні магнати мали свою адміністрацію, суд, могли карбувати монету, вести війни без відома короля. Вони стали суверенами у своїх володіннях. Герцоги, графи часто ухилялись від виконання своїх васальних обов’язків відносно короля, якого вважали “першим серед рівних”. Адміністративна, податна й судова самостійність знаті, її незалежність від королівських агентів юридично закріплювалась в імунітетних грамотах. Спроби королівської влади подолати сепаратизм, місництво, безладдя в управлінні наштовхнулись на колективний опір знаті. Общинна земля перейшла у власність феодалів. Новий порядок закріплювався формулою: “Немає землі без сеньйора”. Він остаточно зруйнував попередню общину франків. Духовні феодали–єпископи та абати – отрим владу від папи римського. Вступ їх на посаду називався інвеститурою. Феодальна знать каролінгської епохи роздаванням бенефіцій примножила кількість своїх прямих васалів. Роздавання бенефіцій та імунітетних грамот прискорило оформлення феодалізму. Церкви зміцнювали монастирі, феодали будували замки, які захищали їх від нападів повсталих селян. Васал був зобов’язаний вірно служити своєму сюзерену, міг розрахов на заступниц з боку свого сеньйора. Діяло правило: “Васал мого васала – не мій васал”. Це охороняло права магнатів від посягань королівської влади. Щоб примусити непокірного васала виконувати свої обов’язки, сеньйор нерідко йшов на нього війною. Селяни займали нижчий щабель у суспіл піраміді феод сусп. Формально община ще зберігалась, проте була залежна від феодалів. Основною форма експлуатації особисто залежних селян (сервів)- барщина. Селяни обкладались грошовим податком (талією) на користь поміщика. Особисто вільні селяни (вілани) за користування землею платили поміщикові чинш. Гостра нужда змушувала багатьох вільних селян віддавати себе в розпорядження церкви, монастиря(наз облатами). Виникли баналітети, тобто заповідні права сеньйорів щодо селян: зобов’язували селян молотити хліб на млині сеньйора, пекти хліб лише в його печі та ін. Серви мали невеликі ділянки землі, і феодали не могли безкарно вбивати їх. З XІІІ ст. серви отримали право викуп волю, за умови виплати подушного податку (талії), побору із спадщини (менморту), шлюбної податі, серв діставав свободу і ставав орендарем землі (віланом). Далі платив тільки грошову ренту (цензиву) за ділянку землі. До серXV ст., після Столітньої війни з Англією, влада була змушена надати всім селянам свободу, але за викуп. Правовий статус різних категорій селян став однаковим. У ІX–XІІ ст. підвищ продуктивність праці на селі. Відокремлення ремесла від землеробства сприяло розвитку міст, особливо на півдні Франції. Посил приплив селян до міст. Кожний, хто прожив у місті рік і один день, вважався вільний. З часом становище міст, розташованих на землях великих феодалів, стало погіршуватись: городян змушували платити сеньйору різні додаткові податки. Внаслідок тривалої боротьби з феодалами деякі міста звільнились від сеньйоріальної адміністрації і суду. Міські жителі користувались підтримкою короля.Опираючись на міщан, король міг вести успішну боротьбу за підпорядкування собі територій, які займали великі феодали, за централізацію влади. З останнім монархом династії Каролінгів герцоги, графи та єпископи вже мало рахувались. У 987 р. на з’їзді феодальної знаті королем Франції обрано Робертіна Гуго Капета. Поклав початок династії Капетінгів. Мав мало землі, його володіння грабували навіть прямі васали. Щоб навести порядок у своєму домені, Капетінгам знадобилось майже 100 років.

Предмет і завдання курсу ек. Історії.

В широкому розумінні слова предметом економічної історії є “економічний рух” суспільства, особливості тих змін, що відбуваються в ньому, трансформація закономірностей такого руху, їх звязок зі всіма сторонами суспільного життя. У вузькому розумінні - це вивчення господарської діяльності народів різних країн, розвитку їх продуктивних сил, зміни способів виробництва.

Обєктом вивчення є історія зародження, становлення і розвитку економічних процесів і явищ. Для економічної історії різних регіонів обєктами є економічні причини і наслідки окремих історичних подій, економічна політика держав, класів. А для історії народного господарства обєктами є еволюція способів виробництва, історія господарських механізмів, історія галузей господарства, історія окремих історичних процесів та економічних інститутів (ціни, податки, зарплата тощо).

Завдання. Економічна історія дає реальне бачення довготермінових тенденцій економічного розвитку. Вона – одне із основних джерел фактичного матеріалу для всіх економічних наук. Економічна історія забезпечує тісний зв’язок історико-економічного пізнання з розвитком економічних знань в цілому. Вона допомагає, як основне джерело фактичного матеріалу, у вивченні економічної теорії, економіки промисловості, сільського господарства, фінансів, грошового обігу.