Види політики. Функції політики

Розрізняють політику внутрішню і зовнішню. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави, її структур і органів державної влади з регулювання взаємодії людей усередині країни. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, внутрішню політику можна класифікувати на:

економічну політику;національну політику;соціальну політику;демографічну політику;

культурну політику;аграрну політику;науково-технічну політику;екологічну політику;

військову політику, або оборонну політику;антропологічну політику.

Національна політика являє собою науково обґрунтовану система заходів, спрямованих на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин[5].

Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, що регулює її стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями, іншими громадськими об'єднаннями, міжнародними організаціями. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави визначається, головним чином, характером її внутрішньої політики, і в водночас істотно впливає на внутрішню політику. Зрештою і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу — збереження і зміцнення існуючої в державі системи суспільних відносин.

За пріоритетами політика поділяється на нейтральну, відкритих дверей, національного примирення, компромісів; за змістом і характером — на прогресивну і реакційну, на науково обгрунтовану і волюнтаристичну тощо.

У політології існують різні погляди на функції політики. Толкотт Парсонс відносить до них визначення колективної мети суспільного розвитку, мобілізацію і прийняття рішень, збереження стабільності в суспільстві і розподіл ресурсів. Французький політолог Рене Дебре вбачав функції політики у збереженні цілісності і стабільності суспільства; Девід Істон — в авторитарному привласненні цінностей.

У вітчизняній політології[4] виділяють такі функції політики:

керівництво та управління суспільством, збереження організованості й загального порядку;

забезпечення захисту основних прав людини;

управлінська (політичне керівництво суспільством);

інтегруюча, що забезпечує консолідацію суспільства, досягнення стабільності суспільства в цілому і складових його частин, систем;

регулятивна, що сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки та політичних відносин;

теоретико-прогностичну, мета якої — вироблення концепції, курсу розвитку суспільства;

сприяння виявленню інтересів різних груп суспільства;

нормативна, пов'язана з виробленням і затвердженням системи норм і цінностей у суспільстві;

соціалізації особистості — функція залучення, включення індивіда в суспільне життя, певну політичну середу;

забезпечення суспільства дієвим принципом розподільчої справедливості;

забезпечення наступності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи;

гарантування як усередині самої держави, так і поза її межами безпеки для всіх груп і верств суспільства.

Водночас політиці властиві й латентні функції. Американський соціолог, нобелівський лауреат, Роберт Кінг Мертон вважав, що у конкретному суспільстві окремі функції можуть бути нерозвиненими, за характером здійснення основних функцій можна визначити зрілість політичного життя суспільства і держави.

4. Політична думка Стародавнього світу

Політичні знання зародились в глибокій давнині в країнах Стародавнього Сходу (Єгипет, Іран, Індія, Китай, Вавилон, Ассирія). Формування політичної думки пов’язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли виникає приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства – родів, племен, общин – на різноманітні соціальні спільності, виникають стани, різноманітні соціальні верстви, утворюються держави. В цей час політична думки ще не виокремилась в самостійну сферу знання, відтворювалась в релігійно-міфологічній формі. Лише у УІІ-УІ ст.. до н.е. відбувається перехід до відносно раціонального погляду на світ в цілому та державу зокрема. Це проявляється у вченнях Конфуція, Мо-цзи, Лао-цзи (Китай), Будди (Індія), Заратустри (Персія). Уже в цей час найінтелектуальніші представники того періоду стали замислюватися над мистецтвом керування державою, сутністю улаштування суспільного співжиття, місцем і призначенням людини у житті, методами і засобами завоювання, збереження і зміцнення державної влади, ефективними застосуванням з цією метою правових настанов, над походженням і значенням право, держави, а згодом і політики у суспільстві.

1.1. Політичні доктрини в Китаї. Конфуціанство. Найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Конфуцій (551-479), основні ідеї якого викладені у творі “Лунь юй” (“Бесіди і висловлювання ”). Конфуціанство як теоретико-політична парадигма відтворювало погляди спадкової аристократії, владу імператора вважало священною, яка дарується небом, а розподіл людей на вищих і нижчих – всезагальним законом справедливості. Державу Конфуцій розглядав як велику сім’ю, в якій влада уподібнювалась владі батька, а відносини між володарем і підданими розглядалися як відносини між старшими і молодшими членами сім’ї, тому влада імператора є чимось на зразок влади батька. Квінтесенція політичної філософії Конфуція містилася в тезі “керувати народом за допомогою доброчесності й вносити порядок у народ за допомогою правил поведінки”.

Велике місце у творчості Конфуція посідає проблема державної влади: правителі повинні керуватися довірою народу, виховуватися на основі свого власного прикладу, оскільки форми, в яких здійснюється управління державою, впливають на вдачу людей і суспільства в цілому.

Мислитель виступав за аристократичну форму правління, його ідеалом було керівництво аристократів, яких характеризували знання та доброчесність, а не багатство та соціальне походження. Політична етика Конфуція спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами і низами суспільства: він відкидав війни, бунти, боротьбу за владу, завойовницькі походи.

Політичні ідеї Античності

В античній Греції на рубежі ІІ та І тисячоліть до н.е. формуються суспільно-громадські центри, розвиваються політичні вчення. У розвитку соціально-політичні вчення проходять три етапи:

Перший етап (ІХ-УІ ст. до н.е.) пов'язаний із становленням давньогрецької державності і представлений працями Гомера, Гесіода, Солона, Геракліта, Піфагора та піфагорійців.

Другий етап (друга половина ІУ-ІІ ст. до н.е.) припадає на період розквіту древньогрецької філософської і політичної думки. Цей етап представлений вченнями софістів, Сократа, Демокріта, Платона, Арістотеля.

Третій етап (друга половина ІУ – ІІ ст. до н.е.) характеризується занепадом давньогрецької державності. Погляди цього періоду розвитку політичної думки відображені у вченнях Епікура, стоїків, Поліція.

Давньогрецька і давньоримська політичні парадигми характеризуються такими рисами:

- відбулась велика духовна революція, яка вивільнила людину;

- свобода як онтологічна умова людського існування спряла самореалізації людини;

- апробувалися всі форми політичних режимів і були викладені міркування про ідеальну державу (політію як конституційну демократію);

- вперше були розроблені ідеї про розподіл влади, правову державу і громадянське суспільство;

- мораль вважалась основою політики як удосконалення особистості;

- розум – рушійна сила суспільного прогресу;

- розвиток політичної демократії як основи становлення давньогрецької цивілізації;

- повернення до себе як вищий розквіт “грецького духу”;

- розвиток натурфілософії стоїцизму: завжди жити згідно з природою, природа тотожна розуму, людини повинна чинити розумно;

- розвиток системи рабовласницького права Давнього Риму, в якому виокремлювалось природне право, право народів, право громадян, а також приватне і публічне право;

- римське право як мистецтво добра і справедливості;

- уявлення про те, що державність виникла в ході історичного процесу і є продуктом “суспільного договору”, а різні закони можуть бути удосконалені, включало в себе концепцію історичного прогресу.

2.1. Політичні погляди Платона. Платон (428-347 до н.е.) – давньогрецький філософ, який у своїх працях “держава”, “Політика”, “Закони” виклав вчення про ідеальну державу.

Саме Платон заклав основи політичної філософії: розробив концепцію ідеальної справедливої держави, принципи політичної солідарності, колективізму і рівності; проаналізував такі форми правління, як аристократія, тімократія, олігархія, тиранія, анархія, демократія.

Також вчений філософськи обґрунтував теорію політики, політичне знання, політичне мистецтво; визначив такі поняття, як політична ідеологія, державний устрій, форми державного управління, політична свобода, справедливий закон.

Політичні погляди Арістотеля (384-322). Давньогрецький філософ, вчений-енциклопедист, один із найдавніших мислителів в історії людства. Головні політичні ідеї виклав у працях “ Політика”, “Афінська політика”, “Риторика”, “Етика”. Мислитель започаткував емпірико-теоретичний підхід до вивчення політичних проблем, досліджень політичної системи.

Саме він розширив класифікацію форм правління, запропонувавши шестичленну систему: монархія, тиранія, аристократія, олігархія, політія, демократія. Арістотель є засновником патріархальної теорії держави: держава – це результат розвитку сім’ї, абсолютна влада правителя є продовженням влади батька в сім’ї.

У праці “Політика ” вчений виклав основні проблеми суспільного і державного життя, розглядав людину як “політичну істоту”, яка прагне до державного об’єднання. При правильному режимі влада використовується для загального блага, а при неправильному – для задоволення приватних інтересів правлячої групи.

Політичні вчення Стародавнього Риму мали багато спільного з політичними вченнями Стародавньої Греції. Пояснюється це тим, що тут формувались держави на основі однотипних соціально-економічних і станових відносин, з глибокою спадковістю у розвитку їх культури. Політичні вчення у Стародавньому Римі формувалися на снові філософських шкіл, перенесених з Греції. Та новизна і оригінальність політичних поглядів римських мислителів полягала в тому, що ними висунуті ідеї, які відповідали відносинам зрілості рабовласницького суспільства. Зміни у політичній теорії обумовлені розвитком відносин приватної власності та рабства.

Один з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор Марк ТулійЦицерон (106-43 рр. до н.е.) в діалогах “Про державу” і “Про закони”, наслідуючи Платона, виклав вчення про державу в дусі вчення аристократії, відповідно до якого держава виростає з сім’ї, і державна влада вручена мудрецям, здатним наблизитись до осягнення світового божественного Розуму.

Якби люди жили за заповітами і звичаями батьків, то держава могла б стати вічною. Мета держави – охорона майнових інтересів громадян.

Права мудрих і гідних громадян, включаючи право власності, випливають безпосередньо з природи, з природного закону.

Майнові та соціальні відмінності між людьми виникають не від народження, а через відносини приватної власності, що встановлюються в суспільстві.