Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю та дієздатністю, яка може бути позивачем і відповідачем у суді.

Характерними ознаками юридичної особи є такі:

1) організаційна єдність, тобто юридична особа має свою власну ієрархічну побудову, окремі складові якої взаємодіють одне з одним, доповнюють одне одного, утворюючи єдине ціле;

2) майнова відокремленість. Юридична особа повинна мати своє особисте майно, відокремлене від майна інших осіб, зокрема її засновників, учасників та ін.;

3) участь у цивільному обороті від власного імені. Кожна юридична особа повинна мати своє найменування, яке б містило інформацію про її організаційно-правову форму і характер її діяльності. Саме від власного імені юридична особа має право вступати в цивільні правовідносини;

4) здатність вести майнову відповідальність. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним їй майном.

Учасники (засновники) юридичної особи не відповідають за зобов'язаннями юридичної особи, д юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), крім випадків, встановлених установчими документами та заковом. Проте юридична особа відшкодовує шкоду, завдану її працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків;

5) спроможність бути позивачем або відповідачем у суді. Процесуальний статус юридичної особи як учасника цивільного, господарського або третейського судочинства визначається у відповідному нормативному акті (Цивільному процесуальному кодексі України, Господарському процесуальному кодексі України, Законі України "Про третейські суди").

Для того, щоб мати можливість бути суб'єктом цивільних правовідносин, юридична особа, як і фізична, повинна бути наділена цивільною правоздатністю і цивільною дієздатністю.

Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Хоча окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, юридична особа може здійснювати тільки після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється із дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Цивільна дієздатність юридичної особи реалізується нею через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ, а також в інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариство може бути також створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

Виділяються два види товариств:

1) підприємницькі товариства. Ці юридичні особи здійснюють підприємницьку діяльність Із метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками. Вони можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи;

2) непідприємницькі товариства. Ними є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо).

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Слід зауважити, що непідприємницькі товариства та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Для створення юридичної особи передусім потрібні засновники. Ними можуть бути власники майна або уповноважені власниками органи, а в передбачених законом випадках - не власники, а інші особи.

Юридична особа вважається створеною із дня її державної реєстрації.

Незалежно від того, хто є засновником, і від порядку створення всі юридичні особи повинні мати установчі документи - правову основу своєї діяльності. Установчими документами юридичної особи є, зокрема, статут, засновницький договір, установчий акт.

У своїй діяльності юридична особа може створювати філії і представництва, що не є юридичними особами.

Філія - це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину й функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів цієї юридичної особи.

Припинення юридичної особи відбувається в результаті її реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

При реорганізації відбувається припинення існування юридичної особи (за винятком реорганізації шляхом виділення) з переданням всього її майна, її прав та обов'язків іншій юридичній особі в порядку загального правонаступництва.

У результаті ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність без правонаступництва. Майно ліквідованої юридичної особи, її права та обов'язки не переходять до інших суб'єктів, крім випадків, установлених законом.

Юридична особа є такою, що припинилася, із дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Правочини

Найрозповсюдженішими юридичними фактами, що стають підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, є укладення суб'єктами різноманітних правочинів.

Правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

В юридичній літературі виділяють багато різних підстав класифікації правочинів, але ми зупинимося тільки на кількох із них. Отже, правочини:

1) залежно від кількості сторін, виявлення волі яких є необхідним для вчинення правочинів, вони бувають:

- односторонні. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (наприклад, вчинення заповіту).

За загальним правилом такий правочин створює обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Хоча односторонній правочин може створювати обов'язки і для інших осіб, проте тільки у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами;

- двосторонні. Двосторонній правочин - це погоджена дія двох сторін (укладення договорів купівлі-продажу, доручення тощо);

- багатосторонні. При багатосторонньому правочині дії мають погодити більше двох сторін (наприклад, укладення кількома сторонами договору про спільну діяльність).

Дво- і багатосторонні правочини є договорами;

2) за характером правовідносин, що виникають на підставі правочинів, вони поділяються на:

- відплатні, коли наявне зустрічне майнове задоволення сторін правочину у вигляді грошей, майна, робіт, послуг (зокрема, договори найму (оренди), страхування);

- безвідплатні, якщо не передбачається зустрічного майнового задоволення (договори дарування, позички тощо);

3) залежно від моменту, з якого правочини вважаються вчиненими, тобто в сторін виникають відповідні права та обов'язки, вони є: - консенсуальними. Для вчинення цих правочинів достатньо, щоб сторони досягли згоди за всіма істотними умовами (наприклад, договір поставки);

-реальними. Вони вважаються вчиненими тільки тоді, коли відбудеться передача речі (договори зберігання, позики тощо).

Для того, щоб правочин був дійсним, він має відповідати певним умовам, а саме:

1) зміст правочину не може суперечити закону, а також моральним засадам суспільства;

2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4) правочин повинен вчинятися у формі, встановленій законом (усно або в письмовій формі);

б) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Якщо не дотримано хоча б одну з перерахованих умов, правочин е недійсним.

Недійсні правочини - це дії осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам закону.

Такими є, наприклад, правочини:

- які порушують публічний порядок;

- вчинені малолітніми, неповнолітніми особами, особами, цивільна дієздатність яких обмежена, за межами їх цивільної дієздатності;

- вчинені недієздатними особами;

- укладені юридичною особою, якщо вона не мала права їх вчиняти;

- вчинені під впливом помилки, обману, насильства.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Так, у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути іншій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо ж у зв'язку із вчиненням недійсного правочину іншій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Проте недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших Його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

14. Форма правочину

Формою правочину є спосіб вираження волі його сторін. Форма правочину залежить від:
- суб'єктного складу правочину;
- предмета правочину;
- ціни правочину;
- строку, на який правочин укладається;
- конкретного виду правочину;
- прямих вказівок закону на форму конкретного правочину.
Чинне законодавство допускає укладення правочинів в усній, простій письмовій та письмовій нотаріальній формі. Особливим способом вираження волі є укладення договору шляхом вчинення конклюдентних дій, тобто дій, які свідчать про бажання однієї сторони укласти договір на умовах, запропонованих іншою стороною.
Наприклад, нам пропонують укласти договір перевезення пасажира метрополітеном, за яким ми можемо з 6 години ранку до 24 години ночі користуватися цим видом транспорту, випити склянку пива з автомату тощо. Якщо ми згодні укласти договір, від нас вимагається кинути жетон чи відповідну монету.
1. Усна (словесна) форма. Вона застосовується в усіх випадках, коли для левого виду правочину закон не передбачає іншої форми.
Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК усно можуть вчинятися право-чини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
2. Письмова форма. Вона полягає в тому, що правочин вчиняється шляхом фіксації його змісту за допомогою письмового тексту і підписання особами, які його вчинили. До письмової форми прирівнюється вираження волі сторін за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК).
Незважаючи на певну складність, письмова форма має і свої переваги:
- забезпечує чітке вираження волі учасників і її фіксацію;
- дозволяє в будь-який час ознайомитися з умовами правочину;
- є належним доказом при захисті інтересів потерпілої сторони.
Відповідно до ст. 208 ЦК у простій письмовій формі належить вчиняти:
- правочини між юридичними особами;
- правочини між фізичною та юридичною особою, крім тих, що повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;
- правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, що повністю виконуються сторонами в момент вчинення;
- інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
А саме:
- неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава (ст. 547 ЦК);
- договір купівлі-продажу товарів в кредит (ст. 694 ЦК);
- договір дарування майнового права, договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, дарування рухомих речей особливої цінності (ст. 719 ЦК);
- найм будівлі або іншої капітальної споруди (ст. 793 ЦК);
- найм транспортного засобу за участю юридичних осіб (ст. 799 ЦК);
- найм житла (ст. 911 ЦК);
- договір піднайму житла (ст. 91 ЖК);
- договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою (ст. 828 ЦК);
- договір транспортного експедирування (ст. 930 ЦК);
- договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання у майбутньому (ст. 937 ЦК);
- договір страхування (ст. 981 ЦК);
- договір управління майном (ст. 1031 ЦК);
- договір позики на суму понад 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 1047 ЦК);
- кредитний договір (ст. 1055 ЦК);
- договір банківського вкладу (ст. 1059 ЦК);
- договір комерційної концесії (ст. 1118 ЦК);
- договір про спільну діяльність (ст. 1131 ЦК) та деякі інші.
Обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають такі правочини:
- договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна (статті 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 ЦК);
- іпотечні договори, договори про заставу транспортних засобів, космічних об'єктів (ст. 18 Закону України від 5 липня 2003 р. "Про іпотеку", ст. 13 Закону України від 2 жовтня 1992 р. "Про заставу", ст. 577 ЦК);
- договори про спільну часткову власність на земельну ділянку, про купівлю-продаж земельних ділянок, про перехід права власності та про передачу права власності на земельні ділянки; про обмін земельними ділянками, які виділені єдиним масивом у натурі (на місцевості) власникам земельних ділянок (паїв) (статті 88, 128, 132, 142 ЗК, ст. 14 Закону України від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)");
- договори купівлі-продажу (приватизації) державного майна, відчуження приватизованого майна (ст. 72 Закону України від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна" (в
редакції Закону від 19 лютого 1997 р.), ст. 23 Закону України від 6 березня 1992 р. "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції Закону від 15
травня 1996 р.));
- договори про поділ майна, що є об'єктом права спільної власності подружжя; про надання утримання; про припинення права утримання взамін набуття права на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати; шлюбні договори; договори між подружжям про розмір та строки виплати аліментів на дитину; договори про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно (статті 69, 78, 89, 94, 104, 189, 190 СК);
- договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) на строк понад один рік (ст. 793 ЦК);
- договори найму та договір позички транспортних засобів за участю фізичної особи (статті 799, 828 ЦК);
- договори про створення акціонерних товариств, якщо товариства створюються фізичними особами (ст. 153 ЦК);
- договори управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК);
- заповіти (статті 1247, 1249 ЦК);
- договори про зміну черговості одержання права на спадщину (ст. 1259 ЦК);
- доручення на укладання правочинів, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо юридичних осіб, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допущена інша форма довіреності; довіреності, що видаються в порядку передоручення (ст. 245 ЦК), та інші правочини.
Необхідною умовою дійсності деяких правочинів є їх державна реєстрація. Такої реєстрації зокрема потребує договір купівлі-продажу нерухомого майна (ст. 657 ЦК).