ТОП 10:

Володимир Великий, християнство



Трипільська культура

Трипільська культура була відкрита в кінці 19 ст. укр. археологом Вікентіэм Хвойкою. Ця культура була розповсюджена з 4-2 тиссячоліття .

Поділяється на три періода:

· ранній період 4 000-3600 р. до н.е.

· середній 3600- 2800 р. до н.е.

· пізній 2800-2000 р до н.е.

 

Ця культ. була розповсюджена на вел. терр. від Прикарпаття до Дніпра (приблизно 190 000 км2). Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн.

Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство. Трипільські племена розводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Лад трипільського суспільства був близький до військової демократії. Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні, а згодом патріархальні відносини.

 

2.Кіммері́йці

Кіммерійці— стародавні кочівники, які жили на території Північного Причорномор'я в X — VII століттях до н. е. і мандрували через Кавказ до Малої Азії.

Велику роль у житті кіммерійців відігравали війни. Близько середини VIII ст. до н. е. вони взяли участь у знищенні Фрігійського царства, , а в середині VII ст. до н. е. вони оволоділи столицею Лідійського царства Сарди, яке існувало в ті часи у західній частині Малої Азії. Кіммерійці також воювали з Урарту й Ассирією. Походи в далекі країни Передньої та Малої Азії відкривали кочовикам широкі можливості для здобуття продуктів землеробства і ремесла. Окремі речі передньоазійського виробництва цього часу знайдено і в Україні.

Панівне становище серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. У ближньому бою кіммерійці застосовували мечі, повністю виготовлені із заліза або споряджені бронзовими руків'ями.

У своєму суспільному розвитку кіммерійці переживали процес виділення військової знаті - вождів, яких Геродот називав царями. Вони часто скликали зібрання воїнів, ради старійшин, союзні племінні ради. Однак утворити повноцінну державу їм так і не вдалося.

 

Скіфи

У першій половині VII ст. до н. е. зі степів Прикубання й Північного Кавказу на території України з'явилися скіфи. Панівне положення в суспільстві посідали царські скіфи, які розглядали інші племена й етноси Скіфії як рабів, які були змушені постійно сплачувати їм данину.

На зламі V-IV ст. до н. е. поряд із залишками родових відносин у скіфів розвивалося рабовласництво і склалася перша на території України - Велика Скіфія, яка була монархічною за формою правління.

Основним заняттям скіфів було кочове тваринництво. Поголів'я худоби визначало майнове становище скіфів. У скіфів існували майстерні: збройові, ковальські, деревообробні. Окремим видом ремесла стала найважливіша його галузь - обробка заліза. Другим основним заняттям скіфів були військові походи. Основу скіфського війська становила легкоозброєна піхота. Але головною ударною силою були загони важко озброєних вершників, захищених панцирами, шоломами та щитами. Скіфи були чудовими лучниками, майстерно володіли коротким мечем.

Побут скіфів визначався кочовим способом життя. Своєрідними житлами на колесах були кибитки на 4-х або 6-ти колесах, у яких переїжджали жінки та діти, зберігалося майно скіфів. Життя чоловіків із дитинства було пов'язано з конем. Одяг, оздоблений вишивкою, був зручно пристосований до верхової їзди.

В III ст. до и. е. Велика Скіфія припинила своє існування. Скіфи відійшли на південь і створили Малу Скіфію зі столицею в Неаполі Скіфському У II ст. до н. е. скіфи були остаточно розгромлені сарматами, готами та іншими племенами.

Грецькі міста і колонії

Грецькі міста і селища на території України виникли під час «великої грецької колонізації» в VII–VI ст. до н. е.

Причини виникнення колоній:перенаселення Греції; нестача земель для хліборобства; пошук джерел сировини та ринків збуту; внутрішня соціально-політична боротьба.

Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Їхніми ремеслами були металургія і ковальство, ткацтво, кушнірство, гончарство. Одне з перших місць у житті колоністів займала торгівля з іншими грецькими містами, а також з місцевими племенами. Основним предметом грецького експорту з території нинішньої України була пшениця, яку вивозили до Греції у великих кількостях. Також вивозили рибу, сіль, шкіру, хутра, мед, віск, будівельний ліс, людей-рабів. Час найбільшого розквіту і самостійності античних міст Надчорномор’я припадає на V–I ст. до н. е. Греки-колоністи підтримували тісні стосунки як з грецькою метрополією, так і з місцевими племенами – скіфами, фракійцями та ін.

Причинами занепаду колоній стали розклад рабовласництва, війни, неврожайні роки.

Грецька колонізація тривала майже тисячу років і мала відчутні господарські та політичні наслідки для південноукраїнських земель. У ході колонізації було перенесено демократичний устрій, що сприяло розвитку державотворчої традиції на теренах України. Грецькі переселенці передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, залучивши його до товарно-грошових відносин. Різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. Всі ці процеси прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров’я, і на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації.

Київська Русь

Час заснування Києвської Русі початок 5 кінець 6 ст.

Виникнення держави у східних слов'ян було пов'язане :

• з зародженням і утвердженням на Русі феодальних відносин;

• поступовим, але стійким формуванням державотворчих традицій (антське, склавинське, полянське об'єднання);

• необхідністю захисту від сильних сусідів, які вже мали свої держави (Хозарський каганат, Візантія тощо);

• територіальною, етнічною, мовно-культурною спільністю цих племен;

• економічними зв'язками, розвитком торгівлі, що вимагало подолання відокремленості племен, стимулювало їх інтеграцію;

• посиленням Києва завдяки його географічному положенню, економічному становищу, політичному значенню та попередній історичній еволюції.

6. Політика княгині Ольги (+в зошиті)

Внутрішня політика. Для впорядкування своєї держави Ольга з дружиною об'їхала княжі володіння, після чого здійснила низку реформ:

• упорядкувала сплату данини. Для цього вона облаштувала спеціальні пункти (стоянки й погости), куди в певний термін звозили данину;

• на підвладних землях організувала владні структури з представників княжого оточення, які виконували князівські розпорядження, чинили суд.

Зовнішньополітична діяльність. Ольга й надалі дотримувалася зовнішньополітичної лінії київських князів, яку започаткував ще Аскольд, проте, на відміну від своїх попередників, які воювали, вона віддавала перевагу дипломатії. Княгиня двічі відвідала візантійського імператора Костянтина Багрянородного — у 946 та 957 pp. Літописець повідомляє, що Ольга прибула до Константинополя (Царгорода) у супроводі великого посольства (понад 100 осіб) і майже півторатисячного війська. Імператор був зачарований не тільки красою, а й надзвичайним розумом Ольги, пройнявся такою повагою, що навіть удостоїв її привілею розмовляти з ним сидячи (до того часу жодне посольство такого привілею не мало). Княгиня також зустрілася і з імператоровою дружиною та його невісткою на бенкеті, влаштованому на честь гості.

Українське козацтво

Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви, які розглядали його як дестабілізуючий фактор внутрішнього життя й водночас побоювалися, що козацькі походи на татар і турків спровокують загострення зовнішньополітичних відносин. Для приборкання непокірної козацької вольниці, яка ігнорувала королівську владу, визнаючи лише своїх старшин, було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Таким чином уряд планував, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на українсько-татарському прикордонні зростаючою мілітарною потугою козацтва, а з іншого — розколоти козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на поч. XVI ст.

Але через брак коштів реалізувати ЇЇ вдалося лише в 1572 p., коли за наказом короля Сигізмунда-Августа 300 козаків {у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. - 500; 1590 р. - 1000; 1625 р. - 6000; 1630 р. — 8000 осіб) було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони й дістали назву «реєстрових козаків». Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основ ними завданнями якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза законом.

Запроваджуючи реєстр, офіційна влада надіялася остаточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв'язав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполитої. Прагнучи ліквідувати суверенність українського козацтва, перевести його з категорії численної соціально-економічної верстви з державними тенденціями в суто військову, уряд все ж був змушений зберегти реєстровому війську елементи автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову й політичну організацію, яка склалася в результаті внутрішнього розвитку козацтва. Реєстровці звільнялися від усяких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключався у принципі «де три козаки. там два третього судять». Вони підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди — корогву (прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо. їм передавалось у володіння м. Трахтемирів (нині село на Київщині) разом зі старовинним Зарубським монастирем. Тут мали розміститися арсенал для реєстру та шпиталь для поранених і старих. І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки їм тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком. Так, абстрактна ідея козацької «вольності» набула конкретного змісту та офіційного визнання. Створення реєстру, по суті, санкціонувало відокремлення козацтва в адміністративно-правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розширювався за рахунок «покозачення» насамперед селянства і міщан. Проте процес формування козацького стану був складним та довготривалим і, за словами М.Грушевського, лише на рубежі XVI —XVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами.

Офіційно реєстрове козацтво стало називатися «Низовим» або «Запорізьким Військом». Це пояснювалося тим, що воно, за наказом уряду, мусило відбувати службу за дніпровськими порогами, утримуючи там залогу. Поступово реєстровці організовувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися за іменами їх керманичів. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстрового, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування полки йменувалися за назвою найбільшого міста — Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому «старший» (з чім. Hauptman), або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх.

Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, з одного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, зокрема здійснювати контроль за діяльністю невизнаного владою козацтва, з іншого, — будучи представником українського народу, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї України. Як показало майбутнє, переважили національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, по великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального і національно-релігійного гноблення. З цього приводу польські пани зазначали: «Легше вовком орати, аніж козаком проти козака воювати!»

Таким чином, протягом XVI ст. склалося три чітко не розмежовані категорії козацького стану: 1) реєстрові козаки — кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі; 2) Нереєстрові козаки — основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу; 3) запорізькі (низові) козаки — проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами Дніпра, де створили військово-політичну організацію Запорізька Січ.

Доба Руїни

Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені (60–80 роки ХVІІ ст.). Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.

Причинами Руїни були:

− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

− посилення антагонізму між різними станами українського населення;

− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Ознаки Руїни:

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників;

− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі.

 

Висновок.Небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію.

Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії.

Руї́на — період історії України кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом.

 

Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів — ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 1663—1687 та територіально — Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Богдана Хмельницького до початку правління Івана Мазепи — 1657—1709.

Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці: (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду: І. Виговський, П. Дорошенко.

Причини Руїни

· відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті

· глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики

· егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих

· перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

 

Трипільська культура

Трипільська культура була відкрита в кінці 19 ст. укр. археологом Вікентіэм Хвойкою. Ця культура була розповсюджена з 4-2 тиссячоліття .

Поділяється на три періода:

· ранній період 4 000-3600 р. до н.е.

· середній 3600- 2800 р. до н.е.

· пізній 2800-2000 р до н.е.

 

Ця культ. була розповсюджена на вел. терр. від Прикарпаття до Дніпра (приблизно 190 000 км2). Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн.

Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство. Трипільські племена розводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Лад трипільського суспільства був близький до військової демократії. Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні, а згодом патріархальні відносини.

 

2.Кіммері́йці

Кіммерійці— стародавні кочівники, які жили на території Північного Причорномор'я в X — VII століттях до н. е. і мандрували через Кавказ до Малої Азії.

Велику роль у житті кіммерійців відігравали війни. Близько середини VIII ст. до н. е. вони взяли участь у знищенні Фрігійського царства, , а в середині VII ст. до н. е. вони оволоділи столицею Лідійського царства Сарди, яке існувало в ті часи у західній частині Малої Азії. Кіммерійці також воювали з Урарту й Ассирією. Походи в далекі країни Передньої та Малої Азії відкривали кочовикам широкі можливості для здобуття продуктів землеробства і ремесла. Окремі речі передньоазійського виробництва цього часу знайдено і в Україні.

Панівне становище серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. У ближньому бою кіммерійці застосовували мечі, повністю виготовлені із заліза або споряджені бронзовими руків'ями.

У своєму суспільному розвитку кіммерійці переживали процес виділення військової знаті - вождів, яких Геродот називав царями. Вони часто скликали зібрання воїнів, ради старійшин, союзні племінні ради. Однак утворити повноцінну державу їм так і не вдалося.

 

Скіфи

У першій половині VII ст. до н. е. зі степів Прикубання й Північного Кавказу на території України з'явилися скіфи. Панівне положення в суспільстві посідали царські скіфи, які розглядали інші племена й етноси Скіфії як рабів, які були змушені постійно сплачувати їм данину.

На зламі V-IV ст. до н. е. поряд із залишками родових відносин у скіфів розвивалося рабовласництво і склалася перша на території України - Велика Скіфія, яка була монархічною за формою правління.

Основним заняттям скіфів було кочове тваринництво. Поголів'я худоби визначало майнове становище скіфів. У скіфів існували майстерні: збройові, ковальські, деревообробні. Окремим видом ремесла стала найважливіша його галузь - обробка заліза. Другим основним заняттям скіфів були військові походи. Основу скіфського війська становила легкоозброєна піхота. Але головною ударною силою були загони важко озброєних вершників, захищених панцирами, шоломами та щитами. Скіфи були чудовими лучниками, майстерно володіли коротким мечем.

Побут скіфів визначався кочовим способом життя. Своєрідними житлами на колесах були кибитки на 4-х або 6-ти колесах, у яких переїжджали жінки та діти, зберігалося майно скіфів. Життя чоловіків із дитинства було пов'язано з конем. Одяг, оздоблений вишивкою, був зручно пристосований до верхової їзди.

В III ст. до и. е. Велика Скіфія припинила своє існування. Скіфи відійшли на південь і створили Малу Скіфію зі столицею в Неаполі Скіфському У II ст. до н. е. скіфи були остаточно розгромлені сарматами, готами та іншими племенами.

Грецькі міста і колонії

Грецькі міста і селища на території України виникли під час «великої грецької колонізації» в VII–VI ст. до н. е.

Причини виникнення колоній:перенаселення Греції; нестача земель для хліборобства; пошук джерел сировини та ринків збуту; внутрішня соціально-політична боротьба.

Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Їхніми ремеслами були металургія і ковальство, ткацтво, кушнірство, гончарство. Одне з перших місць у житті колоністів займала торгівля з іншими грецькими містами, а також з місцевими племенами. Основним предметом грецького експорту з території нинішньої України була пшениця, яку вивозили до Греції у великих кількостях. Також вивозили рибу, сіль, шкіру, хутра, мед, віск, будівельний ліс, людей-рабів. Час найбільшого розквіту і самостійності античних міст Надчорномор’я припадає на V–I ст. до н. е. Греки-колоністи підтримували тісні стосунки як з грецькою метрополією, так і з місцевими племенами – скіфами, фракійцями та ін.

Причинами занепаду колоній стали розклад рабовласництва, війни, неврожайні роки.

Грецька колонізація тривала майже тисячу років і мала відчутні господарські та політичні наслідки для південноукраїнських земель. У ході колонізації було перенесено демократичний устрій, що сприяло розвитку державотворчої традиції на теренах України. Грецькі переселенці передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, залучивши його до товарно-грошових відносин. Різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. Всі ці процеси прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров’я, і на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації.

Київська Русь

Час заснування Києвської Русі початок 5 кінець 6 ст.

Виникнення держави у східних слов'ян було пов'язане :

• з зародженням і утвердженням на Русі феодальних відносин;

• поступовим, але стійким формуванням державотворчих традицій (антське, склавинське, полянське об'єднання);

• необхідністю захисту від сильних сусідів, які вже мали свої держави (Хозарський каганат, Візантія тощо);

• територіальною, етнічною, мовно-культурною спільністю цих племен;

• економічними зв'язками, розвитком торгівлі, що вимагало подолання відокремленості племен, стимулювало їх інтеграцію;

• посиленням Києва завдяки його географічному положенню, економічному становищу, політичному значенню та попередній історичній еволюції.

6. Політика княгині Ольги (+в зошиті)

Внутрішня політика. Для впорядкування своєї держави Ольга з дружиною об'їхала княжі володіння, після чого здійснила низку реформ:

• упорядкувала сплату данини. Для цього вона облаштувала спеціальні пункти (стоянки й погости), куди в певний термін звозили данину;

• на підвладних землях організувала владні структури з представників княжого оточення, які виконували князівські розпорядження, чинили суд.

Зовнішньополітична діяльність. Ольга й надалі дотримувалася зовнішньополітичної лінії київських князів, яку започаткував ще Аскольд, проте, на відміну від своїх попередників, які воювали, вона віддавала перевагу дипломатії. Княгиня двічі відвідала візантійського імператора Костянтина Багрянородного — у 946 та 957 pp. Літописець повідомляє, що Ольга прибула до Константинополя (Царгорода) у супроводі великого посольства (понад 100 осіб) і майже півторатисячного війська. Імператор був зачарований не тільки красою, а й надзвичайним розумом Ольги, пройнявся такою повагою, що навіть удостоїв її привілею розмовляти з ним сидячи (до того часу жодне посольство такого привілею не мало). Княгиня також зустрілася і з імператоровою дружиною та його невісткою на бенкеті, влаштованому на честь гості.

Володимир Великий, християнство

Володимир народився ймовірно в 947 році. У 969 році він відправлений батьком на князювання до Новгорода (на прохання новгородців). Батько - Святослав I Ігоревич, Великий князь Київський (Володимир - третій, молодший син князя). Під час міжусобної війни між двома старшими братами Ярополком і Олегом, що закінчилася смертю Олега, Володимир злякався владолюбства старшого брата і втік «за море» до варягів. Повернувся в 980 році на чолі варяжської дружини з метою повернути втрачене. Завдання своє виконав і навіть перевиконав: узявши Київ, виманив з нього за допомогою зрадника Ярополка на переговори і убив його.

З 980 року, після вбивства Ярополка I Святославича, стає Великим князем Київським.

Під час його правління були споруджені оборонні рубежі по річках Десна, Осетер, Трубеж, Суда і ін. При нім почали кам`яну забудову в Києві і наново укріпили місто. Багато в чому це було викликано необхідністю постійно оборонятися від печенігів. За переказами, Володимир сказав: «Погано, що мало міст біля Києва» - і велів рубати (будувати) міста.

Саме Володимир заснував на Русі перші школи для навчання грамоті, але це було зроблено вже під впливом християнства і для того, щоб мати можливість підготувати своїх, руських священиків.

Державницька помилка. У 995 році Володимир розділив Русь на частини і віддав їх в управління синам. Історики вважають, що це була найбільша помилка зі всіх можливих, яка згодом привела до роздроблення Русі на окремі князівства і усобиці.

Помер Володимир в 1015 році і був похований в десятинній церкві в Києві.

Соціокультурними наслідками прийняття християнства були:

· забезпечення етнокультурної єдності всіх племен і земель Київської Русі. Русів, слов'ян, угро-фінів та інших народів об'єднувала загальна духовна основа.

· Сім'я, при звичаї багатожонства, викрадені й купівлі наречених, мала грубий язичницький характер. З приходом християнства підвищується авторитет матері і жінки в сім`ї.

· на основі християнства відбувається становлення нового типу державності в Київській Русі. Державність на Русі значною мірою набуває візантійських форм. Установлюється тісний взаємозв'язок між світською та церковною владою, за верховенства першої.

· Київська Русь була включена в європейський християнський світ, стала рівноправним елементом європейського цивілізаційного простору.

· прийняття християнства сприяло становленню міської культури у власне сільськогосподарській країні.

· значним культурним переворотом було введення єдиної писемності. Під впливом християнства розвивалися книжкова справа, література, історія, філософія, з'явилися перші літописи, церковна література. У школах навчалися люди з різних верств населення.

· Церква сприяла створенню на Русі чудової архітектури, мистецтва (особливо іконографії). Більшість кам’яних споруд, збудованих протягом Х–ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним і станковим живописом. Прийняття християнства сприяло розвитку зодчества й живопису у середньовічних їх формах, проникненню візантійської культури як спадкоємиці античної традиції.

· у ІX–XII ст. відбувався складний психологічний злам язичницьких вірувань і становлення християнських «законів». Процес зміни духовних і моральних пріоритетів завжди важкий, на Русі він відбувався не без насильства. На зміну життєлюбному оптимізму язичництва йшла віра, яка вимагала обмежень, суворого виконання моральних норм.

· прийняття християнства означало зміну всього ладу життя. Тепер центром суспільного життя стала Церква. Вона проповідувала нову ідеологію, прищеплювала нові ціннісні орієнтири, виховувала нову людину. Християнство робило людину носієм нової моралі, заснованої на культурі совісті, яка витікає з євангельських заповідей.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.2.109 (0.033 с.)