Що таке спадкова субституція?

Римське право розрізняло три види субституцій.

1. Звичайна субституція - призначення іншого спадкоємця на випадок, коли перший відмовляється від спадщини.

2. Дитяча субституція. Якщо під владою спадкодавця на момент його смерті перебуває неповнолітня дитина, то він міг призначити цій дитині спадкоємця на випадок її смерті до виповнення повноліття. Формулювалося це, приміром, так: "Призначаю спадкоємцем свого неповнолітнього сина Павла. Якщо Павло помре до повноліття, то спадкоємцем буде Петр о". Різниця між звичайною субституцією і дитячою полягала в тому, що в разі звичайної субституції спадкоємець призначався після спадкодавця, а за дитячої - спадкоємець дитини спадкодавця. Якщо дитина досягала повноліття, то субституція втрачала силу.

3. Ніби дитяча субституція - це призначення спадкоємця душевнохворій особі, якщо їй залишалась обовязкова частка спадку. Коли така особа одужувала або в неї народжувалася дитина, то субституція втрачала силу.

Заповіт, який не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.

Заповіт може стати недійсним і через деякий час з таких причин: а) внаслідок capitis dominutio - обмеження правоздатності; б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець; в) якщо заповіт буде анульований самим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків; г) якщо спадкодавець укладає новий заповіт.

Які вимоги до спадкодавця ставило римське право?

Воля спадкодавця мала бути виявлена вголос перед народом і тому ставала відома кожному. Ця обставина не зовсім задовольняла спадкодавця, який не завжди бажав надавати гласності своїм посмертним розпорядженням.

Спадкодавець за допомогою манципаційного заповіту передавав своє майно якійсь довіреній особі, котра зобов'язувалась виконати усі розпорядження, відразу дані спадкодавцем. У присутності, як правило, п'яти свідків довірена особа, тримаючи в руках кусок міді, проголошувала певну формулу, заздалегідь підготовлену для конкретного випадку. Проголосивши формулу, довірений кидав мідь на вагу і передавав спадкодавцю. Після цього спадкодавець усно викладав свої розпорядження.

Після здійснення манципаційного заповіту і проголошення певних формул спадкодавець пред'являв своє письмове розпорядження довіреній особі і свідкам. Потім таблички з розпорядженням зав'язувалися шнурками і скріплювались печатками свідків та довіреної особи, при цьому біля цих печаток кожний ставив свій підпис.

 

Назвіть принципи римського спадкового права.

- спадкування за заповітом виключало спадкування за законом, але поступалося місцем необхідному спадкуванню. Не може бути спадкування в одній частині спадкового майна покійного за заповітом,а в другій - за законом(принцип закладений за Юстиніана)

-спадкування за заповітом могло поєднюаптися з необхідним спадкуванням

-права й обовязки переходили до спадкоємців як єдине ціле

-спадкоємець завжди спадкоємець,тобто якщо ти призначений спадкоємцем,ти призначений назавжди і змінити тебе не можна.

Спадкування за заповітом виключало спадкування за законом, але поступалося місцем необхідному спадкуванню.

Визнання свободи заповідальних розпоряджень ставить на чергу питання про те, чи може ця свобода бути безмежною.Після заповідача залишаються особи, які були особливо близькі до нього, які брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього відомої підтримки. Повне забуття цих осіб у заповіті та надання спадщини крім них будь-якій особі абсолютно построннему може здаватися несправедливістю. Внаслідок цього багато законодавства, допускаючи свободу заповітів, встановлюють в той же час відомі обмеження в інтересах таких особливо близьких до заповідача осіб.

Хто такий спадкоємець?

Спадкоємець - особа, до якої переходить у встановленому законом порядку майно померлого. Ним може бути кожний громадянин, юридичні особи, а також держава. При цьому громадяни та держава можуть спадкувати і за законом, і за заповітом, а юридичні особи - тільки за заповітом.

 

З якого моменту відкривається спадщина?

Смерть спадкодавця зумовлює виникнення спадкових правовідносин, тобто відкритття спадщини. На день відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, які закликаються до спадщини, і склад спадкового майна. Спадкоємець, закликаний до спадщини, повинен виразити своє волевиявлення на прийняття спадщини або відмовитися від неї.

 

У чому міг виражатися фактичний вступ у права спадкоємця?

Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спадкоємець не лише став наступником померлого в його правах і обов'язках, тобто власником активної частини спадщини, а й зобов'язаний сплатити борги спадкодавця.

 

У чому міг виражатися фактичний вступ у права спадкоємця?

Прийняття спадщини спочатку здійснювалося шляхом особливого урочистого акту, cretio (від якого відмовилося законодавство Юстиніана); згодом було досить неформального волевиявлення про прийняття або фактичний вступ у справи спадщини (pro herede gestio). Строку для прийняття спадщини цивільне право не встановлювало. Але кредитори спадкодавця, зацікавлені в швидкому задоволенні їхніх вимог, могли допомогою interrogatio in iure вимагати від спадкоємця відповіді, an heres sit, тобто чи приймає він спадщину. Після цього спадкоємцю на його прохання міг бути призначений судом строк для вирішення питання про прийняття спадщини, spatium deliberandi, після закінчення якого спадкоємець, що не дав відповіді, вважався: до Юстініана - відмовився, а в праві Юстініана - прийняв спадщину.Вступ у права спадкоємця-смерть спадкодавця

З якого моменту виникає право на набуття спадщини

Проте наступництво в правах і обов´язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власника ставало ніби незахищеним, відкритим, яке нікому не належить. Тому смерть спадкодавця дістала назву відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини вважався день смерті спадкодавця. При цьому в спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини, і запропонувати їм прийняти спадщину. Отже, мало відбутися закликання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю щодо прийняття спадщини або відмови від неї.

 

Поняття заповіту (testamentum)

Заповіт (testamentum) - це виражене в законній формі розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. Оскільки в римській сім'ї єдиним і неподільним власником майна був домовладика (paterfamilias), то на випадок смерті тільки він міг розпоряджатися своїм майном і вказати, кому, в якому порядку і в яких частках повинно перейти його майно. Заповіт - це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути певні права і обов'язки для інших осіб - спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять волю на прийняття спадщини.

Умови дійсності заповіту.

Заповіт це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять волю на прийняття спадщини. Тут немає збігу двостороннього і одночасного волевиявлення, яке є у випадку укладання договору, оскільки особи, яка склала заповіт, вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором у загальному розумінні, хоч тут є вираз волі як з боку спадкодавця, так і з боку спадкоємців. Спадкодавець у будь-який час може скасувати або змінити своє розпорядження, чого не може зробити одна із сторін у договірних відносинах, що підтверджує односторонній характер заповіту.

Отже, заповіт - це розпорядження майном з відкладною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови - смерті спадкодавця. Ця обставина й зумовила суворі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву у будь-якому положенні заповіту спитати про істинний намір спадкодавця вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він повинен відповідати таким вимогам: заповіт має бути складений у визначеній законом формі; спадкодавець повинен володіти активною заповітною правоздатністю; у заповіті мають бути визначені конкретні спадкоємці, які володіють пасивною заповітною правоздатністю.

Проте умови заповітної правоздатності змінювалися. Згадаємо лише деякі з них. Наприклад, жінки, навіть ті, які були особами власних прав (sui juris), тривалий час зовсім не мали права здійснювати заповіти. Римське право встановило не тільки порядок укладення заповіту, визначило умови визнання його дійсності, але й порядок його розпечатування. Закон Юлія встановлював, що заповіт протягом п'яти днів повинен бути поданий тими, хто його зберігав, у місцевий магістрат для розпечатування і ознайомлення.