Методологія наукового пізнання. Її зміст і проблеми.

Певна система методів та форм, засобів та видів пізнання становить наукову методологію.Саме на рівні методологічної теорії створюються необхідні умови визначення адекватної аксіології науки – системи критеріїв та оцінок наукової діяльності та її результатів, таких як істинність, об’єктивність, раціональність, ефективність, практичність та ін. Наукова методологія може стати основою для ефективного прогнозування розвитку науки.

Однією з найбільш актуальних проблем сучасного етапу розвитку логіки та методології науки є питання про необхідність виділення поряд з емпіричним та теоретичним рівнем ще одного відносно самостійного рівня – метатеоретичного. Для позначення метатеоретичного рівня наукового пізнання пропонується введення в методологію пізнання поняття – „архетип наукового мислення” (сукупність принципів, які на конкретному історичному етапі розвитку науки задають певний спосіб теоретичної діяльності для пояснення явищ, визначають вибір засобів цієї діяльності, вибір та прийняття її кінцевих результатів, а також задають певне бачення світу, спосіб його відображення в науковому пізнанні, що в єдності визначає і певний тип теоретичного мислення, і сукупність допустимих заходів теоретичного мислення, і сукупність допустимих заходів теоретичної діяльності).

Провідною рисою і тенденцією сучасного етапу розвитку наукового пізнання є його гуманізація.

У науковому пізнанні головна роль належить раціональному мисленню, яке перебуває у взаємодії з чуттєвим пізнанням.У науковому пізнанні виділяють такі форми і засоби:

Науковий факт - цей термін вживається в значенні деякого явища (факт1) і в значенні емпіричних висловлювань – фактофіксуючих суд­жень, в них описуються пізнані явища, які ввійшли в сферу пізнавальної діяльності вченого, стали об'єктом наукового інтересу (факт2). Так фактофіксуюче судження "На Венері є атмосфера" було сформульоване Михайлом Ломоносовим на основі наукового спостереження за планетою Венера.

Наукова проблема

Наукове пізнання завжди пов'язані з подоланням окремих труднощів, які виникають в теорії та практиці. Нерідко ці труднощі пов'язані з тим, що одержані нові, факти суперечать існуючий теорії. Це призводить до виникнення наукових проблем, які представляють собою відображення суперечності між існуючими теоріями та новими фактами, між самими теоріями або фактами.

Наукова ідея

Ідея - це форма наукового знання, в якій виражається усвідомлення цілі і подальшого напрямку пізнавальної діяльності. В науці ідеї виникають як правило на основі попереднього розвитку знань і інколи виступають основою, на якій ґрунтується та чи інша теорія. Так ідея розвитку, яка міститься в канто- лапласівській космогонічній гіпотезі виникнення небесних тіл із гаря­чих газопилових утворювань, виникла під впливом того, що в науці другої половини ХVІІ ст. взагалі розпочинає стверджуватися ідея загального зв'язку та розвитку. Ця ж ідея лежить в основі самої гіпотези.

Гіпотеза

Гіпотеза - це форма наукового знання, яка представляє собою обґрунтовану здогадку, пояснюючу властивості та причини тих чи інших явищ. Щоб стати науковою, гіпотеза повинна відповідати принципам наукового світогляду, встановленим в науці принципам, законам та теоріям.

Після того як гіпотеза пройде наукову і практичну перевірку, вона становиться вірогідним знанням, або спростовується.

Теорія

На відміну від гіпотези, теорія представляє собою знання вірогідне, тобто таке, істинність якого логічно доказана, або перевірена на практиці. Теорія являється витою формою організації наукового пізнання. Вона представ­ляє собою систему логічно взаємопов'язаних суджень, які відтворюють внутріш­ні закономірні зв'язки предметів та явищ.

Існують емпіричні та логіко-математичні теорії. Емпіричні теорії будується на основі досліду, а логіко-математичні - ґрунтуються на основі конст­руювання абстрактних об'єктів, логічному виводі. З допомогою теорії можна встановити причини тих чи інших явищ (пояснююча функція теорії), а також передбачити характер розвитку якої-небудь системи в майбутньому (передбачаюча функція теорії).

Концепція – це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії

Методи наукового пізнання:

Всі наукові методи пізнання можна умовно розподілити на загальні методи, які використовуються всіма науками (аналіз і синтез, індукція і дедукція, історичне і логічне, аналогія, моделювання і др.) і часткові методи, які використовуються в окремій науці (в математиці - метод математичної індукції, в агрономії - метод визначення кислотності ґрунту і т.п.).

Загальнонаукові методи пізнання.

Аналітичний та синтетичний методи

Аналіз - це метод пізнання, з допомогою якого вивчаємий предмет розчленовується на складові частини, які вивчаються відносно окремо.

Синтез - це метод пізнання, з допомогою якого робиться мислене з'єднання елементів вивчаємого предмету. В процесі синтезу розкривається місце і роль кожного елементу в системі цілого, їх взаємозв'язок.

Взагалі аналіз і синтез діалектично пов'язані. В процесі пізнання не можна щось аналізувати і в той же час не синтезувати і навпаки.

Науковий експеримент. В процесі експерименту людина спостерігає за якимось явищами, активно їх змінює декілька раз їх відтворює. В науці експерименти здійснюються цілеспрямовано по заданим програмам.

Метод індукції та дедукції. Індукція - це метод, у якому на основі знання частини предметів класу робиться висновок про всі предмети класу. Методи наукової індукції розробляв відомий англійський філософ Ф.Бекон, який, як відомо, вважав, що саме цей метод е самим надійним для наукового пізнання.

Дедукція - це метод, в якому здійснюється перехід від знання загального до знання часткового. По методу дедукції, наприклад, будував свою геометрію Евклід, а Спіноза будував свою філософську систему. Слід зазначити, що хід пізнання від одиничного до загального ґрунтується на індуктивному методі, а від загального до одиничного - на дедуктивному методі пізнання. А оскільки рух пізнання від одиничного до загального необхідно пов'язаний з рухом від загального до одиничного, то індукція і дедукція органічно пов'язані між собою як аналіз та синтез.

Метод сходження від абстрактного до конкретного. Хід пізнання реалізується таким чином, що в ньому здійснюється рух від менш багатого одностороннього і тому абстрактного змісту до більш багатого, багатостороннього змісту.

Згідно з методом сходження від абстрактного до конкретного пізнання повинно починатися з абстрактного, з понять, які відображають загальні сторони об’єкту пізнання. Але за початкову береться не будь-яка сторона, абстракція, а така, яка є головною, що визначає всі другі сторони предмета, який пізнається.

Головні закони діалектики

Діалектика – вчення про універсальну взаємодію всіх процесів матеріального та духовного світу.

Закони діалектики — загальні форми суттєвого зв'язку в процесі розвитку, які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Вони (закони), власне, форму­ють предмет теорії як спосіб зв'язку між категоріями, що є фундаментальними поняттями, які відображають різно­манітні аспекти процесу розвитку.

Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в мате­ріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відо­бражає джерело розвитку.

Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаю­чи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на ді­яльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і прак­тичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики.

Протилежності — це взаємозв'язані сторони єдиного,. які одночасно покладають і виключають одна одну, знахо­дяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилеж­ностей—це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нерозділь­ність; боротьба протилежностей—це процес їх взаємови-ключення у рамках єдності, конкретний механізм якого ви­значається природою явища, що розвивається; суперечність—це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть існувати одна без одної.

Діалектична суперечність — це не просто відношення од­віку даних протилежностей, а сутнісний процес. Як універ­сальна логічна категорія, «діалектична суперечність» є відображенням загальної форми буття розвитку як єдності і боротьби протилежностей, що фіксується логічним зако­ном «тотожності протилежностей», який стає законом пі­знання і законом об'єктивного світу. Отже, для того, щоб розкрити суперечливість предмета, необхідно його роздво­їти на складові протилежності і зрозуміти їх взаємовідно­шення. В найбільш загальній логічній формі це означає, що предмет, який досліджується, має розумітися як єдність протилежних визначень: теза — антитеза — синтез.

Єдність протилежностей як сторін однієї й тієї ж суті є умовою існування та функціонування явища в його ціліс­ності: життя функціонує як життя, лише будучи єдністю асиміляції та дисиміляції; матеріальне життя суспільства — як єдність і виробництва, і споживання і т. д.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває. механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Суть закону взаємного переходу кількісних змін в якісні полягає в тому, що поступові кількісні зміни, які постійно відбуваються в предметах, але, до певного часу, не змінюють їх основних рис, при досягненні рамок міри призводять до якісних змін, які в сою чергу викликають нові кількісні характеристики.

Перехід від однієї якості до іншої називається стрибком. Стрибок – дискретність у виникненні нового щодо попереднього стану існуючого. Нова якість завжди пов’язана зі стрибком, розривом тієї кількісної поступовості, яка її підготувала. “Поступовість” і “стрибок” – дві нерозривно пов’язані сторони єдиного процесу розвитку. Діалектична єдність цих сторін обумовлює як послідовність, так і якісне розрізнення між послідовними етапами розвитку того чи іншого явища. Ця розрізненість і зв’язок, як відомо, знаходять своє відображення у еволюції та революції як етапах розвитку природничо-історичних процесів. Еволюція – накопичення безперервних кількісних змін в межах даної якості. Слово “революція” у вітчизняній суспільній думці виявилось політично, ідеологічно заангажованим, здебільше асоціюється з насиллям, кровопролиттям, братовбивством. Між тим революція – це перерва поступовості, якісний стрибок. Наприклад, неолітична революція – це якісний стрибок людства від привласнювального до продуктивного господарства, науково-технічна революція – якісне перетворення виробничих сил на основі перетворення науки у провідний фактор розвитку суспільного виробництва і т.д.

Закон заперечення заперечення з’ясовує питання про напрямок розвитку. Цей закон відображує об’єктивний закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечується.

Діалектичне заперечення є моментом розвитку, єдністю протилежностей: збереження і подолання. Сам процес виступає як послідовне заперечення одного його етапу іншим, де кожний наступний етап пов’язаний з попереднім тим, що він є збереженням, розвитком перспективних якостей попереднього етапу і зміщенням, подоланням якостей, що не відповідають вимогам нового етапу. Таким чином, розвиток є процес, змістом якого є постійне збагачення, зумовлене наслідуванням найбільш перспективних тенденцій всього процесу.

Важливо зауважити, що коли умовно кажучи, другий етап розвитку є запереченням першого, а третій етап є запереченням другого, то на третьому етапі ми природно маємо ніби повернення до першого, тільки на більш високому рівні. Так, наприклад, якщо в античності ідеалом прекрасного була гармонія форм буття, (напр.., прекрасне тіло), в середовищі – гармонія духовного світу, яка має місце при його відверненні від гріховно-тілесного, то в епоху Відродження ідеалом прекрасного є прекрасна душа у прекрасному тілі.