Розкрийте зміст основних концепцій походження укр. Етносу.

Теорії етногенезу

Формування етнічної культури українського народу, як і інших, нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, дослідники приділяють значну увагу питанню етногенезу українців. Існують такі теорії:

 

6. теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30—40 тисяч до 2—3 млн. років

 

7. теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

 

8. теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 1950—80-ті.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

 

9. теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

 

Концепції

Ранньосередньовічна

Однією з найпоширеніших на сьогодні концепцій етногенезу українців є ранньосередньовічна концепція україногенезу, згідно з якою розвиток української нації відбувався відповідно до універсальних законів етнічного розвитку середньовічної Європи. Творцем її вважають М. Грушевського, який виводив українців від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст. Пізніше до її творення долучились М. Максимович, В. Антонович, Я. Дашкевич, М. Брайчевський, Я. Ісаєвич, Г. Півторак, В. Баран, та ін. Концепція спирається на лінгвістичне підґрунтя, створене дослідженнями О. Потебні, А. Кримського, І. Огієнка та ін.

Згідно з концепцією, етноси в певний час народжуються, виходять на історичну арену, проходять життєвий цикл і дезінтегруються, розчиняючись серед сусідніх етносів. Їх вік визначається ретроспективно, шляхом встановлення початку безперервності етнокультурного розвитку народу. Відповідно до цього, більшість європейських народів, що мешкають на територіях, на які поширювався вплив Римської імперії, з'явились в ранньому середньовіччі у V—VII ст. (напр., французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки, українці та ін.). Ці європейські народи у ранньосередньовічну добу пройшли кілька фаз свого розвитку: племінну (почалася у V—VII ст. і закінчилася в ІХ—Х ст. консолідацією споріднених племен та етнографічних груп у власних державах) та ранньосередньовічних імперій (ранньосередньовічні держави нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів — Англійська, Іспанська, Французька, Польська, Київська Русь). Водночас у провінціях імперій зароджувалися молоді постімперські етноси, які виникали внаслідок синтезу місцевих традицій із мовно-культурним комплексом імперського народу.

Прибічники цієї концепції тримаються думки, що Давноруська держава є результатом державотворення українців, які, втративши свою імперію внаслідок дезінтеграції Русі перед монголо-татарським нашестям, продовжили своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У XVII ст. українці роблять нову спробу творення власної держави, а третя та четверта спроби державного будівництва припадають на 1917—1920 рр. та сучасність.

Концепція давньоруської народності

Після Другої світової війни у 1947 році нову концепцію походження східних слов'ян сформулював В. Мавродін, яка, попри критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у Тезах 1954 р. «Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією», які стали офіційною радянською схемою історії східних слов'ян до падіння СРСР. Суть цієї концепції полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували представники окремого східнослов'янського етносу — давньоруської народності, яка у період роздробленості Русі була розчленована Литвою та Польщею. А в результаті їх асимілятивних процесів постали 3 народи росіяни, українці та білоруси, які через агресію сусідів мріяли возз'єднатися в єдиній державі. Відтак, агресивна експансія Російської держави щодо українців та білорусів було поновленням історичної справедливості і здійснення їх заповітної мрії про возз'єднання з росіянами.

 

Вопрос 2

Реформи в сільському господарстві та їхні наслідки.

 

 

Економічні реформи у промисловості

На середину 1950-х рр. Україна посідала вагоме місце у народно-господарському комплексі СРСР. Особливого розвитку набули машинобудування, металургія, легка промисловість та інші галузі. Водночас в середині 1950-х рр. виявились серйозні недоліки в системі управління народним господарством. Були надмірно роздуті штати в міністерствах і відомствах. Вичерпувало себе надмірно централізоване планування. За цих умов Хрущов висунув ідею реформи управління. Але при цьому не ставилося питання про повну відмову від адміністративно-командної системи, скасування централізації. Тому і реформи мали половинчастий характер.

У лютому 1957 р. управління народним господарством було перебудоване за територіальним принципом через ради народного господарства (раднаргоспи). 11 раднаргоспів було утворено і в Україні. Така система створювала умови для введення госпрозрахунку, ефективного використання ресурсів і кадрів. При цьому зміцнювалась, зокрема, економічна самостійність України, оскільки всі підприємства на її території підпорядковувались республіканським органам.

Одночасно певною мірою порушилась централізація управління галузями промисловості. Раднаргоспи не змогли комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей. У 1950—1960-ті рр. склалася невідповідність між зростаючими масштабами виробництва і методами планування, прогнозування наслідків виробничої діяльності та матеріального стимулювання праці. Наприклад, в Україні був побудований цілий каскад гідроелектростанцій на Дніпрі, створювалися штучні моря. Як наслідок затоплювались і втрачались для рільництва великі масиви родючих земель. Теплові електростанції, хімічні комбінати отруювали навколишнє середовище.

Разом із тим досить значне економічне зростання сприяло поліпшенню добробуту населення. Почалося збільшення заробітної плати, зріс випуск товарів народного споживання, завдяки величезному житловому будівництву сотні тисяч сімей, що раніше жили у бараках та комуналках, отримали ізольовані квартири.

Але основні хвороби командно-адміністративної економіки так і не вдалося подолати. Вона, як і раніше, розвивалась екстенсивним шляхом і вимагала додаткового залучення матеріальних і людських ресурсів.

Реформування аграрної сфери

У сільському господарстві у 1950-ті рр. здійснювались заходи щодо організаційно-господарського, зміцнення колгоспної системи. Вони почались за ініціативою Центру з укрупнення дрібних колгоспів. 1965 р. в Україні було 9,5 тис. колгоспів проти 13 тис. у 1950 р. Водночас багато дрібних сіл було віднесено до неперспективних. Кошти на їх соціально-культурний розвиток були зведені до мінімуму.

Вживалися заходи до того, щоб матеріально зацікавити колгоспників: зросли закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, почалося грошове авансування. Селяни нарешті отримали паспорти, що полегшило їх пересування.

Значних труднощів зазнали господарства внаслідок ліквідації 1958 р. МТС, що перетворювались на ремонтно-технічні станції (РТС). Колгоспи мали викупити у МТС за свій рахунок всю сільськогосподарську техніку. До цього додавались витрати на її ремонт, зберігання, оплату праці механізаторам та інженерно-технічному персоналу, придбання нової техніки за завищеними цінами. Це призвело до того, що 90 % колгоспів України опинились у надзвичайно складному фінансовому становищі.

Негативно на сільське господарство вплинула «кукурудзяна» кампанія. Щоб вирішити проблему розвитку тваринництва і зернових, почалося широке впровадження цієї культури за рахунок інших. Внаслідок цього завдання розвитку сільського господарства в регіоні були зірвані. Далися взнаки і неврожаї 1960 і 1963 рр. Отже, виявилось, що сільське господарство не в змозі забезпечити населення продуктами, що виявилось у 1962 р. у зростанні цін на м'ясо-молочні продукти, перебоях у постачанні хліба.

 

 

Билет 3

Вопрос 1