Які історичні причини прийняття Конвенції

Які історичні причини прийняття Конвенції

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод була прийнята у 1950 році. Її текст було розроблено у межах утвореного у 1949 році міждержавного об’єднання − Ради Європи, яке було створене після Другої світової війни як перша повоєнна спроба об’єднати Європу. Конвенція була свого роду відповіддю на поточні та минулі події у Європі. Вона також випливала із прагнення створити потужний бастіон перед загрозою комуністичної ідеології, яка стрімко поширювалася у державах центральної та східної Європи після Другої світової війни. Конвенція була реакцією на серйозні порушення прав людини у Європі під час Другої світової війни і мала стати механізмом оповіщення європейських держав за наявності масштабних порушень прав людини у майбутньому з тим, аби була можливість відреагувати на такі порушення.

Скільки було прийнято протоколів до Конвенції?

17 ротоколів (не 16, бо у 2013 прийнято протокол 14 bis)

Які етапи розвитку конвенційної системи захисту прав людини Ви знаєте?

Розвиток конвенційної системи захисту прав людини пройшов певні етапи.

Середина 1970-их років.

Відбулося створення і становлення конвенційних контрольних органів. Було створено Комісію та Суд.

Комісія розпочала роботу в 1955 році, але перше рішення про прийнятність заяви ухвалила 1958 року. Комісія складалася з кількості членів, яка дорівнювала кількості держав-учасниць Конвенції. Члени комісії обиралися Комітетом Міністрів РЄ абсолютною більшістю голосів строком на 6 років із можливістю подальшого переобрання. Вони брали участь у роботі Комісії особисто та не могли протягом терміну своїх повноважень виконувати будь-які функції, несумісні з їх незалежністю, неупередженістю, готовністю приступити до виконання своїх обов’язків у Комісії або з вимогами, що випливають із мандату члена Комісії.

Ст. 24 Конвенції у попередній редакції надавала право будь-якій Високій договірній стороні передавати до Комісії через Генерального секретаря РЄ питання про будь-яке можливе порушення положень Конвенції іншою державою. У той же час, відповідно до ст. 25 Конвенції у попередній редакції Комісія могла приймати від будь-якої особи, неурядової організації групи осіб скарги про порушення прав передбачених Конвенцією, за умови, що держава учасниця, стосовно якої подано скаргу, визнала таку компетенцію Комісії. Комісія працювала в режимі закритих пленарних засідань. За задумом авторів Конвенції, Комісія мала бути фільтром, тому Комісія перш за все розглядала питання про прийнятність. У разі прийняття заяви, Комісія спільно з представниками сторін вивчала їх для встановлення фактів.

Комітет Міністрів також здійснював нагляд за виконанням своїх рішень і рішень Суду.

Відповідно до Конвенції у редакції 1950 року справу могли передати до Суду (за умови визнання заінтересованою державою або заінтересованими державами, якщо їх кількість складала більше однієї, обов’язкової юрисдикції Суду або, за відсутності такого визнання – зі згоди відповідної держави чи держав): Комісія, Висока договірна сторона, громадянин якої, можливо, є потерпілим в розумінні Конвенції; Висока договірна сторона, що передала справу на розгляд Комісії; Висока договірна сторона, щодо якої подано скаргу. Юрисдикція Суду поширювалася на всі питання тлумачення та застосування Конвенції, переданих йому відповідно до ст. 48 Конвенції.

На відміну від Комісії, число суддів Суду дорівнювало кількості членів РЄ, а не держав-учасниць Конвенції (ситуацію було виправлено з прийняттям Протоколу №11). Судді обиралися Консультативною Асамблеєю РЄ строком на дев’ять років із можливістю подальшого переобрання. Причому перші вибори могли проводитися лише після того, як будь-які вісім держав-учасниць заявлять про свою згоду на обов’язковість юрисдикції Суду. До цього моменту до Суду не можна було передати жодну справу.

Суд розпочав свою діяльність у 1959 році, коли вказану вище умову було виконано. Першим головою Суду став британець лорд Арнольд Дункан МакНейр.

2. середина 1970-их рр. - початок 1990-их рр.

За цей період Суд істотно підвищив ефективність роботи, ухваливши понад 200 рішень, постановивши перше рішення у міждержавній справі. Проте вже на початку цього етапу стало зрозуміло, що основну увагу Суд приділятиме розгляду індивідуальних скарг.

У 1983 році представники заявників одержали статус самостійної сторони процесу за новим регламентом Суду.

У 1980-их рр. Суд остаточно сформувався як авторитетна й ефективна міжнародна судова установа.

Початок 1990-их рр. – 31 жовтня 1998 р.

У 1990-их рр. було остаточно вирішено питання про надання самостійного процесуального статусу самим заявникам, а не тільки їхнім представникам. Заявникам було надано право передавати справу до Суду та особисто брати участь у судових засіданнях. У зв’язку з цим Суд прийняв другий регламент. Якщо положення Регламенту А застосовувалися у справах, де відповідачами виступали держави, які не ратифікували Протокол №9, то Регламент Б встановлював правила розгляду справ щодо держав, які вже ратифікували цей протокол.

Інше ноновведення Протоколу №9 полягало в тому, що у разі, коли справа не викликала серйозних запитань щодо тлумачення й застосування Конвенції, комітет із 3 суддів мав право одноголосно вирішити, що вона не буде розглядатися Судом. У такому разі справа знову передавалася до Комітету міністрів для прийняття рішення про наявність чи відсутність порушення в порядку колишньої ст. 32 Конвенції.

У 90-их рр. збільшилася кількість держав-членів РЄ. Збільшилася кількість справ, що їх розглядав Суд. У 1992 році було прийнято рекомендацію Парламентської Асамблеї РЄ про необхідність реформування контрольного механізму Конвенції. Згодом 11 травня 1994 р. було підписано Протокол №11.

4. 1 листопада 1998 року – до теперішнього часу.

Протягом цього етапу відбувалася реформа контрольного механізму та діяльності Суду. 1 листопада 1998 року набув чинності Протокол №11. Головною його особливістю є те, що він замінив дворівневий контрольний механізм Конвенції, який складався з Комісії та Суду, єдиним – Судом, що перебрав на себе повноваження Комісії. Право фізичних осіб подавати скаргу перестало мати факультативний характер. Таким чином, вони отримали можливість звертатися за захистом своїх прав безпосередньо до Суду. Комітет Міністрів РЄ зберіг повноваження щодо контролю а виконанням рішень Суду, але його квазісудові повноваження щодо прийняття рішень про наявність або відсутність порушення положень Конвенції в порядку колишньої ст. 32 Конвенції було скасовано.

Новий Суд функціонує на постійній основі, а його юрисдикція щодо тлумачення та застосування Конвенції є обов’язковою для всіх держав-учасниць Конвенції. Істотно змінилася організаційна структура Суду та порядок розгляду заяв.

Реформа, запроваджена Протоколом №11, була спрямовано на зміну системи з метою скорочення тривалості провадження у суді, а також на підтримання авторитету та якості прецедентного права Суду.

Досвід роботи Суду у 1999-2004 рр. свідчить про те, що проведена реформа досягла своєї мети – ефективність діяльності Суду істотно підвищилася. Стрімко зросла кількість ухвалених Судом рішень поряд зі збільшенням кількості поданих до нього заяв. Проте ефективність діяльності Суду поступово зменшувалася.

Україна як член міжнародного співтовариства виконує зобов’язання передбачені Конвенцією після її ратифікації ВР 17 липня 1997 року. 3 травня 2001 року Суд прийняв перше рішення стосовно України у справі «Крайсин та інші проти України», яким затвердив мирову угоду між шахтарями м. Червоноград та Урядом.

Скільки є чинних на сьогодні протоколів до Конвенції?

12 ротоколів

Які протоколи до Конвенції відкриті для підписання станом на сьогодні?

Всі чинні Протоколи є відкритими до підписання

Якою є структура Конвенції?

Конвенція складається з Преамбули, ст.1 «Зобов'язання додержувати поваги до прав людини», Розділу 1 «Права і свободи», що включає 17 статей, Розділу 2 «Європейський суд з прав людини», що включає 33 статті, Розділу 3 «Інші положення», що включає 8 статей.

Відповідно до Преамбули до Конвенції учасниками цього акта можуть бути держави-члени РЄ, які розділяють ціль прийняття Загальної декларації прав людини, а також мету РЄ – «досягнення тіснішого єднання між її членами, які об’єднані спільним надбанням «політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права», а також прагненням «зробити перші кроки для забезпечення колективного гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації»

Стаття 1 Конвенції «Зобов'язання додержувати поваги до прав людини», винесена за межі Розділу 1, має суттєве значення для визначення цілей і завдань, тлумачення та застосування Конвенції.

У Розділі 1 «Права та свободи» перелічуються права та свободи, котрі гарантуються Конвенцією, в тому числі і право на життя, право на заборону катувань, право на свободу та особисту недоторканність та інші.

Розділ 2 «Європейський суд з прав людини» присвячено створеному на основі Конвенції контрольному органу – Суду.

У Розділі 3 «Інші положення» об’єднані статті, присвячені дії Конвенції в просторі, застереженням до Конвенції, підписанню, ратифікації та денонсації Конвенції та деяким іншим питанням. Відповідно до положень цього розділу, Конвенція прийнята на англійській та французькій мовах, при чому обидва тексти мають однакову юридичну силу і є в одному примірнику, який зберігається в архіві РЄ. Генеральний секретар РЄ направляє завірені копії текста Конвенції кожній державі, яка її підписала.

Порядок утворення Суду.

Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини, який далі називається "Суд". Він функціонує на постійній основі.

Кількість суддів, що входять до складу Європейського суду, дорівнює кількості держав-членів Ради Європи, учасниць Конвенції. На сьогоднішній день Європейський суд складається з 47 суддів.

Відповідно до статті 21 Конвенції судді повинні мати високі моральні якості, а також кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним рівнем компетентності. Судді беруть участь у роботі Суду в особистій якості. Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися жодною діяльністю, що є не сумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або з вимогами щодо виконання посадових обов'язків на постійній основі; усі питання, що виникають внаслідок застосування цього пункту, вирішуються Судом.

Судді обираються Парламентською Асамблеєю Ради Європи від кожної держави-учасниці більшістю голосів із трьох кандидатів, представлених нею. Строк повноважень суддів Європейського суду складає дев’ять років. Вони не можуть бути переобрані. Крім того, строк повноважень суддів спливає коли вони досягають 70-річного віку.

Конвенція визначає підстави і порядок дострокового припинення повноважень судді Європейського суду (звільнення з посади): Жодний суддя не може бути звільнений з посади, якщо тільки інші судді більшістю у дві третини голосів не ухвалять рішення про його невідповідність установленим вимогам.

Компетенція комітету Суду.

Стосовно заяви, поданої згідно з Конвенцією, комітет може одностайним голосуванням:

a) оголосити її неприйнятною або вилучити її з реєстру справ, якщо таке рішення може бути прийняте без додаткового вивчення; або

b) оголосити її прийнятною і одночасно постановити рішення по суті, якщо покладене в основу справи питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї є предметом усталеної практики Суду.

Рішення та рішення по суті є остаточними.

Якщо суддя, обраний від Високої Договірної Сторони, яка є стороною у справі, не є членом комітету, комітет може на будь-якій стадії провадження запросити цього суддю зайняти місце одного з членів комітету, беручи до уваги всі відповідні чинники, у тому числі те, чи заперечувала ця Сторона проти застосування процедури, передбаченої підпунктом "b" пункту 1.

Компетенція палати Суду.

До складу палат входять 7 суддів

Палата приймає рішення щодо прийнятності та суті індивідуальних заяв, поданих згідно зі Конвенцією. Рішення щодо прийнятності може бути прийняте окремо.

Палата приймає рішення щодо прийнятності та суті міждержавних заяв, поданих згідно зі Конвенцією. Рішення щодо прийнятності приймається окремо, якщо Суд за виняткових обставин не вирішить інакше.

Відмова від розгляду справи на користь Великої палати

Право на суд покриває надзвичайно широке поле різноманітних категорій - воно стосується як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур. Своєрідним механізмом, який дозволяє розуміти, тлумачити та застосовувати Конвенцію є практика Європейського суду з прав людини, яку він викладає у своїх рішеннях.Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, Європейський суд у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Так, у справі Delcourt v. Belgium Суд зазначив, що „ у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення".

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що „ стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

Практика Європейського суду щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 § 1, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.Так, у справі „ Трегубенко проти України" заявник скаржився, що остаточне і обов’язкове судове рішення, винесене на його користь, було скасовано в порядку нагляду, а також що судове провадження в його справі було несправедливим. Крім того, заявник скаржився, що йому було відмовлено у доступі до суду для визначення його цивільних прав. Як свідчить практика звернень громадян зі скаргами до Європейського суду, поняття „справедливий суд" може тлумачитись досить неоднозначно. Як правило особи, які не досягли у судовому провадженні бажаного результату, не завжди можуть уточнити, у чому конкретно полягала неповага з боку національних судів до їх права на справедливий суд. У багатьох випадках скарга на несправедливий судовий розгляд полягає у запереченні результату судового розгляду справи та тверджень щодо помилок стосовно фактів та права.

 

Чи слід враховувати тривалість досудового слідства (у кримінальних справах) та тривалість виконавчого провадження (у цивільних справах) для встановлення «розумності» строку судового розгляду справи у розумінні ст. 6 Конвенції

Важливою гарантією права на справедливий судовий розгляд є розгляд спра­ви упродовж «розумного строку», що гарантує ст. 6 Європейської конвенції. Вка­зана гарантія підкреслює важливість того, що правосуддя повинно здійснюватися без затримок, які можуть підірвати його ефективність та довіру до нього.

Критерій «розумний строк», про який йдеться у п. 1 ст. 6, є суб'єктивним по­няттям, що може варіюватися залежно від того, які саме справи розглядаються — цивільні чи кримінальні. Складність справи, підхід органів влади до розгляду конкретної справи, окремі аспекти поведінки заявника, що могли вплинути на продовження строку розгляду, а також певні обставини, які виправдовують більш тривалий строк судового розгляду, є тими факторами, які Комісія та Суд беруть до уваги, з'ясовуючи, чи відповідає судова процедура стандартам «розумного строку».

Суд встановив, що при розгляді кримінальних справ цей строк починається з моменту, коли «компетентний орган вручає особі офіційне повідомлення із зви­нуваченням цієї особи у вчиненні кримінального злочину» (Де Вейєр проти Бельгії (1980)). У справі Еклє проти Федеративної Республіки Німеччини (1982) Суд додав «критерій, за яким з'ясовується, наскільки така ситуація вплинула на ста­новище підозрюваної особи». Подібний стандарт використовується і при вирі­шенні питання про те, чи слід вважати заявника особою, яка вчинила криміналь­ний злочин. У справі Еклє процес тривав 7 і 10 років. В іншій справі Суд визнав, що розгляд справи в національних судових інстанціях протягом шести років (ще шість років тривала процедура судового розгляду в Страсбурзі) відповідав стандартам «розумного строку» згідно зі ст. 6 (Претто та інші проти Італії (1983)). Суд відхилив аргументи уряду стосовно того, що недостатня кількість персоналу та загальні адміністративні проблеми є достатнім виправданням пору­шенню критерію «розумного строку» (ДеКюббе проти Бельгії (1984) та Гуінчо про­ти Португалії (1984)).

Усі розглянуті вище справи були пов'язані з кримінальним судочинством. У контексті цивільного судочинства Суд визнав порушення ст. 6 у випадках, ко­ли процес розлучення тривав дев'ять років (Бок проти Федеративної Республіки Німеччини (1989)), коли при розгляді справи знадобилось сім років і сім місяців для переходу з суду першого адміністративного рівня до рівня Державної ради (Н. проти Франції (1989)), а також коли остаточне рішення у справі про відшкоду­вання збитків було винесене через шість років та сім місяців (Невеш і Сільва про­ти Португалії (1989)). У випадку, коли при розгляді позовів у порядку цивільно­го судочинства держава встановлює складні і такі, що взаємо перехрещуються, адміністративні та судові механізми, і якщо в результаті цього збільшуються стро­ки розгляду позовів, це може становити порушення п. 1 ст. 6 (Гійємен проти Франції (1997)). Суд не взяв до уваги аргументи уряду стосовно того, що три­валість розгляду справи може бути виправдана політичними обставинами у випадку, коли такі обставини виникли вже через декілька років після початку розгляду справи у суді (Паммель проти Німеччини (1997) та Пробстмайєр проти Німеччини (1997)).

Хоч Суд і визнає, що при розгляді цивільної справи держава може допускати більшу тривалість строків розгляду порівняно з розглядом кримінальної справи, однак Суд при цьому послідовно дотримується жорстких стандартів, коли йдеть­ся про справи щодо виплати через суд відшкодувань, яких вимагають особи, котрі отримали вірус імунодефіциту під час переливання зараженої крові.

Значення критерію «розумного строку» полягає у встановленні межі стану невизначеності, в якому знаходиться та чи інша особа через пред'явлення їй кримінального обвинувачування чи у зв'язку з цивільно-правовими відносина­ми. Кінцевим моментом стану невизначеності є момент вступу вироку чи рішен­ня у законну силу чи зняття обвинувачення (закриття кримінальної справи).

 

 

Які історичні причини прийняття Конвенції

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод була прийнята у 1950 році. Її текст було розроблено у межах утвореного у 1949 році міждержавного об’єднання − Ради Європи, яке було створене після Другої світової війни як перша повоєнна спроба об’єднати Європу. Конвенція була свого роду відповіддю на поточні та минулі події у Європі. Вона також випливала із прагнення створити потужний бастіон перед загрозою комуністичної ідеології, яка стрімко поширювалася у державах центральної та східної Європи після Другої світової війни. Конвенція була реакцією на серйозні порушення прав людини у Європі під час Другої світової війни і мала стати механізмом оповіщення європейських держав за наявності масштабних порушень прав людини у майбутньому з тим, аби була можливість відреагувати на такі порушення.