Тема: Основи цивільного права.

План:

1. Зобов’язальне право.

2. Договір у цивільному праві.

3. Вимоги до дійсності договорів.

4. Види цивільних договорів.

5. Спадкове право.

6. Цивільно-правова відповідальність:

а) підстави цивільно-правової відповідальності;

б) відшкодування майнової шкоди;

в) відшкодування шкоди, завданої внаслідок невиконання договірних зобов'язань;

г) відшкодування моральної шкоди.

Зобов’язальне право – це підгалузь цивільного права, тобто сукупність цивільно-правових норм, регулюючих відносини між боржником та кредитором на засадах юридичної рівності та взаємної відповідальності один перед одним.

Підставою для виникнення зобов’язань є правомірні та неправомірні дії контрагентів. За підставами виникнення зобов’язання можуть бути:

· договірними;

· позадоговірними;

· односторонньо-вольовими, які виникають із односторонніх правочинів.

Зобов’язальне право регулює загальні засади встановлення, виконання, припинення зобов’язань, правові наслідки їх порушення, а також окремі види зобов’язань (договорів).

Цивільно-правові договори є домовленістю між двома або більше контрагентами спрямованою на встановлення, зміну, або припинення цивільних прав та обов’язків між ними.

Загальні умови цивільних договорів визначені в ст.. 626 – 637 ЦКУ. Вони стосуються свободи договору, його змісту, типових умов, строку, ціни, тощо. ЦКУ регламентує особливості укладення договору та його форми в ст.. 638 – 654.

Договір є дійсним, якщо він відповідає умовам, що визначені законом та обумовлені контрагентами. Ці умови можуть бути істотними – без погодження яких договір не може вважатися укладеним, звичайними, які включаються до договору традиційно чи випадковими, які законом не передбачені, але можуть бути встановленні, якщо сторони згодні на це. Для полегшення укладення договору в Україні створені збірники зразків цивільно-правових документів (див. „Зразки цивільно-правових документів: Науково-практичний посібник” за ред.. В.О. Кузнєцова. – К.: Істина, 2006).

Цивільні договори залежно від різних критеріїв розподіляються на різні групи:

· залежно від кількості контрагентів: прості та складні;

· залежно від розподілу прав та обов’язків між контрагентами (односторонні та взаємні);

· залежно від майнового зобов’язання сторін (оплатні та безоплатні);

· залежно від предмету договору (купівлі – продажу, поставки, міни, дарування та інші – див. ст.. 655 – 1143 ЦКУ).

Спадкове право є підгалуззю цивільного права, регулюючою відносини спадкування, тобто переходу прав та обов’язків від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять всі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Спадкування врегульоване ст.. 1216 – 1308 ЦКУ.

Цивільно-правова відповідальність є видом юридичної відповідальності, що призначається судом у разі невиконання (порушення) цивільного договору, або заподіяння майнової чи моральної шкоди. Ця відповідальність може бути договірною чи позадоговірною. Договірна відповідальність пов’язана із порушенням цивільного договору, вона полягає у обов’язку боржника відшкодувати збитки, сплатити неустойку, втратити завдаток, примусово виконати зобов’язання, тощо. Позадоговірна відповідальність має місце у випадках заподіяння особою майнової чи моральної шкоди потерпілій стороні, із яким правопорушник не перебуває у договірних відносинах. Ця відповідальність може бути частковою, солідарною чи субсидіарною. Підставами відповідальності є:

· нормативна підстава – наявність норми цивільного права чи норми цивільного договору в якій передбачена відповідальність;

· фактична підстава – наявність складу цивільного правопорушення;

· процесуальна підстава – наявність рішення суду про притягнення винної особи до цивільної відповідальності.

 

Тема: Основи трудового права.

План:

1. Трудовий договір; зміст, строки, форми.

2. Порядок укладення трудового договору. Трудова книжка.

3. Підстави припинення трудового договору.

4. Робочий час і час відпочинку.

5. Заробітна плата, гарантії та компенсації.

6. Матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству.

7. Трудові спори.

Трудовий договір – це угода між найманим працівником і власником підприємства, установи, організації, або уповноваженим ними органом чи фізичною особою, згідно з якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства зобов’язується працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці необхідні для виконання роботи, що передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Трудовий договір має свій зміст, тобто сукупність умов, якими визнаються права та обов’язки сторін договору. Ці умови можуть бути обов’язковими та додатковими (ст. 21 – 35 КЗпП).

Трудовий договір укладається як правило у письмовій формі відповідно до вимог ст.. 24 КЗпП. При укладенні договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну, національну приналежність, походження та документи, подання яких не передбачено законодавством. Укладення трудового договором оформляється наказом чи розпорядженням роботодавця про зарахування працівника на роботу.

Ст.. 48 КЗпП визначає, що трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Вона ведеться у порядку, встановленому законом та постановою Кабінету Міністрів України від 27.04. 1993 року №301 „Про трудові книжки працівників” та інструкцією «Про порядок ведення трудових книжок працівників», затвердженою наказом Міністерства праці, юстиції, соціального захисту населення України від 29.07.1993 року №58.

Всі підстави припинення трудового договору визначені в ст.. 36 – 45 КЗпП, вони класифікуються на групи:

· за домовленістю сторін договору;

· за ініціативою працівника;

· за ініціативою роботодавця;

· за ініціативою третіх осіб, які не є стороною трудового договору.

Робочий час - це частина календарного часу протягом якого найманий працівник зобов’язаний знаходитися на своєму робочому місці і виконувати обумовлену трудову функцію. Законодавство встановлює різні види робочого часу:

· робочий час нормальної тривалості;

· скорочений робочий час;

· неповний робочий час;

· ненормований робочий час;

· надурочний робочий час (ст.. 50 – 65 КЗпП).

Час відпочинку – це визначений законом, колективним та трудовим договором календарний період, протягом якого працівник вільний від виконання своїх трудових обов’язків і який працівник використовує на власний розсуд (ст.. 66 – 84 КЗпП).

Заробітна плата – це винагорода, яку отримує найманий працівник відповідно до норм виробітку часу роботи, обслуговування чи чисельності. Оплата праці може бути за відрядними розцінками, тарифними ставками та окладами, а також може провадитися за індивідуальними чи колективними результатами роботи. Закон встановлює мінімальний розмір заробітної плати, її індексацію, форми і системи оплати праці (ст.. 94 – 117 КЗпП).

Гарантії та компенсації визначенні ст.. 118 – 129 КЗпП.

Матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству - це вид юридичної відповідальності, що може бути:

· у обмеженому розмірі – у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше середнього місячного заробітку працівника;

· у повному розмірі;

· у підвищеному розмірі;

· колективною (бригадною) див. ст.. 130 – 138 КЗпП.

Трудові спори – це певні розбіжності між найманим працівником і роботодавцем з приводу застосування норм трудового законодавства, а також зміни чи встановлення нових умов праці, що не врегульовані шляхом переговорів між ними. Трудові спори розглядаються комісіями по трудовим спорам чи місцевими судами. Підвідомчість спорів та порядок їх розгляду визначено в ст.. 221 – 2411 КЗпП.