Партійна системана сучасному етапі

Організуючою силою, що давала і дає можливість усім верствам американського суспільства брати участь у формуванні політики країни, є американська двопартійна система. Дві партії – республіканців (емблема – слон), які оголосили себе партією національного відродження, і демократів (емблема – осел), які вважаються партією реформ, суперничають між собою і навперемінно приходять до влади. Обидві партії виражають інтереси державно-монополістичного – капіталу, монополістичних угруповань. Вони мають сильний центральний та місцевий апарат, низовою ланкою якого є комітети виборчих дільниць, а вищими органами – національні партійні комітети і національні партійні з‘їзди.

Основими функціями політичних партій США є: функція представництва інтересів певних прошарків населення, функція зв'язуючої ланки між різними верствами населення і державним апаратом, функція засобу боротьби за державну владу, функція формування і проведення в життя політичного курсу в інтересах певної частини населення і т.ін. Прямі вказівки на функції буржуазних партій США та їх органів мають місце у Статуті, «підзаконному акті» демократичної партії, і в Правилах, схвалених у 1976 р. Національним конвентом республіканської партії.

Функція знаряддя боротьби політичних партій США за державну владу проявляється перш за все у висуненні кандидатів на посаду президента, у поновленні правлячої еліти. Головним у діяльності партій є завоювання й утримання державної влади. Для обрання своїх кандидатів у відповідні державні органи вони використовували організаційні, фінансові, пропагандистські та інші засоби.

Суть американської двопартійної системи полягає у тому, що вона дає можливість американському суспільству уникати серйозної політичної кризи, відіграє роль альтернативи і противаги у боротьбі за владу між різними групами за інтересами, підтримує спокій і мир у житті американського народу.

Відомо, що структура республіканської і демократичної партій надзвичайно децентралізована, а тому їх роль у керівництві органами влади і управління є незначною. Роль, наприклад, Національного партійного комітету відчутна тільки у період обрання президента. Але відсутність партійної дисципліни, принципів партійного голосування у конгресі усуває Національний комітет від визначення навіть загального направлення державної політики. Президенти також не вмотивовують партійними інтересами свої дії в питаннях формування, розробки і реалізації політики. Тому, наприклад, президент – республіканець Р. Ніксон частіше мав підтримку у конгресі, де більшість мали демократи, аніж Дж. Картер, який представляв демократичну партію, яка також мала більшість місць у конгресі. Американський дослідник К. Дейч вірно зазначив, що президент США "більше залежить від коаліції працюючої більшості у конгресі, аніж від підтримки більшості у своїй партії". Після виборів, наприклад, у 1980р. біля 50 конгресменів-демократів об‘єдналися у Консервативний форум демократів із усіх найважливіших питань, блокувалися із республіканцями, підтримували президентів-республіканців Р. Рейгана і Дж. Буша.

Законодавці у своїй діяльності керуються не партійними програмами (вони відсутні), а власним розумінням тих чи інших питань, політичними й економічними інтересами своїх виборців.

Кандидат на посаду президента від демократичної чи республіканської партії робить ті чи інші питання центральним пунктом тільки під час виборчої кампанії, а після приходу до влади, як правило, дотримується наступності у політиці. Самі виборці перебувають не стільки під впливом республіканської чи демократичної партії, скільки під впливом програми того чи іншого кандидата.

Важливу роль у боротьбі за вищі державні посади відіграє популярність того чи іншого кандидата, його вміння організовувати електоральну машину агітації і пропаганди.

Отже, ні демократична, ні республіканська партії Сполучених Штатів не беруть безпосередньої участі у формуванні політики країни чи в державному управлінні. Їх функції полягають головним чином у залученні голосів виборців на бік того чи іншого кандидата на виборну посаду.

 

Верховний суд

Верхівку федеральної судової системи становить Верховний Суд – це єдиний суд, створення якого спеціально передбачено Конституцією. Тривалий час кількісний склад суду залежав від конгресу. Закон 1869 р. встановив, що Верховний суд США складається з голови і восьми членів, яких призначає президент за згодою сенату. Звичайно члени суду займають свої посади довічно, хоч закон дозволяє їм йти у відставку по досягненні 70-річного віку і при 10-літньому стажі роботи. Сенат, щоб усунути суддю достроково, повинен розглянути звинувачення на його адресу і винести вирок про зраду обов'язку або аморальну поведінку. Іншими словами, дискваліфікація можлива тільки в порядку імпічменту. Принцип незмінності суддів у США було взято з англійської практики.

За Конституцією і законом про федеральну судову систему 1789р. компетенція Верховного суду не була широкою. Він міг приймати для розгляду спори між штатами і справи, пов‘язані з представниками іноземних держав. Основна його функція – судовий нагляд: перевірка рішень нижчих судів, законності в діяльності службових осіб. Федеральний суд – вища апеляційна інстанція країни. З цього положення випливають його основні обов‘язки.

Однак ще на початку XIX ст. голова Верховного суду Дж. Маршалл заявив про право Верховного суду вирішувати питання про відповідність Конституції актів конгресу та указів президента. Це призвело до затяжного конфлікту з президентом Т. Джефферсоном. Однак у другій половині XIX ст. доктрина судового верховенства дістала офіційне визнання як складова частина конституційної системи. Своїм рішенням Верховний суд США міг позбавити санкції будь-який закон, тобто зробити його недійсним.

Верховний суд не раз проголошував, що саме він покликаний забезпечувати правові гарантії правосуддя. При цьому робилось посилання на 14-ту поправку до Конституції, яка забороняє штатам застосовувати кримінальне покарання інакше, як на підставі «відповідної правової процедури». На думку американського юриста Д. Карлена, ця норма стала підставою для привласнення Верховним судом наглядових повноважень відносно діяльності урядів штатні і була використана ним для централізації й уніфікації законодавства й судової практики.

За 100 років, що минули після прийняття 14-ї поправки, Верховний суд оголосив неконституційними 94 федеральні закони. У разі потреби він вносив поправки до раніше прийнятих актів, що тлумачили право, часто нехтуючи судовим прецедентом. У таких випадках Верховний суд виступав більше як законодавчий орган, а не орган правосуддя.

Судова система

До судової системи США входять суди федерації і штатів. Округ Колумбія має окремий суд. Підсудність апеляційному суду поширюється на кілька штатів. Основна ланка федеральної системи — районний суд. Великі штати мають кілька таких судів. До 1911 р. функціонували окружні суди.

Федеральні суди розглядають кримінальні злочини, що караються за федеральними законами. Залежно від складу злочину районний суддя може розглядати справу сам або за участю присяжних. Крім того, існують спеціальні федеральні суди: військові, податкові, митні, претензійні. Судова система окремих штатів ще складніша: Вищий, або Верховний, суд штату за компетенцією схожий з федеральним судом, потім ідуть проміжні апеляційні суди. Більшість справ розглядає суд першої інстанції. Є мирові судді, суди мерів, муніципальні, графств, окружні, поліцейські, по спорах про заповіти, совісні суди.

Тяжкі кримінальні злочини, особливо ті, що караються смертю, обов‘язково повинні розглядатись з участю присяжних. Велике жюрі федеральних судів складається з 12-16 присяжних, у судах штатів – з 7-23. Мале жюрі у складі 12 присяжних діє відносно як кримінальних, так і цивільних справ. Заплутаність судової системи поглиблюється тим, що майже кожний штат має своє кримінальне, цивільне та процесуальне законодавства.

При винесенні вироку суди нерідко звертаються до прецедентів. Лише в практиці Верховного суду їх налічується сотні томів.

Обов'язок порушувати кримінальне переслідування і підтримувати обвинувачення у Верховному суді США покладено на міністра юстиції. Глава федерального міністерства юстиції є одночасно генерал-прокурором. У штатах ці функції виконують прокурори, які формально не залежать від міністра юстиції. Американська прокуратура грунтується на засадах децентралізації.

 

 

Держава і право Франції