Як зберегти український степ

Відкриття обручки

Обручка - символ, який підтверджує подружній статус. Купуючи обручки на весілля, наречені часто не замислюють­ся над походженням і значенням цієї традиції. Насправді в обручки багата історія з гарними легендами й безліччю від­криттів як наукових, так і життєвих.

Чи давно з'явилися обручки, точно не встановлено, та їх виникнення пов'язують з Давнім Єгиптом. Тоді вони викону­вали роль печатки, за допомогою якої фараони передавали свою владу та волю через державних представників. Згодом золоті обручки почали носити як прикрасу багаті єгиптянки, а срібні, бронзові, зі скла або глини - менш заможні.

Першу обручку, згідно з давньогрецькою міфологією, но­сив за наказом Зевса Прометей як спогад про ті дні, коли був прикутий до скелі.

Обряд заручення вперше з'явився в римлян: наречений да­рував батькам нареченої просту металеву обручку як символ зобов'язань і здатності утримувати наречену. Традиція ж одя­гати обручку під час заручин на палець нареченої тісно пов'язана зі звичаєм купувати жінку. Обручка була немов ко­мерційним зобов'язанням, яке підтверджувало, що угоду буде виконано. Крім того, давала знати іншим чоловікам, що ця жінка вже «не продається».

У євреїв обручка з'явилася на зміну звичаю вручати наре­ченій монетку як зобов'язання, що майбутній чоловік бере на себе фінансове утримання дружини.

Обручки із золота вперше з'явилися в єгиптян, які носили їх на безіменному пальці лівої руки, оскільки вірили, що саме від цього пальця прямо до серця веде «артерія любові».

Особливою силою наділяли обручки й давні римляни. Вони дарували своїм дружинам обручки, стилізовані під ключ, на знак того, що жінка береться розділяти з чоловіком усі обов'язки й допускається в управління домом як рівноправ­ний партнер.

Церемонія заручення споконвічно була важливіша за саме весілля - просте завершення вдалих заручин. Тільки набага­то пізніше, за часів християнства, обручка стала частиною ве­сільного обряду.

У IX столітті Папа Римський Микола дозволив християнам використовувати обручки. Відтоді обручка стала означати не лише матеріальну угоду, а й служити символом вірності, на­дійності та любові.

Цікаво, що в XV столітті відповідно до церковного статуту при одруженні нареченому на знак його сили одягали залізну обручку, а нареченій на знак ніжності та цнотливості - золо­ту. Ще пізніше наречений отримував золоту обручку, а наре­чена - срібну.

За традицією покупка обручок входить в обов'язок нарече­ного. Обручками вони стають лише після моменту заручення (чи то реєстрація шлюбу в рагсі або вінчання), тому жодних суворих розпоряджень, якою має бути обручка сьогодні, немає.

Давні перекази свідчать, що обручки після весілля слід но­сити, не знімаючи. Люди вірили, що «якщо охолоне обручка, охолоне й кохання».

Протягом багатьох століть обручці приписувалося майже містичне значення. Існує безліч пов'язаних із цим прикмет. Наприклад, уважається, що батьки можуть передавати свої обручки лише в тому випадку, якщо досвід їхнього сімейного життя позитивний. Обручки з позитивним шлюбним досвідом варто берегти й передавати тій дитині, яка на це заслуго­вує.

Це справді лише символ, хоча й дуже багатозначний. Він має уособлювати міцні сімейні стосунки, гармонію, порозу­міння, любов і надійність.

 

27. Камінь — одне з найдивовижніших чудес природи

Сьогодні в природі відомо понад дві з половиною тисячі мінералів. їх знаходять у надрах Землі й на дні морів, у мі­сячному ґрунті й метеоритах. Кожен мінерал має свою назву: аметист, сердолік, яшма... Назви камінню давали ще древні люди.

Краса, привабливість, рідкість кольорових мінералів у при­роді призводили до того, що вони високого цінувались як прикраси, а дивні й незрозумілі світлові ефекти служили джерелом багатьох народних переказів. Камінь став предме­том поклоніння.

Світ каміння великий.

Гірський кришталь... З древніх трактатів відомо, що гір­ський кришталь - це лід, що ніколи не розтане. Легенда про те, що лід, який довго пролежав в горах і тому став кришта­лем, жила дуже довго. Гірський кришталь не тільки чистий і прозорий, як джерельна вода, але й холодний. Цей камінь за­вжди вважався символом скромності. Гірський кришталь з давніх- давен згадується в художній літературі й фольклорі. Наприклад, у відомій усім казці добра чарівниця нагороджує Попелюшку кришталевими туфельками.

Аметист може бути ніжно-фіолетовим, як тендітна фіалка, ¹ а може загорітися пурпурним вогником. За античною міфоло­гією, богиня полювання Діана перетворила в ліловий аметист свою німфу, щоб врятувати її від переслідування.

Сердолік нарікають яскравими епітетами: чарівний, таєм­ничий, магічний, казковий. Древні єгиптяни любили виточу­вати з сердоліку священні амулети й талісмани. Протягом ба­гатьох віків із сердоліку виготовлювали різьблені камені із зображеннями міфічних героїв і богинь, звірів, птахів, різні печатки.

Візерунчасті агати й онікси є найпривабливішими само­цвітами світу. Вони використовувалися людиною ще під час ранніх цивілізацій в Єгипті. Імператриця Катерина II зберіга­ла прикраси з агату й оніксу в маленькому музеї, не доступ­ному нікому, крім особливо поважних гостей. З цього зібран­ня й виріс потім один з найвеличніших музеїв світу - Ермітаж.

Яшма має найрізноманітніші малюнки. Чого тільки не по­бачиш, розглядаючи колекцію яшм! Тут і золото парчі, і захід сонця над коричневим полем, і тихий вир, і промінь сонця, що пробивається крізь хмари. Таких неочікуваних картин не перерахувати, тому що кожен зріз пейзажної яшми відкриває красу, створену великим майстром - природою. У давні часи художники виготовляли з неї табакерки, шкатулки, вази,

кубки, прикраси для палаців і церков, а також символів вла­ди. Наприклад, булава Богдана Хмельницького була зроблена з яшми й прикрашена самоцвітами.

Бурштин люди цінували дуже давно. Нині на розкопках археологам потрапляють до рук намисто, коралі, підвіски, фі­гурки людей і тварин, дитячі іграшки й магічні амулети з бурштину. Про походження бурштину є безліч легенд. Чим тільки не уявляється бурштин - морською піною, що застигла в сонячних променях, піною китів, що затверділа, слізьми. З давніх-давен люди помітили властивість бурштину вилікову­вати різні хвороби.

Людину завжди вражали яскравість, прозорість, блиск са­моцвітів, які вона знаходила. У давнину самоцвіти називали «квітами землі». Каміння близьке нам досконалістю, силою дії на наш внутрішній світ. Постійно змінюються звичаї, тра­диції, мода й смаки. Але не змінюється краса, народжена в надрах Землі. Мода на красу не проходить ніколи.

 

 

Унікальний українець

Патріот і меценат Петро Яцик належав до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку довіру. Ще не знаєш, хто і яка людина, та навіть і приблизно не здогадуєшся про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видаватися кимось кращим чи значнішим, аніж є насправді. Спокійний, самозосереджений і доброзичливий, Яцик справ­ляє враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на та­ких можна покластися: вони мають тверде слово, не щедрі на всілякі обіцянки й запевнення, але, пообіцявши щось, неодмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало. Шкода, що ця обов'язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж талант; такої внутрішньої дисципліни і справді повсяк­денного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує і бракує.

Уже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра Яцика. Єдине, на що не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, відсікаючи в собі такі анахронічні карикатур­ні риси, як розхристаність душі, пустопорожня балаканина й усе до цього подібне, що так прикро вражає нас у багатьох людях. Але якби Яцик не мав вроджених даних отієї ділови­тості й відповідальності, то важко повірити, що він так дале­ко просунувся б у процесі самовиховання й самовдоскона­лення.

Це нагадувало б будівництво хати без фундаменту. Хоч яку б архітектурну вигадливість споруда мала, хоч який добротний матеріал для неї було обрано і хоч як старанно її збудовано, однак саме через відсутність надійного фундаменту вона ніколи не змогла б дорівнятися в досконалості й надійності до тих, які це мають.

Передумуючи його багате на складні перипетії життя, не раз допевнювався: він-людина, яка не губиться за несприят­ливих чи й критичних ситуацій, а навпаки – змобілізовується, збирає всі свої інтелектуальні й моральні сили для рішу­чих дій. Слабший нітиться, деморалізується, що й може стати початком програшу, внутрішньої готовності примиритися з поразкою ще тоді, коли об'єктивно зберігається шанс вигра­ти, - але він уже опустив у безнадії руки. Яцик же не припус­кав і думки про капітулянтство. Він боровся до кінця, праг­нув скористати кожен - бодай і найменший - шанс. І, певно, саме тому здебільшого перемагав.,

Отже, Петро Яцик - це яскравий індивідуум суспільства. Змагання до висот він вважав єдиним здоровим виправданням на існування. Змагання за життя - єдиним реальним виправ­данням життя.

Ті люди чи народи, які неспроможні змагатися до висот, підсвідомо перестають боротися за своє місце на землі, за своє місце між людьми. Вони нидіють, втрачають право на життя і помирають. Порожні розмови про змагання не є змаганням. Адже тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здо­будемо і залишимо по собі, принесе добро Україні в країнах нашого поселення, а також і на рідних землях.

 

 

ЗО. Спорудження пам'ятника Богдану Хмельницькому

У Києві на площі перед Софійським собором - гірка із сі­рих гранітних брил. На ній напис: «Богдан Хмельницький. 1888». На вершині гірки - бронзовий кінь, різко й раптово зу­пинений вершником у момент стрімкого руху. Навіть у житті не часто помітиш таку хвилюючу мить - здибленого розпале­ного скакуна. А тут - усе в бронзі до найменших деталей. І так вражаюче правдиво, що, здається, чуєш іржання коня, останній удар копит об камінь, владний окрик вершника.

Цей скульптурний образ, здається, завжди стояв на площі, де 23 грудня 1648 року кияни зустрічали Богдана й керовані ним козацькі полки після блискучої перемоги під Пилявцями. Однак народжувався монумент у муках і непорозуміннях, у протиборстві різних сил.

Творець шедевра - видатний скульптор XIX століття, біло­рус за походженням, Михайло Микешин. З радістю прийняв­ши пропозицію вчених - ініціаторів спорудження монумента, він прибув з Петербурга й одразу почав працювати над проек­том. Художник ураховував побажання знавців української старовини. Історик Володимир Антонович знайомив Микешина з багатьма портретами Богдана Хмельницького, зразками військового одягу, зброї того часу. Кінь мав бути саме такий, на якому Їздив Хмельницький під час тривалих переходів, у боях: витривалий, маневрений «син степу» - безвідмовний у битві і відданий своєму господареві. За розпорядженням ко­зачого генерала степових коней приводили для моделювання прямо в майстерню скульптора.

Нарешті проект готовий і схвалений Київським ініціатив­ним комітетом. Був складений кошторис, але уряд відмовив­ся покрити ці витрати, а також виділити з державної казни бронзу на монумент. Та ніщо не могло зупинити Микешина й ініціаторів цієї патріотичної справи.

Відтоді спорудження пам'ятника Богданові Хмельницько­му стало всенародною справою. У січні 1870 року вся країна почала добровільний збір коштів. Жертвували переважно найбідніші - селяни, ремісники, солдати, робітники, низькооплачувані службовці. Однак зібраних коштів було замало.

Щоб зменшити витрати, скульптор відмовляється від су­провідних композицій на постаменті, усю увагу зосереджує на постаті вершника. Бронзу одержує з переробленого брухту ко­льорових металів, який дістається з великими труднощами. Влада постійно ставить перепони: Микешина виселяють з бу­динку, де він працював над пам'ятником, за доносами накла­дають арешт на майно. У таких складних умовах митець про­довжує самовіддано працювати.

Через три роки бронзову постать нарешті відлили. Це був високохудожній мистецький твір. Безумовно, допомогли скульп­тору в таких нелегких умовах не лише його талант, а й наполе­гливість, сила волі. Він черпав натхнення не з нагород і титу­лів, а з власного переконання в потрібності розпочатої справи.

Лишалося встановити скульптуру. Проте ця справа розтяг­нулася на довгих вісім років. Чиновники робили все, щоб від­тягнути встановлення пам'ятника. Проблеми з його переве­зенням з Петербурга до Києва, збереженням, з пошуком міс­ця встановлення вирішувалися надто повільно.

І все ж настав цей вистражданий, довгоочікуваний день - 11 червня 1888 року. На Софійській площі віднині височів пам'ятник Богданові Хмельницькому. Не запросили на від­криття тільки його творця - Михайла Микешина. Так чинов­ники поквиталися зі славетним митцем,- який віддано любив Україну.

Майже тринадцятирічна історія спорудження пам'ятника Богданові Хмельницькому стала зразком перемоги таланту художника, народного ентузіазму над бюрократичною тяга­ниною.

 

 

34. Справжній учений

Познайомитися було з ним легко. Я зайшов до його хати, а він зустрів мене відразу спокійно, без етикету, як свого звичайного знайомого. Ледве чи не з першого разу частував мене чаєм, що в Галичині було незвичайним. У нас частували тіль­ки людей близьких, давно знайомих.

У розмові він не намагався навертати мене до своїх поглядів і взагалі не накидав ніколи своїх переконань іншому, не любив проголошувати в приватних розмовах свої ідеї, а на­тякав на них принагідно; якщо агітував, то хіба книжками.

Франко був дуже працьовитим: читав книжки, робив нотатки цілими днями, писав прозові та поетичні твори й наукові статті. Навіть при гостях Іван Якович не покидав своєї праці й, розмовляючи з ними, безупинно працював. От цим і можна по­яснити велику кількість написаних ним творів і широкі його знання. З усіх українських письменників Франко найбільш плодовитий. Своєю пильністю він набував знання найважливі­ших чужих мов, читав майже всіх авторів в оригіналах і ви­вчав мови самотужки зі словником і граматиками. Пам'ять мав унікальну і завдяки їй, як і превеликій працьовитості, набув надзвичайно широких знань. Своїми знаннями Іван Якович не хвалився ніколи, а вони показувалися принагідно.

У глибині його знань я часто мав нагоду пересвідчитися. Коли я складав іспит з французької мови, мені дали завдан­ня - опрацювати добу романтизму й Шатобріана. Після іспи­ту зайшов я до Франка й згадав про це, і він розказав мені на­багато більше й докладніше, ніж я написав, спеціально готуючись до іспиту. Чогось такого мені не доводилося в житті за­знати ніколи більше.

Франко знав релігію краще, ніж професори теології, літературу, політичну економію, природничі науки, історію, ет­нографію ліпше, ніж деякі вчителі тих наук. Узагалі мав він широке коло всебічного знання не як дилетант, а як справж­ній учений.

Франко мав два захоплення - книжки й рибальство. Біль­шість зароблених грошей він витрачав на книжки, бо не всі потрібні матеріали міг знайти по бібліотеках. Помалу зібрав досить гарну бібліотеку з цінних наукових творів і радо по­зичав знайомим свої книжки. Не раз було скрутно у Франка з грішми, не вистачало на прожиток, але на книжки мусило бути.

Друга його пристрасть - це рибальство. Він не палив, не пив, у карти не грав, жодного виду спорту не знав, а тільки зрідка відривався від роботи і рибалив. Це була його одинока забава і відпочинок. Іноді Франко вибирався десь на село, найчастіше туди, де були невеличкі річки й ставки, і вишуку­вав усякі нори по берегах, найглибші місця, де сиділа риба. Розумівся він дуже добре, де риба любить пересиджувати, у яку пору найлегше її зловити, і знав прекрасно всякі породи риб, життя їх, норови і звички. Риба цікавила його тільки доти, доки не викинув її з води на берег, а як уже зловив і передав комусь іншому, то йому було до неї байдуже.

 

 

37. Проза Михайла Коцюбинського

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 верес­ня 1864 року в місті Вінниці в сім'ї дрібного чиновника. За­кінчив Шаргородське духовне училище. Брав активну участь у політичних гуртках. Михайло Коцюбинський написав вели­ку кількість новел, оповідань, повістей. Своєю самобутньою творчістю він високо підніс престиж українського художнього слова.

В одному листі до Івана Франка Коцюбинський писав, що вихований на кращих зразках європейської літератури, такої багатої не лише на теми, а й на способи оброблювання сюжетів, український інтелігентний читач має право сподіватися від рідної літератури достовірного змалювання різних сторін жит­тя всіх, а не однієї якоїсь верстви суспільства. Він висловлював бажання бачити у творах нашого красного письменства оброб­ки філософських, соціальних, психологічних, історичних тем. Це були нові творчі засади української літератури, висловлені Михайлом Коцюбинським. Саме в цьому ключі й працював письменник протягом свого короткого життя. Своє ідейно-естетичне кредо він висловив у багатьох художніх творах.

Одним з найважливіших творчих досягнень Михайла Коцю­бинського, справжньою окрасою не тільки української, а й сві­тової літератури початку XX століття є повість «Fata morgana».

Невеликий за обсягом і винятково багатий змістом, акту­альністю порушених соціальних, морально-етичних питань, цей твір сприймається як епопея боротьби українського се­лянства за землю і волю. Новаторський підхід до теми і спо­собів її реалізації, мистецька досконалість у засобах типізації дійсності, у відборі й узагальненні життєвого матеріалу, гар­монія змісту й художньої форми забезпечили повісті одне з найвизначніших місць серед творів про шукання людьми шляхів до кращого майбутнього.

Серед останніх творів Коцюбинського своєрідністю теми та способів її реалізації вирізняється повість «Тіні забутих пред­ків». Написана під впливом глибокого захоплення Гуцульщиною, повість не тільки стала одним з кращих художніх полотен про чарівний світ поетичної творчості карпатських горян, а й прозвучала величним гімном красі життя, світлих почуттів лю­дини. Доля Івана і Марічки, їхнє високе, світле кохання роз­криваються в органічному зв'язку з неповторною карпатською природою, оповитою самобутніми легендами й віруваннями, створеними гуцулами впродовж віків їхнього нелегкого життя поруч з нерозгаданими таємницями навколишньої дійсності.

Проза Михайла Коцюбинського, як і творчість Лесі Укра­їнки, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Володимира Винниченка, Миколи Вороного, дала змогу конкретно побачи­ти появу, зростання, удосконалення тих художніх прийомів і засобів, що стали визначальними не тільки в українській, а й у багатьох європейських літературах XX сторіччя. Ці худож­ні пошуки здійснювалися на засадах модернізму, що зумови­ло не тільки яскраве виявлення таких стильових течій, як імпресіонізм і символізм, а й їх нерозривне переплетення у творчості окремих письменників, зокрема Михайла Коцюбин­ського. Нова концепція людини, художньо реалізована в кра­щих явищах письменства, найяскравіше відрізняє його від літературних здобутків попередньої епохи, тобто відрізняє но­вітню літературу від нової, що розвивалася в XIX столітті.

Творчість М. Коцюбинського довго розглядалася літерату­рознавцями у викривленому вигляді. Так, применшувався імпресіоністичний характер творів, натомість всіляко під­креслювалася соціальність та народність творів. Проте зараз ми маємо можливість розглядати творчість митця неупереджено і об'єктивно оцінювати його творчу манеру, оригіналь­ність і майстерність.

Михайла Коцюбинського не стало 25 квітня 1913 року, по­хований письменник у Чернігові.

 

 

45. Є поети для епох

Докладної біографії Ліни Костенко не написано. Розповіда­ти про себе не любить. І справді - її життєпис в її слові. А слово це - невід'ємна частина історії України, її культури, її персоналітету. Уже понад півстоліття це слово відлунювало в серцях тисяч читачів. Його чекали. По ньому звіряли люд­ську гідність. У ньому знаходили відгук своїх тривог і покрі­плення своїй вірі в Україну та своїми надіями на її краще буття. І навіть коли воно мовчало, то було промовисте мов­чання.

Моє покоління знало й любило багатьох поетів. Знає й лю­бить. Однак Ліна Костенко - це той «білий голос висоти», який і в цьому многозвучному оркестрі чутний особливо - ось уже шостий десяток літ.

Перші вірші Ліна Костенко надрукувала 1946 року. Пое­тичні збірки «Проміння Землі», «Вітрила», «Мандрівки сер­ця» засвідчили прихід в українську літературу сильної твор­чої особистості. Органічна відстороненість від імпульсів суєтної «злободенності», а натомість чутливе сприйняття й переживання великих моральних і громадянських проблем і запитів доби, природність і чистота ліричного світу, культура письма, незалежність голосу й виразно вгадувана вже масш­табність творчої особистості - усе це зразу ж привернуло увагу читачів, спраглих слова чесного і яскравого.

Оскільки Ліна Костенко дедалі виразніше утверджувалася в незалежній творчій і громадянській позиції, то її поезія стає предметом особливих зацікавлень політичної цензури. Незва­жаючи на схвальні й захоплені відгуки найавторитетніших майстрів слова, її твори дедалі рідше з'являються друком, а потім настає багаторічна негласна, але жорстока заборона. Збірки «Зоряний інтеграл» і «Княжа гора» були зняті з вироб­ництва, історичний роман у віршах «Маруся Чурай» - затри­маний на багато років. Наступна книжка «Над берегами ві­чної ріки» з'явилася тільки 1977-го: через шістнадцять років.

Назви поетичних збірок у Ліни Костенко ніколи не є ви­падково обраними. Вони - точні метафори-девізи, етичний та емоційний ключ до розмаїття тем і мотивів.

Увесь свій внутрішній досвід, набутий за оті кільканадцять років зовнішньої «заблокованості», Ліна Костенко написала у книжці «Неповторність» у 1980 році. У поезіях збірки - непо­вторність і безмежність особистості, яка твориться й твориться, триває й триває, утверджуючи себе в духовному розростанні.

Уже будучи авторкою книжок, що здобули їй загальне ви­знання й славу, Ліна Костенко опублікувала історичний ро­ман у віршах «Маруся Чурай». Він став однією із коштовні­ших перлин усієї української поезії. Вихід друком «Марусі Чурай» був незабутньою подією в житті. української інтелі­генції, святом для українського читача, сенсацією для закор­донних українців.

Узагальнений образ національної історичної поразки, зо­бражений в наступному історичному романі «Берестечко», проектований і на минулі, і на майбутні часи, з осягненням її причин, наслідків, уроків.

І все це, і все мовлене в книжках, - це Ліна Костенко. Нам дано збагнути її тільки в її Слові. Мабуть, так і слід розуміти оте мовлене нею: «Я тільки у слові жила».

Тож «Велика книга нашого народу» писалася й пишеться. Золоті сторінки в неї вписала Ліна Костекко. Учімося читати цю книгу - вона додаватиме нам сил.

 

Хрестоматія народного життя

Творчість Івана Петрови Котляревського ознаменувала собою початок нової ери української літератури. З порівняно невеликою за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження. Поема «Енеїда»,над якою Котляревський працював майже три десятиліття,стала епохальним за своєю громадською та художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу,визначила змістовий напрям і форму нашому письменству.

Життя і творчість Івана Котляревського припала на час,коли здавалося,самі підмурки національної ідеї відбували одне з найсерйозніших випробувань на право свого існування взагалі. Невблаганна самодержавницька діяльність розбивала на друзки сподівання українського народу. Могутній і тотальний імперський тиск мав остаточно привести до знищення навіть можливих проявів національного духу.

Поневірянням,визиском,кров*ю виписано в літопис історії українського народу сторінки немилосердного 18ст. То був час,коли на історичному роздоріжжі народ міг втратити все:надії,традиції,культуру,майбутнє і,зрештою,себе. Стихійні процеси щораз захлиналися під безжальною силою і жорстокою сваволею царських сатрапів. Набирало розмаху кріпацтво з його дикунською мораллю та анти людяними законами. «Доборолась Україна до самого краю»,-писав її геній Тарас Шевченко.

І раптом серед мертвої тиші лунає сміх-зневажливий,саркастичний,життєрадісний. Той сміх не тільки пробудив у душах людей почуття гідності,а й повернув віру в себе, у свою неповторність і значущість.

Мабуть,жоден народ у світі не наділяє такими повноваженнями своїх митців,як український. Особливо це стосується літераторів. Слово завжди було в особливій пошані в нашої громадськості,а тому письменники сприймалися нею майже як пророки. Зрештою,осягаючи нашу історію й зупиняючись на реаліях сьогодення,ми переконуємося: у тому,що незалежна Україна відбувалася,- заслуга нашого письменництва.

Отже, розглядаючи Котляревського лише як літератора,годі й думати про повноту сприйняття цієї суспільної постаті. Тільки мірки громадсько-літературні здатні реально показати його масштабність і значення.

Уже сучасниками «Енеїда» сприймалася як своєрідна хрестоматія народного життя, панорама побуту і звичаїв. Іван Котляревський узяв з поеми Вергілія лише основну сюжетну лінію та імена головних героїв. Основним джерелом і натхнення, і поетичної матерії слугувала для митця тогочасна дійсність. Найважливіше ж те, що письменник поставив перед собою досі не чуване завдання - передати все новими творчими методами.

Українські типи, реалії побуту, несподівані ситуативні ходи й позиції письменник відтворював з незвичайною щирістю та виразністю. Щедрий гумор лише доповнював образну завершеність героїв поеми.

За міфологічною ширмою чітко проступають обриси тогочасного суспільства, сповненого життєвих несправедливостей. Національна ж особливість характеру українського народу -непоборна волелюбність, що здатна стерти всі перешкоди на своєму шляху.

Цією світлою ідеєю пройнято «Енеїду». За словами Олександра Білецького, «сила і причина довговічності цього твору - в єдності авторського задуму і стилю. Ця єдність – у надзвичайно життєствердному, оптимістичному стихійно-реалістичному світовідчутті, яким пройнято поему». Вона «стала першою друкованою пам'яткою української літератури,

що немовби завершувала період довгого життя і в той самий час відкривала перспективи нового розвитку і, незважаючи на свою комічну зовнішність, була серйозною за своїм громадським значенням».

 

Зміст

Реймське євангеліє ст.5

Відкриття обручки ст. 9

Унікальний українець ст..11

Справжній учений ст..13

Є поети для епох ст..16

Долина нарцисів ст. 22

Відкриття обручки

Обручка - символ, який підтверджує подружній статус. Купуючи обручки на весілля, наречені часто не замислюють­ся над походженням і значенням цієї традиції. Насправді в обручки багата історія з гарними легендами й безліччю від­криттів як наукових, так і життєвих.

Чи давно з'явилися обручки, точно не встановлено, та їх виникнення пов'язують з Давнім Єгиптом. Тоді вони викону­вали роль печатки, за допомогою якої фараони передавали свою владу та волю через державних представників. Згодом золоті обручки почали носити як прикрасу багаті єгиптянки, а срібні, бронзові, зі скла або глини - менш заможні.

Першу обручку, згідно з давньогрецькою міфологією, но­сив за наказом Зевса Прометей як спогад про ті дні, коли був прикутий до скелі.

Обряд заручення вперше з'явився в римлян: наречений да­рував батькам нареченої просту металеву обручку як символ зобов'язань і здатності утримувати наречену. Традиція ж одя­гати обручку під час заручин на палець нареченої тісно пов'язана зі звичаєм купувати жінку. Обручка була немов ко­мерційним зобов'язанням, яке підтверджувало, що угоду буде виконано. Крім того, давала знати іншим чоловікам, що ця жінка вже «не продається».

У євреїв обручка з'явилася на зміну звичаю вручати наре­ченій монетку як зобов'язання, що майбутній чоловік бере на себе фінансове утримання дружини.

Обручки із золота вперше з'явилися в єгиптян, які носили їх на безіменному пальці лівої руки, оскільки вірили, що саме від цього пальця прямо до серця веде «артерія любові».

Особливою силою наділяли обручки й давні римляни. Вони дарували своїм дружинам обручки, стилізовані під ключ, на знак того, що жінка береться розділяти з чоловіком усі обов'язки й допускається в управління домом як рівноправ­ний партнер.

Церемонія заручення споконвічно була важливіша за саме весілля - просте завершення вдалих заручин. Тільки набага­то пізніше, за часів християнства, обручка стала частиною ве­сільного обряду.

У IX столітті Папа Римський Микола дозволив християнам використовувати обручки. Відтоді обручка стала означати не лише матеріальну угоду, а й служити символом вірності, на­дійності та любові.

Цікаво, що в XV столітті відповідно до церковного статуту при одруженні нареченому на знак його сили одягали залізну обручку, а нареченій на знак ніжності та цнотливості - золо­ту. Ще пізніше наречений отримував золоту обручку, а наре­чена - срібну.

За традицією покупка обручок входить в обов'язок нарече­ного. Обручками вони стають лише після моменту заручення (чи то реєстрація шлюбу в рагсі або вінчання), тому жодних суворих розпоряджень, якою має бути обручка сьогодні, немає.

Давні перекази свідчать, що обручки після весілля слід но­сити, не знімаючи. Люди вірили, що «якщо охолоне обручка, охолоне й кохання».

Протягом багатьох століть обручці приписувалося майже містичне значення. Існує безліч пов'язаних із цим прикмет. Наприклад, уважається, що батьки можуть передавати свої обручки лише в тому випадку, якщо досвід їхнього сімейного життя позитивний. Обручки з позитивним шлюбним досвідом варто берегти й передавати тій дитині, яка на це заслуго­вує.

Це справді лише символ, хоча й дуже багатозначний. Він має уособлювати міцні сімейні стосунки, гармонію, порозу­міння, любов і надійність.

 

27. Камінь — одне з найдивовижніших чудес природи

Сьогодні в природі відомо понад дві з половиною тисячі мінералів. їх знаходять у надрах Землі й на дні морів, у мі­сячному ґрунті й метеоритах. Кожен мінерал має свою назву: аметист, сердолік, яшма... Назви камінню давали ще древні люди.

Краса, привабливість, рідкість кольорових мінералів у при­роді призводили до того, що вони високого цінувались як прикраси, а дивні й незрозумілі світлові ефекти служили джерелом багатьох народних переказів. Камінь став предме­том поклоніння.

Світ каміння великий.

Гірський кришталь... З древніх трактатів відомо, що гір­ський кришталь - це лід, що ніколи не розтане. Легенда про те, що лід, який довго пролежав в горах і тому став кришта­лем, жила дуже довго. Гірський кришталь не тільки чистий і прозорий, як джерельна вода, але й холодний. Цей камінь за­вжди вважався символом скромності. Гірський кришталь з давніх- давен згадується в художній літературі й фольклорі. Наприклад, у відомій усім казці добра чарівниця нагороджує Попелюшку кришталевими туфельками.

Аметист може бути ніжно-фіолетовим, як тендітна фіалка, ¹ а може загорітися пурпурним вогником. За античною міфоло­гією, богиня полювання Діана перетворила в ліловий аметист свою німфу, щоб врятувати її від переслідування.

Сердолік нарікають яскравими епітетами: чарівний, таєм­ничий, магічний, казковий. Древні єгиптяни любили виточу­вати з сердоліку священні амулети й талісмани. Протягом ба­гатьох віків із сердоліку виготовлювали різьблені камені із зображеннями міфічних героїв і богинь, звірів, птахів, різні печатки.

Візерунчасті агати й онікси є найпривабливішими само­цвітами світу. Вони використовувалися людиною ще під час ранніх цивілізацій в Єгипті. Імператриця Катерина II зберіга­ла прикраси з агату й оніксу в маленькому музеї, не доступ­ному нікому, крім особливо поважних гостей. З цього зібран­ня й виріс потім один з найвеличніших музеїв світу - Ермітаж.

Яшма має найрізноманітніші малюнки. Чого тільки не по­бачиш, розглядаючи колекцію яшм! Тут і золото парчі, і захід сонця над коричневим полем, і тихий вир, і промінь сонця, що пробивається крізь хмари. Таких неочікуваних картин не перерахувати, тому що кожен зріз пейзажної яшми відкриває красу, створену великим майстром - природою. У давні часи художники виготовляли з неї табакерки, шкатулки, вази,

кубки, прикраси для палаців і церков, а також символів вла­ди. Наприклад, булава Богдана Хмельницького була зроблена з яшми й прикрашена самоцвітами.

Бурштин люди цінували дуже давно. Нині на розкопках археологам потрапляють до рук намисто, коралі, підвіски, фі­гурки людей і тварин, дитячі іграшки й магічні амулети з бурштину. Про походження бурштину є безліч легенд. Чим тільки не уявляється бурштин - морською піною, що застигла в сонячних променях, піною китів, що затверділа, слізьми. З давніх-давен люди помітили властивість бурштину вилікову­вати різні хвороби.

Людину завжди вражали яскравість, прозорість, блиск са­моцвітів, які вона знаходила. У давнину самоцвіти називали «квітами землі». Каміння близьке нам досконалістю, силою дії на наш внутрішній світ. Постійно змінюються звичаї, тра­диції, мода й смаки. Але не змінюється краса, народжена в надрах Землі. Мода на красу не проходить ніколи.

 

 

Унікальний українець

Патріот і меценат Петро Яцик належав до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку довіру. Ще не знаєш, хто і яка людина, та навіть і приблизно не здогадуєшся про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видаватися кимось кращим чи значнішим, аніж є насправді. Спокійний, самозосереджений і доброзичливий, Яцик справ­ляє враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на та­ких можна покластися: вони мають тверде слово, не щедрі на всілякі обіцянки й запевнення, але, пообіцявши щось, неодмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало. Шкода, що ця обов'язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж талант; такої внутрішньої дисципліни і справді повсяк­денного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує і бракує.

Уже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра Яцика. Єдине, на що не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, відсікаючи в собі такі анахронічні карикатур­ні риси, як розхристаність душі, пустопорожня балаканина й усе до цього подібне, що так прикро вражає нас у багатьох людях. Але якби Яцик не мав вроджених даних отієї ділови­тості й відповідальності, то важко повірити, що він так дале­ко просунувся б у процесі самовиховання й самовдоскона­лення.

Це нагадувало б будівництво хати без фундаменту. Хоч яку б архітектурну вигадливість споруда мала, хоч який добротний матеріал для неї було обрано і хоч як старанно її збудовано, однак саме через відсутність надійного фундаменту вона ніколи не змогла б дорівнятися в досконалості й надійності до тих, які це мають.