Історія розвитку та поширення в сучасному світі буддизму.

БУДДИЗМ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

 

Навіть злива з золотих монет не втамує пристрасті. Мудрий той, хто знає: пристрасті хворобливі і мало від них радощів.

 

Будда

 

Буддизм, християнство та іслам — світові релігії. Вони отримали таку назву через найбільшу поширеність у світі та величезну кількість їхніх прихильників-віруючих, але головне — через інтегративну соціальну функцію у суспільстві. Ці релігії виникли як результат тривалого розвитку політичних, економічних і культурних контактів між народами в епоху великих історичних зрушень, зміни суспільно-економічних формацій, в умовах формування держав-імперій, коли виникла необхідність у духовному об'єднанні в єдиній державі численних народів з їхніми релігіями, традиціями, звичаями, способами життя, у доповненні світових імперій світовими релігіями.

 

Для всіх світових релігій характерний прозелітизм (від гр. — новонавернений), тобто відданість віруючих своїй релігії та прагнення їх навернути до неї людей інших віросповідань. Ці релігії відрізняються також міжетнічністю і космополітичністю (від гр. — космополіт, громадянин Всесвіту). Вони не поділяють своїх послідовників за ознаками національної належності, майнового стану, соціального статусу, статі або віку. Тотальному поширенню цих релігій сприяли також ідеї всезагальної рівності, простота і доступність догматики і культу, що ними утверджуються і поширюються. Світові релігії — найвищий на сьогодні історичний тип релігій і найбільш розвинений етап релігійної еволюції. Кожна з них формувалась у певному історичному середовищі, в умовах конкретної культурно-історичної спільноти народів, що визначило їхні характерні особливості, відмінності від інших релігій і ареали переважного функціонування.

5.1. Умови виникнення і становлення буддизму

 

Буддизм — найдавніша зі світових релігій, що отримала назву від імені, а точніше від почесного титулу її основоположника — Будда, що означає просвітлений. Буддизм "старший" за християнство на п'ять століть, а за іслам — на дванадцять століть. За два з половиною тисячоліття свого існування буддизм створив і розвинув не тільки релігійні уявлення, культи, філософію, а й літературу, мистецтво, систему освіти, іншими словами — справжню цивілізацію.

 

Буддизм увібрав у себе безліч різноманітних традицій народів країн, що потрапили у сферу його впливу, визначив спосіб життя і думки мільйонів людей. Більшість послідовників буддизму проживають у країнах Південної та Південно-Східної Азії, Шрі-Ланці, Непалі, Бутані, Китаї, Монголії, Кореї, В'єтнамі, Японії, Камбоджі, М'янмі (колишня Бірма), Таїланді, Лаосі. В Росії буддизм традиційно сповідують буряти, калмики й тувинці. В Україні та інших європейських державах існують окремі громади буддистів зі своїми монастирями.

 

Буддизм був і залишається релігією, що набуває різних форм залежно від того, де вона поширена. Наприклад, у Китаї буддизм — це релігія, що говорить зі своїми віруючими мовою національних уявлень про найважливіші цінності життя та китайської культури загалом, а в Японії буддизм — це вже синтез японської культури з ідеями буддизму і релігією синто. Така здатність гармонійно вписуватись у навколишній культурний ландшафт дала буддизму можливість упродовж століть увібрати в себе величезну кількість місцевих вірувань, культів, народних обрядів, культур, ідеологій, літературних і художніх традицій на всьому географічному просторі свого впливу.

 

Буддизм не вимагає від своїх послідовників докорінної зміни їхнього способу життя і звичок, у тому числі відмови від обрядів на честь місцевих богів; не заперечує богів інших релігій, але попереджає, що їхнє шанування, якими б могутніми ці божества не вважались, принесе людям тільки тимчасове полегшення, а не остаточне спасіння. Буддист може одночасно сповідувати даосизм, синтоїзм, будь-яку іншу "місцеву" релігію. У зв'язку з цим дуже складно встановити кількість буддистів у світі (за різними джерелами, їх від 700 млн до 1 млрд).

 

Буддизм виник у VI ст. до н. е. в Індії, коли на її території відбувався процес формування великих рабовласницьких держав, їхніми попередниками були численні племінні республіки і монархії. Вони ворогували між собою, безперервно воювали одна з одною, захоплювали території сусідів і до кінця VI ст. до н, е. були поглинені могутніми давньоіндійськими державними утвореннями Магадха і Кошала. Соціальний устрій цих держав був кастовим.

 

Найбільш впливовою релігією в давньоіндійському суспільстві був брахманізм. За своєю суттю це була подальша еволюція ведичної релігії у період становлення в Індії раннього рабовласництва. Культова практика брахманізму передбачала, в основному, жертвоприношення численним богам і складні ритуали на випадок різних подій у житті людини. Коли стало очевидним прагнення брахманів за допомогою своєї релігії зосередити у своїх руках не тільки духовну, а й політичну владу в суспільстві, кшатрії за підтримки вайш'їв, усупереч брахманізму, створили власну релігію — буддизм.

 

Буддизм сформувався як релігія-протест не тільки проти брахманізму, а й проти його соціальної опори — кастового ладу. Його першими прихильниками стали численні тоді аскети-подвижники і пустельники (від гр. — вправа, подвиг). Це були люди, які жили завдяки милостині, свідомо відмовлялись від життєвих благ, стримували свої природні бажання і прагнення. Вони не визнавали ритуалів, що їх пропонували брахмани, і зміст свого існування вбачали у цілковитому зосередженні на внутрішньому духовному житті.

 

Буддизм першим у давньоіндійському суспільстві звернувся до людини не як до представника будь-якої соціальної групи, клану, племені або статі, а як до особистості. На відміну від брахманізму, буддизм визнає здатність жінки нарівні з мужчиною досягати найвищої духовної досконалості, а головним у людині вважає лише її особисті якості та досягнення. Навіть слово "брахман" набуло у буддизмі іншого значення, ніжу брахманізмі. Воно означає у ньому благородну і мудру людину, незалежно від її походження. Людина визнається брахманом, йдеться в одному з класичних творів раннього буддизму "Дхаммапада" (від санскр. — шлях дхарми), не за походженням її або її матері, а за відмову від життєвих благ, відстороненість від світу; за її правдиву, повчальну, без дотепів і образ, мову; за усвідомлення свого попереднього існування; за сприйняття Неба і пекла; за те, що, будучи мудрецем, вона здійснила все, що можна здійснити1.

 

Отже, буддизм виник у Стародавній Індії в умовах формування на її теренах великих рабовласницьких держав, розпаду родоплемінних відносин, посилення соціального гноблення, падіння авторитету касти жерців-брахманів і переходу влади до касти кшатріїв, що складалася в основному з військової бюрократії та великих рабовласників. Як виразник їхніх інтересів у боротьбі проти касти брахманів буддизм завжди виступав проти каст взагалі, за соціальну рівність людей. Народні маси буддизм приваблює визнанням усіх людей рівноправними та обіцянкою позбавити їх від земних страждань у потойбічному житті.

 

Основоположником буддизму вважається Шак'ямуні (від санскр. — мудрець із племені шак'я). За легендою, він багато разів перероджувався, у кожному з перероджень збирав чесноти і з'являвся на землю для того, щоб виконати рятівну місію та вказати людям шлях до позбавлення від страждань. Міфологія оповідає про 560 його перероджень: 83 рази він був святим, 58 — царем, 24 — ченцем, 18 — мавпою, 13 — торгівцем, 12 — куркою, 8 — гусаком, 6 — слоном, а ще рибою9 щуром, теслею, ковалем, жабою, зайцем. В останньому переродженні він з'явився в подобі Сіддхартхи (той, хто досяг мети або виконав своє призначення), принца однієї з невеличких держав Північно-Східної Індії. Сіддхартха з'явився на світ не так, як всі люди. Його мати побачила вві сні білого слона, що ввійшов у її бік. За деякий час після того вона народила через пахви немовля і за кілька днів померла (за деякими джерелами — відійшла на небеса, щоб не померти від захоплення сином). Хлопчик народився з тридцятьма двома ознаками "великої людини": золотистим кольором шкіри, знаком колеса наступні, широкими п'ятами, світлим колом волосся між брів, довгими пальцями рук, довгими мочками вух і т. ін. Його батько Шуддходаан, цар з роду Гаутами, племені шак'я, оточив свого сина поклонінням, пишнотою і предметами розкоші, дав йому блискучу світську освіту, одружив із чудовою дівчиною, яка незабаром подарувала цареві внука. Водночас Шуддходаан приховував від сина всі темні сторони життя. Ще хлопчиком Сіддхартха любив усамітнюватися, мріяти і заглиблюватися у себе, переживаючи при цьому моменти надзвичайних просвітлень. Одного разу, коли він зі своїм слугою прогулювався містом, йому зустрілися покрита струпами хвора людина, згорблений старець, поховальна церемонія, занурений у роздуми аскет. Сіддхартху схвилювало побачене. На запитання про причини усіх цих негараздів він не одержав переконливих відповідей ні від слуги, ні від своїх вихователів. Тієї ж ночі принц залишив палац, літнього батька, дружину, сина і, сподіваючись знайти у самітництві шлях позбавлення людей від страждань і нещасть, розпочав життя мандрівного проповідника. На той час йому виповнилось 29 років. Сіддхартха швидко опанував найскладніші аскетичні практики — контроль дихання, уміння переносити голод, спеку і холод, впадати у транс (особливий стан, перебуваючи в якому людина звільняється від своїх почуттів і нібито з'єднується з "Вищим Розумом"), однак його постійно переслідувало відчуття незадоволеності. Після шести років аскетичного пустельництва і чергової невдачі у спробі досягти вищого прозріння шляхом голодування Сіддхартха переконався у тому, що самозречення не веде до істини. Тоді він відновив свої сили, усамітнився на березі річки під деревом, яке з того часу носить назву дерева бодхі (від санскр. — знання), і занурився у роздуми. Перед внутрішнім зором Сіддхартхи пройшло все його життя, минуле, сучасне й майбутнє усіх живих істот, і після цього йому відкрилась вища істина — дхар-ма. З тієї хвилини Сіддхартха став Буддою, тобто Просвітленим. Тоді ж він вирішив навчати дхарми всіх людей незалежно від їхнього походження, соціального стану, мови, статі, віку, характеру, темпераменту і розумових здібностей. Демон зла Мара намагався примусити Просвітленого не вказувати людям шлях до спасіння. Він залякував його страшними бурями, грізним воїнством, посилав своїх красунь-дочок, щоб вони спокусили Будду радощами життя, але той не піддався на хитрощі Мари і незабаром проголосив свою першу проповідь. Вона стала основою віровчення буддизму. Першими слухачами Будди були п'ять пустельників (його майбутніх учнів) і два олені.

 

За переказами, у цій проповіді Будди йшлося про дві "крайності" у поведінці людини, що заважають їй віднайти шлях до спасіння. Одна з них — життя у світських утіхах, що, на його думку, є низьким, темним, безрезультатним. Інша крайність — життя у самозреченні. Воно також безрезультатне, страждальницьке. Будда почав проповідувати людям середній шлях до вищих знань, розуміння, умиротворення і просвітлення. Він назвав його "серединним", проміжним між почуттєвим життям і аскетичною практикою, але без їхніх крайнощів. Згідно з буддистськими джерелами, цією проповіддю Сіддхартха завоював прихильників серед різних верств суспільства, в тому числі серед багатих і впливових людей.

 

Будда помер у містечку Кушинагара під час трапези, отруївшись несвіжим м'ясом, що його він нібито з'їв сам, аби не постраждали його супутники. Тіло Будди, за традицією, було піддано кремації, а попіл був поділений між вісьмома його послідовниками з різних громад, які поховали його у восьми різних місцях. Над місцями поховань були споруджені меморіальні надгробники-ступи. За тією ж легендою, один з учнів Будди врятував із похоронного багаття його зуб, що нині є головною реліквією буддистів. Сьогодні "зуб Будди" знаходиться у храмі міста Канді на острові Шрі-Ланка.

 

Зі смертю Будди пов'язується початок існування буддизму як релігії. Але ким є Будда для буддистів — учителем, богом чи лише одним з численних будд, тобто особистостей, які досягли просвітлення і проживають у різних місцях Всесвіту? Скоріш за все, Будда — Вчитель, оскільки він не тільки відкрив людям шлях до спасіння, а й навчив, як іти до нього. Складніше дати відповідь на запитання "Чи Бог Будда?", оскільки буддисти заперечують саме поняття божества. Для них Будда — людина, яка прожила

 

80 років. За одними джерелами він жив з 656 по 476 р. до н. е., за іншими — з 624 по 644 р. до н. е., також є джерела, за якими Будда жив з 488 по 368 р. до н. е. Водночас буддисти наділяють Сіддхартху такими чеснотами, що ними в інших релігіях володіють лише боги: всемогутністю, здатністю творити чудеса, набувати різноманітного вигляду, впливати на перебіг об'єктивних процесів тощо.

 

Буддизм визнає існування неймовірної кількості будд у різних світах і в різні часи. У цій релігії є будд и минулого, теперішнього і майбутнього. Є групи людей, які налічують тисячу будд. Є буд-ди, які уособлюють різноманітні види діяльності і явища природи: будда лікування і будда незмірного світла, будда безперечної істини і Всесвіту, космічний будда, але тільки для одного з них, того, хто став Вчителем людства, цей епітет є першим і головним його ім'ям. Будда-Сіддхартха, хоч формально він не Бог, а Вчитель, фактично визнається богом. За всю історію свого існування буддизм не зміг ані пояснити, ані подолати цю суперечність, та й не намагався цього зробити. Підтвердженням такому висновку може слугувати саме це віровчення.

 

 

Доктрина буддизму

 

Як і всі інші релігії, буддизм обіцяє людям порятунок від страждань, нещасть, страху смерті. Проте він не визнає безсмертя душі, не вважає її вічною і незмінною, не вбачає ніякого сенсу в прагненні до вічного життя на небесах, оскільки, з погляду буддизму, вічне життя — це лише нескінчений ланцюг перероджень, зміна тілесних оболонок. У буддизмі для її позначення прийнятий термін сансара (від санскр. букв. — блукаючий).

 

Світ сансари для буддистів — це безперервний потік народжень, смертей і нових народжень, виникнення, руйнування і нового виникнення. У ньому бере участь усе живе й неживе на всіх рівнях існування. Кількість цих рівнів невичерпна. Буддистські тексти стверджують, що їх більше, ніж води в океані або піщинок у Гангу. У кожного з них є свій суходіл, океан, повітря, безліч небес, де проживають боги, і ступенів пекла для демонів і духів злих предків. Однак головних рівнів три: світ Брахми, світ богів і напівбогів, а також світ бога Мари — уособлення смерті і різних спокус, яких зазнає людина; вплив Мари поширюється на безліч сфер пекла.

 

Світи (рівні буття), згідно з буддизмом, не вічні. Кожний з них виникає, розвивається і руйнується впродовж однієї махаткальпи тривалість якої — мільярди земних років. Не всі її періоди щасливі, щасливими з них є лише ті, під час яких з'являється Будда. У теперішній махаткальпі очікується поява тисячі будд. Найбільш популярними з них вважаються шість, які жили у світі людей до Шак'ямуні: Вішбаха, Віпаш'їн, Шикхін, Кракучханда, Канакамуні, Каш'япа. Прихід Будди очікується у майбутньому.

 

Сутність людини, згідно з буддизмом, незмінна. Змінюється лише буття людини, причому тільки під впливом її власних вчинків. За поганої поведінки на людину чекають хвороби, бідність, приниження; за гарної — радість і задоволення. При цьому будди не можуть карати грішників або нагороджувати праведників. Буддизм не визнає пророцтв і підкреслює, що доля будь-якої людини залежить тільки від її власних зусиль у процесі постійної та свідомої роботи над собою.

 

Буддизм починається з учення про "чотири благородні істини", що їх Сіддхартха шукав упродовж семи років свого пустельництва, і що "відкрились" йому в момент "просвітлення": про страждання, про причини страждань, про шляхи усунення причин страждань і про шляхи припинення страждань.

 

Згідно з першою істиною, страждання — частина життя будь-якої людини: смерть є страждання; присутність того, кого ми ненавидимо — страждання; розлучення з тим, кого ми любимо, — страждання; нездатність отримати те, чого ми бажаємо, — страждання; небажання розлучатися з нашим існуванням — теж страждання. (У сучасному розумінні страждання — мука, стан болю, хвороби, горя, печалі, страху, журби, тривоги.)

 

Друга істина — про причини людських страждань. Вони знаходяться у самих людях, у їхніх бажаннях і пристрастях, у прагненні задоволень, грошей, могутності за життя.

 

Третя істина — про шляхи подолання страждань. Оскільки причиною страждань є сама людина, остільки вона може і перебороти себе. Щоб покласти край стражданням, слід утримуватися від потурання своїм бажанням.

 

Четверта істина — про практичний шлях відмови від бажань і пристрастей, тобто звільнення від страждань. Цей шлях називається у буддизмі "серединним шляхом" або "благородним восьмиступінчастим шляхом спасіння", певною золотою серединою, компромісом між аскетизмом і гедонізмом (від гр. — задоволення). Він включає такі складові.

 

1. Правильні погляди, тобто погляди, в основу яких покладено "чотири благородні істини".

 

2. Правильну рішучість, тобто готовність до подвигу в ім'я істини.

 

3. Правильну мову, тобто мову доброзичливу, щиру, правдиву.

 

4. Правильну поведінку, тобто поведінку без зла до інших людей.

 

б. Правильний спосіб життя, тобто спосіб життя мирний, чесний, без злих задумів.

 

6. Правильні зусилля, тобто самовиховання і самовладання.

 

7. Правильну увагу, тобто запобігання, застереження, постійну турботу про потреби інших людей.

 

8. Правильне зосередження, тобто концентрацію і споглядання за допомогою медитативних методик для внутрішнього спокою і перебування у злагоді з самим собою і з оточенням.

 

Як видно, буддистський "восьмиступінчастий шлях спасіння" містить у собі три основні вправи моральності, споглядання і мудрості: культуру поведінки (правильні думки, слова, дії), культуру медитації правильне усвідомлення і зосередження) і культуру мудрості (правильні погляди).

 

Культура поведінки — це основні заповіді буддизму: не вбивати, не брати чужого, не говорити неправду, не пиячити, не чинити перелюбу і т. ін., а також чесноти щедрості, вихованості, покірливості, очищення тощо.

 

Культура медитації — це система вправ для досягнення внутрішнього умиротворення, заглиблення у себе і приборкання пристрастей.

 

Культура мудрості — це пізнання чотирьох благородних істин. Вони багато в чому нагадують принципи лікування: історія хвороби, діагноз, визнання можливості вилікуватись, рецепт лікування. Невипадково у буддистських текстах Будда порівнюється з лікарем, який не витрачає час на загальні розмірковування, а практично лікує людей. Та й сам Будда закликав своїх послідовників постійно працювати над собою в ім'я спасіння, а не втрачати час на порожні балачки про предмети, що їх вони не знають. Любителів абстрактних розмов він порівнював з тим дурнем, який замість того, щоб дозволити витягнути стрілу, що влучила йому в ногу, розмірковує про те, хто ту стрілу випустив, з якого матеріалу її зроблено тощо.

 

Вчення про "восьмиступінчастий благородний шлях спасіння" від страждань характеризує головну своєрідність буддизму. У ньому йдеться не тільки про можливість позбавлення страждань, а й указується шлях, ідучи яким кожна людина власними силами, без допомоги Будди, здатна досягти свободи і може сама перетворитися на Будду. Цим буддизм суттєво відрізняється від інших відомих релігійних вчень, жодне з яких не визнає за людиною можливості власними зусиллями зробити себе богоподібною істотою.

 

Восьмиступінчастий шлях у буддизмі приводить людину до її найвищої і кінцевої мети — виходу з круговороту перероджень (сансари), тобто до припинення страждань, досягнення стану усунення їх, перетворення на Будду. Вона і є нірвана (від санскр. букв. — згасання). Цим терміном позначається повне звільнення людини від пут сансари; вищий стан її духу, коли в ньому всі земні бажання і пристрасті зникають; розрив у ланцюзі перероджень; припинення перевтілень і досягнення абсолютного, непорушного спокою. Точнішого визначення нірвани у буддизмі не існує, проте серед буддистських теологів і дослідників буддизму й досі тривають гострі дискусії і суперечки з приводу дефініцій нірвани.

 

У розумінні буддистів, серединний, восьмиступінчастий шлях людини до нірвани проходить через численні переродження. Перероджується душа. Вона стає індивідуальною свідомістю, що містить у собі весь духовний світ людини, трансформується у процесі особистих перероджень і заспокоюється у нірвані. Складається душа з комбінації дхарм — найменших неподільних і нематеріальних частинок. її розпад означає фізичну смерть людини. Проте у буддизмі смерть є не припиненням життя, а лише переходом до його продовження, тільки в новій іпостасі, що в ній комбінація дхарм відновлюється відповідно до сукупності всіх вчинків і думок людини в усіх її попередніх переродженнях — карти (від санскр. — дія, обов'язок, справа, жереб). Вона у ньому виступає особливою містичною силою, непорушним, таким, що діє автоматично, "законом помсти" за сукупність вчинків, намірів і прагнень людини, своєрідним мірилом співвідношення її добрих і злих вчинків. Карма визначає долю людини у всіх її наступних переродженнях. Якщо вона добра (у випадку, коли кількість добрих вчинків перевищує кількість злих), то індивід перетворюється на людину з вищим соціальним статусом, ніж раніше; якщо карма середня (коли кількість здійснених добрих і злих вчинків приблизно однакова), тоді він повертається до попереднього якісного стану (яким був, таким і залишається), але якщо карма погана (число здійснених індивідом злих вчинків перевищує кількість добрих), то він перероджується у людину значно нижчого соціального стану, а то й на тварину чи комаху.

 

У країнах, де буддизм є основною релігією, категорія "карми" виконує не лише релігійну, а й очевидну політичну функцію. Вона виражає віру його прихильників у те, що причиною їхніх страждань є не економічний базис і недосконала система суспільних відносин у країні, не соціальна несправедливість у суспільстві та не соціально-економічні умови життєдіяльності людей, а карма їхніх попередників, яка випала на їхню долю у процесі переродження. При цьому вважається, що "якість" карми визначається насамперед ступенем виконання людьми моральних вимог і послідовністю у непротивленні злу насильством в усіх попередніх переродженнях. Така віра — справжня перепона на шляху соціальної активності людей, формування і функціонування у країнах буддизму політичних і масових громадських рухів будь-якого спрямування.

 

У категорію "карма" закладено і глибокий психологічний зміст. Вона не тільки регулює індивідуальну поведінку і мислення людей, а й стимулює їх егоїзм, спонукає кожного з них до поліпшення карми як головної мети життя, до турбот щодо майбутнього свого переродження й наступного життя, в якому поталанить більше.

 

Поняття карми у буддизмі наповнене величезним моральним змістом: не можна здійснювати аморальних вчинків; треба прагнути, щоб ні своїми думками, ні словом, ні всім способом життя не зашкодити іншим людям; слід виконувати численні релігійні настанови щодо моральної поведінки, суворо дотримуватись серединного, восьмиступінчастого шляху, щоб завершити "колесо" сансари і заглибитись у нірвану. Необхідність покращання карми стимулює турботливе ставлення буддистів до живої природи і до "братів менших", у кожному з яких може бути їхній родич, що переродився.

 

Основу релігійної організації у буддизмі становлять монастирі. Вони є сукупністю богослужбових, житлових і господарських будівель чернечої громади і одночасно загальноосвітніми центрами, своєрідними бібліотеками і університетами, що в них навчаються і виховуються ченці. Громада ченців називається сангхою. Спочатку до неї приймали всіх бажаючих, потім було встановлено певні обмеження: до громади не приймалися раби, солдати, злочинці і неповнолітні діти без згоди їхніх батьків. Згодом поруч із чоловічими виникли жіночі монастирі. Всі церемонії у них здійснюються ченцями-чоловіками з найближчих монастирів, причому перебування там ченців-чоловіків суворо регламентовано, зокрема, чоловік-чернець не має права переступити поріг келії черниці.

 

Вступаючи у сангху, людина не тільки відмовляється від усього, що пов'язує її зі світом, у тому числі від сім'ї, касти, майна, а й бере на себе п'ять обітниць:

 

• буддист не може позбавити життя або заподіяти шкоду будь-якій живій істоті;

 

• буддисту не можна брати те, що йому не пропонують;

 

• буддисту слід уникати перелюбу;

 

• буддист має уникати будь-яких непристойних висловлювань, неправдивих тверджень, пліток або поширення чуток;

 

• буддисту не можна вживати алкоголю і наркотиків, оскільки вони затьмарюють свідомість і розум.

 

Ченці як служителі культу повинні жити виключно завдяки милостині, їсти раз на день, відмовлятись від шлюбу і власності, голити вуса і волосся на голові, носити одяг жовтого кольору — вільну безрукавку, що переходить у широку спідницю, і покривало на лівому плечі, залишаючи праве плече оголеним. Багато часу в житті ченців забирають молитва і медитація. Перед тим, як зайти у кімнату для молитви, ченці знімають взуття. Під час молитви вони складають долоні разом, б'ють поклони і роблять підношення і пожертвування квітами як нагадування про швидкоплинність життя; запаленими свічками на знак того, що світло розсіює темряву; фіміамом (від гр. — палю, запашна речовина, що використовується під час богослужінь. Палити фіміам означає лестити, надзвичайно хвалити будь-кого) як символом непорушності вчення Будди. Здійснюючи підношення і пожертвування, ченці читають п'ять заповідей і молитов на честь Будди і сангхи, потім проголошують мантри, після чого проводять мовчазну медитацію. На завершення молитви проголошується проповідь.

 

Багато ченців під час молитви використовують чотки, що їх називають мала. Мала може складатися зі 108, 54 або 27 дерев'яних, пластмасових чи насіннєвих намистинок. Використовують їх для рахування кількості поклонів і ударів чолом та для підсилення духовної концентрації. Пересуваючи кожну намистинку, ченці співають мантри і повторюють ім'я Будди. Вони вірять, що багаторазове повторення мантр викликає всередині людини позитивні вібрації, підносить її до вищої форми свідомості. Найбільш священною малою вважається "дорогоцінний камінь у лотосі". Зображення цього каменя викарбовано на обертових мідних циліндрах, що називаються молитовними колесами. У кожному монастирі є по декілька таких коліс. їх обертають для спрямування вібрації у різні боки.

 

Медитація у ченців і мирян є пріоритетною, оскільки Сіддхартха став Буддою під час медитування. У буддизмі розрізняють дві форми медитації: самадхі і віпасану.

 

Самадхі допомагає звільнити розум і набути внутрішнього спокою. Вважається, що через вплив почуттів, бажань і думок розум перебуває у стані безперервної зміни. Самадхі позбавляє розум такого впливу і концентрує психіку на одному об'єкті. Віпасана використовується для досягнення істини непостійності (аніка), страждання (дукха) і невиразності (анатман). Вона відображає буддистський світогляд і формує у віруючих світорозуміння, що спонукає їх до просвітлення. Загалом буддисти медитують, щоб звільнити свій розум від властивих людській природі агресії, заздрощів і жадібності. Вважається, що за допомогою медитації буддисти знаходять не тільки внутрішній спокій, а й мудрість.

 

Членство в сангхі добровільне. Будь-якого моменту чернець може повернутись до мирського життя. Наприклад, у Шрі-Ланці, Таїланді, М'янмі, Камбоджі, де буддизм століттями був єдиною релігією, майже кожний чоловік на кілька місяців, а то й на рік-другий, вступає у сангху, прилучається до монастирських святинь, здобуває освіту, а потім повертається до звичного для нього життя. Постійні ж мешканці монастирів повинні відбувати обряд посвячення (суворі випробування на моральну стійкість і волю, наприклад, спалювання пальця перед вівтарем Будди) і брати на себе ще п'ять обітниць-заборон, за якими їм:

 

• забороняється брати участь у будь-яких розважальних заходах, включаючи участь у танцях чи співах;

 

• не дозволяється спати на дуже м'якому ліжку;

 

• забороняється будь-яка їжа, окрім тієї, що входить до складу монастирських сніданків чи обідів;

 

• не дозволяється користуватись парфумами;

 

• не дозволяється приймати у дарунок речі з золота і срібла.

 

Крім названих обітниць, у сангхі побутують ще понад 250 заборон і обмежень. Ченці час від часу їх порушують, і тому двічі на місяць (на повний і новий Місяць) відбувають обряд покаяння, збираються для взаємних сповідань і очищення.

 

Згідно з переказами, через рік після смерті Будди його послідовники якось зібрались разом, щоб записати все те, про що вони від нього дізнались. Насправді, упродовж багатьох століть вчення Будди передавалось поколінням віруючих в усній формі ченцями і черницями. Тільки у І ст. до н. е. його було записано на пальмових листях. Записи були зроблені мовою палі жителів острова Шрі-Ланка і тому відомі під назвою Палійський канон. Він складається з трьох частин. Перша — Віная-пітака ("Кошик правил поведінки") — п'ять книг про принципи організації сангхи, правила прийому до неї і вимоги до ченців. Друга — Сутта-літака ("Кошик бесід") — п'ять збірок про вчення Будди і його учнів у формі притч, бесід, легенд, афоризмів, поем, коментарів, розповідей про методи релігійної практики. Третя — Абхідхамма-пітака ("Кошик тлумачення вчення") — сім книг з трактатами про основні положення віровчення буддизму. Всі вони відомі у різноманітних редакціях, оскільки створювалися у різні часи, що дає змогу вивчати еволюцію буддизму. Мовою палі ці "Три кошики" мають назву "Типітака", а санскритом — "Трипітака".

 

Виникненню буддизму передували як об'єктивні соціальні процеси, так і брахманізм та інші релігійні і релігійно-філософські системи Стародавньої Індії. Буддизм не був породженням "одкровення" людини, яка, за словами послідовників Будди, досягла божественної мудрості, або витвором проповідника, як вважають чимало дослідників буддизму. Виникнення, становлення і функціонування буддизму — закономірний процес, конкретне втілення об'єктивно-суб'єктивних відносин у суспільстві на відповідному етапі його історії.

 

У буддизмі немає такого Бога, як у християнстві, ісламі та інших монотеїстичних релігіях; немає такої віри у богів, як в інших політеїстичних релігіях; немає уявлень про безсмертя душі; немає церкви як посередника між богом і людьми; немає багато такого, що зазвичай характеризує релігію як суспільне явище.

 

Чи є буддизм релігією? Відповісти на це запитання можна лише на підставі наукового розуміння сутності релігії, її соціального й історичного змісту. Головне у релігії — релігійна віра. Для віруючої людини не існує дилеми: є бог чи його немає. Для неї бог є тому, що вона вірить у його існування. Отже, буддизм — релігія, оскільки в його вченні є шляхи спасіння від страждань, сансари; формування віри й надії на можливість досягнення нірвани. Однак рятує буддиста не бог, а власне духовне зусилля, тобто медитація (якщо насправді відомі факти такого порятунку). Щоб уникнути страждань, наставляє буддизм, людина має приглушити в собі відчуття прихильності, придушити всілякі бажання, стати байдужою до радощів і прикрощів життя, до самої смерті. А це вже — апатія і песимізм, що принижують велич людини.

 

Основні напрями у буддизмі: хінаяна, махаяна, ламаїзм

 

Сіддхартха Гаутама не залишив духовного спадкоємця. Його вчення продовжили ченці у монастирях. Проте між членами сангхи згодом виникли суттєві розбіжності у тлумаченні зводу правил буддизму. Одні ченці виступали за пом'якшення і навіть відміну тих суворих меж, що відокремлювали сангху від решти членів суспільства, інші наполягали на їх збереженні. Вже у IV ст. до н. е. це призвело до розколу сангхи на магасангхіку ("велику громаду") — прибічників розширення зв'язків буддистської громади з іншим населенням, і тхераваду ("вчення старійшин") — прихильників консерватизму. На початку І ст. до н. е. у буддизмі сформувались два напрями: хінаяна і махаяна.

 

Хінаяна (від санскр. — "мала колісниця", або "вузький шлях" спасіння) напрям у буддизмі, послідовники якого зосереджують увагу насамперед на внутрішньому самоспогляданні та мудрості. Вони уникають філософсько-космогонічних спекуляцій; дотримуються догматів первісного буддизму, що написані мовою палі; визнають Будду людиною, яка знайшла шлях до спасіння. Основний акцент вони роблять на особистому спасінні, що може бути досягнуте тільки через відхід від світу, тобто за умови прийняття чернецтва. Хінаяна поширена, головним чином, у тих країнах, куди мігрувало населення Східної Індії — Шрі-Ланки. З часом у хінаяні з'явився складний урочистий культ (наприклад, поклоніння "зубу Будди"), набули значного поширення масові паломництва до святих місць і т. ін.

 

Махаяна (від санскр. — "велика колісниця", або "широкий шлях" спасіння) проголошує можливість спасіння не тільки ченцеві, а й будь-якому мирянинові, якщо той дотримується обітниць духовної досконалості, читає молитви, творить заклинання, отримує допомогу з боку ченців і обдаровує їх, надає милостиню бідним. Ченці прискорюють спасіння людей культовими заходами бодхісатв (від санскр. — той, чиєю сутністю є знання). Вони можуть безпосередньо втручатися у долю кожного на основі милосердя до живих істот, змінювати їхню карму на більш сприятливу.

 

Бодхісатви у махаяні — святі, які досягли "порога" нірвани, але останнього кроку до неї не роблять, відмовляються від допомоги заради порятунку інших людей. У ранньому буддизмі бодхісатвою вважався лише Сіддхартха Гаутама, але тільки до того моменту, як він "просвітлів" і став Буддою. Пізніше буддистський пантеон поповнився великою кількістю бодхісатв. Згідно з вченням махаяни, кожний мирянин може стати бодхісатвою і виявляти свої надприродні сили й можливості у відповідь на людські молитви і заклинання, сприяти людям у подоланні мук сансари. Найбільш шанованими бодхісатвами у махаяні є Манджушрі (уособлення вищої трансцендентальної мудрості), Ваджранапі (уособлення влади) та Авалокітешвара (уособлення добра).

 

Значне місце у махаяні посідає вчення про Рай. Таких раїв є декілька. Вони детально і мальовничо описані у літературі махаяни, у проповідях архатів, зображені у творах живопису і скульптурах. У махаяні Будда з мудреця-вчителя перетворився на типове божество, а бодхісатви на його еманації. Взагалі послідовники махаяни витлумачують життя і вчення Будди дещо довільно. Вони над усе переймаються співчуттями, вчать про те, що спасіння однієї людини залежить від сукупності милосердя інших, їхній ідеал — Будда-спаситель. Згідно з ученням махаяни, спасіння досягається через віру в Гаутаму, який піднісся і став божеством, а також віру в інших святих, які стали бодхісатвами. Тому для спасіння дуже корисно промовляти вголос їхні імена. Махаяна стала основою для деяких шкіл і течій поза межами Індії, в тому числі для ламаїзму.