Вільнодумство в історії духовної культури. Вільнодумство в історії України

Вільнодумство — загальнолюдська цінність. Його походження і розвиток зумовлені релігією, оскільки воно сформувалось як широкий народний рух за визнання і реалізацію прав людини на критичне ставлення до неї і на вільне тлумачення всіх подій, явищ і процесів, що відбуваються у суспільстві.

Виникнення вільнодумства і релігії за часом збігаються. Вільнодумство — постійний супутник релігії. її поступовий розвиток — закономірний процесс. У суб'єктивному плані вільнодумство спирається на здібності людей адекватно сприймати реальність і критично ставитися до релігії, постійно накопичувати позитивні знання про світ і сприяти їхньому розвиткові.

Загальною тенденцією розвитку вільнодумства є поширення сфери його впливу на суспільство, хоча цей процес не прямолінійний: історія знає періоди як піднесення, так і спаду вільнодумства. Головним чином це залежить від ступеня соціальної свободи, можливості людей розірвати коло внутрішньої і зовнішньої несвободи, переглянути релігійні концепції в інтересах адекватного відображення наявних умов життя, сформувати нові ідеї, подолати перешкоди на шляху своєї соціальної і культурної творчості.

Вільнодумство стосовно релігії виявляється у різноманітних формах: очевидних і прихованих, аргументованих і безпідставних, безрелігійних і залежних від релігійних нашарувань, традиційних і нетрадиційних, на рівнях здорового глузду і науки, суспільної практики, філософії тощо.

 

9. Різновиди вільнодумства.

Всі вони характерні для будь-якого виду релігійного вільнодумства, тобто для богоборства і скептицизму, антиклерикалізму й індиферентизму, нігілізму, гуманізму, пантеїзму, деїзму, атеїзму та ін., хоч їхні місце і роль у соціальній еволюції неоднозначні. Наприклад, богоборство — найбільш ранній і досить слабкий вид вільнодумства та дуже недосконала форма критики релігії і релігійних уявлень.

Богоборство виступало зі звинуваченнями бога у тому, що він створив такий недосконалий і несправедливий світ, що сам він — істота злісна і жорстока, головний винуватець "первородного гріха" людей. Воно виявлялось у широких межах: від несміливих докорів на адресу бога до лютого протесту проти нього і було, безсумнівно, певною протидією релігійному і церковному монополізму в суспільному житті. Не випадково церква оголосила богоборство єрессю, а його послідовників — грішниками.

Ще одним різновидом релігійного вільнодумства здавна й дотепер залишається скептицизм (від гр. — той, хто розглядає, досліджує), що піддає сумніву основи релігії або достовірність окремих її догм.

Поширеним різновидом вільнодумства є також антиклерикалізм (від лат. — проти церкви) — ідейний і соціальний рух проти домагань церкви і духовенства на панування у суспільстві.

Серед різновидів релігійного вільнодумства виокремлюється також індиферентизм (від лат. — байдужий) — байдужість до релігії. Ця байдужість може виявлятися в ігноруванні догматів релігії в процесі вирішення практичних і світоглядних проблем, не виключаючи при цьому прийняття нерелігійних духовних цінностей. Байдуже ставлення можливе і до окремих положень релігії за умови збереження релігійного світогляду загалом. Такий індиферентизм у періоди "духовної диктатури церкви" був характерний для творів літератури і мистецтва.

Як вид релігійного вільнодумства атеїзм (від фр. — без бога) — це світогляд і діяльність людей, що полягає у запереченні релігійних уявлень, догматів і культів та утвердженні самоцінності буття світу і людини. Важливими різновидами релігійного вільнодумства є пантеїзм і деїзм.

Пантеїзм (від гр. — все і бог) — вчення про тотожність бога і природи. Воно є своєрідним запереченням релігійної догми про створення світу, утвердженням у світогляді людей наукових положень про вічність і нескінченність Всесвіту та про існування у ньому об'єктивних законів.

Деїзм (від лат. — бог) — релігійно-філософське вчення, згідно з яким Бог є безособистісною першопричиною світу, знаходиться поза його межами і не втручається після його створення у розвиток природи, людини і суспільства. У Середні віки деїзм слугував формою вираження атеїстичних ідей незалежності природи від божої волі, активності людини, необмежених можливостей пізнання нею Всесвіту. До видів релігійного вільнодумства варто віднести також натуралізм і світський гуманізм.

Натуралізм (від лат. — природний) — концепція, що пояснює походження й існування релігії, виходячи з нерозуміння людьми явищ природи, особливо астральних і метеорологічних. Релігійні вірування вони ототожнювали з міфологією, вважаючи, що вони зародились унаслідок незнання причин руху небесних світил, вітру, грому, дощу, землетрусів тощо, які обожнювались й уособлювались у людській або тваринній подобі. Натуралісти доводили, що у світі не існує будь-яких надприродних явищ, обстоювали думку, що людина і суспільство — частина природи, що пізнаються вони природничими засобами.

 

10. Різновиди вільнодумства. Основні чинники, що сприяють поширенню вільнодумства в сучасному світі.

На сьогодні в Україні стало можливим проводити богослужіння і релігійні обряди у лікарнях, у будинках для інвалідів і людей похилого віку, в місцях позбавлення волі. Брати участь у богослужіннях і релігійних обрядах можуть військовослужбовці у вільний від служби час. Обряди можуть здійснюватись у будинках і квартирах громадян.

Свобода совісті означає також світський характер державної освіти в країні. Згідно з принципом відокремлення школи від церкви, можливість здобуття освіти в Україні однакова для всіх — віруючих і атеїстів; у школах, вищих навчальних закладах не дозволяється релігійна пропаганда, що не виключає занять а історії релігії, вивчення її змісту і функцій в житті людини і суспільства. Водночас релігійні організації можуть створювати свої навчальні заклади, групи дорослих і дітей, використовувати інші форми релігійного навчання. При цьому в навчальних програмах світських і релігійних навчальних закладів мають відображатись взаємна терпимість і повага між віруючими і невіруючими, послідовниками різних релігій. Релігійні переконання — особин та внутрішня справа кожної людини, справа її власного вибору, її совісті, на яку не мають права здійснювати тиск ні держава, ні суспільство, ні інші індивіди.

Згідно з міжнародними зобов'язаннями України щодо виконання вимог декларації Генеральної Асамблеї ООН 1982 р. "Про ліквідацію форм непримиренності і дискримінації на підставі релігії або переконань", у нашій державі дискримінація людей на підставі релігійної належності або їх переконань розглядається як приниження гідності особистості та заперечення принципів Статуту ООН, засуджується як порушення прав людини, її основних свобод, проголошених Загальною декларацією прав людини 1948 р.

Політичною базою реалізації права на свободу совісті є демократична держава, багатопартійність і світоглядний плюралізм, толерантність у суспільстві. Отже, духовне здоров'я суспільства залежить не від ліквідації в ньому релігії й утвердження атеїзму чи навпаки. Воно істотною мірою визначається подоланням фанатизму і нетерпимості в будь-яких формах їх прояву (як у релігійній, так і в атеїстичній). Совість людини має бути вільною

 

11. Свобода совісті в сучасному світі та в Україні.

Совість — це вираз моральної самосвідомості особи, її моральна само­оцінка. За цими критеріями совість характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними мо­ментами. Індивідуалізований характер совісті полягає в тому, що вона охоплює індивідуалізовані, суб'єк-тизовані, включені до мотиваційної і емоційно-во- льової структури особи вимоги щодо її поведінки з боку суспільства, класу, певної соціальної спільноти.

Совість виховується і формується суспільством передусім через вплив безпосереднього соціального середовища, в якому знаходиться індивід. Чинники соціуму формують людину як моральну істоту. Отже, відбувається первинна соціалізація особи, тобто лю­дина сприймає й засвоює соціальні норми, правила поведінки, необхідну інформацію для реалізації усіх життєвих потреб.

Разом з тим кожна людина, що володіє ознаками право- і дієздатності, є суб'єктом права, своїми діями може набувати статус фізичної чи юридичної особи. Тому індивід завжди перебуває в певних пра­вовідносинах з іншими членами суспільства (фізичними й юридичними особами). Між державою і гро­мадянином створюються змістовні відносини, юри­дичною стороною яких є правові відносини між ними. У демократичному суспільстві держава є офіційним представником інтересів громадянського суспільства, охороняє і забезпечує права громадян. Це її прямий І конституційний обов'язок. Держава через механізм примусового впливу, систему правовиховної роботи, організаційні заходи надає особі певного правового статусу, тобто виражає у законах те соціальне стано­вище, яке займає особа в громадянському суспільстві й державі, закріплює сукупність правових засобів, що забезпечують громадянам реалізацію їхніх прав і сво­бод.

Основний зміст правового статусу особи — це її права та правові гарантії, її обов'язки й відпові­дальність за їх виконання. Тому свобода совісті як соціальна цінність доповнюється її юридичною ха­рактеристикою. Свободу совісті необхідно розгля­дати і як правове явище, в контексті всіх інших прав і свобод, що входять до правового статусу особи.

Звідси випливає визначення свободи совісті у ширшому змісті — свобода переконань, тобто право людини обирати, відстоювати власні переконання і здійснювати їх. Однак за певних історичних часів принцип свободи совісті мав різні форми виразу.

У первісному суспільстві фактично вже існувала свобода совісті, оскільки суспільство без класів і дер­жави регламентувало ставлення членів громади до первісної релігії лише моральними нормами, що доб­ровільно визнавалися усіма членами. В рабовласниць­кому суспільстві, особливо при існуванні деспотії, ре­лігія перетворюється на форму суспільної свідомості і несе класове правове навантаження. Принцип свобо­ди совісті набуває певних обмежень і тому починає заявляти себе традиціями вільнодумства (Демокріт, Епікур, Лукрецій).

В епоху середньовіччя панував релігійний сві­тогляд; сповідання певної релігії фактично вважалося обов'язковим. За цих умов принцип свободи совісті не виступав як право вільно визначати своє ставлен­ня до релігії. В такому значенні його проголосили у XVI—XVIII ст. ідеологи буржуазії, які боролися з фео­дальним абсолютизмом і офіційною церковною вла­дою. Одними з перших захисників свободи совісті виступили відомі філософи й вчені М. Монтень, П. Бейль, Б. Спіноза, Ф. Вольтер. Французькі просві­тителі Ж. Мельє, П. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій, Ж.-О. Ламетрі сформували атеїстичний напрям — радикальний варіант свободи совісті.

У західному суспільстві свобода совісті тракту­ється як право вільного вибору того чи іншого віро­сповідання, а також гуманістичного світогляду.

В колишніх; соціалістичних країнах свобода совісті мала деформований характер. Роль релігії та цер­ковних організацій в суспільному житті вкрай при­нижувалася, водночас атеїстично-просвітницька ді­яльність фактично перетворилася на засіб контролю тоталітарної держави над свідомістю громадян. "Атеї-зація" державної політики призводила до численних порушень прав людини, зокрема, в галузі дотримання принципу свободи совісті.

В умовах переходу до правової держави розгор­тається досить повна дія принципу свободи совісті. Вона отримує свій чіткий законодавчий статус, захи­щає невід'ємні права людини як від надмірної клерикалізації, так і від однобічної атеїзації.

Отже, свобода совісті тісно пов'язана зі стано­вищем релігії і церкви в суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її політичними інституціями. Тому цікавим є те, як у стратегічному і практичному планах вирішується дане питання у різ­них політичних регіонах.

Згідно з Конституцією України, свобода совісті — це право на свободу світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Це конституційне визначення є основним змістовним елементом інституту свободи совісті, виступає її най­вищою юридичною силою. Вона надає рівні мож­ливості щодо реалізації власних духовних потреб і ві­руючим, і невіруючим.

Стаття 35 Конституції України закріплює відок­ремлення церкви від держави. На її важливість вка­зують такі обставини: по-перше, дана стаття є вирі­шальною передумовою для досягнення юридичної рівності в релігійній сфері, усунення дискримінацій щодо віруючих або невіруючих; по-друге, усунення релігії зі сфери державно-правового життя звільнило від виконання невластивих функцій церквою.

Поряд із статтею 35 правовий інститут свободи совісті охоплює конституційні норми: 1) рівність гро­мадян перед законом незалежно від їхнього ставлення до релігії, їх рівні права в економічному, полі­тичному, соціальному і культурному житті; 2) ви­користання громадянами прав і свобод не повинні перешкоджати інтересам суспільства і держави, пра­вам інших громадян; 3) здійснення прав і свобод не­від'ємне від виконання громадянином своїх обо­в'язків.

У нашій країні законодавче закріплюються такі умови для здійснення свободи совісті:

1. Політико-правові — в обмеженні можливостей церкви втручатися у державні справи; для цього цер­ква відокремлюється від держави; здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народ­ної освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести гуманістичну пропаганду.

2. Ідеологічні — в доступності масам освіти, нау­ки, культури; у забезпеченні права особи на все­бічний розвиток.

 

12. Первісні культи.

13. Опишіть прояви залишків первісних культів у сучасному світі/

 

Але шаманізм як релігія у нашій країні не існує. У всіх сучасних релігіях є залишки шаманізму. Це і професійна каста служителів культу, і уявлення про те, що священики перебувають в особливих відносинах із світом духів, і те, що головні представники надприродного світу — чоловічої статі. До залишків шаманізму належать також елементи екзальтації, які зустрічаються серед сучасних релігій.

 

 

Первісні релігійні вірування і релігійний культ перш за все започатковувалися на анімістичних уявленнях про нематеріальні, духовні сутності, про душу і духів. Ці уявлення спочатку мали дуже конкретний характер. Душу ототожнювали з диханням, з кров'ю, вважали, що вона міститься у серці, в очах. Згодом стали вважати, що вона розчинена в усій людині, вона є, але не міститься ніде, і може існувати без тіла. Так утворився первісний анімізм.

Свої уявлення про надприродне люди образно викладали в спеціальних розповідях — міфах, які усно передавалися з покоління в покоління. Предметом міфів були практичні дії людей в реальному світі, і тут міфи відігравали роль зберігача інформації. В міфах формувались і затверджувались моральні принципи і норми. Нарешті, міфи мали світоглядний зміст, вони у художній формі викладали погляди на світ, його походження, суть, порядок. Так, у гінейців йоруба існує міф про ориша — предків, які спустилися з неба і, перетворившись на каміння, пішли під землю. Серед ориша були і божества: Обатала та його дружина Одудава — уособлення неба і землі. Згідно з міфом Одудава народила п'ятнадцять дітей, які керують світом: Оругун відає повітрям, Олокун — сонцем, Ому — місяцем, Шаног — блискавкою і громом і таке інше. Такою була первісна міфологія.

Буйно розквітла в первісних релігійних віруваннях магія. Первісні люди вважали, що перш ніж братись до роботи, обов'язково треба вплинути на надприродні сили магічним засобом: заклинанням, особливими співами і танцями, жертвоприношенням. Це мало вблагати чи примусити діяти їх на користь людей. З цих специфічних дій утворились перші релігійні обряди, релігійний культ.

Жодна магія не може існувати без системи заборон і обмежень, так званих табу, які поширювалися на їжу, відносини з чужинцями, проживання на певній території, на певні предмети, особливо знаряддя праці і зброю, на певних осіб (вождів, царів, воїнів, породіль тощо). Багатьом з них можна знайти раціональне пояснення, інші несуть соціальні функції. З первісних табу виросли сучасні культові обмеження багатьох релігій: пости, харчові обмеження, специфічні культові заборони і правила та ін.

В первісних віруваннях широко практикувався фетишизм — наділення надприродними властивостями предметів, обожнення їх. Фетиші — важливі учасники магічних церемоній, їм надається неабияке надприродне значення, вони приймають участь у міфологічних розповідях. Фетиш супроводжує мисливця чи рибалку на його промислі, без фетиша неможлива щаслива подорож, фетиші присутні на будь-якій події в житті общини, родини чи окремої особи. Це такий значний атрибут релігії, що деякі дослідники зв'язують з ним початок її. Чисельні фетиші беруть участь і у сучасному релігійному культі.

Всі ці елементи первісних вірувань — аніміз

 

14. Особливості ранніх національних релігій.

Ранні національні релігії - це такі релігійш вірування, що охоплювали своїм впливом верхні й середні шари населення у межах однієї національної держави. До ранніх національних релігій відносять усі релігії, які в літературі позначають за допомогою префіксів "старо-", "давньо-": староєгипетську, староіндійську, старогрецьку, староперсидську, староримську та інші.

Історичним підгрунтям виникнення та існування ранніх національних релігій був рабовласницький лад. Ці релігії існували в умовах, коли була можливість тримати найбільш пригнічені шари суспільства (рабів) у покорі завдяки лише грубому насильству. Зазначимо такі основні риси ранніх національних релігій.

1. У всіх цих релігіях до культових відправлень не допускалися раби, а в окремих випадках - і частина сільської бідноти. Таке відсторонення низів від офіційного культу в староіндійській релігії, наприклад, наочно ілюструвалося термінами "різно-народжені" і "двічінароджені". Раби і сільська біднота, які належали до нижчих шарів (каст), вважалися "різнонародженими". їх породила мати. "Двічінарод-женими" вважалися ті люди, яких, по-перше, народила мати, а по-друге, вони пройшли через обряд посвячення богам, тобто "друге народження".

2. Порівняна маложивучість.

Мається на увазі та обставина, що давні національні релігії існували тільки в межах рабовласницького суспільства. Як тільки рабовласницьке суспільство вичерпувало себе, на зміну їм приходили або пізні національні, або світові релігії.

3. Суворий політеїзм. Усі ранні національні релігії були політеїстичними (від грецьк. роїу - багато, Оіеоз - бог), тобто багатобожні.

Серед багатьох богів, як правило, виділялася невелика група головних, а серед них - верховний бог. Останнього шанували як царя богів і людей, установника і охоронника законів. Інші головні боги вважалися його помічниками, які відповідали за окремі Ділянки земного і "потойбічного" життя.

4.Зародження вчення про загробну (посмертну) віддяку, тобто наявність причинного зв'язку між поведінкою людини в земному житті і її долею у загробному житті. Це вчення визнає посмертну винагороду для одних людей (праведників) і посмертну кару для інших (грішників). 5. Обов'язковість і складність жертвоприношень. В жертву богам приносили: пшеницю, виноград, млинці, мед, молоко, вино, пахучу траву, дику птицю, півнів, кіз, овець, свиней, биків, собак, коней.