Виборче право і виборча система: поняття і принципи

Виборче право – це система норм, які регулюють порядок формування виборчих державних органів та здійснення виборцями своїх прав. Закон України “Про вибори народних депутатів” формулює принципи виборчого права. Загальне виборче право не означає, що виборчими правами можуть користуватися всі жителі України. Стаття 70 Конституції передбачає деякі спеціальні умови для їх отримання. До них належать:– ценз громадянства – виборчих прав не мають іноземці та особи без громадянства, які проживають в Україні;– віковий ценз – активного виборчого права набувають громадяни України, яким на день виборів виповнилося 18 років. Рівне виборче право означає участь виборців у виборах народних депутатів на рівних засадах, тобто рівну для кожного виборця можливість впливу на результат виборів. Пряме виборче право означає, що депутати обираються безпосередньо виборцями, і його слід відрізняти від непрямого виборчого права, яке застосовується в деяких країнах. Принцип таємного голосування полягає у забороні зовнішнього нагляду і контролю за волевиявленням виборців у будь-якій формі. Реалізація принципу таємного голосування забезпечується встановленням відповідальності осіб, які порушили таємність голосування.

Після прийняття нової Конституції одним з найважливіших кроків на шляху політичної реформи стало ухвалення 24 вересня 1997 року Закону України “Про вибори народних депутатів України”, до якого були внесені зміни і доповнення законами України від 25 та 30 грудня 1997 року. Закон встановлює змішану, мажоритарно-пропорційну виборчу систему, за якої 225 народних депутатів України обираються відповідно до мажоритарної системи відносно більшості голосів і ще 225 – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Така система є оптимальною для сучасного етапу розвитку українського суспільства. З одного боку, вона дозволяє громадянам України, виборцям зорієнтуватися щодо конкретних кандидатів у народні депутати, з іншого – визначитися в українській політичній палітрі й, отже, сформувати національну політичну еліту. Ця система вперше після досягнення незалежності України створює умови для повноцінної політичної структуризації суспільства, значного підвищення відповідальності політичних сил, які будуть представлені в Парламенті1. За своєю структурою Закон “Про вибори народних депутатів України” складається з одинадцяти розділів і 53 статей. Серед розділів Закону: реєстрація кандидатів у депутати; передвиборна агітація; фінансування виборчої кампанії; голосування; підрахунок голосів і визначення результатів виборів; повторне голосування, повторні вибори, порядок заміни народних депутатів, позачергові вибори; заключні положення; прикінцеві положення. Крім принципів виборчого права, що вже розглядалися, цей Закон регламентує, що вибори народних депутатів можуть бути черговими, позачерговими, повторними, а також вибори замість депутатів, які вибули. Так, чергові вибори проводяться у визначені ст. 77 Конституції України строки: в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори, відповідно до Конституції України, призначаються Президентом України у зв’язку із достроковим припиненням повноважень Верховної Ради України і проводяться в період 60-ти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Повторні вибори можуть бути призначені Центральною виборчою комісією у випадках, коли вибори в певному виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися. Вибори замість депутатів, які вибули, призначаються Центральною виборчою комісією в одномандатних округах у випадках, коли достроково припиняються повноваження народних депутатів України, обраних у відповідних округах. Одномандатні виборчі округи утворюються Центральною виборчою комісією з приблизно рівною кількістю виборців у кожному виборчому окрузі на всій території України за пропозиціями Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських рад з урахуванням адміністративно-територіального устрою України та компактності проживання національних меншин. Територією багатомандатного загальнодержавного виборчого округу є вся територія України, а його центром – місто Київ. Виборцями цього округу є всі громадяни України, які мають виборче право. Для проведення голосування і підрахунку голосів територія виборчих округів поділяється на виборчі дільниці. Вибори організовують і проводять:– Центральна виборча комісія;– окружні виборчі комісії;– дільничні виборчі комісії. Дільнична виборча комісія уточнює списки виборців, після чого вони підписуються головою та секретарем комісії і не пізніше як за 15 днів до дня виборів подаються для загального ознайомлення, а також для перевірки їх правильності. На всій території України в день виборів голосування проводиться з сьомої до двадцять другої години, що дозволяє виборцям прийти на виборчі дільниці в зручний для них час. Дільнична виборча комісія зобов’язана сповістити виборців про час та місце голосування не пізніше як за 15 днів до дня виборів. Для безпосередньої участі у виборах кожному виборцю видається бюлетень встановленої форми. Після закінчення голосування дільнична виборча комісія на підставі списку виборців встановлює загальну кількість виборців, які взяли участь у голосуванні, а потім підраховує кількість голосів, поданих за кожного кандидата у депутати, а також за кожен список кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій. Результати підрахунку заносяться до протоколу, перший примірник якого відправляється до окружної виборчої комісії, яка також складає протокол на підставі даних дільничних виборчих комісій. Перший примірник протоколу окружної виборчої комісії негайно надсилається до Центральної виборчої комісії. Депутатські мандати між політичними партіями, виборчими блоками партій, списки кандидатів у депутати, від яких отримані чотири або більше чотирьох відсотків голосів виборців, розподіляються пропорційно кількості отриманих ними голосів. З цією метою обчислюється виборча квота, тобто кількість голосів виборців, необхідна для отримання одного мандата. Обраним вважається кандидат у депутати, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні відносно інших кандидатів, які балотувалися в даному виборчому окрузі. При однаковій кількості голосів проводиться повторне голосування. Рішення про визнання народного депутата обраним приймає окружна виборча комісія. Це рішення може бути оскаржене до Центральної виборчої комісії у тижневий строк. Підсумком виборів вважається встановлення особи, обраної депутатом. Особи, які допустили порушення законодавства про вибори, несуть відповідальність, встановлену Законом України.

 

19.Правове регулювання і порядок формування представницьких органів держави і місцевого самоврядування

Відповідно до ст. 10 Закону про місцеве самоврядування в Україні порядок формування та організація діяльності рад регламентуються Конституцією України, цим та іншими законами, а також статутами територіальних громад. Окремо ж порядок формування представницьких органів місцевого самоврядування визначається у ст. 45 зазначеного Закону.На підставі п.п. 1 і 2 цієї статті сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення), районні, обласні ради складаються з депутатів, які обираються населенням відповідної території на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років – ч.I ст.141 Конституції України. Відповідно до ст.12 Закону про місцеве самоврядування сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста. Сільський, селищний, міський голова обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 4 роки (ч.II ст.141 Конституції України) в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі.Порядок організації і проведення виборів депутатів та сільських, селищних, міських голів визначається Законом України „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 6 квітня 2004 року.

20.Вибори Президента України:правова регламентація і загальна характеристика

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев’яноста днів з дня припинення повноважень. Порядок проведення виборів Президента України встановлюється законом. ЗУ «Про вибори Президента укр..».КУ.

 

21.Вибори народних депутатів України

Верховна Рада України обирається за пропорційною системою з прохідним бар'єром у 3 % від числа тих, що взяли участь у голосуванні. Конституційний склад Верховної Ради України ѕ чотириста п’ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом. ЗУ«Про вибори народних депутатів Укр.»,КУ

 

22.Місцеві вибори

Місцеві вибори можуть бути черговими, позачерговими, повторними, проміжними або першими. Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища. Вибори депутатів міських рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати (далі — виборчі списки) від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному окрузі, межі якого збігаються з межами міста згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм. Вибори депутатів районних у містах рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідного району у місті. Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єдиному одномандатному окрузі, межі якого збігаються з межами села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища, міста, згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм. Громадяни України, які належать до відповідної територіальної громади і мають право голосу, можуть шляхом самовисування або через республіканські (в Автономній Республіці Крим), обласні, районні, районні у містах, міські організації політичних партій та їх виборчі об'єднання — блоки брати участь у висуванні кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови, роботі виборчих комісій, проведенні передвиборної агітації, здійсненні спостереження за проведенням виборів та в інших заходах у порядку, визначеному цим та іншими законами України.

Організація та проведення виборів регламентуються Конституцією України, законами України „Про вибори народних депутатів України”, „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” та іншими законами. Закон „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” визначає основні засади, особливості та порядок організації і проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних, Київської та Севастопольської міських рад та сільських, селищних, міських голів.

 

 

23.Відповідальність за порушення виборчого законодавства

За порушення виборчого законодавства України,наступає кримінальна, адміністративна, конституційна, цивільна відповідальність. У Кодексі України про адміністративні правопорушення міститься ст. 186-2, що передбачає адміністративну відповідальність за певні порушення законодавства про вибори Президента і народних депутатів. Цією статтею встановлюється, що публічні заклики або агітація за бойкотування виборів, опублікування або поширення іншим способом неправдивих відомостей про кандидата у Президенти чи депутати, а також агітація за або проти кандидата в день виборів тягнуть накладання штрафу від "трьох до шести офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати. Видача членам дільничної виборчої комісії виборчого бюлетеня для голосування за іншу особу тягне накладення штрафу до п'яти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати. Втручання в роботу виборчих комісій, що перешкоджає виконанню ними обов'язків, пов'язаних з реєстрацією кандидатів у Президенти або депутати, підрахунком голосів чи визначенням результатів або підбиттям загальних підсумків виборів тягне накладення штрафу від трьох до шести офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати. Кримінально-правовим захистом забезпечується насамперед здійснення виборчих прав. Ст. 127 Кримінального кодексу України передбачає, що перешкоджання шляхом насильства, обману, погроз, підкупу або іншим шляхом вільному здійсненню громадянином права обирати або бути обраним Президентом чи народним депутатом, вести передвиборну агітацію карається позбавленням волі на строк до п'яти років або виправними роботами на строк до двох років, чи штрафом до десяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати. Ті самі дії, вчинені членом виборчої комісії чи іншою службовою особою, караються позбавленням волі на строк від одного до п'яти років, або виправними роботами на строк до двох років, чи штрафом від семи до п'ятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати. Ст. 128 Кримінального кодексу України за такі злочини, як підлог виборчих документів, приписки або завідомо неправильний підрахунок голосів, вчинені членом виборчої комісії чи іншою службовою особою, передбачає кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк до двох років або накладанням штрафу від семи до п'ятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати. Ще один вид злочину — порушення таємниці голосування членом виборчої комісії або іншою службовою особою, передбачений ст. 129 Кримінального кодексу, карається позбавленням волі на строк від одного до п'яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або штрафом від семи до п'ятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

 

 

24.Становлення громадянського суспільства.

Формування і розвиток громадянського суспільства зайняло кілька століть. Цей процес не довершений ні в нашій країні, ні у світовому масштабі.

Окремі елементи громадянського суспільства існували в деяких країнах античного світу (Греція, Рим), де розвиток ремесла і торгівлі породило товарно-грошове виробництво, що одержало оформлення і закріплення в ряді інститутів приватного права (особливо римська частка право). Але це були тільки елементи, вогнища громадянського суспільства, що існували лише в окремих регіонах і, що сполучалися з вертикальними структурами станово-кастових суспільств.

Формування громадянського суспільства в масштабі цілих країн, великих регіонів Європи й Америки, почалося в Новий час. У розвитку громадянського суспільства можна позначити три етапи, перехід від кожного з який до наступному знаменувався істотними змінами суспільного і державного ладу, соціальними потрясіннями, масовими рухами, зіткненнями класів, корінними перетвореннями суспільної ідеології.

На першому етапі (приблизно ХVІ-ХVІІ вв.) складалися економічні, політичні й ідеологічні передумови громадянського суспільства. До них відносяться розвиток промисловості і торгівлі, спеціалізація видів виробництва і заглиблений поділ праці, розвиток товарно-грошових відносин. За підтримкою міст і міського стану в ряді країн виникали централізовані національні держави, що володіли поруч ознак сучасних держав (суверенітет, державна скарбниця, професійний управлінський апарат і ін.). До цього ж часу відноситься переворот у суспільній ідеології, бурхливий розвиток мистецтва і культури, широке поширення протестантської буржуазної етики, оформлення в «теорію природного права» основних загальних ідей, зв'язаних із представленнями про громадянське суспільство як про соціально-політичний ідеал. На чолі боротьби пригноблених станів проти феодальної нерівності і привілеїв стояли городяни. Від початку буржуазної революції в Англії (1640 р.) ведеться відлік Нового часу.

На другому етапі (приблизно кінець XVII — кінець XIX вв.) у найбільш розвитих країнах сформувалося громадянське суспільство у виді первісного капіталізму, заснованого на приватному підприємництві.

В основі будь-якого громадянського суспільства лежать ряд найбільш загальних ідей і принципів, незалежно від специфіки тієї чи іншої країни.

Становлення громадянського суспільства в Україні – магістральна і довгострокова задача, рішення якої залежить від безлічі факторів і умов. Незважаючи на кризову ситуацію, що склалася в країні, весь хід здійснюваних нині реформ веде, у кінцевому рахунку, до досягнення зазначеної мети. Визнання природних прав людини, свободи особи, різноманіття форм власності, ідей правової держави, політичного плюралізму, розвиток приватної ініціативи – істотні кроки на шляху до громадянського суспільства. З цього випливає, що необхідно розрізняти

 

25.Поняття громадянського суспільства. Структура і принципи самоорганізації громадянського суспільства.

Громадянське суспільство:

• є сукупністю міжособових відносин і сімейних, суспільних, економічних, культурних, релігійних і інших структур, які розвиваються в суспільстві зовні кордоныв і без втручання держави.

• предстає у вигляді соціального, економічного і культурного простору, в якому взаємодіють вільні індивіди, реалізовуючі приватні інтереси і здійснюючі індивідуальний вибір.

Громадянське суспільство є системою, в якій переважають горизонтальні (невладні) зв'язки і відносини, що само організовується і само розвивається. В державі ж переважаючими є вертикальні зв'язки. В основі функціональної взаємодії громадянського суспільства і правової держави лежить принцип єдності і боротьби протилежностей. З одного боку, вони як би протистоять один одному, а з іншою - вони неможливі один без одного.

В сучасній політології громадянське суспільство розглядається як складна і багаторівнева система невладних зв'язків і структур. Вона включає: 1) всю сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави; 2) розгалужену систему незалежних від держави суспільних інститутів, що реалізовують повсякденні індивідуальні і колективні потреби. Оскільки повсякденні інтереси громадян нерівнозначні, остільки і сфери громадянського суспільства мають визначену підпорядкованість, яку можна виразити таким чином:

перший рівень між особових взаємодій - базові (первинні, вітальні) потреби в їжі, одязі, житлі і т.д., забезпечуючи життєдіяльність індивідів. Вони задовольняються завдяки виробничим відносинам і реалізуються через такі суспільні інститути, як професійні, споживацькі та інші об'єднання та асоціації;

другий рівень між особових взаємозв'язків - потреби в продовженні роду, здоров'ї, вихованні дітей, духовному вдосконаленні, інформації, спілкуванні, сексі і т.д., які реалізують комплекс соціокультурних відносин (включаючи релігійні, сімейно-шлюбні, етнічні та інші взаємодії) в рамках таких інститутів, як сім'я, церква, освітні і наукові установи, творчі союзу, спортивні суспільства і т.д.;

третій, вищий рівень між особових відносин складають потреби в політичній участі, пов'язані з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і ціннісних орієнтацій. Політичні переваги індивідів і груп реалізуються за допомогою груп інтересів, політичних партій, рухів і т.д.

 

 

26.Взаємодія держави і громадянського суспільства. Особа і громадянське суспільство.

Відносини і взаємовплив громадянського суспільства і держави є визначальним у забезпеченні демократичного розвитку країни. З одного боку, відстоюючи матеріальну та духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежності, захисту приватних і суспільних інтересів людей, громадянське суспільство активно сприяє процесам демократизації держави, набуття нею ознак держави правової. З іншого боку, громадянське суспільство саме залежить від держави і не може набути розвинених форм в умовах політичного насильства та тиранії. Тому зворотний зв'язок у стосунках громадянського суспільства і держави повинен обов'язково діяти. Рівновага між громадянським суспільством і державою є найважливішим фактором стабільного демократичного розвитку, а її порушення веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості і політичного безсилля народу. Переходячи до розгляду співвідношення громадянського суспільства та правової держави слід, треба відмітити, що без правової держави немає громадянського суспільства і без громадянського суспільства немає правової держави. Правову державу можна визначити як таку форму організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Основним законом країни, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільства. Правова держава — це держава, в якій панує право, де діяльність усіх її органів та посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідальна за свої дії перед державою, а й держава несе відповідальність перед особою за результати своєї діяльності. У громадянському суспільстві особистість розглядається як загальновизнана цінність. Вона (особистість) характеризується набором цінностей, які передаються від покоління до покоління через суспільну свідомість і підсвідомість. У процесі історичної передачі цінностей і норм формуються риси етнічного характеру народу, його менталітет.

 

27.Соціально-правові передумови становлення в Україні громадянського суспільства.

В Україні сьогодні відбуваються важливі зміни суспільно-політичного характеру, пов’язані з цивілізаційним викликом демократизації, з переходом до громадянського суспільства, що базується на розвинених формах саморегулювання, на вільній самоорганізації суспільних стосунків. Громадянське суспільство виступає як сукупність соціальних інститутів, безпосередньо не включених в структури держави, що дозволяє громадянам і їх вільним об’єднанням реалізувати свої інтереси і ініціативи. Основою його політичної інституціоналізації є принцип економічного, політичного та ідеологічного плюралізму. Саме в громадянському суспільстві найповніше розкривається соціальний потенціал особистості, оскільки кожний індивід виступає в якості активного суб’єкту соціальних стосунків, що здатний особисто, а також у взаємодії з іншими здійснювати перетворюючий вплив на соціальні умови існування. Громадянське суспільство – це сфера самостійних суспільно-значимих дій громадян, у ньому реалізується соціальна справедливість, задоволення матеріальних і духовних потреб людини як вищої цінності. Будучи універсальним явищем і характеризуючись загальними рисами, таке суспільство в той же час демонструє національно-культурні особливості. Так, історичний процес становлення громадянського суспільства в країнах усталеної демократії був складний і тривалий, він охопив довгий історичний період, починаючи з античності. На відміну від цього, Україна має пройти його прискореними темпами, що передбачає як вивчення цивілізаційного демократичного досвіду інших країн, так і всебічного дослідження особливостей, продиктованих українськими політичними, економічними і соціокультурними реаліями. Україна йде шляхом навздогінної модернізації. У зв’язку з цим особлива роль у його формуванні належить духовно-інтелектуальній еліті суспільства. Це означає, що громадянське суспільство свідомо твориться людьми, котрі розуміють значимість громадянських цінностей і необхідність формування відповідних інститутів. Іншим чином в країнах навздогінного типу розвитку громадянське суспільство виникнути не може.

 

 

28.Конституційні засади формування та розвитку громадянського суспільства в Україні.

 

29.Основні інститути громадянського суспільства і конституційні засоби забезпечення їх функціонування в Україні.

інститути громадянського суспільства (надалі також ІГС) були унормовані як система суб’єктів, наділених правами і обов’язками щодо відстоювання своїх легітимних інтересів у процесі подальшої розбудови громадянського суспільства в Україні та участі в управлінні державними справами, зокрема, у формуванні та реалізації державної правової політики. На сьогодні в Україні діє відповідна нормативно-правова база, яка визначає правові засади створення, права та гарантії діяльності ІГС. Це Закони України “Про об’єднання громадян” (1992р.), “Про молодіжні та дитячі громадські організації” (1997р.), “Про благодійництво та благодійні організації” (1998р.), “Про професійних творчих працівників та творчі спілки” (1998р.), “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” (1999р.), “Про організації роботодавців” (2001), "Про асоціації органів місцевого самоврядування" та інші акти законодавства. В Україні громадянами створена велика кількість інститутів громадянського суспільства (громадські організації, благодійні організації, профспілки і організації роботодавців, друковані засоби масової інформації тощо). Через фіксацію зростання чи зменшення кількості утворених і легалізованих об’єднань громадян, інших громадських формувань можна оцінити стан формування громадянського суспільства в Україні. Органами юстиції в Україні легалізовано/зареєстровано близько 50 тис. громадських формувань. Із загальної кількості легалізованих/зареєстрованих в Україні громадських формувань 66 % становлять місцеві, всеукраїнські та міжнародні громадські організації, 0,3 % політичні партії, 31 % місцеві, всеукраїнські, та міжнародні благодійні організації. Очевидно, що найвагоміша питома частка загалу легалізованих/зареєстрованих громадських формувань належить громадським організаціям. Із року в рік збільшується їх кількість. Об’єднання громадян створюються для задоволення та захисту законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів їх членів. З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об’єднань у соціально-політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях. Найбільш поширеними різновидами громадських організацій у сучасній Україні є: фізкультурно-спортивні (18%), професійного спрямування (15%), молодіжні (11%), ветеранів та інвалідів (9%), культурно-просвітницькі (7%), організації, створені на етнічній основі (5%), та правозахисні організації (5%). Громадські формування мають різну мету, завдання, рівень повноважень, територію діяльності, проте їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв’язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.

 

 

30Людина, особистість, громадянин у сучасному конституціоналізмі.

Те1рміни «особа», «людина», «громадянин» вживаються конституцією і законодавством. У соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції особа виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина — самостійні категорії, однак, зважаючи на те що вони формуються на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому. Поняття «правовий статус особи» і «правове становище особи» є рівнозначними'. Є, однак, точка зору білоруських учених про розрізнення понять правового статусу та правового становища особи. У поняття правовий статус вони включають статутні права і обов'язки, тобто такі, що формуються у виглядіПравове становище людини і громадянина, як у цілому, так і окремо, обумовлюється особливостями соціального статусу, що існує в даний період розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи залежить від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і функціонує. На нього впливає безліч факторів. Основними з них є праця і власність як основа формування громадянського суспільства. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний статус.Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї.1. Усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов'язком держави.2. Свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі.3. Межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи.4. Обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспільстві.Особа перетворюється на суб'єкта права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридичне чітким, вбирав у себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.У трактуванні правового статусу особи серед вчених немає єдності. Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обов'язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії. Зазначені категорії є або передумовами правового статусу, або його умовами, супроводжують його, примикають до нього, але не складають його структуру.Відомо, що інтерес передує правам і обов'язкам незалежно від того, чи знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправова або «доправова» інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової настанови особи. Можливо виділення законного інтересу як елемента структури соціального, а не правового статусу.

 

 

31.Понятійні засоби які визначають правове становище особи.

Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто як такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві.Терміни «особа», «людина», «громадянин» вживаються конституцією і законодавством. У соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції особа виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина — самостійні категорії, однак, зважаючи на те що вони формуються на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому. Поняття «правовий статус особи» і «правове становище особи» є рівнозначними'.Правове становище людини і громадянина, як у цілому, так і окремо, обумовлюється особливостями соціального статусу, що існує в даний період розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи залежить від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і функціонує. На нього впливає безліч факторів. Основними з них є праця і власність як основа формування громадянського суспільства. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний статус.

Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становище особи і особливостей конституційних основ її статусу.Гарантії реалізації прав і обов'язків істотно впливають на зміст і соціальне значення правового статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, свобод, обов'язків вони залишаться «заявами про наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) і спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.Існують різні підходи до питання про співвідношення правосуб'єктності і правового статусу: одні вчені вважають правосуб'єктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуб'єктність більш об'ємною категорією, яка вбирає в себе правовий статус.

Правосуб'єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правовог