Тема 1: Вступ до ЦП. Поняття і система ЦП.

Тема 1: Вступ до ЦП. Поняття і система ЦП.

В кодексі подивитися: ст. 3

ЦП як приватне право.

Публічне право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади і підпорядкування їх учасників владним інституціям, і пов'язані з державними або суспільними інтересами.

Приватне право - сукупність правових норм, що за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють захист відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників.

У свою чергу, публічне і приватне право (система права) поділяються на галузі права. До галузей публічного права традиційно відносять адміністративне, конституційне, кримінальне, фінансове, а до галузей приватного права - цивільне, трудове право тощо.

Цивільне право як приватне право (в об'єктивному розумінні) - це сукупність правових норм, які регулюють шляхом диспозитивного методу особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Цивільне право — галузь права, яка включає в себе норми права, що регулюють майнові та особисті немайнові правові суспільні відносини між рівноправними суб'єктами права — фізичними особами та юридичними особами, державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, іноземними державами та іншими суб'єктами публічного права.

Предмет ЦП.

Предметом цивільного права є:

а) майнові відносини, тобто відносини, що виникають з приводу належності, користування і переходу. Ці відносини мають економічну цінність, тому що є частиною економічних відносин;

б) особисті немайнові відносини, тобто відносини, об'єктом яких виступають нематеріальні блага, які не можна відділити від особи (честь, гідність, ділова репутація).

Майнові відносини поділяються на:

1) речові (виникають з приводу володіння, користування і розпорядження майном);

2) зобов’язальні (виникають з приводу переходу матеріальних благ від одних суб’єктів до інших).

Метод ЦП.

Метод цивільного права являє собою систему цивільно-правових способів формування поведінки юридично рівних учасників правовідносин (фізичних і юридичних осіб, публічних утворень) як приватних осіб.

Метод цивільного права характеризують такі визначальні ознаки як:

1) юридична рівність учасників відносин (передбачає перебування суб'єктів цивільного права один щодо одного в юридично однаковому становищі);

2) велике і відкрите коло юридичних фактів цивільного права (полягає в широкому колі таких фактів. Цивільно-правовими можуть бути будь-які юридичні факти як передбачені, так і не передбачені законом);

3) диспозитивні засади цивільного законодавства (дають можливість вибору між кількома варіантами поведінки в межах, установлених законом);

4) відновний характер цивільно-правових санкцій (така відповідальність спрямована не стільки на покарання порушника, скільки на відновлення становища, яке існувало до порушення права, відшкодування збитків, сплату штрафних санкцій на користь потерпілої особи).

Принципи ЦП.

Під принципами цивільного права розуміють відправні (основні) положення цивільно-правового регулювання суспільних відносин, які характеризуються найвищим рівнем імперативності і загальною значущістю, притаманні змісту цивільного права загалом або окремій групі цивільних правовідносин в межах відповідної підгалузі чи інституту, спрямовують розвиток і функціонування всієї правової системи

Принципи ЦП:

1) принцип єдності правового регулювання майнових відносин і особистих немайнових незалежно від їх об'єктного складу – законодавство розповсюджується на ці відносини незалежно від учасників;

2) принцип рівності сторін – жодна із сторін у цивільних відносинах не може визначити поведінку іншої сторонни;

3) принцип диспозитивності – можливість суб'єкта змінити свою поведінку у межах дозволенного;

4) принцип поновлення порушенного стану суб'єктів ЦП – компенсаційна функція, відшкодування збитків та моральної шкоди;

5) принцип загального судового захисту.

Функції ЦП:

- регулятивна;

- охоронна;

- відновлювальна;

- попереджувальна.

Система ЦП.

Система цивільного права - систематизована сукупність його елементів (цивільно-правових норм, інститутів, підгалузей або розділів), розташованих у послідовності та ієрархії, що визначаються внутрішньою логікою відповідної галузі.

Норма цивільного права - правило поведінки приватних осіб у сфері цивільного обігу, встановлене їхньою угодою, корпоративним рішенням, актом законодавства або таке, що слідує з приписів природного права.

Інститут цивільного права - сукупність норм, що регулюють певні групи суспільних відносин у сфері цивільного обігу (наприклад, інститут купівлі-продажу, інститут опіки та піклування тощо).

Підгалузь (розділ) цивільного права - сукупність інститутів і окремих норм, що охоплюють своїм регулюванням цілісну групу відносин у сфері цивільного обігу (наприклад, право власності, зобов'язальне право, спадкове право тощо).

Система (структура) сучасного приватного права охоплює:

1. Загальні положення.

2. Правове становище особи.

3. Речові права (права на речі).

4. Права інтелектуальної власності.

5. Договори (договірні зобов'язання).

6. Недоговірні зобов'язання.

7.Спадкове право.

8. Сімейне право.

Тема 2: Джерела ЦП.

В кодексі подивитися: ст. 4, 7, 10

Поняття джерел ЦП.

Джерела цивільного права - це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов’язковий характер.

Систему джерел цивільного права становлять:

1) законодавство (нормативно-правові акти);

2) міжнародні договори;

3) правові звичаї, зокрема, звичаї ділового обороту;

4) судовий прецедент, у випадках, прямо передбачених законом. В Україні джерелом права визнаються судові прецеденти Європейського суду із захисту прав людини.

Цивільне законодавство.

Цивільне законодавство - це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархія системи нормативно-правових актів обумовлена їх юридичною силою.

До системи цивільного законодавства належать:

1. Конституція України від 28.06.1996 р., у нормах якої закладені засади регулювання відносин власності, особистих немайнових прав, відносин інтелектуальної власності, підприємницької діяльності тощо.

2. Основним актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс України, прийнятий 16.01.2003 р. (набрав чинності 01.01.2004 р.) Він є кодифікованим (зведеним) законом галузі та основою всієї системи актів цивільного законодавства України.

3. Крім Цивільного кодексу України, до системи цивільного законодавства належать і деякі інші кодекси, які містять цивільно-правові норми: Сімейний кодекс України, який визначає правовий режим майна подружжя та порядок укладення шлюбного контракту; Житловий Кодекс - норми, якого регулюють відносини користування житловим приміщенням та передачі його у власність; Земельний кодекс України - визначає правила щодо оренди земельних ділянок, виникнення та реалізація права власності на них.

4. Наступним джерелом цивільного є закони України, норми яких спрямовані на регулювання відповідних цивільно-правових відносин («Про господарські товариства», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців») та багато інших.

5. Окрему категорію актів цивільного законодавства складають підзаконні нормативно-правові акти Президента та Кабінету Міністрів України.

6. До джерел цивільного законодавства також належать і нормативно- правові акти інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Кр им, тобто ті, які видаються міністерствами та держкомітетами, іншими центральними органами виконавчої влади та регулюють діяльність у певній галузі або правовий статус певних категорій суб’єктів цивільного права.

7. Окреме місце в системі цивільного законодавства займають міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, які становлять окрему частину національного законодавства. Міжнародні договори мають пріоритет перед національним законодавством, отже, якщо в міжнародному договорі встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені національним законом, застосовуються правила міжнародного договору.

Міжнародні договори.

Міжнародний договір - це угода двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у відносинах між ними. Він може називатися по-різному: договір, угода, пакт, конвенція, протокол та ін.

Залежно від рівня, на якому укладається міжнародний договір, він може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а залежно від кількості сторін - двостороннім або багатостороннім. Міжнародні договори є частиною національного законодавства. Порядок набрання ними чинності встановлено ст. 9 Закону України від 29 червня 2004 р, "Про міжнародні договори України".

Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним законодавством. Таке правило відображає загальну тенденцію до гармонізації міжнародних угод та національного законодавства з формуванням у перспективі уніфікованих норм у галузі цивільного права.

Звичаї ділового обороту.

Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Видом правового звичаю є звичай ділового обороту, під яким розуміється усталене правило поведінки, яке широко застосовується у певній сфері підприємницької діяльності.

Традиційно найпоширенішими звичаями ділового обороту є звичаї в торгівлі, розрахункових операціях, торговельному мореплавстві тощо. Сюди можна віднести і інкотермс – міжнародні комерційні умови, комплект міжнародних правил з тлумачення найбільш широко використовуваних торговельних термінів (умов) в галузі міжнародної торгівлі.

Цивільна правоздатність.

Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов´язки.

Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всі­ма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров´я та інших факторів.

Цивільна правоздатність виникає в момент народження фі­зичної особи. Тобто, ще до народження суспільство та держава вже визначили для фізичної особи коло прав, а сам факт народ­ження свідчить про набуття цих прав людиною. Припиняється в момент смерті.

Опіка та піклування.

Опіка і піклування є однією з форм здійснення державного захисту особи, прав та законних інтересів фізичних осіб, які не мають дієздатності або мають її не в повному обсязі.

Опіка визначається як один із видів представництва, а саме - представництва за законом, яке встановлюється над малолітні­ми особами, позбавленими батьківського піклування та особами, які визнані недієздатними.

Опікун замінює свого підопічного в усіх правовідносинах. Зобов´язаний піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побутові умови, забезпечувати його доглядом та ліку­ванням, а опікун малолітнього, крім того, зобов´язаний дбати про його виховання, навчання та розвиток. На опікунові лежить обов´язок вживати заходів щодо захисту прав та інтересів підо­пічного. Вчиняти правочини від його імені та в його інтересах.

Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його, не маючи на це законної підстави.

Закон дещо обмежує опікуна в здійсненні певних дій щодо підопічного. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного.

Піклування встановлюється над неповнолітніми фізичними особами, які позбавлені постійного або тимчасового батьківсь­кого піклування, та особами, обмеженими у дієздатності. Піклу­вальник не учиняє правочинів замість підопічного, але здійснює контроль шляхом дачі згоди на укладання тих правочинів, яких підопічний самостійно укладати не має права. Піклувальник зобов´язаний надавати підопічному допомогу в здійсненні своїх прав і виконанні обов´язків, дбати про створення для нього необ­хідних побутових та інших умов соціального характеру, охоро­няти його від зловживання з боку третіх осіб. Закон не відносить піклувальників до законних представників підопічних.

У законі зазначено також перелік правочинів, які неможли­во укладати без дозволу органу опіки та піклування. Без такого дозволу опікун не має права:

відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов´язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідчен­ню або державній реєстрації, в тому числі договори про розподіл або обмін житлового будинку, квартири;

укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати дозвіл на вчинення зазначе­них правочинів лише за дозволом органу опіки і піклування (ст. 71 ЦК).

Опіка та піклування встановлюється за місцем проживання особи, яка потребує опіки та піклування, або за місцем прожи­вання опікуна чи піклувальника. У зв´язку з тим, що фізична особа може мати кілька місць проживання, було б доцільно виз­начити безпосередньо в законі, що таким місцем є постійне місце проживання зазначених вище осіб.

Опікуном та піклувальником може бути лише фізична особа з повною дієздатністю.

Призначення опікуна чи піклувальника відбувається лише за їх письмовою згодою і переважно серед тих осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов´язки опікуна чи піклувальника.

При призначенні опікуна та піклувальника для малолітнього, береться до уваги бажання підопічного, хоча це не є обов´язковою умовою.

Стаття 63 ЦК встановлює нове правило, згідно з яким особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників

Деяким особам закон забороняє бути опікуном та піклуваль­ником. Це особи, які позбавлені батьківських прав, якщо ці пра­ва не були відновлені, а також особи, поведінка та інтереси яких суперечать інтересам того, хто потребує опіки та піклування.

Призначеному опікунові чи піклувальнику видається посвід­чення встановленого зразка.

У разі коли опікуна чи піклувальника призначив суд, то і звільнення цих осіб відбу­вається також судом.

Звільнення опікуна та піклувальника здійснюється:

- за заявою опікуна або піклувальника;

- за заявою особи, над якою встановлено піклування;

- за заявою органу опіки та піклування у разі невиконання нею своїх обов´язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров´я або закладу со­ціального захисту.

Припинення опіки відбувається у разі:

1) передачі малолітнього батькам або усиновлювачам;

2) досягнення підопічним 14 років (особа, яка здійснювала обов´язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішен­ня щодо цього);

3) поновлення дієздатності особи, яка була визнана недієз­датною.

Піклування припиняється у разі: досягнення особою повноліття.

Опіка й піклування припиняється також у разі смерті підо­пічного або оголошення його померлим.

Різновидом піклування є патронаж. Він встановлюється над дієздатною особою за її згодою та ініціативою.

Дієздатна фізична особа, яка за станом здоров´я не може са­мостійно здійснювати свої права та виконувати обов´язки, має право обрати собі помічника. Піклувальник (помічник) у такому випадку реєструється органом опіки та піклування, про що ви­дається відповідний документ, зразок якого встановлює Мініс­терство юстиції України. Помічником може бути дієздатна осо­ба.

Помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробіт­ної плати, поштових відправлень, що належать особі, яка пот­ребує допомоги; на вчинення дрібних побутових правочинів, відповідно до наданих йому повноважень; представляти особу в органах державної влади, органах влади Автономної Респуб­ліки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов´язана з обслуговуванням населення. Послу­ги помічника є оплатними, якщо інше не визначено домовленіс­тю сторін.

У будь-який час помічник може бути відкликаний, а його повноваження анульовані особою, яка потребує допомоги.

Сутність юридичної особи.

До учасників цивільних правовідносин ст. 2 ЦК відносить юридичних осіб

Інститут юридичної особи вводиться для того, щоб його норми закріпили організаційно-структурну, майнову і функціональну єдність відмінного від фізичної особи учасника цивільних правовідносин, встановили межі його цивільної правоздатності і дієздатності, визначили порядок створення і припинення, врегулювали також низку питань, що загалом дають можливість визначити правове становище такого учасника.

Категорія юридичної особи доволі чітко визначає межі прав і відповідальності будь-якої організації, забезпечуючи при встановленні з нею договірних відносин іншими учасниками цивільних відносин впевненість у тому, що вона має необхідну для цього правоздатність і дієздатність.

Інститут юридичної особи від самого початку ґрунтувався на самостійності даного об'єднання і неможливості його зведення до простої сукупності учасників і вкладеного ними майна. Якщо брати майнову сферу, то юридична особа виникла як форма задоволення суспільних потреб у механізмі централізації капіталу, потрібного для реалізації великих господарських проектів. У нематеріальній сфері поява юридичної особи пов'язувалася зовсім з іншою метою - із захистом інтересів окремих прошарків і верст населення. Виходячи з того, що юридична особа, перш за все, виконувала функцію централізації капіталу, правники при її характеристиці ставили на перше місце ознаку організаційної єдності такої особи, що на сьогодні знайшло своє підтвердження в доктрині цивільного права України.

Така категорія, як юридична особа, постійно трансформується. Можна вказати тільки на один з етапів цього процесу - зміну підходу до суб'єктного складу засновників, як до якісного його складу, коли спостерігається надання можливості юридичним особам поруч з фізичними виступати засновниками інших юридичних осіб, так і до кількісного складу, коли визнається існування юридичних осіб, що засновуються однією особою. А звідси можна дійти висновку, що трансформація юридичної особи спричиняє зовсім іншу розстановку акцентів і у функціях, і в ознаках, що притаманні їй за сучасних умов.

Таким чином, юридична особа як учасник цивільних правовідносин, "живе" за певними законами, постійно удосконалюючись у зв'язку із зміною соціально-економічних формацій.

Види юридичних осіб.

В залежності від того, чи мають засновники мож­ливість брати участь в управлінні юридичною особою розрізня­ють:

1) установа - організація, створена однією або кількома осо­бами (засновниками), які не беруть часті в управлінні нею. Ус­танова створюється шляхом об´єднання (виділення) майна за­сновників для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

2) товариство - організація, створена шляхом об´єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому то­варистві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

В залежності від мети діяльності, юридичні особи поділяють­ся на:

1) комерційні (підприємницькі) – товариства які виникають з метою досягнення прибутку.

2) некомерційні (непідпри-ємницькі) - товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

Залежно від ступеня майнової відокремленості можна виділити такі види юридичних осіб:

- юридичні особи, які перебувають у зобов´язальних відноси­нах з їх засновником (власником) (господарські товариства, ви­робничі та споживчі кооперативи, орендні підприємства, колек­тивні підприємства, господарські об´єднання юридичних осіб тощо);

- юридичні особи, які перебувають у речових відносинах з їх засновниками (власниками) (державні, крім казенних, та інші підприємства, засновані на праві господарського відання, казен­ні підприємства, засновані на праві оперативного управління);

- юридичні особи, які вступають у немайнові відносини з їх засновниками (громадські організації, релігійні організації, благодійні та інші фонди).

Залежно від порядку створення виділяють юридичні особи:

1) приватного права - створюється на підставі ус­тановчих документів:

2) публічного права - створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу вла­ди Автономної Республіки Крим або органу місцевого самовря­дування.

Залежно від того, хто є засновником юридичної особи, вста­новлені такі способи їх утворення:

1) розпорядчий порядок утворення юридичної особи полягає в тому, що компетентний орган державної влади або управління приймає рішення (розпорядження) про створення організації -юридичної особи - і затверджує її статут чи положення про неї.

2) нормативно-явочний порядок полягає в тому, що умови створення юридичної особи зафіксовані в законодавчому акті у вигляді загального дозволу держави..

3) дозвільний порядок утворення юридичної особи передбачає наявність ініціативи засновників і дозволу відповідного органу державної влади.

4) договірний порядок утворення юридичної особи застосо­вується тоді, коли громадяни або юридичні особи добровільно об´єднуються для досягнення певної мети.

Виникнення юридичної особи.

Відповідно до ст. 80 ЦК України юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством.

Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт або статут (положення), або засновницький договір і статут, або протокол зборів тощо. В установчих документах (ст. 88 ЦК України) мають зазначатися найменування юридичної особи, її місцезнаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція її органів, а також інші відомості, що їх передбачають законодавчі акти про юридичні особи відповідного виду.

Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту. З 1 січня 2004 року державна реєстрація юридичних осіб вчиняється у порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців".

Припинення юридичної особи.

Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або внаслідок ліквідації.

Юридична особа визнається такою, що припинила свою діяльність, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Обставинами, що зумовлюють припинення діяльності юридичної особи, можуть бути: досягнення поставлених цілей (наприклад, після завершення об'єкта ліквідується будівельна організація, створена спеціально для його спорудження), або закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної особи (наприклад, на час дії надзвичайних обставин).

Відповідно до ст. 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора) і встановлюють порядок та строки припинення юридичної особи. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може також покладатись і на орган управління юридичної особи.

У момент призначення комісії до неї переходять усі повноваження щодо управління справами юридичної особи. Ця комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється. На комісію з припинення юридичної особи покладається також обов'язок розмістити у друкованих засобах масової інформації, де публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення діяльності такої юридичної особи і про порядок та строк заявлення кредиторами вимог до неї. Цей строк не може бути менше двох місяців з дня публікації повідомлення. Комісія має вжити всіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомити їх про припинення юридичної особи.

Як зазначалося, припинення юридичної особи може здійснюватися у формі злиття, приєднання та поділу. Злиття, приєднання та поділ юридичної особи здійснюються за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. Це рішення у випадках, передбачених законом, може приймати суд або відповідні органи державної влади. Закон також може передбачати необхідність одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.

Законом (ст. 107 ЦК України) передбачений порядок припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання та поділу. Кредиторам юридичної особи, що припиняється, надано право вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язань, або відшкодування збитків. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт або розподільний баланс. Передавальний акт складається у разі злиття або приєднання, розподільний баланс - у разі поділу юридичної особи. Ці документи мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, яка припиняється, щодо всіх кредиторів та її боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами.

Виділення - це перехід за розподільним балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох новостворюваних юридичних осіб. Таким чином, виділення не можна розглядати як спосіб припинення юридичної особи, оскільки та юридична особа, з якої виділяється частина майна, права та обов'язки, не перестає існувати як юридична особа. Водночас за рахунок цього майна створюється нова юридична особа або кілька юридичних осіб.

Не розглядається як припинення юридичної особи і її перетворення, тобто зміна організаційно-правової форми. При перетворенні юридична особа як така існує і продовжує свою діяльність, але змінюється її організаційно-правова форма. Наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю перетворюється на акціонерне товариство, кооператив - на товариство з обмеженою відповідальністю.

Злиття, приєднання та поділ юридичних особі розглядається як припинення первісної юридичної особи з правонаступництвом, тобто права та обов'язки юридичної особи переходять до новостворених суб'єктів цивільно-правових відносин. Ліквідація юридичної особи також є формою припинення її діяльності, але при ліквідації юридичної особи немає правонаступництва.

Юридична особа ліквідується у таких випадках:

1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, у тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено або у зв'язку з визнанням судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;

2) за рішенням суду у разі здійснення діяльності без належного дозволу (ліцензії) чи діяльності, забороненої законом, а також в інших випадках, встановлених законом.

Порядок ліквідації юридичної особи визначений ст. 111 ЦК України. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, а також пред'явлені кредиторами вимоги та результати їх розгляду. Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи. Для виплати грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, встановлена спеціальна черговість, яка визначена ст. 112 ЦК України. Так, у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом. У другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про виплату гонорару за використання результату його інтелектуальної творчої діяльності. У третю чергу задовольняться вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів), у четверту чергу - всі інші вимоги. Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові цієї черги. Вимоги кредитора, заявлені по закінченні строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.

Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор не звертався до суду з позовом, а також вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними.

Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи, а майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

Юридична особа вважається ліквідованою з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Однією з підстав ліквідації юридичних осіб як суб'єктів підприємницької діяльності є банкрутство. Верховна Рада України 30 червня 1999 р. прийняла Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про банкрутство", згідно з яким цей закон викладено у новій редакції, і він має назву Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". На відміну від Закону України "Про банкрутство" 1992 р., у разі неплатоспроможності боржника до нього може застосовуватися не лише санація або ліквідація, а й процедури з реструктуризації, які включають проведення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства з метою відновлення його сплатоспроможності. Цей закон набрав чинності з 1 січня 2000 р.

Слід зауважити, що відповідно до ч. З ст. 110 ЦК України, якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Тема 9: Правочини

Поняття правочину.

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин - це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна в оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:

- це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;

- це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону;

- спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи у тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

Види правочинів.

Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне на здійснення правочину:

- односторонні (для їх вчинення досить волевиявлення однієї особи, наприклад, заповіт);

- двосторонні (вимагається волевиявлення двох сторін (так, для укладення договору купівлі-продажу недостатньо бажання продавця продати річ, необхідно, щоб покупець виявив бажання її купити);

- багатосторонні (при укладенні яких виражається воля трьох і більше сторін, наприклад, договір про спільну діяльність).

Двосторонні і багатосторонні правочини називаються договорами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї зі сторін зустрічний обов'язок контрагента, правочини поділяють на:

- відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг - купівля-продаж, міна, підряд, комісія);

- безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається - договір дарування, безоплатного користування майном).

Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Водночас, купівля-продаж, оренда - це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться у самостійні цивільні договори - договір дарування чи безоплатного користування майном.

Залежно від моменту укладання правочину вирізняють:

- консенсуальні правочини. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони у належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше. Так, сторони підписали договір поставки продукції, де зазначили: яка продукція і коли повинна поставлятися, її ціна, порядок розрахунків тощо. Якщо постачальник у погоджені строки не виконає своїх зобов'язань, то замовник має право на відшкодування збитків і на стягнення передбаченої договором неустойки;

- реальні правочини. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити у належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договір позики, зберігання). Так, якщо сусід пообіцяв дати у борг гроші, а потім відмовився, не можна вимагати виконання договору, оскільки він ще не вважаться укладеним.

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності вирізняють:

- каузальні правочини (від лат. causa - причина);

- абстрактні правочини.

У каузальних правочинах безпосередньо визначена підстава їх укладання, намір досягти певного результату - стати власником майна, отримати майно у тимчасове користування та ін. Із змісту абстрактного правочину неможливо з'ясувати заради чого він укладався. Так, із векселя не зрозуміло конкретної мети його видачі - оплатити замовлений товар, послуги, роботу, повернення боргу тощо

Умови дійсності правочинів.