Лекція 7: освіта в культурі людства.

Лекція 7: ОСВІТА В КУЛЬТУРІ ЛЮДСТВА.

Сучасні освітні тенденції.

( 2год .)

1. Співвідношення між культурою та освітою.

2. Антична культура і освіта. Освіта в Київській Русі та середньовічній Європі.

3. Ретроспектива розвитку освітніх систем і шкіл.

4. Історичні аспекти розвитку освіти в Україні: мета, принципи, структура, заклади освіти.

5. Педагогіка як наука.

Співвідношення між культурою та освітою.

У житті сучасної людини ми розрізняємо три рівні: освіченість, громадянськість і цивілізованість. Слово „культура” є узагальнюючим для позначення всіх трьох рівнів. Найкраще це подано на схемі (див.мал.1).

Культура	Освіченість	Наука
Мистецтво
Мораль
Релігія
Громадянськість	Право
Державність
Цивілізованість	Господарство
Техніка

Мал.1. Три рівні, які в собі поєднує культура (за С. І. Гессеном)

Між культурою та освітою є точна відповідність. Освіта є не що інше, як культура індивіда. І якщо стосовно якогось народу культура є сукупністю невичерпних цілей-завдань, то стосовно індивіда освіта є невичерпним завданням. Освіта за своєю суттю не може бути ніколи завершеною.

Ми вчимося все життя, і немає такого певного моменту в нашому житті, коли б ми могли сказати, що нами розв’язана проблема нашої особистої освіти. Тільки неосвічена людина може стверджувати, що вона повністю розв’язала для себе проблему освіти.

Якщо цілі освіти збігаються з цілями культури, то ймовірно, що і видів освіти повинно бути стільки ж, скільки є в наявності окремих цінностей культури.

І тому завданням будь-якої освіти є прилучення людини до культурних цінностей науки, мистецтва, моралі, права, господарства, перетворення природної людини в людину культурну.

Поділ культури визначає і поділ освіти на її види.

Відповідно до цього і педагогіка як загальна теорія освіти розгалужується на теорії моральної, наукової, художньої, релігійної, господарської освіти.

Наука, яка вивчає культурні цінності людства, їх сенс, структуру ї закони, називається філософією. Але ж цінності є сутністю, метою освіти. Отже, існує тісний зв’язок між філософією і педагогікою, проблемою культури і проблемою освіти.

Якщо педагогіка так тісно пов’язана з філософією і до певної міри може бути названа навіть прикладною філософією, то історія педагогіки є частиною або відображенням історії філософії.

Платон, Локк, Руссо, Спенсер є не тільки реформаторами в педагогіці, а й представниками філософської думки.

Песталоцці був тільки самобутнім відображенням у педагогіці того перевороту, який у сучасній йому філософії здійснив критицизм Канта. Фребель, як це визнається всіма, був відображенням у педагогіці принципів Шеллінгової філософії.

Розвиток психології і фізіології не минає безслідно для педагогічної теорії. Але, черпаючи в них свої керівні принципи і саме своє розгалуження, педагогіка найбільшою мірою відображає в собі розвиток філософської думки.

Ті завдання – цінності, сукупність яких складає культуру, далеко не завжди утворюють гармонійну єдність. Часто між окремими культурними цінностями розгортається боротьба, в результаті якої одна із них починає панувати, накладаючи на всю культуру відповідної епохи свій відбиток. Можна по-різному пояснювати причини цієї боротьби, але саме факт такої боротьби не викликає заперечень. Так, ми справедливо кажемо про теократичний ідеал середньовіччя, який проголосив верховенство релігії, про етатизм античного Риму, який над усе ставив цінність держави і права, про естетизм Відродження, про інтелектуалізм Просвіти з її утвердженням всемогутності Розуму. Якщо порівнювати панівні системи освіти і педагогічного вчення відповідних епох, то побачимо, що всі вони є відбитком загального колориту свого часу, підпорядковуючи окремі цілі освіти якійсь одній із них, тій, яка домоглася гегемонії в культурній свідомості епохи.

Так, теократії середньовіччя відповідає релігійна система освіти; етатизму античності – державно-правова система виховання; інтелектуалізму Просвітництва – інтелектуалістичне виховання. Історія виховання та історія педагогіки стають зрозумілими з цього погляду.

Значення понять:

Етатизм (від франц., від etat – держава) – соціологічна доктрина, яка обґрунтовує активне втручання держави в економічне і політичне життя суспільства.

Інтелектуалізм (від лат. itellectualis – розумовий) – напрям у філософії і психології, який абсолютизує процеси мислення, відриваючи їх від чуттєвого пізнання й практики.

Теократія (від грец.бог і кратія – сила, влада ) – форма державного правління, за якою політична влада в країні належить духівництву (напр., держава

Ватікан).

 

Антична культура і освіта.

Ретроспектива розвитку освітніх систем і шкіл.

Індивідуальне та індивідуально-групове навчання.

На ранніх стадіях розвитку людства навчання було пов’язане з конкретною поведінкою та діяльністю людини, скерованою на адаптацію та виживання. Діти навчалися, наслідуючи дорослих. І форми навчання змінювалися зі зміною самого суспільства.

Найстаріша форма навчального процесу – індивідуальне навчання. Воно переважало і в Давній Греції. Його зміст полягає в тому, що учень виконує завдання індивідуально (вивчаючи підручник), користуючись при цьому безпосередньо допомогою викладача.

Це навчання є досить ефективним, оскільки дозволяє враховувати особливості розвитку дитини, індивідуалізувати контроль за перебігом і наслідками навчальної роботи. Але воно має й суттєві вади: потребує значних матеріальних витрат учня позбавлено можливості співпрацювати зі своїми однолітками.

Ще у ХVІ ст. індивідуальне навчання піддавалось гострій критиці. Зараз воно знаходить використання у формі репетиторства і консультування, доповнюючи колективне навчання.

У середньовічній школі значного поширення набуло індивідуально-групове навчання. Але групи були непостійними, навчалися діти з різним рівнем знань, неоднорідні за віком та розвитком. Кожен учень самостійно вивчав те, що задавав учитель, спираючись, в основному, на механічне запам’ятовування, багаторазове повторювання і відтворення вивченого матеріалу.

 

Класична форма навчання, розроблена Я.-А. Коменським

Зростання міст, розвиток територіальних відносин і промисловості вимагали вдосконалення навчання, що зумовило виникнення класичної форми організації навчального процесу.

На чолі класу стояв окремий викладач, який об’єднував у своїх руках усе навчання. Програма підпорядковувалася основній меті – забезпечення доброго знання латинської мови та ораторського мистецтва цією мовою.

Така форма навчання використовувалась у братських школах України, найбільш повне і глибоке обґрунтування знайшла у праці Я.-А. Коменського „Велика дидактика” (1632 р.). Видатний педагог вважав, що в школі потрібні класи, які формуються на початку навчального року.

Навчальний рік повинен мати визначений початок і кінець, чотири періоди канікул.

Було вироблено програму навчання, розподілено зміст – навчання за роками. Кожен день повинен мати чотири години з викладачем, чотири години самостійної роботи учнів, окрім середи і суботи, коли після обіду заняття не проводились.

Коменський вважав за можливе одночасне навчання великої кількості учнів (40–50 осіб) і навіть припускав, що кількість учнів може бути збільшена до 300 за умови залучення кращих учнів до проведення занять з кожним десятком учнів під загальним керівництвом учителя.

Протягом 300 років класно-урочна система діє та удосконалюється за участю кращих учителів і видатних учених-педагогів.

План Трампа

В американській школі застосовується і план Трампа, за яким 40% часу відводиться на навчання учнів у великих групах (100-150 осіб), 20% - на навчання у малих групах (10-15 осіб), а 40% – на самостійну роботу. Його засновник Д. Ллойд Трамп апробував свою систему в 1956–1961 роках.

Трансформування історичних форм навчання

В сучасні вітчизняні

 

Лекції

"Велика Дидактика" Я.-А. Коменський 1632 р.

Практичні (семінари)

 

 

Белл-лакнкастерська система

1909 р. Дальтон-план

Мангеймська система

План Трампа

Метод проектів

 

Педагогічна практика студентів, шкільне експериментування

Лабораторні заняття у школах і вузах

Розподіл класів на підгрупи для вивчення іноземної мови; спеціалізовані школи, класи

Лекції, семінари та самостійна робота студентів у сучасному вигляді

Профтехосвіта, дипломне проектування

 

 

Педагогіка як наука.

Вивчення даної теми є ключовим в сягненні категоріального апарату педагогіки як науки. Тому звернемо увагу на зміст таких понять, як: «навчання», «освіта», «самоосвіта», «виховання», «самовиховання», «викладання» і т. ін. Ці та інші категорії містяться як у підручниках, посібниках, так і в педагогічних словниках, енциклопедіях.

Доцільно використати короткий педагогічний словник (у Додатку №1) навчального посібника «Педагогіка вищої школи».

Педагогічна наука має досить розгалужену структуру. До системи педагогічних наук входять:

1. Загальна педагогіка;

2. Історія педагогіки;

З. Порівняльна педагогіка;

4. Вікова педагогіка (переддошкільна, дошкільна, шкільна);

5. Спеціальна педагогіка (сурдопедагогіка, тифлопедагогіка,

олігофренопедагогіка);

6. Функціональна педагогіка (педагогіка вищої школи, педагогіка професійної освіти, пенітенціарна педагогіка);

7. Соціальна педагогіка (андрагогіка, герогогіка, агогіка, віктимологія);8. Методика викладання різних дисциплін;

Кожний із названих структурних елементів педагогіки вимагає свого детального вивчення. Крім того, в єдності та взаємозв’язку слід розглядати педагогіку як науку і як мистецтво.

На окрему увагу заслуговує аналіз взаємозв’язку педагогічної науки з такими науками, як психологія, філософія, соціологія, економіка, кібернетика, генетика. Ці питання добре висвітленні у працях Г. Ващенка, I. Зязюна, М. Касьяненко, Г. Сагач та ін. (Ващенко Г. Загальні методи навчання. – К., 1997; Зязюн І. А., Сагач Г. М. Краса педагогічної дії. – К., 1997; Касьяненко М. Педагогіка співробітництва. – К., 1993).

Педагогіка вищої школи вимагає відповідного рівня наукового забезпечення. Молодому науковцю, який здійснює педагогічне дослідження, важливо передусім визначити його об’єкт і предмет. Тут досліднику допоможуть праці А. Болгарського, С. Гончаренка, О. Рудницької, Т. Свистельнікової (Гончаренко С. Педагогічні дослідження. – К., 1995; Рудницька О., Болгарський А., Свистельнікова Т. Основи педагогічних досліджень. – К., 1998).

Як зазначає академік С. Гончаренко, щоб визначити об’єкт, «треба знайти відповідь на запитання: що розглядається? А предмет визначає аспект розгляду, дає уявлення про спосіб розгляду об’єкта дослідження, про те, які нові відношення, властиві; аспекти і функції об’єкта розкриваються. Іншими словами, об’єктом виступає те, що досліджується, а предметом – те, що в цьому об’єкті дістає наукове пояснення».

 

Лекція 7: ОСВІТА В КУЛЬТУРІ ЛЮДСТВА.

Сучасні освітні тенденції.

( 2год .)

1. Співвідношення між культурою та освітою.

2. Антична культура і освіта. Освіта в Київській Русі та середньовічній Європі.

3. Ретроспектива розвитку освітніх систем і шкіл.

4. Історичні аспекти розвитку освіти в Україні: мета, принципи, структура, заклади освіти.

5. Педагогіка як наука.