Тенденція росту споживчих цін

 

Інфляція є однією з найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки в багатьох країнах світу, негативно впливаючи на всі аспекти життя суспільства. Вона знецінює результати праці, знищує заощадження юридичних і фізичних осіб, перешкоджає довгостроковим інвестиціям і економічному зростанню. Висока інфляція руйнує грошову систему, провокує втечу національного капіталу за кордон, послаблює національну валюту, сприяє її витісненню у внутрішньому обігу іноземною валютою, підриває можливості фінансування державного бюджету. Інфляція є найефективнішим засобом перерозподілу національного багатства − від бідніших верств суспільства до більш багатих, посилюючи тим самим його соціальне розшарування. Інфляція може проявляти себе у різних формах, починаючи від збільшення цін, знецінення грошової одиниці, зменшення валютного курсу національних грошей і т. д. Схематично форми вияву інфляції можна прослідкувати на рис. 2.

 

 

Форми прояву інфляції

Інфляція заощаджень

Девальвація

Цінова інфляція

Поглиблення розриву між рівнями цін на внутрішньому ринку

Проявляється у зростання вимушених заощаджень у населення

Знецінювання національних грошей відносно іноземної валюти

 

Рисунок 2 - Схема основних форм прояву інфляції

Причиною інфляції може бути також перевищення попиту над пропозицією та відставання попиту від пропозиції. Результатом перевищення попиту над пропозицією є інфляція попиту, а відставання попиту від пропозиції викликає інфляцію витрат або пропозиції. Для того, щоб мати певні уявлення про інфляційні процеси в Україні, слід почати з причин, які сприяють її виникненню. До таких основних причин виникнення інфляції в Україні можна віднести: диспропорцію внутрішніх і світових цін; високу монополізацію економіки; тиск зовнішнього боргу на державний бюджет. Останнє спричиняє виникнення несприятливого інвестиційного клімату і дає поштовх спекулятивному бізнесу. Надмірне затягування інфляційного процесу на досить високому рівні (в середньому на 20 %) без відчутного впливу на економічне зростання призвело до того, що інфляція набула форми стагфляції. Вона характеризується загальним застоєм у державі (застій в економіці, виробництві, соціальній сфері) і одночасно інфляцією. У країнах з розвиненою ринковою економікою інфляція може розглядатися як невід'ємний елемент господарського механізму. На відміну від цих країн, в Україні, яка здійснює перетворення господарського механізму, інфляційний процес розгортається, як правило, в зростаючих масштабах. Це вельми незвичайний, специфічний тип інфляції, що погано піддається забороні і регулюванню. Цінова нестабільність економічно та психологічно вимотує більшість людей, створює величезну соціальну напруженість у суспільстві [4.14].

Проблема інфляції має для України не стільки теоретичне, скільки суто практичне значення. Кожен рік для України має свій індекс споживчих цін, відмінний від попереднього, цей індекс може зростати або навпаки зменшуватись.

Кожен період, починаючи з 2010 року, характеризується різними рівнями та темпами інфляції і звичайно має свої соціально-економічні наслідки. Але, щоб чітко зрозуміти процеси, які відбуваються нині, розглянемо динаміку та розвиток інфляції в Україні від 2010 до 2015 року (табл. 1) [18].

Таблиця 1. Вільна таблиця індексів інфляції за 2010 – 2015 рр.

Період	2010 р.	2011 р.	2012 р.	2013 р.	2014 р.	2015 р.
Січень	101,8		100,2	100,2	100,2	103,1
Лютий	101,9	100,9	100,2	99,9	100,6	105,3
Березень	100,9	101,4	100,3		102,2	110,8
Квітень	99,7	101,3	10099,7		103,3	114,0
Травень	99,7	100,8	99,7	100,1	103,8	102,2
Червень	99,6		99,8			100,4
Липень	99,8	98,7	99,7	99,9	100,4	99,0
Серпень	101,2	99,6	100,1	99,3	100,8	99,2
Вересень	102,9	100,1			102,9	102,3
Жовтень	100,5		99,9	100,4	102,4	98,7
Листопад	100,8	100,2	100,2	100,2	101,9	102,0
Грудень	100,8	101,1	101,1	100,5	103,0	100,7
За рік	100,9	104,6	99,8	100,5	124,9	143,3

 

Для економіки України період з 2010 до 2015 року пройшов під знаком глобальної фінансової кризи. Окрім значного інфляційного потенціалу минулого періоду, який був однією з причин значного рівня інфляції у 2010 році, окремим фактором, що прискорював інфляційну динаміку, був стрімкий розвиток кредитування, яке у квітні 2010 року сягнуло рівня 74,7 % у річному вимірі. Інституційна недосконалість української фінансово- кредитної системи змушувала банківські установи виходити на зовнішні ринки запозичень. За січень-травень 2010 року приріст кредитів, які надавалися банками фізичним особам, склав 32,0 млрд. грн., що в 1,4 раза більше, ніж у 2009 році. Заходи Національного банку, спрямовані на регулювання грошової пропозиції, виявилися недієздатними в умовах відкритості фінансово-кредитних ринків, а монетарні заходи антиінфляційного характеру лише збільшували потребу в зовнішніх запозиченнях.

У першому півріччі 2010 року 80 % існуючого показника інфляції було забезпечено підвищенням цін на товари продовольчого асортименту, у другому ж півріччі більшу частину цього показника сформувало зростання цін у житлово-комунальному секторі, а також підвищення цін на непродовольчі товари за рахунок різкого знецінення національної валюти та збільшення соціальних видатків.

У 2011 році відбулося зростання індексів інфляції до рівня 104,6 %, у той час як у 2010 році він дорівнював 100,9 %. За даними Держкомстату, у першому півріччі 2010 року інфляція в країні досягла12,3 %, а в 2015 – 41 %, що являється рекордним показником за 20 років існування країни.

У 2014 році Національний банк України пов'язує зростання інфляції в квітні до 2,4 % із девальвацією гривні в серпні й сезонним зростанням цін. Нацбанк зазначає, що, порівняно з березнем, зростання інфляції вповільнилося за рахунок зниження вартості палива на 2 % і фруктів на 2,1 %[14, 18].

За підрахунками Нацбанку, зростання цін на продукти з високим ступенем обробки прискорилося до 2,5 %, що пояснюється впливом девальвації гривні. За оцінками регулятора, наступного місяця істотно вплинути на динаміку вартості плодоовочевої продукції, на вітчизняну продукцію рослинництва, що встановила Російська Федерація наприкінці жовтня. Нацбанк зазначив, що адміністративно регульовані ціни зросли на 2,7 %, зумовивши зростання інфляції на 0,6 %. Продовжилося також зростання цін на житлово-комунальні послуги, зокрема тарифи на опалення зросли 10,8 %, зумовивши зростання інфляції на 0,2 %. Як повідомлялося, інфляція в Україні в жовтні порівняно з вереснем 2015 року сповільнилася до 2,4 %, у річному вимірі (проти жовтня 2014 року) інфляція прискорилася до 19,8 % з 17,5 %, з початку 2015 року до грудня 2014 року інфляція в жовтні прискорилася до 19 % з 16,2 %, зафіксованих місяцем раніше.

Отже, для чіткого простеження зміни темпів інфляції розглянемо динаміку індексу споживчих витрат. В 2015 році Індекс споживчих цін становив 143,3 %, що було зумовлене сезонним коливанням цін на продукти харчування та високими інфляційними очікуваннями суб’єктів економіки (табл. 2).

Таблиця 2. Ріст споживчих цін за 2015 р.

 

2.2. Макроекономічний дисбаланс

 

Реалізація накопичених в останні роки макроекономічних дисбалансів призвела до стрімкого зростання інфляції в 2014 році до 24.9%, що обумовлювалося: девальвацією гривні в умовах зниження валютних надходжень та наростання панічних настроїв через військовий конфлікт на сході України; вагомою адміністративною складовою (6.6 в. п.) інфляції через старт процесу приведення тарифів у сфері житлово- комунального господарства (далі – ЖКГ) до рівня покриття їх собівартості.

Базова інфляція, яка тривалий час залишалася на близькому до нуля рівні, у 2014 році зросла до 22.8%, обумовивши 10.8 в. п. внеску в загальну споживчу інфляцію.

Ціни на продукти харчування з високим ступенем оброблення зросли на 27%, зокрема через подорожчання енергоносіїв, вплив курсового чинника та вторинних ефектів від підвищення цін на сирі продукти. Вузька базова інфляція, відображаючи подорожчання непродовольчих товарів, значна частка яких імпортовані, за підсумком року становила 25.3%. Небазова інфляція підвищилася до 27.2% за рік [2, 18].

Зростання адміністративно регульованих цін становило 30.4% за рік, переважно за рахунок підвищення тарифів у сфері ЖКГ – на 34.3% за рік (3.8 в. п. – внесок в інфляцію). Рекордний урожай зернових та високий урожай овочів частково стримав зростання цін на сирі продукти харчування (22.3%), спричинене курсовим чинником.

Здешевлення нафти на світових ринках лише частково компенсувало вплив девальвації на вартість палива, яка за звітний рік підвищилася на 60.7%.

У 2015 році відбулося також суттєве зростання індексу цін виробників – на 31.8% (додаток А). Попри зниження доларових цін на світових товарно- сировинних ринках (індекс CRB знизився на 13.4%) девальвація гривні зумовила подорожчання імпортованої сировини та енергоносіїв (граничні ціни на газ для промислових підприємств зросли на 70.6%), а також стимулювала підвищення цін в експортоорієнтованих галузях, які визначаються гривневим еквівалентом зовнішніх цін. Зокрема ціни в металургії зросли на 52.7%, що обумовило найбільший внесок (9.3 в. п.) у зростання ІЦВ.

Порушення роботи промислових підприємств на сході України та проблеми з постачанням їх продукції визначали зростання цін у виробництві коксу і коксопродуктів (на 62.2%) та в добуванні кам’яного вугілля (на 36.1%).

Після дворічної тенденції утримання споживчої інфляції на низькому рівні в 2015 році відбулося її суттєве зростання – до 24.9% внаслідок: девальвації обмінного курсу гривні до долара США (офіційний курс – на 97.3%); підвищення адміністративно регульованих цін (на 30.4%).

Водночас відбулося стрімке зростання інфляційних очікувань підприємств (з 5.2%1 в ІV кварталі 2014 року до 20.5% у ІV кварталі 2014 року) та домогосподарств (до 18.5% у грудні 2015 року, детальніше – у розділі “Інфляційні очікування в Україні”).

Стримували інфляцію подальше зниження сукупного попиту та погіршення споживчих настроїв населення.

За грудень ІСЦ зріс на 3.0% (на 2.8% за винятком сезонного чинника) значною мірою через девальвацію гривні в листопаді, а також високі короткострокові девальваційні очікування (зокрема NDF на наступний місяць у середньому перевищував спот-курс на міжбанківському ринку на 5.7%). Додатково в грудні суттєво зросли ціни на продовольчу продукцію (внесок – 2.0 в. п. в інфляцію за місяць) зокрема за рахунок сезонного чинника [4, 18].

 

Інфляційні очікування

 

Протягом другої половини 2015 року спостерігалися достатньо високі інфляційні очікування, зростання яких прискорилося наприкінці року. Найвищі очікування щодо інфляції в наступні 12 місяців мають домогосподарства та підприємства. Більш стриманими є прогнози фінансових аналітиків. Достатньо високим також є прогноз інфляції через три роки.

Протягом другої половини 2015 року інфляційні очікування домогосподарств зросли зі стартового рівня майже в 16% у липні (початок проведення опитувань) до 18% наприкінці 2015 року. Також відзначалося незначне зниження інфляційних очікувань у вересні та жовтні та різке їх погіршення в листопаді, пов’язане швидше за все із подіями на валютному ринку. Більше половини респондентів, які визначились із прогнозом щодо інфляції, очікують, що інфляція в наступні 12 місяців перевищить 20%, а майже третина – що інфляція перевищить 30%. Достатньо високою (23% у грудні) є частка домогосподарств, які не змогли відповісти на запитання щодо прогнозу зміни цін.

Інфляційні очікування фінансових аналітиків протягом року зростали помірніше і в грудні становили в середньому 14.9% на наступні 12 місяців. Це було обумовлене високими темпами інфляції, які спостерігаються з вересня, зниженням курсу гривні та очікуваним підвищенням адміністративних тарифів протягом 2015 року. Трирічні інфляційні очікування фінансових аналітиків наприкінці року закріпилися на рівні біля 7% [8, 12].

 

РОЗДІЛ 3

ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ ІНФЛЯЦІЇ

Грошово-кредитна політика

У міжнародній практиці застосовуються такі класичні напрямки антиінфляційної політики:

- дефляційна політика (регулювання попиту);

- політика доходів (регулювання витрат).

Сутність дефляційної політики полягає у тиску на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як щодо товарів, так і щодо грошей. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, структурно-інвестиційної та бюджетної політики.

Заходи грошово-кредитної політики передовсім стосуються обмеження та стабілізації грошового обігу. З цією метою використовуються три важелі впливу на грошову масу:

- процентна ставка;

- норма обов’язкових резервів;

- операції на відкритому ринку.

Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання Центральним банком кредитів комерційним банкам. Установлюючи офіційну облікову ставку, Центральний банк визначає вартість залучення ресурсів банками і, тим самим, значною мірою формує вартість грошей. Так, за підвищення облікової ставки вартість кредитів комерційних банків зростає, що зумовлює падіння попиту на самі кредити, а через них і на величину грошової маси в обігу [20, 21].

Зміна норми обов’язкових резервів для комерційних банків має подвійні наслідки. З одного боку, підвищення резервної норми веде до прямого вилучення певних коштів з обігу, що обмежує їхню пропозицію. З іншого, це спричиняє подорожчання кредитів, що їх видають комерційні банки, і сприяє зменшенню попиту на гроші.

Процентна ставка й норма обов’язкових резервів — це важелі, які опосередковано регулюють кількість платіжних засобів, що знаходяться в обігу. Суттєвим напрямком антиінфляційного регулювання, що прямо впливає на грошову масу, є проведення операцій з цінними паперами на відкритому ринку. Так, Центральний банк, маючи намір зменшити пропозицію грошей, продає комерційним банкам цінні папери, що призводить до вилучення з обігу відповідної частини грошової маси.

Цей напрямок грошово-кредитної політики хоча й дає швидкі результати, але натрапляє на певні перешкоди за спроби інтенсивного застосування. У країнах з перехідною економікою такими є слабка розвинутість вторинного ринку цінних паперів і недостатність коштів для проведення операцій у необхідних масштабах.

Обмеження грошової маси проведенням грошово-кредитної політики, хоч і головний, але далеко не єдиний напрямок приборкування інфляції попиту. Відомо, що кількість грошей в обігу може бути великою або малою лише відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення грошової маси. Відтак збільшення обсягів виробництва за незмінного абсолютного розміру грошової маси веде до її відносного зменшення і, відповідно, до падіння темпів інфляції. Тому одним з напрямків дефляційної політики є збільшення виробництва передовсім у галузях, які випускають товари і надають послуги населенню. З цією метою вживаються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачають обмеження монополізму й розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій, проведення раціонального протекціонізму щодо національного виробника, запобігання відпливу вітчизняних капіталів за кордон, формування ринку позичкового капіталу тощо. Названі заходи спрямовано на припинення спаду виробництва, що забезпечує приборкання одного з найважливіших чинників інфляції — зменшення товарного забезпечення грошей [7, 21].

Бюджетний механізм антиінфляційної політики спрямовано на скорочення бюджетного дефіциту. Цього можна досягти за рахунок:

- збільшення доходів;

- скорочення державних видатків.

Збільшення надходжень до бюджету можна швидко домогтися за рахунок підвищення податків, що дає позитивний результат у короткостроковому періоді. Але надалі політика посилення податкового пресу призведе до приховування прибутків, руйнування стимулів до праці та інвестування, гальмування економічного розвитку і, як наслідок, до скорочення надходжень у державний бюджет. Тому видається доцільнішим розвивати податкову систему в напрямку зниження ставок оподаткування, що може стати дійовим інструментом антиінфляційної політики. Так, зниження ставок податку на прибуток заохочує до інвестування й пожвавлення виробництва, що в перспективі забезпечить збільшення доходів і відповідне зростання надходжень до бюджету від оподаткування.

Зменшення податкових ставок забезпечить також і зростання доходів населення, які спрямовуються на споживання та заощадження. Збільшення споживання дасть новий імпульс виробництву, що в перспективі також зумовить розширення бази оподаткування. Приріст заощаджень, у свою чергу, витрачатиметься як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету.

Одним з способів збільшення дохідної частини бюджету є також повніший облік податкової бази і залучення неінфляційних ресурсів фінансування бюджетного дефіциту передовсім за рахунок випуску державних цінних паперів.

Однак розглянуті антиінфляційні резерви збільшення надходжень до бюджету, як правило, не дають швидких результатів і розраховані на перспективу. Тому основним напрямком скорочення бюджетного дефіциту є зменшення державних видатків через поступове обмеження фінансування тих видів діяльності держави, які цілком можна передати ринковій системі. Конкретними способами вирішення цієї проблеми є зменшення обсягів бюджетних капіталовкладень, поступове скорочення дотування збиткових державних підприємств, перегляд системи трансфертів (Україна в 1997 р. з-поміж країн колишнього СРСР мала найвищий відсоток трансфертів у доходах населення — 43,2%), часткова приватизація сфери освіти, охорони здоров’я тощо.

У країнах з перехідною економікою найбільш актуальним є вирішення проблеми фінансування діючих та дотування збиткових підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріоритетам її структурної політики і здатні за такої підтримки досягти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямовувати грошові ін’єкції безпосередньо у виробництво, а не на сплату накопичених раніше боргів.

Скорочення бюджетних асигнувань — це складний процес і раптове його припинення може завдати економіці значних втрат. Так, з позиції ринкової економіки недоцільно підтримувати діяльність збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але одночасне припинення їх дотування спричинятиме масові банкрутства та зростання безробіття, тобто потребуватиме збільшення державних витрат на соціальне забезпечення додаткової кількості безробітних, їхню перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Намагаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довгострокових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект — збільшення дефіциту бюджету та прискорення інфляції. Тому здійснення таких заходів потребує особливої обачності, попередньої оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасної нейтралізації.

Іншим класичним напрямком антиінфляційної політики є політика доходів, сутність якої полягає в прямому обмеженні зростання цін і доходів і передовсім заробітної плати. На думку експертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яку створено з метою координації програм економічної допомоги країнам, що розвиваються, максимальна ефективність політики доходів виявляється тоді, коли основним чинником інфляції є підвищення витрат [7, 11].

Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні із заходами дефляційної політики.

У практиці розвинутих країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рівнем цін і заробітної плати способом їхнього «заморожування» на певному рівні. Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах свідчить про невелику його ефективність. Так, фіксація цін спричиняє дефіцит товарів і приховану форму інфляції, а наступне скасування обмежень — прискорене зростання цін. Тому нині перевагу віддають ефективнішим формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах, укладанню угод про цінову політику з галузями, обумовленню темпів зростання заробітної плати в колективних угодах, обмеженню зарплати за допомогою податків. Останнє передбачає запровадження диференційованих ставок податку на прибуток залежно від темпів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати.

Особливістю політики доходів є можливість її проведення не тільки щодо економіки країни в цілому, а й у межах окремих секторів економіки, зокрема в державному. Регулювання цін і заробітної плати в державному секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси, стримуючи підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет.

Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад Міністерство фінансів. Найбільш результативною політика доходів стає тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох заінтересованих сторін: держави, підприємств і профспілок [7].

З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце належить заходам, спрямованим не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назвати передовсім адаптаційну політику, яка реалізується за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче призводить до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв’язку з цим виникає необхідність у повній або частковій індексації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і заощаджень населення з урахуванням зростання цін. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу, який у розвинутих країнах визначає уряд у погодженні з профспілками.

Адаптаційну політику спрямовано також на припинення інфляційних очікувань, тобто на подолання побоювань суб’єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Намагаючись зберегти свій життєвий рівень під час постійного зростання цін, населення перестає заощаджувати і збільшує поточний попит. Підвищення останнього спричиняє чергове зростання цін, яке знову посилює адаптивні інфляційні очікування. У такій спосіб утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самочинний механізм інфляції, який важко зупинити.

За таких умов населення чекає від держави не стільки компенсації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід свідчить, що проблему припинення адаптаційних сподівань простіше подолати за умов постійного розвитку та зміцнення механізму ринкової системи. Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів та міри їхньої активності. Найбільшої ефективності можна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією і довіри населення країни до уряду [9, 21].