Перегляд неопозитивістських ідей в постпозитивізмі

Позитивізм як форма філософії проходить у своєму розвитку ряд етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основні вихідні ідеї при цьому залишаються практично незмінними.
Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857 рр.). Вся попередня філософія, на думку Конта, орієнтувалася на теологічні і «метафізичні» питання і тому ніколи не була науковою. Вона націлювалася на осягнення «внутрішньої природи речей», на пошуки «перших і кінцевих причин», смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню;
саме тому попередня філософія є химерою, невиразною, нереальною. Завдання полягає в тому, щоб створити нову «позитивну» філософію, яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. Подібні ідеї розвивали англійські філософи Дж. Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) і Герберт Спенсер (1820-1903 рр.).
В другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого «другого позитивізму», творцями якого стали Е.Мах (1838-1916 рр.) і Р.Авенаріус (1843-1896 рр.). На початку - XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської філософії — «третій позитивізм», або «неопозитивізм». Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму (20-ті — початок 30-х років) головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від без смислових. Така методика — «верифікація» — була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка. Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, «псевдотвердженням» і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити твердження з фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського гуртка М. Шлік <1882-1936 рр.), події, про які ми твердимо, що вони відбувалися навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вони залишилися в минулому. Ніяк не можна, виявляється, щось твердити про майбутнє, оскільки фактично воно ще не існує. Все це спричинило крах принципу «верифікації».
З критикою верифікації виступив австрійський філософ Корл Поппер (нар. 1902 р.), який запропонував замінити принцип верифікації на принцип «фальсифікації», тобто займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію в цілому. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою. Саме К.Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об'єднуються терміном «постпозитивізм». Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Т.Кун, І.Лакатош, П.Фейєрабенд і ін.) висувають тезу про зв'язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.
Однією з відмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії Так, І. Лакатош, аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає що для науки XX ст. типовою є така ситуація: «коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики будуть вбачати причину цього в недосконалій експериментальній техніці, вважати недосконалими теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експериментаторами» (Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).

64. Загальна характеристика прагматизму
Прагматизм — доктрина або скоріш світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій, і систем, згідно з їхньою здатністю задовільнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб.
Філософський рух прагматизму був започаткований в Америці як теорія знання Чарльзом С. Пірсом і його головними представниками були Вільям Джеймс, Ф. Шіллер, та Джон Девей. Прагматизм і гуманізм є так близько споріднені, що вони можуть вважатися за одне, останній будучи розширенням та експансією другого. Отже гуманізм і прагматизм є ідентичними в принципі і є менш більш взаємно-замінними термінами.
Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через його практичні наслідки. Таким чином, прагматисти твердять, що всеохоплюючі метафізичні системи європейських філософів не мали жодного значення, оскільки їх істинність чи помилковість не впливали на людський досвід. В науці, теорія була істинною якщо вона "діяла" — якщо наступали її очікувані наслідки. В етиці і теології, принцип або вірування було істинним, якщо воно задовольняло його власників. Так, в прагматизмі, істина не є в жодний спосіб постійною, необхідною, універсальною, об’єктивною, абсолютною, а є відносною, перехідною, відділеною, суб'єктивною, особистою. Якщо ідея, судження, припущення, аксіома, постулат, теорія чи система "працює" і задовольняє ніші розумові, емоційні чи соціальні потреби, лише тоді і лише настільки наскільки вона це робить, вона є цінною та істинною. Істинне те, що корисне. Прагматизм пронизує весь американський спосіб життя.

65. Філософія атеїстичного екзистенціоналізму. (Сартр, Камю)
Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»). Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.
Екзистенціалізм — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини. На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.
Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер і Карл Ясперс, французькі філософи Жан-Поль Сартр, Габріель Марсель і Альбер Камю. Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв'язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдегтер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв'язку з ідеєю Бога. Зявляється проблема «самості»(людина має сама собою розпоряджатися. Прикладом може послужити 2га світова війна. Тоді кожен був військовозобов’язаний і мав захищати свою країну, незалежно від свого бажання. Тобто людина не може бути сама собою, скрізь нею маніпулюють.. Але є ще одна проблема - «Втеча від свободи». Коли людині дають свободу, вона тікаю від неї, бо боїться відповідальності. Томі пристосовується до ситуації, не бажаючи нічого міняти (конформізм). І людину ніби все влаштовує.

66. Філософське значення психоаналізу (Фрейд, Юнг)
Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд.
Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей. Вважає, що нами править підсвідомість, інстинкти, природні потяги. На рівні свідомості існує постійна боротьба між свідомим і несвідомим. Формується цей конфлікт у ранньому дитинстві. Всі наші страхи і переживання-несвідомі і згодом стають причиною багатьох хвороб і душевних проблем.
Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього світу.
Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" (іd), "Я" (еgо) та "Над-Я" (super-еgо).
Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я".
"Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно".
Особливого значення З.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного
Чинники, що керують і спрямовують людину: задоволення, витіснення (заборонені і недоступні дії або речі витісняються у несвідоме), сублімації (дозволені форми діяльності, що компенсують витіснені (заняття спортом, мистецтвом).
Основні розходження К.Юнга із З.Фрейдом стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого. К.Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа. Він якісно переосмислює концепцію несвідомого 3.Фрейда.
Він поділяє структуру особистості на:
• Его – центр сознания особистості, який представляє компонент психіки (думки, почуття, сприйняття), завдяки яким людина відчуває себе цілісним і може бачити результат своєї звичайної діяльності.
• Особисте безсвідоме – включає в себе конфлікти та спогади, які колись були, а зараз подавлені та забуті. Крім того, особисте без свідоме включає в себе комплекси. Комплекси мають великий вплив на життя людини і в якийсь період може усвідомлюватись.
• Колективне безсвідоме – найглибший рівень особистості, який включає в себе спогади та образи, які передаються наслідково від наших предків, воно виражається у народних сказаннях. Своїм існуванням колективне безсвідоме зобов’язане спадковості, воно не засноване на особистому досвіді, не розвивається індивідуально. Його зміст представлений архетипами, активізація яких відбувається у певній ситуації, архетипи дають про себе знати через певні символи у снах, фантазіях та ін.
Архетипи:
• Персона – наше публічне обличчя, то як ми себе проявляємо по відношенню з іншими людьми, символ – маска. ”
• Тінь – приховані тваринні властивості особистості (соціально нетерпимі). Необхідне для розуміння власної недосконалості Символ – Сатана, Гітлер.
• Аніма і Анімус – безсвідоме жіноче та чоловіче. Символи: аніма – Діва Марія, Мона Ліза, анімус – Дон Жуан, Ісус Христос.
• Самость – найважливіший архетип, представляє собою центр особистості, які поєднує в собі всі компоненти особистості, через розвиток людина стає гармонічною та цілісною. Символ – німб святого, круг.

67. Філософія неотомізму (Жільсон, Марітен, Войтила)
Неотомізм - філософський напрямок оновленого томізму, тобто філософії Фоми Аквінського, філософа XIII століття. У 1879 році неотомізм отримав визнання глави римсько-католицької церкви (папи Римського) і з цього часу становить важливу частину офіційної доктрини католицизму. Найбільш відомі представники неотомізму - Е. Жильсон, Ж. Марітен, В. Бруггер, А. Демпфа. І. де Фріз, Д. Мерсьє, К. Фабро та інші. У неотомізмі відроджуються основні категорії філософії Ф. Аквінського, такі як буття, суще, існування, акт і потенція, форма і матерія.
З точки зору неотомізму, саме Фома Аквінський найбільш правильно вирішив основні філософські проблеми, тому його творчість має неминуще значення. Нову філософію, починаючи з епохи Відродження, неотомізм розглядає як безперервного ланцюга відхилень, помилок і оман, тому ставить завдання відродження духу середньовічної філософії. На цьому шляху представники неотомізму бачать подолання хаосу сучасного життя, набуття ясності, відродження духовних цінностей.
Неотомізм прагне відродити і зберегти традиційні для християнства цінності, такі як особистість, сім'я, церковна громада, професійний обов'язок, батьківщина, держава. Відкидаючи індивідуалізм і колективізм як однаково хибні крайності, неотомістска філософія розробляє поняття солідаризму. Солідаризм передбачає знаходження механізмів узгодження інтересів суспільства й особистості, інтересів різних класів і соціальних груп. Солідаризм обгрунтовується християнським принципом любові до ближнього.
Найбільшими центрами з розробки та пропаганді неотомізму являются Академія Св. Томи у Ватикані, Паризький католицький інститут, Католицький університет у Мілані, Вищий інститут філософії при Лу-віденському університеті (Бельгія), Інституту в Пуллахе (поблизу Мюнхена) та інші.

68.Проблема розуміння в Герменевтиці
Герменевтика – мистецтво і теорія тлумачення текстів. Мистецтво розуміти чужу індивідуальність. Для того, щоб зрозуміти якийсь текст, треба відчути внутрішній світ автора, зрозуміти причини, мотиви написання цього твору, що спонукало його до написання цього тексту? Проблема розуміння цілого через частинне і навпаки. Чим більше я розумію твір, тим більше я розумію автора ів навпаки. Герменевтика (від грецького – роз’яснюю) – це мистецтво і теорія тлумачення, яка має за мету виявити суть тексту, виходячи з його об’єктивних (значення слів та їх історично обумовлені варіації) та суб’єктивних (наміри авторів) основ.
Герменевтика виникає в період еллінізма в зв’язку з інтерпретацією та дослідженням класичних текстів (Гомера) та розвивається у період середньовіччя і епоху Відродження. в рамках розтлумачення священного писання.
В XIX ст. починається розвиток так званого “вільної” герменевтики, тобто не обмежений предметом, межею зміст тексту. Основоположником став Шлейєрмахер.
У Дільтея герменевтика перетворюється в специфічний метод наук про духа.
У XX ст. герменевтика поступово оформлюється в одну з основних методологічних процедур філософії. Герменевтика набуває функції онтології.
У рамках Франкфуртської школи (Ю.Хабермас та ін.) Г. як “критика ідеології” повинна розкрити на аналізі мови “засіб панування та соціальної влади”, сприяючи “виправданню відношень організованого насильства”. У Хабермаса, Лоренца та ін. Г. виступає одним із засобів консоліда-ції різних течій сучасної буржіазної філософ: Г. покликана вже не стільки “зрозуміти”, скільки вкласти у нього нові “інтерпретації”.
Заперечуючи філософію герменев-тики, марксизм-ленінізм вважає, що окремі герменевтичні процедури можуть бути використані в історич-них, юридичних та інших науках, які мають діло з аналізом об’єктивірова-них наслідком свідомості діяльності людей.

Філософія Постмодернізму

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.
Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну»
Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.
Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Риси постмодернізму:\
-культ незалежної особистості;
-бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
-використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
-зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді;
-суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
-сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
-як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;
-іронічність та пародійність.
Постмодернізм став провідником нового постіндустріального суспільства, що змінило чи, принаймні, змінює на Заході традиційне буржуазне індустріальне суспільство. У цьому новому суспільстві самим цінним товаром стає інформація, а колишні економічні і політичні цінності - влада, гроші, обмін, виробництво - стали піддаватися реконструкції.