Відповідальність у міжнародному космічному праві.

Згідно з Договором про космос 1967 р., держави несуть між­народну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, незалежно від того, чи здійснюється вона урядовими органами або неурядовими юридич­ними особами. Діяльність неурядових юридичних осіб у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, має здійснюватися з дозволу і під постійним наглядом відповідної держави. У випадку діяльності в космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, міжнародної організації, відповідальність за виконання Договору про космос несуть, разом з міжнародною організацією, також і держа­ви, що беруть у ній участь. Держава, що здійснює або організує запуск об'єкта в космос, а також кожна держава, з території або установок якої здійснюється запуск об'єкта, несе міжнародну відповідальність за шкоду, завдану такими об'єктами або їх складовими частинами на Землі, у повітряному або космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, іншій державі,її фізичним або юридичним особам.

Згідно з Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану кос­мічними об'єктами 1972 р., термін «шкода» означає позбавлення життя, тілесне пошкодження або інше пошкодження здоров'я; або знищення чи пошкодження майна держави, або фізичних чи юридичних осіб або майна міжнародних міжурядових організацій. Запускаюча держава несе абсолютну відповідальність з виплати компенсації за шкоду, завдану її космічним об'єктом на поверхні Землі або повітряному судну в польоті. Якщо в будь-якому місці, окрім поверхні Землі, космічному об'єкту однієї запускаючої держави або особам чи майну на борту такого кос­мічного об'єкта завдано шкоди космічним об'єктом іншої запускаючої держави, то остання несе відповідальність тільки у випадку,коли шкоду завдано з її вини або з вини осіб, за яких вона відповідає. Конвенція про відповідальність передбачає також солідарну відповідальність кількох держав. Запускаюча держава може вимагати звільнення від абсолютної відповідальності, якщо вона доведе, що шкода стала повністю або частково результатом грубої недбалості або дій чи бездіяльності, вчинених з наміром завдати шкоди, з боку держави-позивача або фізичних чи юридичних осіб, яких вона представляє.

 

Поняття і система міжнародного екологічного права. Джерела міжнародного екологічного права.

Міжнародне екологічне право - галузь міжнародного права, прин­ципи і норми якої регулюють відносини між його суб'єктами в сфері охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів. Правове регулювання міжнародного екологічного права спрямоване на обмеження шкідливого антропогенного впливу на навколишнє середовище, забезпечення стійкого розвитку людства шля­хом встановлення раціонального використання природних ресурсів, а також охорону та збереження унікальних природних, історичних та інших пам'яток, створених людиною (заповідників, резервацій та ін.).

Природні об'єкти, які входять у сферу регулювання міжнародного екологічного права, як правило, знаходяться поза межами юрисдикції окремих держав. На думку В.Г. Буткевича, до таких об'єктів можна віднести: 1) об'єкти універсального, спільного користування - Світовий океан, відкрите море і морське дно за межами континентального шель­фу, Антарктику, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла тощо; 2) багатонаціональні об'єкти (водні ресурси, мігруючі види тварин та пта­хів тощо); 3) взаємні об'єкти - такі об'єкти, що спільно належать сусіднім державам (міжнародні річки, певні види флори і фауни та ін.).

Важливими джерелами міжнародного екологічного права є бага­тосторонні міжнародні договори, спрямовані на охорону певних ви­дів навколишнього середовища або на обмеження певної діяльності, що впливає на навколишнє середовище та двосторонні угоди.

У міжнародному екологічному праві досить велике значення ма­ють норми «м'якого права» (договори загального характеру, рамочні конвенції, резолюції міжнародних організацій). Найважливішими серед них є: 1) Стокгольмська декларація з навколишнього середовища 1972 р. (прийнята на Конференції ООН з проблем навколишнього середовища людини в 1972 р.); 2) Всесвітня хартія природи (ухвалена Генеральною Асамблеєю в 1982 р.); 3) Порядок денний на XXI століття (прийнята Кон­ференцією ООН з навколишнього середовища та розвитку в 1992 р,); 4) Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (прийнята Конференцією ООН з навколишнього середовища та роз­витку в 1992р.); 5) Йоганнесбурзька декларація по сталий розвиток (при­йнята в ході Всесвітньої зустрічі на вищому рівні зі сталого розвитку у2002 р.) тощо.

Важливе місце серед джерел галузі належить звичаям. Одною з норм звичаєвого права є правило, згідно з яким держави при викорис­танні національних природних ресурсів не повинні завдавати шкоди території і законним інтересам інших держав. Статус звичаєвих норм також можуть набувати правила, що містяться у резолюціях міжнаодних організацій та конференцій.

 

Класифікація принципів міжнародного екологічного права.

Спеціальні (галузеві) принципи міжнародного права навколишнього середовища найбільш повно зафіксовані у Стокгольмській декларації з навколишнього середовища (26 принципів) і Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (27 принципів). Вони також відображені у Всесвітній хартії природи та інших актах міжнародного права навколишнього середовища.

До цих принципів, зокрема, належать: 1)- суверенне право держав розробляти свої природні ресурси і їх відповідальність у рамках національної юрисдикції не заподіювати шкоди навколишньому середовищу інших держав; 2)- міжнародного співробітництва держав у сфері охорони довкілля на основі рівноправ’я; 3)- попередження забруднення морів та заподіяння шкоди навколишньому середовищу; 4)- право людини на сприятливі умови життя в навколишньому середовищі, її відповідальності за охорону і поліпшення навколишнього середовища на благо теперішнього і майбутніх поколінь; 5)- суверенітет держав над власними природними ресурсами та їх раціональне використання; 6)- стабільний розвиток, що передбачає екологізацію економічного і соціального розвитку; 7)- екологічна безпека держав на засадах взаємного співробітництва; 8)- перестороги в екологічній діяльності; 8)- екологічне співробітництво держав на засадах рівноправності; 9)- скоординований підхід до планування й управління в галузі охорони навколишнього середовища; 10)- ефективна і динамічна роль міжнародних організацій у галузі охорони і поліпшення навколишнього середовища; 11) - наукова обгрунтованість екологічних заходів; 12) - контроль за додержанням узгоджених між державами екологічних вимог; 13) -доступ громадськості до екологічної інформації й розв’язання екологічних проблем; 14) - поширення екологічної інформації та відповідних знань серед населення; 15) - відшкодування шкоди, завданої довкіллю, зокрема на засадах “забруднювач платить”; 16) - мирне врегулювання екологічних спорів між суб’єктами міжнародного права навколишнього середовища; 17) - міжнародна відповідальність за екологічні правопорушення.

У Заключному акті наради по співробітництву в Європі охорона навколишнього середовища на благо теперішнього і майбутніх поколінь розглядається як одне із завдань держави по забезпеченню добробуту народу і економічного розвитку. Цей обов’язок держав закріплений також у резолюції “Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього і майбутнього поколінь”, прийнятій 35-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН. Подальший розвиток принципи міжнародного права навколишнього середовища одержали в Декларації з навколишнього середовища і розвитку, прийнятій на конференції ООН у Ріо-де-Жанейро в 1992 році.