З. Література практичного призначення

1. В пізніші часи нас не цікавитиме література, якої призначення суто практичне. Але для початкової доби літературного розвитку нас цікавить кожний рядок та кожне слово. У них, у кожному разі, утримано певні рештки стилістичного вміння наших предків. До того межі між красною літературою та літературою практичною були в старовину зовсім інші, аніж тепер, і не можна бути наперед певним, що писане для практичного вжитку не матиме рис стилістичної витончености. Напр., алітерації зустрічаємо в старовинних осько-умбрських написах або в старофрізьких законах. Ми лише коротко переглянемо головні пам’ятки, що їх можна залучити до цієї групи.

2. Безумовно, належать сюди релігійні тексти: молитви, цілі богослужби тощо. Літургічні, богослужбові твори мали всі ознаки, красної літератури: це була витончена релігійна поезія. Ориґінальні твори, що постали на Київському ґрунті є, щоправда, наслідуванням грецьких зразків (в перекладах), але наслідуванням почасти надзвичайно вдалим. Сюди належать, поперше, молитви. Молитву св. князя Володимира вставлено в „Похвалу“ йому. Залишилося ще дві молитви, що їх приписується св. Феодосієві, ледве чи з повним правом, але належність їх до старої літератури безсумнівна. Одна молитва (чи молитви) є в збірці творів Володимира Мономаха. Кілька молитов є в проповідях. В Печерському манастирі жив чернець Григорій, автор „канонів“ святим. На жаль, не цілком певно, чи йому наложать ті канони, що ми їх можемо вважати за найдавніші: канони та богослужби св. кн. Володимирові, св. Феодосієві Печерському, канони та служби на перенесення мощів Бориса та Гліба, св. Миколи. Митрополитові Іванові І (болгарин або грек — початок 11 ст.) приписувано службу Борисові та Глібові. В Печерському Патерику є похвала св. Феодосієві, писана скоро по р. 1096 (згадано напад половців), ця „Похвала“ почасти в стилі проповіді, почасти — молитви. „Похвали“ маємо і в літописному оповіданні про забиття св. Бориса та Гліба та в „Сказанні“ про них. /131/

Поскільки ці твори видано (а досліджено їх з літературного погляду здебільша досить поверхово), можемо судити про їх літературні властивості: автори їх, щоправда, майже виключно користуються цитатами з старої богослужбової та житійної літератури; мова тримається дуже близько церковнослов’янських норм, вона дуже ритмізована, наслідуючи акафісти, іноді навіть із співзвуччями: Борис та Гліб —

даета ицЂленье:

хромымъ ходити,

слЂпымъ прозрЂнье,

болящимъ цЂлбы,

окованнымъ разрЂшенье,

темницамъ отверзенье,

печальнымъ утЂху,

напастнымъ избавленье...

Феодосій:

апостолъ и проповЂдникъ,

сый намъ пастырь и учитель,

сый намъ вождь и правитель,

сый намъ стЂна и огражденіе,

похвала наша великая й дръзновеніе...

Численні гарні образи, здається, всі запозичені — Бог, Христос — сонце; благодать — соняшне світло або ріка; святі — зорі, струмки, пастирі духовного стада, робітники у винограднику Божому тощо. Не зважаючи на цей „цитатний“ характер молитов, бачимо в них чимале композиційне та мовне вміння їх авторів.

3. Менше літературне значення мають „послання“ грецьких ієрархів: митрополита Леона (до 1004 р., твір сумнівний), Георгія (вмер 1072 р.), Іоана II (коло 1089 р.), митр. Никифора (1104-1120) проти „латини“. Це майже самі сухі „каталоги“ розходжень між православною та католицькою церквами, до того розходжень здебільша дуже дрібних та неважливих. Розуміється, ці твори, писані, мабуть, по-грецьки та перекладені на церковнослов’янську мову, ніяк не свідчать про „формальний“ характер київського християнства, а радше про підупад грецької богословської науки!

4. Далеко цікавіший лист митр. Никифора до князя Володимира Мономаха. Крім короткої похвали князеві, лист подає прозорий виклад тодішньої психологічної науки (античного походження). Душа має три головні сили — розум, пристрасті та /132/ полю. Як князь, сидячи на престолі, править країною через слуг своїх, так і душа править тілом через п’ять зислів — зір, слух, смак, нюх, дотик. Безпосереднє практичне завдання листа було мабуть, виправдати ієрархію або осіб, що їх митрополит протеґував, від якихось нападів, бо лист далі зокрема зупиняється на непевності слуху як джерела пізнання та каже, що через слух князя „входить у нього стріла“ „на шкоду душі“, та прохає пробачення покараним. В кожному разі, ясність викладу та добрі образи абстрактних думок свідчать про літературне вміння і автора і перекладача *.

*) Праці ієрархів можливо й писані або щонайменше перекладені та стилізовані за візантійською традицією їхніми секретарями, які в кожному разі були слов’янами. Тому ледве чи маємо право вважати ці твори цілком чужими нашій літературі. Лише їх автори часто не ті грецькі ієрархи, іменами яких вони підписані, а якісь анонімні місцеві „книжники“.

5. До ориґінальної літератури належать і перші спроби історичних творів про світову історію. Хроніки перекладені не задовольняли. Вже в 11 ст. складено якийсь „хронограф“, себто нарис всесвітньої історії, головне за Амартолом (див. Екскурс I. Г. а) з доповненнями з інших джерел, в тому числі про руську історію (т. зв. „Хронограф за великим викладом“). Він не зберігся, але рештки його ввійшли в пізніші пам’ятки. Літописець ужив (під р. 1114) якогось хронографа, де хроніка Амартола була сполучена з хронікою Малали. Цю компілятивну історичну працю провадили далі і в наступні віки.

Не мають суто літературного значення пам’ятки законодавчі. Це — „Руська Правда“, збірка законів Ярослава і його наступників, та церковні „устави“ Володимира та Ярослава (перший не цілком, другий зовсім не певний). Цікава для історика літератури „Руська Правда“ головне своєю мовою, майже чистою східньослов’янською, без елементів церковної мови, надзвичайно проста та прозора будова речень, а також своєрідний словник — багато слів, певне значення яких уже забуте, та про зміст яких ведуться наукові дискусії. „Руська Правда“ належить до пам’яток, що їх мовою можна вимірити наближення інших пам’яток до народної мови. Культурно-історичне значення юридичних пам’яток, розуміється, велике.

II. ДОБА ОРНАМЕНТАЛЬНОГО СТИЛЮ

А. Характеристика

1. Доба літературного розвитку, що починається в перші десятиліття 12-го в., має куди виразніше обличчя, ніж перший вік київської літератури. Київ усе ще стоїть на чолі літературного руху, але поруч нього та старого Новгорода з’являються інші політичні, а пізніше й культурні центри. Не зважаючи на занепад та руїну Києва та на заникнення самої думки про велику Київську державу, література ще довго черпає з джерел київської традиції. Пересунення центру політичного тяжіння з одного боку на північний схід у Суздаль, а з другого на захід у Галич не є, одначе, підставою починати з цього нову добу літературного розвитку. Далеко важливіша є зміна літературного стилю та висловлених у літературі ідеологій.

2. Стиль 12-го ст. втратив багато основних рис стилю 11-го ст., що можна було б схарактеризувати й „неґативно“ через утрату рис стилю 11 віку. Але до багатьох рис стилю 11- го віку можемо вказати в літературі 12 ст. і нові риси. Одностайна монументальність творів 11-го ст. замінюється різноманітністю орнаментальних прикрас кожного твору, прикрас, що іноді зовсім закривають провідну думку, тенденцію, змінюють характер твору. Та іноді твір навіть не має такого тематичного осередку. Бо й самий зміст не є вже таким одностайним, яким він здебільшого був у творах найстарішої доби: автори охоче збирають старий матеріял та використовують його як прикраси нового твору (збірка прислів’їв в „Молениї“ Данила, різні згадки про старих князів та наслідування Бояна в „Слові о полку Ігореві“). Або провідна думка не просто розвивається в творі, але проходить через численні окремі мотиви (пор. зокрема „Печерський Патерик“ або „Слово о полку Ігореві“). Письменник навіть іноді всю будову твору робить „мозаїчною“, весь час працює з матеріялом зовсім різних шарів, як автор „Слова о полку Ігореві“, в якого сучасна йому дійсність чергується то з спогадами про літературну старовину (Боян), то з спогадами про старовину історичну, або автор Київського та Галицько-волинського літописів, в яких /134/ за викладом подій почувається трохи не на кожному кроці літературна традиція. Цікаво, що зміни теми, відхилення від головної теми тут уже не роблять враження безпорадности, як у письменників 11-го віку: читач почуває, що ця заплутаність, складність будови з збоченнями та ухилами, належить до єства стилю до тієї складної тканини. подібної до многобарвного килиму, якою є тепер структура літературного твору.

3. Змінює простоту будови творів та обставина, що їх світогляд має основну рису всякого „середньовіччя“ (в тому числі візантійського): погляд на світ є послідовно „символічний“, усяка дійсність є разом знаком чогось іншого, вищого, безпосередньо в дійсності не даного або нам неприступного. Належачи до єства власне всякого, навіть „найреалістичнішого“ мистецтва, символіка дістає в певні моменти розвитку надзвичайне значення (також у барокку і в романтиці), а саме в зв’язку з світоглядом часу, що не хоче обмежуватися лише на пізнанні безпосередньо даного, а шукає за ним або „під ним“ іншого, глибшого, міцнішого „дійсного буття“. Символічний світогляд є безумовно загальною підставою літератури 12-13 в. Це вело до розвитку „символічного стилю“.

Прості порівняння замінюються тепер розвиненими символічними картинами: битва — це пир або весілля, весна — символ воскресіння. Навіть Іларіон, у стилі якого символіка вже грає деяку ролю, здається, досить примітивним, коли порівняємо його численні, але в основі прості порівняння з символічними образами, напр., Кирила Турівського. Дійсність часто вже не змальовується, а на неї лише „натякають“ різні інші образи. Символіка не лише засіб, а до певної міри самоціль.

4. Так само самоціллю зробилася і вся стилістика взагалі, вона не лише служить змістові, а має самостійну вартість: досить порівняти твори Іларіона, з винятково численними для 11-го століття прикрасами, та Кирила Турівського, у якого іноді прикраси розростаються в величезну будову, що за нею принаймні на певний час, забувається безпосередній зміст твору; досить пригадати історичну „орнаментацію“ „Слова о полку Ігореві“, за якою забувається мета того „золотого слова“ Святославового, з яким ці історичні прикраси сполучені; „Молениє“ Данила взагалі є не що інше, як гра стилістичними прикрасами без якоїсь „ділової“ мети щось конкретне розповісти (без „комунікаційної“ функції).

Що стиль є самоціль, це найбільше видно з певного „здрібніння“ тематики творів 12-13 ст. Вся стилістична розкіш „Слова о полку Ігореві“ має на меті прославлення зовсім другорядної /135/ та невдалої виправи дрібних князів; літописи філігранно розроблюють описи дрібних та щоденних подій і т. д. Підстава для цього — не лише „здрібніння“ самої політики, самих подій, а також — перевага орнаменту над ідеєю та змістом твору.

На лише накупчення прикрас характеристичне для стилю 12-13 ст. Таке накупчення прикрас, що були відомі й раніше, є, напр., розвиток алітерації в „Слові о полку Ігореві“, накупчення порівнянь у Кирила Турівського або широкі малюнки світу демонів в „Патерику“, тоді як „житіє“ Феодосія лише коротко згадувало про „спокуси“ Феодосія. Маємо характеристичні нові прикраси — невмірковані перебільшення, гіперболи. Серед епітетів можна назвати певні категорії, що стають улюбленими. Якщо про постійні епітети, що нагадують народну поезію, можна з певністю говорити лише в „Слові о полку Ігореві“, то знаходимо в різних інших творах того часу багато улюблених епітетів, що серед них найтиповішим для духу часу є слово „золотий“. Синтаксична будова, складна та іноді заплутана, теж належить до нових стилістичних прикрас. Здається, почали високо цінити і ориґінальність творів, стилістично нове та незвичайне в них.

5. Впадають у вічі й риси ідеологічного розвитку. Поперше, чимала зміна християнського ідеалу. Тепер зустрічаємо ідеологію, яку можна назвати послідовно „аскетичною“. Але аскетична ідеологія йде поруч помітного присилення світу, зі збільшенням його принад. В „Печерському патерику“ бачимо, як хвилі світу заливають навіть Печерський манастир. Аскетика перетворюється з боротьби тихої, захованої в глибині печер, у послідовну війну всьому оточенню, навіть ближчому оточенню ченців у манастирі. Для нас важлива не лише зміна об’єктивного стану речей, а зміна того літературного освітлення, якого надається постійним елементам чернечого життя. Про аскетичні чини в літературі 11-го ст. довідувалися головним чином з повісти про Ісакія, але в ній аскетичні чини змальовано з метою перестерегти від надмірної аскези. Тепер же аскезу змальовують як найвищий ідеал. Замість християнського оптимізму перших часів християнізації зустрічаємо песимістичні суди про життя, аж до жахливого уявлення Серапіона про землю, яка хоче струсити з себе весь заплямлений гріхом рід людський.

Дуже цікаво, що певний матеріяльний занепад зовсім не завадив „світові“ залишитися самосвідомим та навіть зарозумілим. Важлива риса ідеології цього часу — самосвідомість світу. Літературна дійсність зовсім не завжди відповідає об’єктивному станові речей. Замість Київської держави европейського /136/ значення маємо в 12-му віці кілька дрібних та навіть мініятюрних князівств, які починають утрачати значення навіть у межах східньої Европи (крім Галицько-Волинського князівства, яке, одначе, не могло мати вже київських претенсій на панування над північчю та північним сходом), в справи яких починають дуже активно втручатися навіть номади-половці. Але література описує далеко більше розкоші, блиску, „золота“, аніж література попереднього століття. „Світ“ не зробився могутнішим навіть у порівнянні а церквою. В певних межах він помітно християнізувався (право). Але він сам себе почуває великою мірою самостійнішим та вищим, а церква почуває його небезпечнішим та загрозливішим, ніж давніше. Найскорше можна цю зміну ідеологічних настроїв зхарактеризувати, як порушення тієї гармонії між „світом“ та церквою, яка в 11-му в. не стільки існувала, скільки здавалася постулатом, на здійснення якого є багато надій. Це порушення гармонії підвищило самовпевненність обох сторін, на боці „духовному“ зріс відпір проти світу, на боці світу — байдужість до ідеалів християнства.

6. Можна вважати, що цей літературний (а почасти й ідеологічний) розвиток є збільшенням, присиленням тих впливів Візантії, які діяли ще в 11-му віці. До певної міри це так: в 11-му віці літературний вплив Візантії обмежувався лише на певні елементи, протягом 11-го в. він зріс, а в 13-ому та 13-му вв. прийшли нові візантійські літературні та культурні впливи. Література 12-го в. зростала на основі того самого візантійського матеріялу, що й література 11-го в., але опанувала його ліпше, наслідувала вміліше. Але важливо є те, що візантійський вплив підтримував тепер ті суттєві зміни стилю, а почасти й ідеології, про які ми говорили вище.

Б. Проповідництво

1. На жаль, порівнюючи з перекладними проповідями, великими кількістю та обсягом, ориґінальні 12-13 вв. творять лише незначну групу. Це здебільша проповіді пишного стилю. Кілька анонімних проповідей з певною ймовірністю можемо віднести до 12 ст. Але маємо також проповіді авторів, відомих нам на імена та схарактеризованих своїми творами як літературні індивідуальности.

2. Найталановитішим проповідником, а може й найбільшим письменником старої літератури можна назвати Кирила Турівського, що був єпископом м. Турова в другій половині 12 ст. Він /137/ походив з заможної родини столиці невеликого Турівського князівства, м. Турова. Народився, мабуть, десь 1130-40 рр. * Його „Житіє“ підкреслює його богословську освіту (недавно доведено, що він користався грецькими творами в ориґіналах) та його аскетизм. Вступивши в молодих роках до манастиря, Кирило вже тоді уславився як письменник. На бажання князя та „людей“ Турівських Кирила висвячено на єпископа. До цього часу належать деякі його твори, м. ін. утрачені листи до князя Андрія Боголюбського, проповіді, молитви та богослужбові твори. Кирилові проповіді зустрічаємо в збірниках поруч проповідей великих проповідників грецької церкви.

3. Вісім проповідей, що напевне належать Кирилові, присвячені недільним святам восьми тижнів коло Великодня, починаючи з „вербної неділі“. Описуючи врочистий вхід Христа в Єрусалим, Кирило закликає слухачів приготуватися до духовної зустрічі Христа. Вхід Господній до Єрусалиму символічно витлумачено як духовне прийняття Христа до „світлиці душі“. — Проповідь на „анти-пасху“ (Хомина неділя) сполучає широке порівняння весни в природі та Великодня з розмовою апостола Хоми з Христом. Дальша проповідь починається з зворушливого „плачу“ Богородиці коло хреста, На допомогу їй приходить Йосип Ариматейський. якому вдається випросити в Пілата тіло Христове і поховати його теж з „плачем“ над тілом Христа. Далі оповідається про мироносиць, до яких звертається з промовою янгол. Закінчує „Слово“ похвала-акафист Йосипові. Дальше „Слово“ оповідає про зцілення „розслабленого“ в купелі Силоамській. Оповідання ведеться в формі діялогічній — Христос розмовляє з немічним, а той з „книжниками“. Інші проповіді, також спираючися на євангельські оповідання, подають їх символічне витовмачення, скупчуючи увагу головно на церковній науці про Христа, на „христології“. Останнє „Слово“ Кирила присвячене протиаріянському соборові, себто теж христології. Отців собору порівняно з вояками. Закінчує проповідь довга похвала-акафист отцям собору.

 

 

*) Походячи з Турова, що лежить на українсько-білоруській межі, вихованням та стилем своїх творів Кирило, безумовно, належить Києву. Одначе білоруси мають підстави вважати його за свого старого письменника. Де виголошено його проповіді, невідомо.

Вже давно звернено увагу на те, що загальні думки проповідей Кирила нагадують думки деяких, клясичних зразків грецької проповіді. Недавно доведено, що проповіді Кирила складені за грецькими зразками. Для кожної з своїх перших 7-ми проповідей /138/ Кирило вибрав здебільшого по дві-три грецькі проповіді (перекладені), з яких він бере провідні думки, іноді й головні образи Для останньої проповіді (собор святих отців) він користався в ориґіналі якимсь грецьким історичним твором. Але Кирило не обмежився на ролі простого компілятора, своє завдання він, очевидно, бачив в літературній обробці матеріялу. Він поширює або скорочує свої взірці, сполучує їх в органічну цілість та прикрашує думки грецької проповіді такими реторичними прикрасами, що ліпше промовляють до розуму та серця його слухачів. Якщо встановлення неориґінальности проповідей Кирила зменшує наш інтерес до нього як богослова, то воно ще збільшує його цікавість для нас як письменника та оратора, бо він вступає в мистецьке змагання з своїми великими попередниками, та, — треба визнати, — виходить із свого важкого завдання переможцем. Не дурно його проповіді знаходили в збірниках (таких, як „Торжественник“) місце протягом століть поруч найліпших зразків святоотецького ораторського мистецтва. Треба ближче придивитися до літературного стилю Кирила.

4. Ми вже звертали увагу на „ символічний “ характер проповідей Кирила. Їх побудовано на витовмаченні символічного значення релігійних образів. Напр., Великдень, воскресення, є для нього весна:

Нині небеса освітилися, скинули темні хмари, як покривало, та світлим повітрям славу Господню возвіщають, —

мовлю не про ці видимі небеса, але про духовні, про апостолів, що... пізнали Господа та всю тугу забули,... Святим духом овіяні, воскресення Христове ясно проповідують.

Нині сонце, красуючися, на височінь піднімається та, радуючись, землю огріває,

бо сонце правди, Христос, з труни зійшло і рятує усіх, хто в нього вірує...

...............

Нині весна красується, оживляючи природу земну, і буйні вітри, тихо віючи, плоди умножують, і земля, насіння живлячи, зелену траву породжує, —

весна це красна віра Христова, яка через хрищення оновлює людську природу; буйні вітри — гріхотворні помисли, що через покаяння перемінилися на доброчини та живлять /139/ душекорисні плоди; а земля нашого єства, що прийняла слово Боже, як сім’я,... породжує дух спасіння.

Нині новонароджені ягнята та телята, хутко бігаючи, скачуть та, скоро до матерів повернувшися, веселяться, також і чабани, на сопілках граючи, з радістю Христа славлять:

 

ягнятами зву лагідних людей серед поган, а телятами — ідоложерців невірних країн,... що, до святої церкви обернувшись, молоко науки ссуть, а вчителі Христового стада... Христа Бога славлять.

Нині дерева паростки випускають, і квіти запашні процвітають, і ось уже сади солодкі запахи видають, і хлібороби, з надією працюючи, плододавця Христа призивають, —

бо раніше ми були, як лісні дерева, що не мають плодів, а нині прищепилася Христова віра до нашого невір’я, та... райського нового буття... чекаємо, також і архиєреї та ігумени, працюючи для церкви, нагороди від Христа чекають.

Або:

Нині трудолюбива бджола, подібна до ченців, показує свою мудрість і дивує всіх; бо як ті ченці, живучи в пустинях, самі себе прогодовують та дивують янголів і людей, так і вони (бджоли), на квіти вилітаючи, готують медовії щільники та постачають людям солодке, а церкві потрібне.

Нині всі красноголосні птиці церковних хорів, гнізда будуючи, веселяться, себто церковні чини: єпископи та ігумени, попи та диякони і дяки, кожний свою пісню співаючи, славлять Господа.

Кирило порівнює священиків, архиєреїв, „усіх церковних вчителів“ з архітектами; Петра та Іоана біля гробу Христового — із Старим та Новим Завітом; Христа після воскресення — з чабаном, який після сну бачить, що його отара розійшлася в різні боки, та збирає її, або з батьком, який прийшов додому з далекої подорожі та якого з радістю зустрічає жінка та діти. Поруч широко розвинених порівнянь зустрічаємо короткі, майже натяки.

5. Улюблений композиційний засіб Кирила є „ драматизація “ викладу; він змушує учасників подій євангельської історії виголошувати промови, вести розмови один з одним. Вимагаючи чималого ораторського вміння від проповідника, такі проповіді, розуміється, були живіші та емоційно вразливіші. /140/

До найліпших зразків „драматизації“ в проповідях Кирила належать зворушливі „плачі“ Богоматері коло хреста або Йосипа Ариматейського над гробом Христовим:

„Все створення співчуває мені, сину, бачачи, як Тебе забито несправедливо! Горе мені, дитино моя, світе і творче створення! Що мені зараз оплакувати: чи осміяння Твоє? чи поличники? чи вдари по плечах? чи обпльовування Твого святого лиця? — що Ти їх прийняв від беззаконних за (Твоє) добро. — Горе мені! Тебе неповинного, знечещено, та Ти на хресті прийняв смерть!.. Небо вжахнулося, і земля здригнулася... Бачу Тебе, мила дитино, на хресті завислого, бездушного, без зору... І гірко поранена моя душа: хотіла б з Тобою разом умерти... Нині бачу Тебе як злодія, між двома розбійниками, мерця з пробитими списом ребрами... Не хочу жити, але хотіла б випередити Тебе в пеклі... Слухайте, небеса і море з землею, почуйте плач сліз моїх! Бо вже ваш Творець від священників смерть приймає, єдиний праведник за грішників та беззаконників умирає!.. Горе мені! Кого покличу до спільного плачу, і з ким виллю сліз моїх потоки? Усі Тебе залишили, родичі та приятелі... Де нині збір семидесяти учнів? де найвищі апостоли?.. Горе мені Ісусе!.. Як може стояти земля, бачити Тебе, висячого на хресті?.. Приходьте, подивітеся на таємницю Божого провидіння: як Того, хто все оживляє, самого забито проклятою смертю!“

Подібне й голосіння Йосипа Ариматейського над тілом Христа при похороні:

„Сонце незахідне, Христе, творче всього і Пане створіння! Як доторкнуся до найчистішого тіла Твого, якого не торкаються й небесні сили, що служать Тобі з страхом? Яким серпанком огорну Тебе, що огортаєш туманами землю та покриваєш небо хмарами?

Або які пахощі виллю на Твоє святе тіло, якому дари з пахощами приносили перські царі?..

Яких надгробних пісень заспіваю з нагоди Твоєї смерти,

Тобі, якому угорі невпинно серафими співають?“

Йосип звертається з промовою до Пілата, випрошуючи в нього тіло Христове; Христос розмовляє з невірним Хомою; янгол звертається до мироносиць. Форму розмови має проповідь про розслабленого. Христос питає його, як і в Євангелії, чи хоче він бути здоровим, той оповідає про свій стан: /141/

„Богові молюся, та Він не слухає мене, бо беззаконня мої перевищують мою голову;

Лікарям віддав увесь маєток, але допомоги не дістав;

Немає зілля, що могло б змінити Божу кару;

Знайомі мої нехтують мною, бо сморід мій позбавив мене усякої радости;

І ближні мої соромляться мене;

Чужий став я через своє страждання братам моїм;

Усі люди лають мене, і того, хто втішив би мене, не знаходжу“

Далі йде зображення стану хворого:

„Чи назву себе мертвим, — але мій шлунок бажає їжі, а язик сохне від спраги.

Чи подумаю, що я живий, — але не лише з ліжка не можу встати, але й посунутися не можу: ноги мої не ходять, а руками не лише працювати, але й обмацати себе не можу.

Я непохований мрець, як я гадаю:

ліжко се моя труна,

я мертвий між живими, та живий між мертвими,

бо я живлюся, як живий, а як мертвий, не працюю...

...............

Голод більше, ніж хвороба, гнітить мене:

бо якщо і страву дістану, не можу поклясти її в уста,

усіх молю, аби мене хто нагодував,

та мій бідний окрух поділяю з тими, що мене годують.

Стогну з сльозами, закатований болями немочі моєї, і ніхто не приходить відвідати мене.

Якщо рештки страв богобоязних людей до мене приносять, то хутко приходять служники Овечої купелі, та не так пси облизували струп Лазарів, як оці мою милостиню пожирають.

Не маю ані маєтка, щоб заплатити людині, що піклувалася б мною...,

Не маю людини, що не нехтуючи мною, служила б мені,...

..............

Не маю людини, що поклала б мене в купіль!“

На цю промову Христос відповідає також промовою, — вся священна історія є, мовляв, служба Божа людині: і створіння світу і вчоловічення Боже: /142/

„Чому мовиш: не маю людини“

Я для тебе став людиною, я щедрий та милостивий, і порушив обіту мого вчоловічення...

...............

Для тебе берло вищого царства залишив, та мандрую в нижньому, служачи:

я прийшов не для того, щоб мені служили, але щоб самому служити.

Для тебе я, безтілесний будучи, ввійшов у тіло, щоб усіх від душевної та тілесної недуги вилікувати.

Для тебе я, невидний янгольським силам, з’явився всім людям...

...............

... Я став людиною, щоб зробити людину Богом...

Хто інший вірніше служить тобі?

На працю для тебе я створив все створення.

Небо та земля тобі служать: те вогкістю, я ця плодами.

Для тебе сонце світлом та теплом служить, а місяць з зорями ніч освітлює.

Для тебе хмари дощем землю напоюють.

І земля всяке зілля з насінням та. дерева з плодами на службу тобі вирощує.

Для тебе ріки рибу носять, а пустині звірів годують.

А ти мовиш: не маю людини!

Хто ж є правдивішою людиною, ніж Я, бо не порушив Я обіту мого вчоловічення!“

Про зцілення розслабленого розмовляють між собою книжники... В іншій проповіді оздоровлений сліпонароджений вихваляє Христа, в дальшій проповіді янголи, пророки, святі розмовляють у небі про вознесення Христове.

Отже, цілий ряд проповідей „драматизовано“. Але якими б реторичними не були всі ці промови та розмови, вони вносять у проповіді людські, теплі, близькі слухачеві ноти.

6. Улюбленим стилістичним засобом Кирила є також розвинені антитези — протиставлення. Ця риса мови допомагає слухачам краще тримати зміст проповідей у пам’яті. Здебільшого це протиставлення людської та божеської природи в Христі; таке протиставлення ми вже зустрічали в митрополита Іларіона. Ось як розвиває те саме протиставлення Кирило: /143/

„Пан наш Ісус Христос розп’ятий як людина, —

але як Бог — сонце затьмарив, місяць зробив кривавим, і було темно по всій землі.

 

Як людина він крикнув та віддав дух, —

але як Бог струсив землю, і каміння розпалося.

 

Як земного царя стерегла його сторожа та лежав він запечатаний у могилі, —

але як Бог з янгольськими воїнами в твердині пекла бісовським силам наказував...“

Або в промові янгола до мироносиць:

„Тому він з небес зійшов і втілився і став людиною, —

щоб трухляве оновити і на небеса вивести.

................

Неповинний був, та його видано (на смерть), —

щоб запроданих гріхові від неволі дияволової визволити.

 

На тростині в губці він скуштував оцту з жовчю.

щоб затерти записи людських гріхів.

 

Списом пробито йому ребра,

щоб він відвернув полум’яну зброю, що забороняє людині вступ до раю.

 

Кров свою виточив з ребер,

та тим очистив тілесні плями й душу людську освятив.

 

Зв’язано його і тернами увінчано, —

щоб від кайданів диявольских людей звільнити та терня омани бісовської викоренити.

 

Сонце затьмарив і струсив землю і все створення плакати примусив, —

щоб пекельні комори зруйнувати (...та душі, що там перебували, на світло вивести і плач Єви на радість замінити).

 

В гробі покладено його, як мертвого,

щоб він від віків померлим життя дарував.

 

Камінням з печаткою його заперто, —

щоб він пекельні ворота та вереї дощенту розбив.

 

Для всіх видно стерегла, його сторожа, —

але невидно він зійшов до пекла та зв’язав сатану...“ /144/

Подібно збудована на протиставленнях похвала Йосипові Ариматейському, похвала воскресенню Христовому тощо. В наведених вище плачах, промовах, теж знайдемо чимало протиставлень.

І плачі, і промови, і антитези, як ми бачили, розпадаються на певні ритмічні одиниці, та, уважно читаючи проповіді Кирила, ми можемо навіть відчути той ораторський ритм, ті риторичні удари, на яких побудована його красна мова. Ще яскравіше виступає ця ритмічність мови в тих місцях, де накупчено паралелі, де з уст промовця виходять подібні одне до одного будовою та змістом речення. Наведемо приклад в ориґінальному тексті, бо переклад знищив би ритм. Великдень є —

„удивление на небеси,

и устрашение преисподнимъ,

и обновление твари,

и избавление миру,

разрушение адово,

и попрание смерти,

въскресение мертвымъ,

и погубление прелестныя власти діаволя,

спасенне же человЂческому роду

Христовымъ воскресениемъ,

обнищание ветхому закону,

і порабощение суботЂ,

обогащение Христовыя церкви,

воцарение недЂли...“

 

Або оповідання про милосердя Христове, який нас

 

„близъ къ себЂ приведе,

и всего человЂка здрава сътворивъ,

разслабленаго въстави,

хромыя убыстри,

прокаженныа очисти,

слукыя исправи,

глухіа и нЂмыа добрЂ слышаща и глаголивы сътвори,

сухорукыа укрЂпи,

бЂсы отъ человЂкъ прогна,

слЂпіа просвіти...“

Подібна ритміка зустрічається також у „похвалах“, зокрема, коли їх витримано в стилі акафистів, та навіть в нападах на „єретика“ Арія: /145/

„слыши, Аріе,

нечистива душе,

безглавный звЂрю,

окаянный человЂче,

новый Каине,

вторый Іюда,

плотяный дЂмоне...“

(і т. д. — усього 16 речень). Ритмізовані рядки іноді й римуються, мабуть, лише випадково (обхожу:: послужу і т. п.). Алітерацій немає.

Шукали в деяких рисах проповідей Кирила зв’язків з народною творчістю (фолкльором), але, здається, безпідставно. Так початок повісти про розслабленого:

„НеизмЂрна небесная высота,

не испытанна преисподняя глубина,

ниже свЂдомо Божіа смотреніа таинство“,

хоч і нагадує деякі формули народної поезії, а саме початок деяких варіянтів старини про Солов’я Будимировича, але є лише текстом з св. Письма.

В проповіді про „собор св. отців“ Кирило згадує „піснотворців“, що співають про військові подвиги, порівнює отців церкви з „воєводами“, а боротьбу проти Арія з битвою, але ледве чи це наслідування військового епосу. Радше можемо припускати впливи церковного красномовства на пізнішу народну поезію, ніж навпаки.

Мова Кирила проста та хоч не відходить значно від церковно-слов’янських норм, але користується словами, що є і в народній мові. Проте вся реторична будова його проповідей виходить з традиції „високого стилю“ грецької проповіді. Можна було б думати про „плачі“, як відгук голосінь народних, але вони походження літературного, під впливом апокрифічної „Євангелії Іякова“. Зустрічаємо сліди і інших апокрифів, — „Никодимової євангелії“; в згадці про „рукописання Адамове“ про „плач Єви“, вигнаної з раю, можемо бачити зв’язок з апокрифами „Життя Адамове“ та „Плач Єви“ тощо. Ритміка проповідей Кирила близька до ритміки церковних співів та молитов.

Але Кирило наближує образи, навіяні його взірцями, до рідної природи, до рідного життя. Так в порівнянні Великодня з весною, ідея якого позичена з проповіді Григорія Богослова, Кирило поширює, розроблює образи хлборобські, але зовсім викидає образи мореплавства, чужі більшості його слухачів. /146/

7. Якщо згадуємо проповіді, належність яких Кирилові сумнівна, то лише тому, що проповідницький стиль Кирила, можливо, не був пов’язаний виключно з традицією „високої“ проповіді. Серед сумнівних творів, приписуваних Кирилові, є прості проповіді, як напр., на Зелені свята, що в ній коротко та ясно оповідається про бажання Боже врятувати проповіддю грішників або про важливість церковної науки з таким дотепним закінченням:

„Коли б я щодня роздавав золото або срібло або мед чи вино, чи не приходили б ви самі непокликані та радили б іншим приходити? А нині роздаю слова Божі, що незмірно ліпші за золото та каміння дорогоцінне і солодші за мед та щільники...“

Можливо, що Кирило був автором цих проповідей, бо не треба думати, що всі проповіді того самого автора мусять бути однакові стилістично.

Хоч і не ориґінальні думками, проповіді Кирила мали чималий успіх у слов’янських літературах, попереходили вони і на Балкани та ввійшли в склад збірок високоавторитетних святоотцівських творів. Вони повходили і до пізніших друкованих збірок проповідей (17-18 ст.), призначених головне для читання. Петро Могила згадує Кирила як одного з визначних проповідників старої Руси, а Кирило Транквіліон Ставровецький навіть наслідує його в своїй „Учительній Євангелії“. Зустрічаємо в 17 в. наслідування його і в російській літературі.

8. Видатнішим мислителем, ніж великий поет-красномовець Кирило, був старший його сучасник Климент (Клим) Смолятич — чернець у Зарубі Київському *, якого 1146 р. висвячено на київського митрополита, без сумніву, завдяки його славі як проповідника та „філософа“, рівного якому за літописом „не бувало на Русі“. Висвячення митрополита без „благословення“ Царгородського патріярха викликало великі ускладнення, і тому аж до 1164 р. Климент був то митрополитом, то лише претендентом на митрополичу катедру. Знаємо, що Климент славився богословською освітою та був прихильником символічної інтерпретації Святого Письма (III. З). Але, на жаль, проповідей, що з певністю можемо приписати Климові, не маємо.

 

 

*) Припущення, що Клим білорус, з Смоленська — безпідставне: „Смолятич“ не визначає походження з Смоленська, а радше прізвище за професію (Смоляр) або за ім’ям батька (Смола).

Збереглася проповідь-по<