В. Стара народна словесність

1. Деякі згадки про стару народну словесність, що великою мірою ще не підпала під вплив християнства, знаходимо в найстарішому шарі літератури. На жаль, більшість цих згадок нічого не дає, крім доказу, шо той або той ґатунок народної поезії вже існував.

Немає сумніву, що слов’яни, зокрема східні, ще перед прийняттям християнства мали якісь співи та якусь музику, Але згадки про це лише скупі та сумнівні. В нечисленних згадках про „співців“ завжди мають на увазі співців епічних пісень, співців „придворних“, князівських або дружинних. Згадки східніх мандрівників (Ібн Фадлан) — непевні, бо дуже сумнівно, що саме слов’ян він описує як „русів“. Літопис, малюючи поганське життя слов’ян, а пізніше різні проповідники, згодують „ігранія і плясанія“ тощо, але всі вони нічого не говорять про пісні, крім Кирила Турівського, що говорить про „пісні бісовські“, та „Слова нікоєго Христолюбця“ (рукопис 14 ст. але твір, безумовно, старіший), де згадано „світські пісні“. Згадується музику чортів (оповідання про Ісаакія, див I. В, 3); музику при князівському дворі — (житіє Феодосія), іноді музику взагалі, але чи можна бути певним, Що в усіх цих випадках йде мова про слов’янську народну музику? Згадка про пекельну музику може бути позичена з візантійських зразків, двірська музика в Києві також могла бути візантійського походження. Не маємо майже ніяких конкретних відомостей про народну пісню аж до 16-17 ст., коли 1571 р. чеський учений Ян Благослав занотує пісню про Стефана Воєводу (але пісня ця, безумовно, /25/ є з крайнього західнього кордону української території), та 1626 року, коли Дзвоновський друкує пісню про Козака Плахту,

2. Дещо читаємо про обрядові пісні, яле передусім про такі, які хоч частково зв’язані а християнством. Це, насамперед, — колядки. Але, знову, згадки в проповідях та іншій літературі не говорять ясно про колядки-пісні, а лише про святкування Коляди. Перша ясніша згадка (1166) новгородського походження. Щоправда, в сучасних колядках багато прастарих елементів: згадки про Царгород, про викуп обложеного міста, про „рубання міста“ (літописний хан половецький Боняк збирався „рубати“ Київські „Золоті ворота“). Зустрічаємо старі слова, як паволоки (шовки) та жуковини (каблучки) тощо. Але все це майже не виводить нас поза межі визнання лише факту, що якісь (але чи подібні до сучасних?) „колядки“ існували вже в перших десятиліттях після прийняття християнства, та мабуть, мали в собі дохристиянські елементи, Ще менше даних про „русалії“: згадано їх в уривку проповіді „о карах Божиїх“, яку вставлено в літопис під р. 1068, але і тут мова йде про святкування „русалій“, а не про пісні при цьому святкуванні, Літопис 13 ст. згадує „купалії“, яле дуже загально. — Можна бачити натяк на весільні пісні в листі Володимира Мономаха (кінець 11 ст.), який хоче з вдовою свого сина „поплакати“ „замість пісень“ під час її „весілля та вінчання“ (див. I, Д, 4), але і тут ще можемо сумніватися, чи не йде тут мова про двірську музику візантійського походження. Сучасні звичаї та пісні українського люду, а також знайомі нам звичаї шляхетські 16-17 ст. свідчать про те, що багато елементів народних весільних звичаїв, були в старі часи власністю також і вищої верстви: і ті звичаї, що нагадують про захоплення нареченої силоміць, і словник весільних пісень (князь, бояри, дружина, меч, стріли тощо), дають основу для припущень, що сучасний весільний ритуал, разом із піснями почасти перейшов до народу від вищих верств старої князівської доби. Але нічого певного про весільні пісні Князівської доби на підставі сучасних пісень сказати не можна.

3. Випадково про одну форму обрядової старої поезії згадується багато, а саме про „плачі“; це власне не пісні, а ритмізовані голосіння над померлими. Але і тут свідчення досить скупі, а найліпші літературні наслідування плачів, маємо з півночі. Це звичайно — згадки літопису про те, що родина, дружина та народ „плакалися“ по смерті князя. Треба сказати, що і ці згадки не цілком переконливі, бо уважне дослідження показує, що вираз „плакатися“ — традиційна формула, якої літописці вживають, щоб змалювати загальний жаль за /26/ померлим. Так, оповідаючи про смерть Із’яслава Мстиславовича (1154), літописець згадує про плач „чорних клобуків“ (себто тюркського народу з Переяславського князівства), в оповіданні про смерть Володимира Васильковича 1288 р. серед тих, хто „плакався“ за князем, згадано німців та жидів — ледве чи чужинці виголошували над труною князя слов’янські „плачі“-голосіння. Згадки про те, що „всі люди“ плакалися над Олегом (який, може, помер у Скандінавії!), що Ольга „плакалася“ за своїм чоловіком, що син та внуки „плакалися“ над Ольгою, занесені до літопису (під рр. 912, 945, 969) пізніше, вже в християнську добу, Володимир Мономах хоче з удовою свого сина його „оплакати“; це вже трохи більш переконливе, хоч увесь твір Мономахів — твір літературний, повний образів: ця сама невістка Мономаха має „сісти, як голубка на сухому дереві“ тощо — чи можна це розуміти дослівно? „Плакатися“ іноді значить „взяти участь в похороні“ (1154). Інші згадки про „оплакування“ князів називають поруч цього „обичні пісні“, себто церковні похоронні співи. І, розуміється, „ліпші мужі Володимирські“, себто бояри, ледве чи виголошували над труною князя Володимира Васильковича „голосіння“, які всюди виголошують не чоловіки, а жінки.

Безумовним доказом існування народних „плачів“ є лише наслідування їх у старій літературі: „Сказаніе“ про забиття князів Бориса та Гліба вкладно в уста Борисові зворушливий плач над батьком Володимиром Великим, а Глібові подібний плач над долею забитого Бориса. За літописом князь Ярополк з дружиною „плачеться“ за вбитим князем Із’яславом 1078 р., мовлячи: „батьку, батьку мій! чи жив ти без печалі на цьому світі, стільки напастей прийнявши від народу та братів своїх?..“ Дядько Київського князя Із’яслава Мстиславовича (вмер 1154), Вячеслав Туровський „плачеться“ над ним: „сину! це було б моє місце, але що можемо зробити проти Бога?..“ „Ліпші мужі Володимирські“ „плачуться“ над Володимиром Васильковичем: „добре було б нам, пане, вмерти з тобою... тепер, пане, не можемо тебе вже бачити, вже наше сонце нам зайшло, і ми залишилися в нещасті“. В „Слові о полку Ігореві“ знаходимо згадки про „плач“ „руських жінок“: „Вже нам милих своїх чоловіків ані гадкою згадати, ані думою здумати, ані очима побачити...“; там саме згадано і плач матері втонулого кн. Ростислава на „темному березі“ (1093), згадано про цей „плач“ і в літописі. В „Слові“, нарешті є і славетний плач княгині Ярославни. Порівняння з народними кличами, записаними в 19 ст., показує, що деякі риси поетики „плачів“ залишилися протягом сторіч ті /27/ самі: згадки про втрачену любу людину (серед порівнянь знаходимо і досі порівняння померлого з сонцем), вислови бажання вмерти замість неї або разом з нею, згадки про все з померлим втрачене добро, перебільшене змальовування свого нещасливого стану. — Пізніші згадки про українські (або білоруські) плачі маємо в Менеція (1551), але наведені ним у латинському творі кілька речень, не зважаючи на його запевнення, не „руські“, а польські, та в латинському наслідуванні українського плачу Кльоновича (1584). Всі ці згадки доводять безперервність традиції старих плачів. В 19 ст. „плакали“ не лише над померлими, а й над рекрутами, над згорілою хатою тощо. Щось подібне, здається, було вже і в старі часи. В усякому разі літописець, згадуючи про те, як Володимир Великий наказав набирати дітей до шкіл, згадує і про те, що „матері ж дітей цих плакалися за ними... як за мертвими“ (988). Цікаво, що певні відгуки поезії плачів — звертання до померлих тощо — зустрічаємо і я проповідях або творах релігійного стилю: в проповідях Іларіона та Кирила Турівського (плач Богородиці), в Києво-Печерському Патерику (плач Петра-лікаря), в Галицькому літописі (1288), серед піднесених, писаних церковною мовою рядків. Це, до певної міри, робить сумнівним саме походження плачів. Плачі існували і в Візантії, то чи не прийшли нони до вжитку вищої київської верстви звідтіля, а потім розповсюдились і серед народу? Отже, ці винятково детальні відомості про старі плачі залишають місце сумнівам, чи ми тут дійсно маємо рештки суто- слов’янської старовини. До речі, „плачі“ знаходимо і в Біблії (Давид над Авесаломом та Йонатаном) та в апокрифах (плач Анни в „Євангелії Іякова“).

4. Можна встановити з певною ймовірністю теми старих епічних творів, (див. I. Ж та II. Д). Але про форму старого епосу не можемо сказати нічого певного. В ньому, ймовірно, сполучені були елементи слов’янські, скандінавські та візантійські — виділити ці елементи, щоб видобути рештки „доісторичні“ — нелегко. Тематика дохристиянської епохи почасти збереглася в сучасному народному епосі (Олег, Ольга), почасти в літописах (Рогніда, смерть Олега). В народному епосі часто зберігаються теми надзвичайної старовини. Так у „Слові о полку Ігореві“ згадуються Готські пісні про „час Бусів“. „Бус“ — це, мабуть, король Антів Бооз, якого перемогли ґоти в 4 ст. Отже переказ про Буса до часів „Слова“ дійшов за 900 років!

5. Маємо ще деякі, розмірно рясні рештки старої народної словесности: прислів’я та приповідки. Ці дотепні формули зустрічаємо в літописах та в деяких інших пам’ятках князівської /28/ князівської доби. Різним особам, при різних нагодах приписують літописці такі вирази, як „якщо вовк повадиться до овець, то виносить усю отару“, „смерть спільна усім“, „Руси єсть веселиє пити, не можем без того бити (бути)“, „не передавивши бджіл, меду не їсти“, „мертві сорому не мають“, або літописці самі вживають таких виразв, як „поки камінь почне плавати, а хміль тонути“. Характеристичні приповідки, присвячені окремим народам, містам тощо. Напр., про північно-слов’янські лазні говориться: „се творять мовениє, а не мучениє“ (цей вираз приписується в літописі ап. Андрієві). Або: „біда, як у Родні“, „Піщанці бігають від Вовчого Хвоста“ *.

*) Ім’я воєводи, як пояснює літопис.

Такі приповідки існували ще до того, як їх літописець позаносив до літопису. Типове для них те, що вони, як це часто буває з прислів’ями та приповідками, є ніби згущенням, сконцентрованням цілого оповідання. Напр., про становище населення в Родні при облозі її, про перемогу воєводи на ім’я Вовчий Хвіст над Радимичами на річці Піщаній тощо. Про існування прислів’їв та приповідок свідчать і такі трохи пізніші приклади, як „Романе, Романе, не добре живеш, Литвою ореш“ про Романа Галицького. Але, доводячи нам існування цього літературного ґатунку в старі часи, приповідки та прислів’я, які ми зустрічаємо в старій літературі (напр., Збірник 1076 р., „Молениє Даниїла“ тощо), лише в малій частині ориґінальні. Їх охоче переймали з чужини та навіть перекладали з чужих мов. Так славнозвісне „погибоша, аки Обре“, мабуть, чеського походження (див. Екскурс І, Д. 4). А серед таких сучасних прислів’їв та приповідок, про які нам і не сниться, що вони не є виявом „народної мудрости“ (як це вважали романтики), знайдемо чимало таких, що є просто перекладами з грецького. До таких належать, напр., „вовка ноги годують“, „за двома зайцями...“, „пес на сіні“, „не мала баба клопоту, та купила порося“, „мокрий дощу не боїться“, „птиче молоко“, або „повинної голови меч не січе“ (згадує Іп. Потій р. 1599) і т. д. Всі ці прислів’я при поверховому погляді легко можна було б уважати за прастарі українські. Розуміється, ще більше прислів’їв з християнським забарвленням є грецького походження — напр., „і чортові треба свічку запалити“, що в 19 ст. дала тему для „співомовки“ Руданського. Навіть такі, здавалося б, типові „українські“ прислів’я, як „язик до Києва доведе“ або „з москалем дружи...“ є старими перекладами з грецького, лише Київ поставлено замість Царгороду, а москаля — замість пса. Або, напр., Мих. Рогоза в листі з р. 1593 згадує: /29/ „кому поклонитися завтра, того сьогодні не гніви“, що є варіянтом старого та сучасного „не плюй в криницю, згодиться напитися“, що теж перекладена з грецького.

Проте матеріял доводить, що прислів’я та приповідки існували ще перед прийняттям християнства. Літопис переконує нас також і в тому, що їх „поетика“ була вже тоді та сама, що й тепер: коротка формула, часто з синтаксичним паралелізмом обох половин, часто з алітерацією або римою: „мовениє::мучениє“, „пити::бити“, але встановити, які саме прислів’я та приповідки існували ще до прийняття християнства, ледве чи можливо.

6. Окремим ґатунком народної словесности є „закляття“, (замовляння), „заговір“. Немає сумніву, що магічні закляття існували в східних слов’ян ще в передхристиянську добу. Про це свідчать „закляття“, занесені в „договори“ Русі з греками 907, 949 та 971 рр. В першому занотовано, що „мужі“ Олега присягали „по Руському закону“ зброєю, Перуном та Волосом; в другому розповідається вже ясніше, що Русь складала свою зброю та присягала дотримувати умови договору, а хто цього не виконуватиме, той „вартий вмерти від власної зброї“; в третьому є повний текст присяги, яка сполучена була з закляттям: „якщо ми не дотримаємо попереду сказаного... то будемо прокляті богом, в якого віруємо, в Перуна і в Волоса, бога худоби, і хай зробимося жовті, як золото, і будемо посічені власною зброєю.“ На жаль, це „закляття“, мабуть, не слов’янське, а варязьке, а до того ориґінал договору був грецький, так що маємо в тексті договору в літописі переклад з грецької, який передає лише зміст закляття, а не його зовнішню форму.

7. До формальних елементів передхристиянської народної поезії, чи ліпше кажучи, „поетичної мови“ належить, мабуть, частина тих гарних формул, які зустрічаємо в літописах та найстаріших творах київської літератури. Напр., про переможця-князя говориться, що він повернувся „з побідою та славою великою“, „з похвалою великою“, про мир між князями — „мати мир а любов“; про початок бою — „стяг поставити“ та „спис зломити“ („коп’є ізломити“, тобто кинути списа, *

*) Подібні звичаї — кидати спис або інший предмет (напр., обгорілу галузку дерева) маємо в старій традиції різних індоєвропейських народів. У варягів перед битвою кидали в напрямі ворожого війська спис. У римлян, ще за часів імператорських (по Р. X.), перед військовою виправою один із жерців (pater patratus) кидав вмочений у кров спис у „чужу землю“. Подібне оповідає Ціцерон про звичаї римського племені — самнітів, які перед битвою кидали списи, що не вживалися в битві. Індуси кидали понад голови ворогів обгорілу галузь. Є натяки на існування подібних звичаїв у персів, кельтів, литовців та греків. Здається, і в слов’ян залишився цей звичай.

а що мусів перший /30/ зробити князь — гарне оповідання літопису під р. 946): про старість та наближення смерти — „сидіти на санях“, на санях везли або несли ховати померлих, навіть і літом, на „сани“ саджали тих, хто вмирав, напр.. єп. Феодосія на Великдень (літопис р. 1074)! Як бачимо в таких формулах чисто „згущено“ зміст якогось звичаю. Деякі формули надзвичайно типові. Напр., відмовляючися вийти заміж за Володимира Великого, сина Ольжиної ключниці, Рогніда каже: „не хочу роззути робичича“, бо до весільного обряду належало роззування чоловіка (за германською правною символікою — роззування означало підлягання тому, кого роззувають). Правіти зміст має і подивугідний вирок Володимира Волинського (під р. 1288 у Галицькому літописі), що просив свого брята Мстислава не давати небожеві Юрієві навіть „віхтя соломи“. Солома за правною символікою закріплювала право (відсіля сучасне нікому не зрозуміле: „сила і солому ломить“). Звичаї, на яких базуються ці формули почасти германського (варязького) походження, але формули дійшли до нас слов’янською мовою, отже належали вже до скарбу слов’янської поетичної мови. Хоч, правда, не завжди можна бути певним того, що та чи та формула слов’янська, а не потрапила до літопису як переклад. Напр., коли говориться про князя, що вертається з військової виправи — „утер сліз“ та „утер пота“ („утер пота за Руську землю“) — то це є прямий переклад грецького виразу.

8. Безумовно, до скарбів поетичних образів належать і ті вірування та уявлення, що засвідчені в старій літературі, напр., що сонце та місяць під час затемнення хтось „з’їдав“ (змій чи вовк?), про „навиє“ — мертвяків, що можуть досить активно втручатися в земне життя (напр.,.,бити“ живих), про „вирій“, з якого прилітають птахи, про „дерен“, як символ права (напр., додаток до перекладного „Слова“ Григорія Назіянського — рукопис з 11 ст.). У деяких випадках, виходячи з пізніших звичаїв (напр., „могорич“, що, без сумніву, є старим звичаєм, що відповідає германському litkouf; „парубоцькі громади“ з їх військовою символікою, що є рештками дружинних звичаїв, тощо), можна знайти в них старе „передхристиянське“.

Можна було б, як це і робилося не раз, навести ще багато припущень про старовинні елементи в сучасній народній поезії, в сучасних звичаях, тощо. Але ми підходимо до матеріялу критично. Як бачимо, з старої літератури, не довідаємося багато про старовинну словесність. Можна лише сказати, що той або інший ґатунок народної поезії існував уже в старовину. Далеко менше довідуємося про його стиль, а про більшість /31/ формальних рис старої народної словесности не довідуємося майже нічого, — як про мову творів, конкретні образи, порівняння, тощо. Романтики колись гадали, що сучасна народна поезія дожила майже без змін з 10-11 ст, до наших днів. Тепер не можемо поділяти цієї думки. Висновки, як бачимо, скупі. Все ж ліпше знати небагато, але певніше, ніж висловлювати сміливі припущення, позбавлені твердих підстав.

В. Скандінавські елементи

 

1. Скандінавський князівський рід (ймовірно були різні роди), скандінавська дружина, приплив нових скандінавських елементів до Східньої Европи мусіли привести до певних культурних впливів скандінавів на слов’янську людність. Мова засвоїла певну, хоч і не значну кількість скандінавських слів *, словесність прийняла дещо із скандінавських переказів, зокрема можна сподіватися знайти перекази про князів-скандінавів. Довести з повною певністю скандінавське походження того чи іншого переказу не завжди можливо. Як уже згадано, коли зустрічаємо паралельні перекази у скандінавів і в слов’ян, то зовсім не обов’язково припускати, що слов’яни перейняли переказ у скандінавів, можливо було і протилежне, а також обидва народи могли дістати той самий переказ з індоевропейської спадщини. Скандінавські перекази, що про них тут ітиме мова, відомі нам лише в записах пізніших, ніж слов’янські. Ще більш ускладняється справа, коли ми маємо паралелі до таких переказів і в інших народів, що були сусідами східніх слов’ян та могли на них культурно впливати, зокрема, в греків, від яких могли позичити і слов’яни і скандінави. Чимало скандінавських паралель мають оповідання літопису.

*) За новішими дослідженнями їх найбільше 2-3 десятків, та й то переважно рідких, почасти вже втрачених мовою.

2. Найяскравішим з них є, напр., відоме оповідання про Олега та його коня. Від „кудесників“ (чаклунів) Олег довідався, що він загине від свого улюбленого коня. Олег перестав їздити на цьому коневі, але наказав його далі доглядати. За кілька років він довідався, що кінь уже згинув. Посміявшися з пророкування кудесників, Олег захотів подивитися на кістки коня; в той час, як він оглядав їх, з кінського черепу вилізла гадюка та вкусила Олега, від чого він і помер (літопис 912 р.). Це оповідання має численні паралелі в різних народів Сходу і Заходу. Спільною темою тут є і те, що герой приймає смерть /32/ від неживої істоти, про що його вже наперед перестерігали (один гине від мертвого вепра, поранившися його зубом, інший — від зрубаного дерева, наколовшися тріскою, ще інший — від статуї лева, що в його пащі заховався скорпіон, тощо). — Найближче до леґенди про Олега оповідання в „Едді“. Ісляндська „Едда“ передає це оповідання в далеко розвиненішій формі: чарівниця напророкувала героєві цього оповідання Одові, що він помре від гадюки, що „блисне з старого черепа Факсі“ (так звуть в „Едді“ Одового коня). Од убиває коня, закопує його глибоко в землю та залишає рідну країну. За 300 років Од повертається. За цей час вітер звіяв пісок з кінського кістяка, череп опинився на поверхні. Пророцтво збувається. Треба сказати, що оповідання „Едди“ не лише справляє враження геть пізнішої стадії розвитку того самого сюжету (широта його, казкові елементи життя Ода), але воно гірше і композиційно. Тоді, як у літописі читач аж до останнього речення не знає, як може збутися пророцтво (бо кінь уже не живе), в „Едді“ з самого початку говориться, що причиною смерти буде не кінь, а гадюка в його черепі. Здійснення пророцтва несподіване лише тому, що Од глибоко закопав труп коня. Отже, якщо слов’яни дійсно позичили переказ у варягів, то від якоїсь старішої форми, ніж та, що передана в „Едді“.

Другим оповіданням, що має скандінавську паралелю, є оповідання про четверту помсту Ольги деревлянам, які забили її чоловіка. Ольга обложила місто деревлян Іскоростінь, але після року безуспішної облоги, попросила у мешканців лише „малої данини“, по три голуби та по три горобці від двору. До птиць прив’язують сірку і, запаливши її, пускають їх на волю. Птахи летять до своїх гнізд і підпалюють місто... (літопис р. 946). Подібні історії оповідають хроніки або перекази, що походять з різних часів та різних країн: англійські, французькі, скандінавські, вірменські. З слов’янських треба згадати чеську хроніку т. зв. „Даліміла“, яка подібним способом оповідає про взяття татарами Києва, та хроніку Гайка, де таким засобом Гайнріх Пляуенський бере місто Зац в Чехії (15 ст.). Цікаво, що тема — запалення міста або полів різними тваринами та подібні заходи проти ворогів — відома і античній літературі. В Лівія Ганнібал випустив 3000 волів із смолоскипами протії римлян. В Біблії Самсон випустив на поля філістимлян лисів з прив’язаними до хвостів смолоскипами. Подібне є також і в „Езоповій“ байці. — В кожному разі, в літописі маємо значну близькість до скандінавських переказів, але оповідання літопису відрізняється від них більшою дотепністю. Коли в /33/ скандінавських переказах облога має ловити птахи, в літописі Ольга дістає їх як данину від кожного двору Іскоростеня, і це є запорукою, що буде запалений кожний будинок у місті — мешканці міста самі спричиняються до власної загибелі! Тут знову літописне оповідання має старішу форму (літописний запис на сто років старішій від скандінавського!). Власне, доказів на скандінавське походження цього оповідання не маємо.

Інші перекази мають також скандінавські та інші паралелі. Напр., досить численними є оповідання про заснування міста (у нас Києва) трьома братами, або про покликання трьох братів-князів; часом такі оповідання старіші від слов’янських (напр. у хроніці Веди 7-8 ст., але там лише два герої). Оповідання про кораблі на колесах, як у Олега при здобутті Царгороду, пробували з’ясувати реальними фактами: варяги перетягли свої, розмірно невеликі човни на колесах, обминувши ланцюга, яким був перегороджений вхід до Константинопільських проток. Є кілька паралельних візантійських оповідань до обману печенізької облоги, висланцям якої білгородці показали два колодязі, в одному з яких було вставлено діжку з медом, в другому з киселем, щоб запевнити їх, що в місті є досить поживи. Тема боротьби героя з ворожим велетнем згадується в літописі два рази: боротьба якогось київського юнака з печенізьким велетнем та кн. Мстислава Тмутороканського з Редедею (922 та 1022 рр.), але такі оповідання загального характеру розповсюджені по всьому світі (пор. боротьбу Давида з Голіяфом у Біблії).

3. У деяких місцях можемо припускати варязьке походження оповідання, виходячи з трохи погордливого ставлення переказу до слов’ян. Напр., про поділ здобичі під Царгородом (під 907 р.), коли варяги (Русь) беруть собі вітрила з товстішого шовку („паволочити“), а дурні слов’яни — з легкого шовку („кропиньни“), які при плаванні рве вітер. Або в оповіданні про похід Ярослава проти Святополка (1015), коли київський воєвода Святополк насміхається з війська Ярослава, де було багато новгородців, слов’ян: „ви, теслярі...“. Але таких місць небагато: слов’янські літописці ледве чи хотіли включати до літопису, протислов’янські анекдоти!

Може найцікавіші є місця, що мають виразний протислов’янський характер та нагадують нам про одну варязьку традицію: криваву помсту. Це — оповідання про Ярослава безпосередньо перед згаданим його походом під Київ. Новгородська дружина Ярослава погано поводилася з новгородцями, тому новгородці перебили варягів. Ярослав „розгнівався“ і, мовивши до /34/ новгородців, — „мені вже цих не воскресити“ („уже мні сих не крісити“), покликав до себе в гостину найвизначніших новгородців і наказав їх перебити. Але тієї самої ночі прийшла зпістка про смерть Володимира і про те, що Святополк захопив владу. Ярослав мусів зібрати „рештки новгородців“, дуже шкодуючи за страченою дружиною та за перебитими новгородцями. — Сенс цього оповідання, на мою думку, в реченні „мені їх уже не воскресити“; це, мабуть, була формула оголошення кривавої помсти (такі формули існували по всьому світі, де тільки існувала кривава помста; оголошення помсти було одним із перших зм’ягшень та обмежень цього жорстокого звичаю, якого вдалося досягнути новій правній свідомості). Оголошення ворожнечі „цедулею одповідною“ збереглося на Україні аж до 16 ст. Це була формула, виголошення якої означало відмовлення від усіх моральних норм, в тому числі і гостинности. Новгородські слов’яни не зрозуміли цього виразу, цієї погрози свого князя. Подібне оповідає літопис також про помсту княгині Ольги. Коли деревляни, вбивши чоловіка Ольги, Ігоря, хотіли посватати її за свого князя Мала, Ольга відповідає: „мені вже чоловіка мого не воскресити“ („уже мні мужа своєго не крісити“) і після цього починається помста, першою жертвою якої стають посли. Тут також слов’яни не зрозуміли цієї формули. Перший акт помсти зв’язаний з жорстоким дотепом; Ольга сама радить послам вимагати, щоб їх принесли до її замку в човні. Тим часом човен — скандінавська труна. Слов’яни і цього не зрозуміли. У дворі замку послів у човні вкинено в яму та засипано землею... Таке іронічне ставлення до слов’ян характеризує це оповідання як скандінавське. Після цього Ольга мститься деревлянам ще три рази. Хоч до дальшого оповідання немає ближчих скандінавських паралель, його скандінавське походження стверджується, на мою думку, ставленням оповідача до слов’ян. — Пізніше формула „мені вже його не воскресити“ стає просто поетичною формулою, так є в оповіданні київського літопису про смерть одного з князів (1151) та в „Слові о полку Ігореві“ (характер цих слів, як формули в „Слові“, ясний з їх повторення два рази; не виключено, правда, що в „Слові“ ще утрималася пам’ять про первісне значення цієї формули, бо її вжито поруч заклику Святослава до відплати, помсти половцям, за їх перемогу над Ігорем). Літописці, що записували оповідання до літопису, напевне, вже не пам’ятали про первісно, значення формули „мені вже його не воскресити“.

Інші рештки скандінавських звичаїв зберегли для нас, можливо, деякі з старих правних формул та звичаїв, що про них /35/ ми говорили в попередньому розділі й можна додати ще дещо: напр., присягу з дерном на голові, чужий ключ, як символ підлеглости (в „Руській правді“ та одній проповіді св. Феодосія).

4. Щодо поетики переказів слов’янського походження — то встановити її елементи нелегко. Можливо, що з скандінавської поетики постали нечисленні місця, які нібито наслідують знайомі нам із скандінавських саґ речення-загадки. На жаль, літопис зберіг мало місць такого характеру. Напр., Ярослав під час походу 1015 р. запитує через посланця одного з „мужів“ ворога Святополка, що робити — „меду мало варено, а дружини багато?“, той відповів: „як меду мало, а дружини багато, то треба дати (мед) увечорі“, — „і зрозумів Ярослав, — додає літопис, — що велить уночі битися“. Подібними загадками є і спрямовані до слов’ян слова Ярослава та Ольги „вже його мені не воскресити“, почасти може і деякі пізніші прислів’я як мотивація вчинків, аж до „не передавивши бджіл — меду не їсти“.

Деякі місця літопису та „Слова о полку Ігореві“ — нагадують скандінавські т. зв. „kenningar“ (однина — „kenning“). „Kenningar“ — це постійні вирази для означення певних предметів або вчинків, що замінюють звичайно слово. В „Слові“ читаємо замість „кров“ — „криваве вино“, замість „битися з ворогом“ — „поїти його (вином)“ „частувати його“ або „молотити“ і т. д. (див. розділи про „Слово о полку Ігореві“ та про Іпатіївський літопис).

Літописи мають іще одну стилістичну рису, спільну з скандінавськими саґами — оповідання про якісь події в формі розмов дійових осіб між собою. Ця риса зустрічається частіше в пізніших літописах, Київському 12 ст. та Галицько-Волинському 13 ст., де вже важко припускати великий скандінавський вплив, але в них знайдемо чималі впливи візантійської літератури.

Можна вважати за риси поетики скандінавських оповідань у слов’янських переказах певну ритмічність мови в цих переказах та численні алітерації в них. Ритмічність мови не дуже велика: оповідання здебільшого розпадаються на коротенькі речення, що деякою мірою може бути ознакою певної примітивности мови; а синтаксичні паралелізми в окремих реченнях, що зустрічаються досить рідко, можуть бути і випадковими. Ледве чи можна вважати за випадковість численні алітерації в леґендарних місцях старого літопису. Таких алітерацій зовсім немає в оповіданнях нелеґендарного характеру, що подаються тут же, напр., в оповіданні про хрищення Ольги, не говорячи вже про вставлені в Літопис цілі пам’ятки релігійного характеру (промова „філософа“-місіонера перед Володимиром, оповідання про /36/ утворення слов’янської абетки), в географічних викладах, в договорах з греками тощо.

Ось, наприклад, алітерації в розмові Ярослава з мужем Святополковим:

что ты тому велиши творити? | т-т-в-т

мало меду варено | м-м-в

a дружины много | м

.........................

даче меду мало | д-м-м

a дружины много | д-м

да къ вечеру въдати... | д-в-в

 

Або в оповіданні про взяття Царгороду Олегом:

 

и повелЂ Олег воемь своимь | п-в

колеса издЂлати | к

и поставити на колеса корабли | п-к-к

и бившю покосну вЂтру | п-в

въспяша парусы c поля | в-п-п

 

Досить характеристичне також повторення алітерованих слів на кінці окремих ритмічних одиниць — речень, напр. в оповіданні про Олега та його коня:

 

И приспЂ осень | и-п-о

и помяну Олегъ конь свой | и-п-о-к

иже бЂ поставилъ кормити | и-п-к

и не всЂдати на нь | и-н-в-н

бЂ бо въпрашалъ волъхвовъ и кудесникъ | б-б-в-в-к

отъ чего ми есть умрети? | о

.........................

И повелЂ оседлати коня: | и-п-к

„а то вижю кости его“ | к-е

И прийде на мЂсто, | и-п

идеже бЂша лежаще кости его голы | к-е-г

и лобъ голъ | и-л-г

и ссЂде c коня | и-с-с-к

и посмЂяся рече: | и

„отъ сего ли лба | с-л-л

смерть было взяти мнЂ?“ | с-в

и вступи ногою на лобъ; | и-в-н-н-л

и выникнувши змиа изо лба | и-в-и-л /37/

 

З оповідання про облогу Білгорода:

 

И повелЂ женамъ створити цЂжь, | и-п

в немьже варять кисель, | в-в-к

и повелЂ ископати колодязь, | и-п-и-к

и вставити тамо кадь, | и-в-к

и нальяти цЂжа кадь. | и-к

И повелЂ другый колодязь ископати, | и-п-к-и

и вставити тамо кадь | и-к

и повелЂ искати меду; | и-п-и-м

они же шедше взяша меду лукно, | в-м

бЂ бо погребено в княжи медуши; | б-б-п-к-м

и повелЂ росытити вельми | и-п-в

и въляти в кадь | и-в-к

в друзЂмъ колодязи... | в-к

 

В оповіданні про забиття одного з половецьких князів:

 

приимъ лук свой | c

и наложивъ стрЂлу, | и-с

удари Итларя в сердце, | и-с

и дружину его всю избраша | и-и

и тако злЂ испроверже | и-и

живот свой Итларь... | с-и

 

Алітерація — дуже розповсюджена риса старої літератури (навіть не лише красної) індоевропейських народів: зустрічаємо її, напр., у старофрізьких законах, в осько-умбрських написах, у кельтській та старогерманській поезії і т. д. Там звичайно маємо алітерацію наголошених складів; в старослов’янських мовах наголоси нам не завше відомі, а до того, як здається, стару алітерацію зустрічаємо виключно на східньо-слов’янській території; доводиться думати про чужі впливи і, розуміється, найприродніше тут можна думати про впливи скандінавські. Але наша алітерація германській не відповідає. Там — лише певна невелика кількість алітерованих слів, певним чином розташованих у вірші. А в нас, здається, правилом було, що чим більше слів алітерує, тим краще (див. розділ про „Слово о полку Ігореві“). Наша стара алітерація нагадує більше кельтську, хоч щось подібне є і в норвезьких саґах. У грецькій літературі /38/ алітерація дуже рідка. Отже, питання про походження староукраїнської алітерації ще досить складне.

5. Як бачимо, скандінавські передхристиянські елементи не певні. Здається, певніше є скандінавське походження тих переказів, що для них не маємо скандінавських паралель, ніж тих, для яких маємо, здавалось би, „чудові“ паралелі (Олег-Од, Іскоростінь). Бо можливість спільного індоевропейського походження або спільного запозичення з третього джерела зовсім не виключена. Найважливіше було б зробити спробу відшукати та зібрати всі елементи скандінавської поетики в нашій старій літературі, головне в літературі світського характеру (Літопис, „Слово о полку Ігореві“).

Г. Індоєвропейські рештки

1. Розуміється, такі рештки мусили залишитися в переказах та народній поезії українців. При побіжному перегляді сюжетів, тем та мотивів сучасної народної поезії, впадає в очі величезна кількість спільних тем у різних індоевропейських народів. Ще кілька десятиліть тому це вважалося за доказ спільности походження цих поетичних елементів. Але, на жаль, ближче дослідження скоро виявило цілковиту ілюзорність наукового оптимізму, що вважав за можливе утворити ясне уявлення про епос, казки та звичаї індоевропейців ще до часу їхнього розподілу на окремі племена. Більшість спільних індоевропейським народам елементів зустрічаємо також у найрізноманітніших неіндоевропейських племен. Для деякої кількости спільних елементів удалося довести, що вони позичені одним племенем у іншого. Отже, виявилося, що самої тотожности, а ще менше схожости, окремих елементів у поезії двох різних індоевропейських народів не досить, щоб можна було визнати спільне індоевропейське походження цих елементів. На подібні труднощі натрапили свого часу і в мовознавстві. Але мовознавці знайшли методи, які дозволяють дуже точно з’ясувати, чи схожі слова дійсно походять з індоевропейської мови, чи вони були пізніше запозичені одним народом у іншого, Зовсім інакше стоїть справа в сфері етнографії: ще не вироблено певної методи, яка б допомогла довести спільність походження звичаїв або творів. Отже, хоч немає сумніву, що існують спільні літературні сюжети, мотиви та словесні прикраси, що їх окремі народи успадкували від індоевропейської доби, але це наше переконання все ж не дає змоги відповісти, які саме сюжети, мотиви чи мистецькі прикраси походять з індоевропейської старовини. /39/

Найгірше те, що саме у слов’ян майже немає старих записів оповідань, казок, епосу, більшість зроблено щойно в 19 ст., дуже мало в 18 ст., лише як виняток у старіші часи. Отже, завжди можна сумніватися, чи не перейняті такі оповідання лише в найостанніших сторіччях або й десятиріччях з чужих або літературних джерел, так само, як народними піснями зробилися вірші Шевченка, Щоголева, Руданського, або як серед народних казок записані в росіян вже в 20 ст. оповідання Лева Толстого тощо.

Ніяких певних висновків щодо індоевропейських елементів української народної словесности в творі науково-популярного характеру подати неможливо. Можна лише коротенько зупинитися на кількох сюжетах та мотивах, що їх дехто вважав за індоевропейські.

2. Є, на<