Розкрити зміст литовсько-польских уній (1385 - 1569), церковні унії 1596, та їх наслідки для України.

Окрім Великого князівства Литовського, свої претензії на білоруські, українські й деякі російські землі заявляла і Польща. Однак обидві держави мусили рахуватися з тим, що в II пол. XIV ст. дедалі зростаючою силою для них став Тевтонський орден. Він неодноразово зазіхав на їхні землі наприкінці XIV — на початку XV ст. і, досягши вершини своєї могутності, готувався до нових агресивних дій. Усвідомлюючи цю небезпеку, литовські і польські правителі шукали можливості об'єднання своїх сил. Так виникла ідея унії між обома державами. 14 серпня 1385 р. у замку Крево біля Вільно Великий князь Литовський, син Ольгерда, Ягайло (1377— 1392 pp.) підписав договір про унію з польськими послами, за яким він обирався на польський трон і мав одружитися з королевою Ядвігою. Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити його державною релігією в Литві — останній язичницькій країні в Європі, "навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської".

 

У лютому 1386 р. Ягайло прибув до Кракова, охрестився, прийняв ім'я Владислава, одружився з польською королевою Ядвігою і в березні його було короновано польською короною.

 

Отже, Кревська унія дала можливість польським панам заволодіти українськими землями, які доти входили до Литовського князівства, що втрачало державну самостійність. Католицька церква дістала можливість поширювати сферу свого впливу на українські землі, будувати там монастирі, ополячувати місцеве населення. Негативно вплинула Кревська унія і на політичне життя України. З її підписанням розпочалася ліквідація місцевих удільних князівств, що мали чималу автономію. Це викликало гостру протидію литовсько-білорусько-української знаті. Вже навесні 1385 р. воєнні дії проти Ягайла розпочав князь Андрій Ольгердович на Вітебщині. Та найбільш активно проти Ягайла виступив енергійний і честолюбний Вітовт (1392—1430 pp.), невдоволений своїм підлеглим становищем при двоюрідному братові. Усобиця закінчилася договором в Острові (1392 р.), за яким Вітовт одержав титул Великого КНЯЗЯ Литовського, тобто став фактичним намісником Ягайла у Великому князівстві Литовському. У 1398 р. бояри литовські й руські проголосили його королем литовським та руським. Кревську унію фактично було скасовано.

 

У 1387 р. Польща за участю литовсько-руських військ на чолі з князем Вітовтом остаточно оволоділа Галичиною. Польські магнати зайняли вищі посади на окупованих землях, захопили великі земельні володіння з селянами. Дрібна польська шляхта одержувала тут землі при умові постійного проживання в Галичині. Міста одержували німецьке право, яким могли користуватися тільки католики. У 30-х роках XV ст., коли польське панство закріпилося на українських землях, створюється суцільна система експлуатації їхнього населення. Спираючись на всіляку підтримку державної влади та католицької церкви, провідні верстви Польщі посилили політику денаціоналізації українських панів, послаблення міщанства, руйнування православної церкви. У 1434 р. в Галичині було остаточно скасовано давнє українське право і введено польське, запроваджено польський адміністративний і судовий устрій, шляхетське самоуправління. З 1413 р. литовські католики отримали такі самі права, як і польська шляхта.

 

За князювання Вітовта посилилися гніт і залежність українського народу і від литовських феодалів. У 90-х роках XIV ст. було ліквідовано найбільші удільні, майже незалежні від центральної влади, Новгород-Сіверське, Волинське, Київське, Подільське князівства. їх було перетворено на провінції Литви, якими правили намісники Вітовта. Усе це посилювало залежність українських земель від литовських феодалів.

 

На землях, підвладних Литві, у 40-х роках тривала визвольна боротьба. За повсталими городянами Смоленська (1440 р.) визвольний рух охопив Волинь, Київщину та інші землі. Однак народні виступи було придушено.

 

У 1430 p., після смерті Вітовта, Великим князем Литовським став молодший брат Ягайла Свидригайло, з яким українські й білоруські бояри, як і литовська опозиція, пов'язували свої надії. Почалася запекла боротьба між прихильниками унії Литви з Польщею і її противниками. Спираючись на підтримку українських та білоруських магнатів, Свидригайло розпочав війну з Польщею. Унаслідок палацового перевороту його було скинуто з престолу, а на його місце восени 1432 р. посаджено Вітовтового брата Сигізмунда. Свидригайло запекло воював з ним, аж доки 1440 р. Сигізмунда не вбили змовники. Великим князем було проголошено сина Ягайла — Казимира.

 

Продовжуючи централізаторську політику щодо українських земель, князь Казимир скасував Волинське і Київське князівства і перетворив їх на звичайні литовські провінції з намісниками католиками. Така політика викликала велике обурення в Україні і змусила українську знать шукати нового союзника. Таким союзником могло стати Велике Московське князівство, яке на той час здобуло чималий авторитет серед північних князівств і почало розширювати свою територію за рахунок сусідніх земель. У 1480 p., позбувшись залежності Орди, Московське князівство почало боротьбу за приєднання земель, які входили до складу Київської Русі. 1485 р. Іван III (1440—1505 pp.) офіційно проголосив себе Великим князем "всея Русі". Відмова Литви визнати за Іваном НІ цей титул стала приводом до відкритих воєнних дій (1492—1494 і 1500—1503 pp.). Москва зуміла захопити майже всю Чернігово-Сіверщину. Спроби Великого князівства Литовського повернути ці володіння виявилися марними.

 

У справі об'єднання східнослов'янських земель Москва знайшла нового союзника — Кримське ханство, яке всю свою войовничу енергію спрямовувало на українські землі, нещадно їх плюндруючи. Бажаючи бачити на цих землях послабленого противника, московські князі, зокрема Іван III, вели підступну політику: підкуповували кримських ханів, щоб ті йшли руйнівними походами на Україну та Литву. Так, у 1482 р. за намовою Москви кримський хан Менглі-Гірей напав на Київ, пограбував і спалив місто, захопивши в полон багато його жителів. Він надіслав у подарунок Іванові III золоті дискос і потир із Святої Софії. Подякувавши за подарунки, московський князь порадив татарам, які 1475 р. стали васалами Туреччини, іти на Поділля.

 

Зазіхання Московського князівства на територію України, татарська загроза активізували зусилля литовських прихильників унії з Польщею. Розпочалися переговори про об'єднання двох держав. На початку 1569 р. у польському місті Любліні зібрався польсько-литовський сейм, а 1 липня того самого року посли Великого князівства склали у Любліні присягу на вірність Польсько-Литовській унії і підписали акт, за яким Польща і Литва об'єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту на чолі з виборним королем, спільними сеймом і сенатом. Хоча Литва й зберегла деяку, більше зовнішню автономію, її фактично поглинула Польща. До неї тепер відходили всі українські землі, які раніше належали литовцям.

 

Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, які мали певну автономію, знищила рештки українських державних традицій. Польські магнати, шляхта, католицьке духовенство посилили в Україні соціальний і національний гніт, гальмували розвиток культури, насаджували католицизм. Наймогутніші роди, зокрема такі як Потоцькі, Чарторийські, Острозькі, Вишневецькі, стали "короленятами" і фактично безконтрольно правили Україною. Вони зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Землевласниками великих володінь були також католицька та уніатська церкви. М.Грушевський відзначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі і живе працею українського селянства, "звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивиться на український народ як на голотів польської народності, на його мову, культуру, традиції, право, як на щось незмиримо нижче у зрівнянні з польським".

 

Зростання великої феодальної власності на землю вело до посилення кріпацтва. Сприяли цьому і польське феодальне право, і Литовські статути, право власності на землю за якими належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство остаточно стало закріпаченим, повністю залежним від влади феодала. Згідно із законами, ухваленими в II пол. XVI ст., селянам заборонялося переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, встановлювалася необмежена панщина в помістях землевласника. Якщо хтось і виграв від унії в Україні, то тільки місцева шляхта (дворянство), зрівняна рішенням Люблінського сейму в правах з польською шляхтою.

 

У відповідь на посилення соціального гніту польських магнатів і шляхти український народ підіймався на боротьбу проти іноземних гнобителів. Найбільшим повстанням, яке потрясло до основ феодальну Польщу, був виступ галицьких і буковинських селян під проводом Мухи в 1490—1492 pp.

 

Окрім украй тяжкого феодального, український народ зазнав і принизливого культурно-національного та релігійного гноблення. Польські пани примусово запроваджували католицизм, закривали православні церкви й монастирі, осередки української культури та освіти. Значну роль у цьому відіграла Берестейська унія 1596 p., яка, поставивши за мету зрівняння української церкви та її духовенства з латинським духовним станом у Польській державі, спричинила розкол українського народу, протистояння й жертви.

 

В українському суспільстві виникла надзвичайно напружена ситуація. За захист своєї віри виступили селяни, міщани, козаки. Проти унії протестували також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь К. Острозький), більшість духівництва. Було видано чимало полемічних антиуніатських творів.

 

Заклик до ліквідації унії пробудив небувалий ентузіазм мас, згуртувавши всі прошарки і стани українського суспільства. Унаслідок Визвольної війни 1648—1654 pp. унію було скасовано на Лівобережній Україні. Наприкінці XVIII ст. унію ліквідували й на Правобережній Україні. Але на західноукраїнських землях унія продовжували існувати за підтримки польського уряду.

 

Наприкінці XV ст. на теренах України появилася нова сила, яка визначила шляхи боротьби за незалежність — українське козацтво.