Інструменти державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки спирається на сис­тему державних інструментів (регуляторів). Залежно від їхньої природи всі державні інструменти можна поділити на три види: правові, адміністративні та економічні.

До правових інструментів належать законодавчі та підзаконні документи, які регламентують основні напрями й правила еконо­мічної діяльності господарських суб'єктів та окремих громадян. Се­ред правових інструментів найбільший вплив на економіку мають закони про власність, підприємництво, підприємство, інвестиційну та зовнішньоекономічну діяльність, банківську та страхову справу, податки й ціни, соціальний захист населення та ін.

Адміністративні інструменти — це укази, постанови та роз­порядження виконавчих органів, які дозволяють, забороняють, обмежують чи нормують окремі види господарської діяльності. Наприклад установлення квот (обмежень), видання ліцензій, за­твердження стандартів якості продукції, екологічних норм тощо.

Найважливішу роль у державному регулюванні економіки відіграють економічні інструменти. До основних форм державного регулювання економіки належать:

^ фіскальна політика (бюджетно-податкове регулювання) — ви­користання урядом його прав установлювати податки та ви­трачати кошти;

^ монетарна політика (грошово-кредитне регулювання) — про­водиться через заходи Національного банку, спрямовані на зміну обсягів грошової маси; ^ система регулювання доходів — спрямована на регулювання грошового попиту населення й підприємств;

^ соціальна політика — система заходів, спрямована на на­дання допомоги безробітним, незаможним, розвиток освіти, медицини, культури тощо;

^ зовнішньоекономічне регулювання — включає торговельну по­літику, управління обмінним курсом, тарифами, квотами тощо.

 

Інструменти фінансового регулювання: податки, видатки уряду та державний бюджет.

Серед названих форм державного регулювання еконо­міки важлива роль належить бюджетно-податковому регулюван­ню, спрямованому на забезпечення функціонування державних фінансів, формування державного бюджету та державних витрат. Бюджетно-податкова система починає формуватися з виникненням держави, оскільки для виконання державою певних економічних та інших функцій потрібні кошти.

На перших етапах розвитку державності податки вилучалися у вигляді натуральних продуктів (зерно, шкіра, худоба) та вико­ристання робочої сили. А згодом почали збирати данину у вигляді грошей чи коштовностей. Як розвивалася система оподаткування на території України, дізнаємося з виступу студента

З історії оподаткування.

Від перших років виникнення Київської Русі київські кня­зі встановлювали різні податки. Люди сплачували такі подат­ки: подимне, полюддя, погілужне, поголовщина, поштучне, мито, стадія, подушне.

Назва подимного податку походить від слова «дім», тобто по­даток цей сплачував кожний селянський дім. При цьому частина податку сплачувалася грошима, частина — продуктами господар­ства (зерном, хутром, виробами ремісників тощо).

Інший стародавній податок — полюддя походить від словосполучення «ходіння по людях». Цей податок збирали князь та його дружина, щороку об'їжджаючи двори. Збирали полюддя натуральними продуктами (хутрами, медом, воском) або грошима.

Ще один вид податку — це погілужне, тобто селяни спла­чували податок із кожного плугу, що вони мали для обробітку землі. Поплужне йшло на військові витрати, утримання велико­князівського двору.

Податок, іцо має назву поголовщина, стягувався залежно від площі землі, кількості худоби («голів») та іншого майна. Поголов- щину сплачували селяни грошима на користь великого князя.

Цікаво знати, що існував в Україні й такий податок, як по­штучне. Він сплачувався також селянами залежно від того, скільки вони мали худоби, витканого полотна, рушників тощо.

Важливою формою поповнення державної скарбниці було мито. Цей податок існує на наших землях більше ніж півтори ти­сячі років. Мито брали за перевезення товарів, прогін худоби через державні кордони або митні застави, а також за користування до­рогами, мостами, переправами тощо.

За часів Гетьманщини був установлений такий податок, як стадія — податок на утримання війська, а також податки з про­мислових прибутків.

У XVIII ст. в Україні з'явився новий податок — подушне. Цікаво, що подушне сплачували лише чоловіки, крім дворян, духо­венства та державних службовців. Цей податок спрямовувався на утримання армії й флоту та був досить великим.

Податки — це обов'язкові (примусові) платежі, що вносяться до державного (місцевих) бюджетів юридичними та фі­зичними особами.

Суб'єкти оподаткування — це ті, із кого стягуються подат­ки: юридичні та фізичні власники доходів (фірми, власники майна, споживачі товарів та послуг).

Об'єкти оподаткування — це те, із чого стягуються податки: заробітна плата, підприємницький прибуток, дохід із майна (не­рухомості), виторг від реалізації тощо.

На перший погляд здається, що чим вищою є ставка оподат­кування, тим більшими виявляться надходження до бюджету, але до певної межі. Якщо ж ставка опо­даткування перевищує оптимальний розмір (приблизно третина доходу), то надходження до бюджету почина­ють зменшуватися. При податковій ставці 100 % державний бюджет не отримуватиме доходів, оскільки ба­жаючих працювати та вести бізнес безоплатно немає. Крива Лаффера визначає таку ставку оподаткуван­ня, за якої податкові надходження до бюджету досягають максимально­го значення (точка Лт).

Роль податків як важливого інструменту макроекономічного регулювання виявляється в їх функціях:

^ фіскальна — це вилучення частини доходів юридичних і фі­зичних осіб для формування доходів бюджетів усіх рівнів;

регулююча — оперуючи податковими ставками, податковими пільгами та санкціями, держава має можливість стимулюва­ти або обмежувати ділову та інвестиційну активність, еконо­мічне зростання, регулювати рівні інфляції та безробіття;

розподільча — акумулюючи в бюджетах податкові надхо­дження, держава перерозподіляє їх для фінансування бю­джетних видатків.

Залежно від того, до бюджету якого рівня зараховуються по­датки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавні — податки, які встановлюються державою й повністю або частково зараховуються до державного бюджету (ПДВ, акцизний збір, податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, податок на нерухомість, рентні платежі, мито та ін.).

Місцеві — податки, які встановлюються місцевими органами влади й зараховуються до місцевих бюджетів за місцем стягуван­ня податків (ринковий збір, плата за землю, податок із власників транспортних засобів, збір за паркування автомобілів, податок із реклами та ін.).

Крім власне податків для юридичних і фізичних осіб вста­новлені обов'язкові платежі у фонди державного соціального стра­хування: Пенсійного фонду, фонду зайнятості, фонду соціального страхування. Ці платежі здійснюються за встановленими нормати­вами у відсотках до фонду оплати праці підприємств та організацій і заробітної плати їх працівників.

Сукупність податків, зборів та обов'язкових платежів, прин­ципи та механізм їх стягування, склад і структура податкових ор­ганів утворюють податкову систему країни.

Саме податкова система сприяє постійним, стабільним і пов­ноцінним надходженням коштів до бюджету. Податкова система України постійно вдосконалюється, змінюються форми й методи оподаткування, система стягнення податків і контроль за надхо­дженням їх до бюджету.

Розширення видатків бюджету як метод антикризової фіс­кальної політики (через стимулювання попиту) в умовах України є непридатним, оскільки видатки й без того надмірні. Тому наба­гато доцільніше розширювати сукупний попит шляхом зниження податків та одночасного скорочення державних витрат, щоб уник­нути надмірного дефіциту бюджету.

В умовах вітчизняної економіки з її значними структурними деформаціями проведення такої політики вимагає (із метою запо­бігання новому спалаху інфляції) також проведення структурних | реформ і стимулювання виробництва, тобто розширення не тільки сукупного попиту, а й сукупної пропозиції. Це потребує реформу­вання податкової системи.

Головним завданням у реформуванні податкової політики і повинна стати переорієнтація податкової системи із суто фіскаль­них цілей на стимулювання економічного зростання. Здійснити це можна насамперед шляхом послаблення податкового тягаря економіки — частки податків у ВВП. Зниження ставок податків сприятиме пожвавленню підприємницької активності й зрештою не зменшить, а, навпаки, збільшить податкові надходження до бюдже­ту. Стимулюючий вилив матиме й радикальне скорочення пільг: крім соціального ефекту (утвердження принципу справедливості в оподаткуванні) воно сприятиме розширенню бази оподаткуван­ня, зменшить можливості для ухилення від сплати податків. Як свідчить досвід багатьох країн, стабільність і помірність системи оподаткування дають кращий і триваліший стимулюючий ефект, ніж податкові пільги.