Античні міста Північного Причорномор’я

Грецькі міста й селища виникли в Причорномор’ї під час Великої грецької колонізації у VIII—VI ст. до н. е. Причини виникнення колоній полягали в перенаселенні Греції, нестачі земель, придатних для хліборобства, пошуках джерел сировини (металу, лісу, солі) та ринків збуту, військовій агресії лідійців та пepciв, у внутрішній соціально-політичній боротьбі.
Північне Причорномор’я приваблювало своїми природними багатствами i сприятливими для життя умовами: родючі землі, густі ліси, зручні гавані, великі річки, майже не заселене узбережжя. До того ж греки не зустрічали тут особливих перешкод.
Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії (міста-засновника колонії).
Першими грецькими поселеннями на півдні України стали засновані в VII ст. до н. е. у пониззі Південного Бугу на острові Березань місто Борисфен та в Буго-Дністровському лимані місто Ольвія. Пізніше в пониззі Дністра виникли Тіра, Ніконій, Офіусса, у Західному Криму — Херсонес Таврійський, Керкінітіда, Калос Лімен, на сході Криму 480 р. до н. е. постало Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Гермонасса, Тірітака, Кіммерік.
Грецька колонія складалася із центру — поліса та сільськогосподарських округів (хори), розташованих навколо міста селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідняків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа — агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка — теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд із містом знаходився цвинтар — некрополь. Міста оточувались міцними оборонними стінами з баштами. Грецькі міста були впорядкованими, мали спеціальні гідросистеми, у яких вода подавалася керамічним водогоном.
За формою правління міста-держави були республіками: демократичними (де вирішальну роль у політичному житті відігравав народ — демос) або аристократичними (де влада фактично належала рабовласницькій аристократії). Типовими демократичними полісами були Ольвія та Херсонес.
Наймогутнішим серед держав Північного Причорномор’я було Боспорське царство, яке виникло в V ст. до н. е. в результаті об’єднання більше як 20 міст. Столицею царства стало місто Пантікапей. Спочатку держава являла собою союз грецьких міст, кожне з яких мало елементи самоврядування. Але поступово вона трансформувалася в монархію. До Боспорського царства входили Керченський та Таманський півострови, Кубань. Поряд з греками тут жили скіфи, таври (у Криму), меотські племена (у Приазов’ї та на Кубані). У період свого розквіту (IV—III ст. до н. е.) Боспор вдався до спроби поширити свою владу на все узбережжя Чорного моря. Правлячими династіями були Археанактіди та Спартокіди. У 107 р. до н. е. під час повстання рабів та вільного населення під проводом скіфа Савмака було вбито царя Перкада V. Повстання негативно позначилося на Боспорській державі: спочатку вона ввійшла до складу Понтійського царства, згодом підпала під владу Риму, а в 70-х рр. IV ст. н. е. остаточно розпалася під ударами гунів.
Держави вели жваву торгівлю у двох напрямках — з Грецією i з північними сусідами (скіфами та сарматами). До Греції вивозили рабів, хліб, худобу, шкіру, хутро, сіль, рибу, мед, віск, бурштин, будівельний ліс. Основним предметом грецького експорту з України була пшениця, її вивозили до Греції у величезній кількості. Сусідам продавали вино, зброю, тканини, вироби мистецтва.
Важливе місце в господарському житті міст-держав посідали ремесла. Високий рівень розвитку набули металеве, керамічне, ювелірне виробництво, ткацтво. Займалися також землеробством: вирощували пшеницю, ячмінь, просо, виноград, яблука, груші та інше. Розвивалося стаціонарне та відгінне тваринництво (переважало розведення дрібної рогатої худоби). Головними промислами виступали рибальський, мисливський і солевидобувний.
Починаючи з III ст. до н. е. справи колоній поступово погіршуються. Настають неспокійні часи. Грецію i сусідні країни охоплює загальна криза, викликана багатьма причинами: розкладом рабовласництва, війнами, неврожайними роками. Погіршуються стосунки зі скіфами, які намагаються підкорити грецькі міста, і їм це часто вдається. Змінюється зовнішньополітична ситуація: відбувається розквіт Македонської держави, що прагне прибрати до своїх рук Північне Причорномор’я. І нарешті, Причорномор’я потрапляє під владу Римської імперії: Понтійський цар Мітрідат VI Євпатор, об’єднавши припонтійські держави, веде боротьбу проти Риму, але зазнає поразки. До того ж, на південних землях України з’являються нові войовничі племена — сармати, готи, які, здійснюючи постійні напади, руйнують i знесилюють колись квітучі міста греків-колоністів. До V ст. н. е. античні міста-держави припинили існування.
Культура античних колоній значною мірою вплинула на розвиток сусідніх народів, у тому числі слов’ян, прискоривши темп їх історичного розвитку.

Таври

У середині I тис. до н. е. гори та узбережжя Криму заселяли племена таврів. Існують різні думки щодо їх походження: таврів пов’язують то з давнішим місцевим населенням, то з прибульцями з Кавказу, то з фракійцями, то з піратами із Середземноморських островів.
У таврів довго зберігався первісний родовий лад, мешкали вони в невеликих гірських селищах, іноді в печерах. У цього народу існували жорстокі звичаї. Войовничі племена жили головним чином за рахунок грабіжництва, полонених приносили в жертву, відрубуючи їм голови. Культура таврів була замкненою і відсталою попри близьке сусідство античних міст.
Від другої половини I тис. до н. е. в суспільстві таврів стала помітною майнова нерівність і почала формуватися державність. Держава Таврика існувала як рабовласницька. Таври довго боролися проти Боспору та Херсонесу, інколи в союзі зі скіфами, але греки, поступово освоюючи Причорномор’я, дедалі більше відтісняли таврів у гори. У I ст. н. е. таврійські племена підпали під владу Риму.

Сармати

У III ст. до н. е. на землі Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Уже в II—I ст. до н. е. вони повністю займали степи між Доном i Дніпром, а деякі їхні поселення сягали навіть Південного Бугу і Дунаю. Назва «сармати» походить від іранського слова «саоро-мант», що означає «оперезаний мечем». За легендою сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками — безстрашними жінками-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи, не гірше за чоловіків володіли зброєю і разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю i непохитністю. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів i птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.

Проблема етногенезу слов’ян

Етногенез (від грецького «етнос» — плем’я, народ, «генезіс» — походження, виникнення) — процес формування народності. Відомо, що український народ походить від східної групи слов’ян. Історики, етнографи, археологи, мовознавці, що вивчали процес формування слов’янської народності, виявили факти, які підтверджують безперервність культурного розвитку праукраїнців від часів трипільської культури. Тобто деякі племена предків українців жили на теренах сучасної України з часів енеоліту й частково вціліли всупереч численним вторгненням войовничих кочовиків. Етногенез слов’ян проходив у формі змішування і злиття споріднених, сусідніх автохтонних (місцевих) племен і з включенням у цей процес мігрантів — переселенців.
Більшість дослідників визнають за прабатьківщину слов’ян територію між середнім Дніпром, Прип’яттю, Карпатами і Вислою. Отже, до праслов’янських зазвичай відносять більшість археологічних культур, які сформувалися між Дністром, Одером, Прип’яттю і Північним Причорномор’ям від часів енеоліту. Це дає можливість зрозуміти, завдяки чому в середині I тис. н. е., напередодні утворення першої східнослов’янської держави — Київської Русі, на українських землях вже мешкав народ з давніми традиціями, віруваннями, звичаями, з високим рівнем розвитку матеріальної культури (табл. 4).
Таблиця 4
Найвідоміші археологічні культури праслов’ян

Тшинецько-комарівська	Близько XVI— X ст. до н. е.	Північний захід і Правобережжя
Білогрудівська	Близько XIII—XII ст. до н. е.	Лісостепова смуга Правобережжя від Збруча до Дніпра
Лужицька	Близько XIІ—XI ст. до н. е.	Північне Прикарпаття
Голіградська (культура фракійського гальштату)	Близько X—VІІ ст. до н. е.	Північне Прикарпаття, Буковина, Західне Поділля
Чорноліська	Лісостепова частина між Дніпром і Дністром
Висоцька	Близько X—VI ст. до н. е.	Невеликий простір вододілу між Західним Бугом, Дністром і Стиром
Зарубинецька	III ст. до н. е.— II ст. н. е.	Лісові райони Верхньої Наддніпрянщини, Подесення та Поділля
Черняхівська	III—V ст. н. е.	Лісостепова й частково степова частини
Празько-корчацька	V—VII ст. н. е.	Північно-західна частина
Пеньківська	Середнє Подніпров’я, Лівобережжя Дніпра, Південне Побужжя
Колочинська	Невеликий простір північно-східної частини

На рубежі нової ери слов’яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони розселилися на території від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від річки Прут, Карпатських гір, річки Західний Буг на заході до річки Дон і верхів’я річки Волги на сході. Перші письмові згадки про слов’ян містяться у творах римських авторів I—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, які називають їх венедами. У середині I тис. н. е. почалося розселення слов’ян на північний схід, південь і південний захід. Загальнослов’янська спільнота розпалася на три гілки: східну, західну (майбутні поляки, чехи, словаки, лужицькі серби) і південну (майбутні серби, хорвати, словенці, болгари, боснійці, македонці, чорногорці). Східна гілка слов’ян у свою чергу поділилась на три частини: південнозахідну, західну і північно-східну — відповідно, майбутні українці, білоруси й росіяни. На сьогодні слов’яни є найчисленнішою групою споріднених за походженням народів Європи.