Поняття та система цивільного права України.

Поняття та система цивільного права України.

Цивільне право – одна з провідних галузей нац. права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому. Предмет правового регулювання Ц.п. скл. правові відно-сини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини. Систему Ц.п. України ви-значає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв’язком її елементів – юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: за-гальну та особливу. Загальну частину Ц.п. скл. правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-право-вих відносин, а саме: положення про суб'’ктів та об’єкти цивільного права, угоди, представництво й довіреність, позовна давність. Особливу частину Ц.п. скл. норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивіль-но-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути: право власності; зобов’язальне право; авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціона-лізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних до-говорів. Як частина юридичної науки, цивільне право вивчає закономірності цивльно-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення й розви-тку, а також розробляє способи його подальшого вдос-коналення.

Джерела цивільного права.

Джерелами цивільного права України є Конституція України (28.06.1996), Цивільний кодекс України (прий-нятий ЗУ РСР від 18.07.1963 і введений в дію 1.01.1964), Житловий кодекс України (від 30.06.1983 року), ЗУ “Про власність” (від 7 лютого 1991), “Про підприємства в Україні” (від 27 березня 1991), “Про підприємництво” (від 7 лютого 1991), “Про господарські товариства”, “Про захист прав споживачів”, “Про об’єднання грома-дян”,“Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про малу приватизацію”, “Про заставу”, “Про цінні папери та фондову біржу” (від 18 червня 1991) та ін. Серед інших нормативних актів, що є джерелами циві-льного права, а отже й містять цивільно-правові норми, можна відмітити укази Президента (наприклад, “Про тимчасові Положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропози-цій в Україні” від 18 вересня 1992), постанови й розпо-рядження КМУ (скажімо, постанова КМУ “Про мініма-льні ставки авторської винагороди за використання тво-рів л-ри й мистецтва” від 18 лбтого 1994), а також поло-ження, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та особистих немайнових відносин, що приймаються міністерствами й відомства-ми України.

2, Поняття, структура та види цивільних правовід-носин.

Цивільно - правові відносини – врегульовані нор-мами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають юридично рівх-ними носіями прав та обов'язків. Цивільно-правові від-носини скл. з трьох основних елементів: суб'єктів, об'єк-тів і змісту. Суб'єктами цивільно-правових відносин мо-жуть бути фізичні та юридичні особи. Об'єктами цивіль-но-правових відносин можуть бути: речі, дії, продукти творчої діяльності, особисті немайнові блага. Змістом цивільно-правових відносин є цивільні права та обов'яз-ки суб'єктів таких відносин. Цивільно-правові відносини поділяються на такі види: 1)за змістом: майнові циві-льно-правові відносини, спрямовані на задоволення майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, немай-нові цивільно-правові відносини щодо задоволення осо-бистих немайнових інтересів учасників цих відносин; 2)за зв'язком учасників відносин: абсолютні, тобто циві-льно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'є-ктові протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб, відносні цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єктові протистоїть конкретно виз-начена особа, яка повинна виконати для упов-новаженого суб'єкта певні дії; 3)залежно від об'єкта пра-вових відносин: речові цивільно-правові відносини, об'-єктом яких є речі, зобов'язальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань; 4)залежно від структури: прості цивільно-правові від-носини, за яких одній стороні належить тільки право, а іншій – тільки обов'язок, складні цивільно-правові відносини, за яких дві сторони мають як права, так і обов'язки; 5)за характером нормативного спрямування: регулятивні цивільно-правові відносини, охоронні цивільно-правові відносини. Юридичні факти в цивіль-ному праві поділяються на юридичні дії та юридичні події. Юридичні дії – це такі юридичні факти, спричи-нення яких залежить від волі людей та породжує певні правові наслідки. Юридичні події – це юридичні факти, що настають незалежно від волі людини.

Цивільна право- і дієздатність фізичної особи. Повна дієздатність. Часткова дієздатність особи. Неповна цивільна дієздатність особи. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи. Визнання фізичної особи недієздатною.

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ

До фізичних осіб належать громадяни У, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої право- та дієздатності.

Цивільна правоздатність - здатність осо­би мати цивільні права і нести цивільні обов'язки.

Правоздатність у громадянина У виникає у момент його народження і припиняється з його смертю.

Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість ви­знається за всіма громадянами, які мають бути рівними пе­ред законом.

Цивільна дієздатність - здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання.

Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психіч­ного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього цивільна ді­єздатність поділяється на такі види:

— повна дієздатність;

— неповна дієздатність;

— часткова дієздатність;

— обмежена дієздатність;

— визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття — 18 років. Згідно з чинним законодавством, у разі одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї на­стає з моменту реєстрації шлюбу.

Неповну цивільну дієздатність мають фізичні особи у віці від 14 до 18 років. Вони мають право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. Неповнолітня особа вчиняє ін. правочини за згодою батьків.

Часткова цивільна дієздатність - особи віком до 14 років (малолітні), які мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини; вкладати кошти у банківські установи та розпоряджатися ними; здійснювати особисті немайнові права автора на твори науки, літератури та мистецтва. Малолітні не несуть цивільно-правової відповідальності за завдану ними шкоду.

Обмежена цивільна дієздатність визначається судом до фізичних осіб, які страждають на психічний розлад здоров'я, що суттєво впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Також суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Пра­вовими наслідками зазначеного рішення є те, що над фізич­ною особою, яка обмежена у дієздатності, встановлюється піклування; вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини; правочини щодо розпорядження май­ном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побу­тових, вчиняються особою, яка обмежена у дієздатності, за згодою піклувальника.

Громадянин, який внаслідок хронічного, стійкого психіч­ного розладу здоров'я не здатний усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним. Над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості вчиняти будь-який правочин. У разі одужання чи значно­го покращання психічного стану громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його в дієздатності.

4, Поняття юридичної особи та її правосуб`єктність

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлена майно, можуть набувати майнових та осо-бистих немайнових прав і нести обов'язки, бути пози-вачем і відповідачем у судових органах. Правовими оз-наками юридичної особи є: організаційна єдність; наявність відокремленого майна; можливість виступати в цивільному обороті від власного імені; здатність са-мостійно нести майнову відповідальність. Юридичні особи наділено цивільною правосуб`єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєст-рації. Цивільна правоздатність юридичної особи визна-чається характером і змістом діяльності юридичної осо-би, що передбачена статутом організації. Цивільна дієз-датність здійснюється відповідними органами юридич-ної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними. Для юридичної особи правосуб`єктність виникає: з моменту затвердження статуту або положен-ня; з моменту видання компетентним органом постано-ви про утворення організації; з моменту реєстрації ста-туту, якщо він підлягає реєстрації. Залежно від харак-теру власності розрізняють такі види юридичних осіб: державні; колективні; орендні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб'єктів; приватні; сімейні; релі-гійні та ін. За характером діяльності юридичні особи поділяються на: підприємства, що виробляють про-дукцію; установи, котрі надають послуги населенню; колгоспи – колективні виробничі сільськогосподарські підприємства; комерційні та інші організації. Правосуб`-єктність юридичної особи припиняється: з моменту її ліквідації; з моменту реорганізації.

5, Поняття, форми, суб’єкти та захист права власності в Україні

В ст. 41 Конституції закріплено, що кожен громадянин має право володіти. Користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Власність – це конкретні, історично обумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них інших осіб. В еконо-мічному значенні – це привласнення матеріальних благ окремими суб'єктами, в юридичному – це розмежування “мого” і “чужого”, це панування власника над річчю і можливість користуватися і розпоряджатися нею, незалежно від інших осіб. Зміст права власності склада-ється із трьох елементів: права володіння, права корис-тування і права розпорядження матеріальними блага-ми.Суб'єктами права приватної власності можуть бути громадяни України, іноземні громадяни і особи без гро-мадянства. Іноземні громадяни і особи без громадян-ства, згідно Конституції України, мають такіж права і обов'язки, як і громадяни України, за винятком права власності на землю. Захист права власності закріплений в Конституції України, в Кримінальному, Цивільному кодексі, в Кодексі про адміністративні правопорушення і інших галузях права. Власність є основою економічно-го розвитку суспільства, тому держава і її правоохо-ронні органи захищають різні форми власності різними правовими засобами. Найважливішим цивільно-право-вим засобом захисту права власності є віндикація – віндикаційний позов, другий засіб – негаторний позов, третій засіб – відшкодування шкоди. Віндикація, віндикаіцйний позов – це позов власника про витребу-вання майна з чужого незаконного володіння. Негато-рний позов – це такий позов, який направлений на усу-нення перешкоди законному власнику в користуванні або розпорядженні майном. Відшкодування заподіяної шкоди – збитки відшкодовуються в повному обсязі від-повідно до реальної вартості майна на момент припи-нення права власності, включаючи і неодержані доходи.

6 Поняття, види та форми правочинів. Недійсність правочинів

Відповідно до положень ЦКУ правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочину притаманні певні ознаки: 1) правомірність — правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним; законодавець встановив презумпцію (припущення), що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку; 2) він завжди спрямований на досягнення певного правового результату (перехід права власності від продавця до покупця, передача права користування майном орендарю і т. ін.); 3) він є вольовою дією — для його вчинення необхідно виявити волю (ініціативу) учасника.

Форма правочинів — це спосіб зовнішнього виявлення волі учасника на їх вчинення, відповідно до якої їх поділяють на усні та письмові.

Усна форма правочину означає, що умови його вчинення сторони погоджують у процесі безпосереднього спілкування без відображення у відповідних документах.

Письмова форма правочину означає, що його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у розписці, листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або воля сторін виражена за допомогою телеграфного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку тощо. Недійсними правочинами є дії суб’єктів цив.права, що спрямовані на встановлення, зміну або припинення цив.прав та обов’язків, але не породжують бажання сторонами юр.результатів у наслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону. Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону (з моменту держ.реєстрації; з моменту настання відповідної умови).

7, Види, порядок укладання та припинення договорів

Договір можна визначати як угоду двох або декількох сторін, спрямовану на встановлення, зміну чи припи-нення цивільних правовідносин. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки пра-вомірною. Змістом будь-якого договору є права і обов'-язки сторін, установлені ним. Прийнято розрізняти іс-тотні, звичайні та випадкові умови договору. Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів цього виду. До звичайних умов відносять ті, які самі по собі передбачаються, скажімо, місце виконання договору. Випадковими визначаються такі умови договору, які зазвичай у договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Договори, що базуються на волевиявлен-ні однієї особи, називаються односторонніми. Договори, в яких виявлено волю двох сторін, називаються двосто-ронніми. Договори, в яких беруть участь більш ніж дві особи, називаються багатосторонніми. Розрізняють до-говори реальні й консенсуальні. Реальні договори вва-жаються укладеними, тобто набувають юридичного зна-чення лише з моменту фактичного здійснення певних дій. Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору. За формою договори можуть бути усними або письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені. У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозицію укласти договір(оферту) і прийняття про-позиції(акцепт). Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили. В інших випадках момент укладення договору визначає закон.

Підстави припинення зобов'язань за цивільним законодавством

Зобов’язання – правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана чинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника його обов’язку.

Згідно з Цивільним кодексом України зобовязвння при-пиняються: виконанням; зарахуванням; якщо боржник і кредитор – одна особа; за угодою сторін; унаслідок зміни плану; за неможливістю виконання; зі смертю гро-мадянина або з ліквідацією юридичної особи. Виконан-ня: якщо боржник видав кредиторові в посвідчення зо-бовязання борговий документ, то кредитор, приймаючи виконання, мусить повернути цей документ або зазна-чити про це в розписці. Зобовязання припиняється зара-хуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої нас-тав або строк якої не зазначений чи визначений момен-том витребування. Для зарахування досить заяви однієї сторони. Зобовязання припиняється, якщо боржник і кредитор – одна особа. Якщо згодом цей збіг при-пиняється, зобовязання виникає знову. Зобовязання при-пиняється за угодою сторін, зокрема за угодою про за-міну одного зобовязання іншим між тими самими осо-бами. Зобовязання між організаціями підлягає при-пиненню або зміні сторонами в установленому порядку, якщо підстави, на яких зобовязання основане, змінені розпорядженням, обовязковим для обох сторін. Зобовя-зання припиняється за неможливістю виконання, якщо вона спричинена обставинами, за якими боржник не від-повідає. Зобовязання припиняється зі смертю боржника, якщо виконання не може бути проведено без особистої участі боржника. Зобовязання припиняється зі смертю кредитора, якщо виконання провадиться особисто для кредитора. Зобовязання припиняється з ліквідацією юридичної особи(боржника або кредитора). Може бути покладено на іншу юридичну особу.

8, Поняття, підстави та види цивільно-правової відповідальності

Цивільно-правова відповідальність – установлена зако-ном негативна реакція держави на цивільне правопо-рушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладення на неї обов'язків майно-вого характеру. Підставами для цивільно-правової від-повідальності є: наявність майнової шкоди; протип-равність поведінки; вина; причинний зв'язок між збит-ком і протиправною поведінкою. Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходів. Якщо дії чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протип-равними або забороненими законом, настає відпові-дальність. Принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача шкоди. Умовою цивільно-правової відповідальності є також наявність причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негатив-ним наслідком, що настав через цю протиправну дію. Різновидностями цивільно-правової відповідальності є: договірна та позадоговірна; часткова і солідарна; основна і субсидіарна(додаткова); повна та обмежена. За деякі дії цивільно-правова відповідальність може нак-ладатися без вини, якщо вона обумовлена законом чи угодою: за невиконання грошового зобов'язання; збері-гача за втрату, недостачу чи пошкодження майна; за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

9,. Спадкування власності за законом в Україні

Спадкування – це перехід майна померлого грома-дянина до його спадкоємців. Майно, яке після смерті спадкодавця переходить до спадкоємців, називається спадщиною. Перехід спадщини є загальним або універ-сальним правонаступництвом. Спадкоємництво здійс-нюється за законом і заповітом. Спадкоємство за зако-ном має місце, коли і оскільки воно не змінено запо-вітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за запо-вітом або жоден із спадкоємців не прийняв спадщини чи всі спадкоємці позбавленні заповідачем спадщини, то майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави. Згідно ст. 549 ЦК визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлено шестимісячний строк. Не мають права бути спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом особи, які навмисно позбавили життя спад-кодавця чи кого-небудь із спадкоємців або зробили за-мах на їх життя. Не мають права стати спадкоємцями за законом батьки після дітей, у відношення яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялися від покладених на них в силу закону обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтвердженні в судовому порядку. При спадкуванні за законом, спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти(у тому числі усиновлені), дружина і батьки(усиновителі) померлого. Також дити-на померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з батьків, хто був би спадкоємцем. Брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька так і з боку матері -–друга черга. До числа спадкоємців за зако-ном належать непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. Предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку переходять до спадкоємців за законом, які проживали спільно з спадкодавцем, незалежно від їх черги і спадкової частки, якщо вони проживали з спадкодавцем до його смерті не менше одного року.

Види покарань

1. До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані лише такі види покараны

1) штраф;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

4) громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження для військовослужбовців;

7} конфіскація майна;

8)арешт;

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11) позбавлення волі на певний строк;

Загальні засади призначення покарання - це встановлені кримінальним законом правила, якими керується суд, постановлюючи вироку кримінальній справі та обираючи винному міру покарання. Ці засади закріплені в ст. 65 КК України.

Частина перша цієї статті визначає три основні засади, якими повинен керуватись суд при обранні покарання.

«Суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання».

Обставини

1. При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

Підстави застосування

Примусові заходи виховного характеру можуть застосовуватися лише до осіб, які на момент вчинення злочину були неповнолітніми; які вчинили злочин невеликої або середньї тяжкості; які щиро розкаялися після вчинення злочину та в подальшому поводилися бездоганно. Суд у такому разі приходить до висновку, що неповнолітній на момент постановлення вироку не потребує покарання.

Мета

Метою застосування примусових заходів виховного характеру є забезпечення інтересів неповнолітнього, які полягають в одержанні ним необхідного виховання, освіти, лікування, захисту від насильства та жорстокості, соціальної допомоги, а також у наявності можливості пристосуватися до реалій оточуючого життя, підвищити свій культурний, соціальний та загальноосвітній рівень, набути професії та працевлаштуватися.

Виховні заходи

За наявності підстав для застосування виховних заходів суд може застосувати:

· застереження

· обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього

· передача неповнолітнього під нагляд батьків, осіб, які їх заміняють, педагогічного чи трудового колективу, окремих громадян на їх прохання

· покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти чи заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків

· направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи

До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру. Тривалість таких заходів, як обмеження дозвілля та передача під нагляд, встановлюється судом. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя.

Застереження

Застереження, яке є найбільш м'яким заходом виховного характеру, полягає в роз'ясненні судом неповнолітньому наслідків його дій, оголошенні осуду за ці дії та попередженні про більш суворі наслідки в разі продовження протиправної поведінки чи вчинення нового злочину.

Амністія і помилування

Амністія є видом повного або часткового звільнення осіб, засуджених за вчинення злочинів, від відбуття пока' рання. Оголошення амністії належить до повноважень Вер' ховної Ради України і встановлюється виключно законом, в якому зазначаються категорії осіб, котрі підлягають амністії. Амністія може передбачати: скорочення строків покарання або заміну призначених судом покарань ін­шими, м'якшими; зняття судимості; припинення кримі­нального переслідування; закриття кримінальних справ на будь-якій стадії кримінального процесу. З гуманних мір­кувань амністія може передбачати звільнення жінок, які мають маленьких дітей, хворих, неповнолітніх. Амністія не звільняє від матеріальної відповідальності, і поши­рюється на ті злочини, які були вчинені до видання закону про амністію.

Помилування за своїм змістом наближається до амніс­тії. Однак акти про помилування завжди мають індивіду­альний характер і застосовуються лише персонально до окремих осіб. Актом помилування може бути здійснено заміну засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років.

Помилування здійснюється, як правило, на прохання засудженого, його рідних, захисника, громадських орга­нізацій тощо.

Порядок формування

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів — по шість призначаються ПрезиФункції Конституційного Суду України — це основні напрями та види діяльності цього суду, що здійснюються відповідно до Конституції та законів України.

Пріоритетним напрямом діяльності Конституційного Суду є здійснення конституційного судочинства в Україні. Втім, це не єдина функція суду, також виділяють функції конституційного контролю, офіційного тлумачення (Конституцію та закони України), арбітражну та функцію конституційного правосуддя.

Відповідно до Конституцій України та Закону «Про Конституційний Суд України», суд приймає рішення та дає висновки у таких справах:

Вирішення питань відповідності Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Відповідність Конституції чинних міжнародних договорів України, або тих міжнародних, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість.

Додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в межах, визначених Конституцією.

Видає офіційне тлумачення Конституції та законів України.

До компетенції Конституційного Суду не входять питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інші питання, що віднесені до повноважень судів загальної юрисдикції.

Вирішення питань про відповідність Конституції України відбувається, коли до Конституційного Суду надійде подання від Президента України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини або Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Рішення і висновки Конституційного Суду є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Конституційний Суд також за зверненням Президента чи Уряду дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або таких договорів, що вносяться до парламенту для ратифікації.

Суб'єктами права на конституційне звернення з питань дачі висновків Конституційним Судом України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.

Правові акти, визнані Конституційним Судом неконституційними повністю, або у певній частині втрачають свою чинність з моменту ухвалення Конституційним Судом відповідного рішення.

Рішення та висновки Конституційного Суду оприлюднюються наступного робочого дня після їх підписання і публікуються у «Віснику Конституційного Суду України», а також в інших офіційних виданнях («Офіційний Вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Голос України», «Урядовий кур'єр»).

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичними чи юридичними особами актами і діями, що були визнані неконституційними, відшкодовуються державою у встановленому законодавством України порядку.дентом, Верховною Радою та з'їздом суддів України.

Поняття та система цивільного права України.

Цивільне право – одна з провідних галузей нац. права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому. Предмет правового регулювання Ц.п. скл. правові відно-сини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини. Систему Ц.п. України ви-значає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв’язком її елементів – юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: за-гальну та особливу. Загальну частину Ц.п. скл. правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-право-вих відносин, а саме: положення про суб'’ктів та об’єкти цивільного права, угоди, представництво й довіреність, позовна давність. Особливу частину Ц.п. скл. норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивіль-но-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути: право власності; зобов’язальне право; авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціона-лізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних до-говорів. Як частина юридичної науки, цивільне право вивчає закономірності цивльно-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення й розви-тку, а також розробляє способи його подальшого вдос-коналення.

Джерела цивільного права.

Джерелами цивільного права України є Конституція України (28.06.1996), Цивільний кодекс України (прий-нятий ЗУ РСР від 18.07.1963 і введений в дію 1.01.1964), Житловий кодекс України (від 30.06.1983 року), ЗУ “Про власність” (від 7 лютого 1991), “Про підприємства в Україні” (від 27 березня 1991), “Про підприємництво” (від 7 лютого 1991), “Про господарські товариства”, “Про захист прав споживачів”, “Про об’єднання грома-дян”,“Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про малу приватизацію”, “Про заставу”, “Про цінні папери та фондову біржу” (від 18 червня 1991) та ін. Серед інших нормативних актів, що є джерелами циві-льного права, а отже й містять цивільно-правові норми, можна відмітити укази Президента (наприклад, “Про тимчасові Положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропози-цій в Україні” від 18 вересня 1992), постанови й розпо-рядження КМУ (скажімо, постанова КМУ “Про мініма-льні ставки авторської винагороди за використання тво-рів л-ри й мистецтва” від 18 лбтого 1994), а також поло-ження, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та особистих немайнових відносин, що приймаються міністерствами й відомства-ми України.

2, Поняття, структура та види цивільних правовід-носин.

Цивільно - правові відносини – врегульовані нор-мами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають юридично рівх-ними носіями прав та обов'язків. Цивільно-правові від-носини скл. з трьох основних елементів: суб'єктів, об'єк-тів і змісту. Суб'єктами цивільно-правових відносин мо-жуть бути фізичні та юридичні особи. Об'єктами цивіль-но-правових відносин можуть бути: речі, дії, продукти творчої діяльності, особисті немайнові блага. Змістом цивільно-правових відносин є цивільні права та обов'яз-ки суб'єктів таких відносин. Цивільно-правові відносини поділяються на такі види: 1)за змістом: майнові циві-льно-правові відносини, спрямовані на задоволення майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, немай-нові цивільно-правові відносини щодо задоволення осо-бистих немайнових інтересів учасників цих відносин; 2)за зв'язком учасників відносин: абсолютні, тобто циві-льно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'є-ктові протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб, відносні цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єктові протистоїть конкретно виз-начена особа, яка повинна виконати для упов-новаженого суб'єкта певні дії; 3)залежно від об'єкта пра-вових відносин: речові цивільно-правові відносини, об'-єктом яких є речі, зобов'язальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань; 4)залежно від структури: прості цивільно-правові від-носини, за яких одній стороні належить тільки право, а іншій – тільки обов'язок, складні цивільно-правові відносини, за яких дві сторони мають як права, так і обов'язки; 5)за характером нормативного спрямування: регулятивні цивільно-правові відносини, охоронні цивільно-правові відносини. Юридичні факти в цивіль-ному праві поділяються на юридичні дії та юридичні події. Юридичні дії – це такі юридичні факти, спричи-нення яких залежить від волі людей та породжує певні правові наслідки. Юридичні події – це юридичні факти, що настають незалежно від волі людини.

Цивільна право- і дієздатність фізичної особи. Повна дієздатність. Часткова дієздатність особи. Неповна цивільна дієздатність особи. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи. Визнання фізичної особи недієздатною.

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ

До фізичних осіб належать громадяни У, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої право- та дієздатності.

Цивільна правоздатність - здатність осо­би мати цивільні права і нести цивільні обов'язки.

Правоздатність у громадянина У виникає у момент його народження і припиняється з його смертю.

Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість ви­знається за всіма громадянами, які мають бути рівними пе­ред законом.