Освіта в УРСР у 1920–1980-ті рр.

У сфері освіти радянській владі від царського режиму дістався важкий спадок. Приблизно 70 % дорослого населення України було неписьменне. За цих умов в Україні розгорнулась кампанія щодо ліквідації неписьменності. У 1923 р. створено товариство „Геть неписьменність”, яке очолив Голова

ВУЦВК Г.І.Петровський, ім’я якого, до речі, носить наше місто. Протягом 1920-х років кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43 % дорослого населення, у 1939 році – до 25%. У наступні десятиріччя неписьменність була практично ліквідована. У перші пореволюційні роки постала необхідність створення нової школи на засадах безоплатної обов’язкової загальної політехнічної освіти. Така школа

мусила бути трудовою, тобто забезпечувати тісний зв’язок навчального процесу з працею, що здається цілком виправданим в умовах високих темпів економічного зростання.У 1924 році було розпочато підготовку до запровадження обов’язкового початкового чотирирічного навчання для дітей. У містах це завдання було вирішене протягом кількох років, проте ще у 1927/28 навчальному році не вчилося близько 35% дітей шкільного віку. У 1932 році була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до кінця 1950-х років: початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і середня (І—X класи).

Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладанні матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою в середині 1930-х років було вже

охоплено до третини учнів, що дало підставу радянському керівництву висунути наприкінці 1930-х років завдання переходу до загальної середньої освіти молоді, чому, однак, завадив напад на СРСР фашистської Німеччини.

Одночасно з середньою швидкими темпами розвивалася й вища освіта. Кількість вищих навчальних закладів в Україні зросла з 27 у 1917 році до 129 у 1938/39, а чисельність студентів у них, — відповідно, з 35 тис. до 124 тис.

Серед багатьох вищих навчальних закладів, що були створені в УРСР у 1920- 1930-ті роки й відіграли величезну роль у підготовці кваліфікованих кадрів для народного господарства, був і Дніпропетровський будівельний інститут (1930),

який нині зветься Придніпровською державною академією будівництва та архітектури й продовжує славні традиції студентів і викладачів минулих років. Вперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. З метою забезпечення соціальної справедливості й створення умов для навчання представникам тих верств населення, які за царського режиму були практично позбавлені можливості отримати вищу освіту, створювались так звані робітфаки – підготовчі факультети для вихідців з робітників та селян. У 1925 році в Україні діяло близько 30 робітфаків при вищих навчальних закладах. Завдяки державній полиці у галузі освіти вже в 1930-ті роки

Радянська Україна випередила за кількістю студентів найбільш розвинуті країни Європи: Великобританію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.), Італію (75 тис.) та ін. підготовці спеціалістів почали більше приділяти уваги занедбаним раніше якісним показникам. Строки навчання в навчальних закладах подовжилися. Система короткострокової підготовки була скасована.

.

Архітектура і образотворче мистецтво України у 1920-1930-ті роки.

У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев’яної архітектури і „козацького бароко”. У цьому напрямі працював архітектор Д. Дяченко, один із засновників українського

архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у Лубнах комплекс Української сільськогосподарської академії та ін. Талановитий митець був незаконно репресований. Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко, автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі, Червонозаводського театру в Харкові тощо. На етапі національного відродження в 1920-ті роки значно пожвавився

новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх в цьому напрямі надала Українська Академія Мистецтв, утворена в 1917 році. Перший

ректор Академії видатний художник-графік Г. Нарбут залишив помітний слід в історії, української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласицизму

та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування. Він створив п'ятнадцять своєрідних композицій до „Української абетки”, де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки

грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак. Непересічне значення для розвитку українського монументального

живопису має творчість художника М. Бойчука (1882 – 1937), який обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. Під керівництвом М. Бойчука виконано розписи Луцьких казарм у Києві, санаторію ім. ВУЦВК в

Одесі, Червонозаводського театру у Харкові. Звинувачений у пропагандібуржуазно-націоналістичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно увійшли поняття „школа Бойчука”, „бойчукізм”.

Літературний процес в Україні в 1920-30-ті рр.

Загальне піднесення національної культури у 1917-1933 роках яскраво проявилось у розвитку літературного процесу. Це була доба відносно вільного розвитку літератури та мистецтва, коли створили свої найкращі прозові твори М. Хвильовий, В.Підмогильний, Г. Косинка, Ю. Яновський. Широку

популярність завоював гуморист Остап Вишня. На 1920-ті роки припадає розквіт творчості П. Тичини та М. Рильського, поряд з ними творила цілаплеяда талановитих поетів: М. Зеров, М. Драй-Хмара, Є.Плужник, В. Сосюра, М. Бажан, Т. Осьмачка. Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходять поетичні збірки В. Чумака („Заспів”), В. Сосюри („Червона зима”), І. Кулика („Мої коломийки”). Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини „Сонячні кларнети” і „Плуг”.

Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки яскравих форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О.Кобилянської, М. Коцюбинського. На творчості українських літераторів

позначився також вплив європейських модернізму. Зокрема, тяжіння до нього було характерним для творчості поета, театрознавця, перекладача М. Вороного (1871–1940). Він одним з перших увів до української лірики тему міста, інші

модерністські мотиви європейської поезії. Проте наближення багатьох українських літераторів до західноєвропейської модерністської естетики не було механічним запозиченням. Продовжуючи притаманну для української культури барокову

традицію, вони виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. Подібні мотиви відчутні в творчості Миколи Бажана 20-х років. Його поезія характеризувалася узагальненнями глибокого філософського значення. Про

зрілість таланту поета свідчить збірка „Будівлі” (1929), що цілком відповідає традиціям необароко і водночас є новаторською, наповненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур. Найвидатніша постать тогочасної української поезії – Павло Тичина (1891–1967). Поезії його збірки „Сонячні кларнети” (мали новаторський

характер. На жаль, під тиском політичної диктатури поет зайняв примиренську позицію і був канонізований як зразковий оспівувач соціалістичних перетворень. Проте кращі твори П. Тичини продовжують гуманістичні традиції

народної пісенності, творчості Г. Сковороди та Т. Шевченка.