Хоча кількісні показники у 60—80-ті роки засвідчували прогрес, проте рівень освіченості випускників, зокрема учнів сільських шкіл, почав знижуватись.

Важливу роль у підготовці кваліфікованих кадрів робітників починають відігравати заклади професійно-технічного навчання. Для молоді, що закінчила восьмирічну школу, було створено професійно-технічні училища, навчання в яких, як і раніше, залишалося безплатним. При цьому учні перебували на утриманні держави.

Відповідно до постанови Верховної Ради СРСР 1984 р. усі професійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип навчального закладу — середні професійно-технічні училища.

Вища освіта

Господарські реформи, впровадження нової техніки в народне господарство, розвиток освіти і культури потребували дедалі більше спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, а отже, збільшення кількості вузів і технікумів. Лише за 5 років — з 1961 по 1966 р. — у 132 вузах і 697 технікумах України набір збільшився у 1,5 раза. У них навчалося 1336 тис. студентів і учнів. Кращим випускникам середніх шкіл та профтехучилищ надавалися пільги при вступі до вузів і технікумів.

Протягом 60-х років Луганський машинобудівний та Краматорський індустріальний вечірні інститути було реорганізовано в стаціонарні вузи, Донецький індустріальний — у політехнічний, Київський фінансово-економічний — в Інститут народного господарства, Запорізький сільськогосподарського машинобудування — в машинобудівний та ін. Крім того, з метою забезпечення республіки мистецькими кадрами в Харкові у 1963 р. відкривається Інститут мистецтв. У 1964 р. було засновано Донецький університет, у 1969 р. — Київський інститут культури, в 1972 р. — Сімферопольський, а в 1985 р. — Запорізький.

Особлива увага протягом 60—80-х років приділялася підготовці фахівців з нової техніки, зокрема інженерів з автоматизації виробничих процесів, хімічного машинобудування, технології пластмас, штучного волокна. Було розпочато підготовку інженерів з таких спеціальностей, як електронні прилади, промислова електроніка, обчислювальна техніка, електроакустика, механізація обліку й обчислювальних робіт та ін.

На загальнотехнічних факультетах підготовка інженерно-технічних кадрів без відриву від виробництва здійснювалась у два етапи. Перший етап навчання, що охоплював перші курси, давав загальнотехнічну і загальнотеоретичну підготовку, другий — фахову на старших курсах вузів.

Удосконалення вищої та середньої спеціальної школи дало позитивні результати. Значно збільшився обсяг випуску фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою. У цей час вузи республіки підготували 453,5 тис., а технікуми — 742,8 тис. спеціалістів для всіх галузей народного господарства і культури країни. У народному господарстві в 1966 р. працювало понад 2,3 млн фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою.

Наука

У 60—80-ті роки українська наука істотно реформувалась. Так, на середину 60-х років Україна мала розгалужену мережу науково-дослідних установ, кількість яких постійно збільшувалась. Лише протягом 1959—1965 pp. у республіці було створено 73 наукові установи. Усього в цей період діяло понад 830 наукових установ, у яких працювало 95 тис. чол., з них близько 2 тис. мали ступені доктора і майже 20 тис. — кандидата наук.

Базовим центром наукових досліджень була республіканська Академія наук. До її складу в 1965 р. входило понад 50 науково-дослідних установ, у яких працювало 21 тис. чол., у тому числі 6800 наукових співробітників.

У 60—70-ті роки Академія наук України складалася з трьох секцій, що об'єднували 9 відділів (згодом — відділення). У наступні роки було створено ще три відділення. Провідні напрямки досліджень визначалися секціями наук: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних та біологічних, а також суспільних. З метою піднесення рівня регіональної науки в 70—80-ті роки було створено 6 наукових центрів — Дніпропетровський, Донецький, Західний (Львів), Харківський, Південний (Одеса) та Північно-Західний. В установах Академії наук збільшувалася чисельність науковців. Якщо в 1960 р. їх налічувалося 3,6 тис. чол., то в 1985 р. — 15,3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями збільшилася у 5,5 раза.

Українськими вченими, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями в 60—80-ті роки було опубліковано багато цікавих наукових розробок. Так, історик М. Брайчевський написав кілька глибоких розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема "Коли і як виник Київ", "Походження Русі", "К происхождению древнерусских городов". У Торонто в 1972 р. вийшла друком його праця "Приєднання чи возз'єднання", де було піддано критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди, що була викладена в "Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією 1654— 1954 pp.", і діячів козацької державності. У 1979 р. завершив свою історико-філософську працю "Лист до російських та українських істориків" філолог Ю. Бадзьо. У цій праці автор заперечує теорію "триєдиного походження трьох слов'янських народів — російського, українського і білоруського". Нестандартно підходили до вивчення історичного минулого українського народу та його культури історики О. Апанович, Я. Дзира, О. Коман, I. Бойко, філософ Є. Пронюк, літературознавці I. Дзюба, Л. Махновець та ін.

Науковими колективами в цей час було видано низку фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, які, втім, не дістали однозначної оцінки наукової громадськості. Серед них варто назвати такі багатотомні праці, як "Історія Української РСР", "Історія міст і сіл Української РСР", "Археологія Української РСР", "Історія українського мистецтва", "Історія української літератури", "Словник української мови", "Українсько-російський словник". Було випущено також Українську Радянську Енциклопедію та інші, але незважаючи на певну низку ідеологем, вони несли значну кількість позитивної інформації.

Література

У 60—80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури ДОСЯГАЙ українські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по V з'їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 p., було відкрито відділення Спілки письменників у Луганську і Житомирі.

Протягом 60-х років письменники України написали чимало прозаїчних творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі. За цей час вийшли романи "Вир" Г. Тютюнника, "Правда і кривда" М. Стельмаха, "Сестри Річинські" І. Вільде, "Дикий мед" Л. Первомайського, "День для прийдешнього" П. Загребельного, трилогія "Вишневий сад" В. Бабляка, "Крапля крові" Ю. Мушкетика, "Остання шабля" М. Руденка, "Людина живе двічі" Ю. Шовкопляса та ін.

Чутливою до новизни життя, до змін, що відбуваються у психології нашого сучасника, була українська поезія. Значними поетичними явищами стали збірки "Полудень віку" і "Листи на світанні" А. Малишка, "Ми — свідомість людства" П. Тичини, "Італійські зустрічі" М. Бажана, поезії П. Воронька, М. Нагнибіди, Д. Павличка, Л. Первомайського, І. Муратова та ін.

З інтересом громадськість зустрічала твори молодих поетів: В. Симоненка, Ліни Костенко, І. Драча, В. Коротича, В. Стуса, Б. Олійника, В. Коломійця, М. Вінграновського, Р. Лубківського, В. Лучука, В. Голобородька, Галини Гордасевич, Валентини Отрощенко та ін.

Атмосфера лібералізації сприяла поверненню в літературу несправедливо забутих та репресованих імен. Завдяки М. Рильському було посмертно реабілітовано поетів О. Олеся, М. Вороного. Також він домігся перевидання творів видатних українських композиторів XVIII— XIX ст. М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Велику роботу виконали створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Було опрацьовано твори В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, а також репресованих В. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківського та ін. Багато письменників було поновлено в рядах членів Спілки письменників (Г. Епік, Б. Коваленко, В. Поліщук, Г. Овчаров, 3. Тулуб, Г. Хоткевич, Е. Шехтман, Є. Шабліовський, О. Сорока, В. Гжицький). Того ж 1956 р. було реабілітовано Б. Антоненка-Давидовича, А. Костенка, П. Кононенка, П. Колесника, А. Петруся-Карпатського, Ю. Шкрумеляка. Після тривалих поневірянь повернулися до літератури М. Годованець, М. Гаско, М. Доленко, О. Журлива, М. Марфієвич. У жовтні 1957 р. було поновлено у членах Спілки письменників репресованого 0. Ковіньку, а в грудні — В. Мисика.

На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців — шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко і В. Симоненко. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Інтерес читачів викликали збірки поезій Ліни Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). Побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і грім" (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. Позитивні відгуки в 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча "Соняшник" та М. Вінграновського "Атомні прелюди". До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. До цієї когорти належать поети Б. Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

Великий резонанс у республіці викликала праця І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". На великому документальному матеріалі він обґрунтував важливість і місце національного питання в повоєнну добу, наголосив, що воно є водночас питанням і соціальним, і загально-історичним.

Репресії 1965—1966 pp., посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного знищення інакомислення дали зворотний результат: частина шістдесятників, які залишилися на волі, почали чинити опір неосталінізмові.

Друга половина 60-х років стала епохою самвидаву, насамперед політичної публіцистики. З'явилися твори "Лихо з розуму" В. Чорновола — збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965—1966 pp.; "Собор у риштованні" — літературно-публіцистичне есе Є. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам, що порушувалися в романі О. Гончара "Собор"; антисталінські статті В. Мороза "Репортаж із заповідника імені Берія" і "Серед снігів". У самвидаві публікувались десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів. У Львові в 1970 р. почав виходити "самвидавчий" журнал "Український вісник", який публікував заборонені твори, подавав інформацію про події суспільно-політичного життя, що замовчувались офіційною пресою, наводив хроніку репресій проти дисидентів. Головним редактором "Українського вісника" був В. Чорновіл, йому допомагали Я. Кендзьор, М. Косів, О. Антонов та ін. Протягом 1970—1972 pp. вийшло 6 номерів журналу. Поява часопису була важливою подією в дисидентському русі; вона сприяла його організаційній консолідації.

Хвиля репресій у 1965—1966 pp. супроводжувалась масштабним ідеологічним поворотом. Газети зарясніли статтями, спрямованими проти "буржуазної ідеології" та "українського буржуазного націоналізму". Пожорстокішала цензура. ЦК КПУ ухвалив низку таємних постанов, стосовно виправлення "ідеологічних помилок" у роботі деяких журналів ("Вітчизна", "Жовтень" та ін.), кіностудії ім. О. Довженка. Тривала прихована ідеологічна "чистка" редакцій газет, журналів, видавництв, інститутів гуманітарного профілю, Академії наук УРСР. Усе це нагадувало сталінські ідеологічні "чистки" 40—50-х років.

Проте навіть в умовах нового наступу "класово-партійної" ідеології талановитим митцям вдавалося створювати високохудожні книги.

У 60—80-ті роки українська література поповнилася творами відомого письменника О. Гончара ("Тронка", "Циклон", "Собор", "Берег любові", "Твоя зоря", "Чорний яр"), романами М. Стельмаха ("Чотири броди", "Дума про тебе", "Правда і кривда"), П. Загребельного ("Розгін", "Диво"), В. Дрозда ("Катастрофа"), І. Білика ("Меч Арея"), В. Земляка ("Лебедина зграя", "Зелені млини"), І. Чендея ("Березневий сніг"). Інтерес громадськості викликала творчість романістів історичного спрямування Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, Р. Федоріва, Р. Іванченко. Плідно працювали О. Коломієць, М. Зарудний та інші драматурги, п'єси яких ставили театри України.

Кіно

Через великі перепони прокладали шлях нові напрямки в кіномистецтві. Йому відводилось провідне місце в ідеологічній роботі. Звідси виняткова увага до нього. У 60—80-ті роки здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки — Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів.