Олімпійський спорт в Україні до 1992 р.

До 1992 року, коли МОК був визнаний НОК України як самостійної незалежної держави, олімпійський спорт України був складовою частиною олімпійського руху Росії (до 1917 р.), а в подальшому – колишнього СРСР. Це й визначало розвиток українського олімпійського спорту протягом століття.

Серед тих, хто 1894 р. разом із П’єром де Кубертеном активно брав участь у підготовці та проведенні Олімпійського конгресу в Парижі, що ознаменував еру відродження олімпійського руху, був російський генерал О. Д. Бутовський, який народився та виріс на Полтавщині. Серед запрошених на перший Олімпійський конгрес представників Росії був і дворянський депутат з Києва Дмитро Меленевський.

На жаль, українських спортсменів не було серед учасників олімпійських змагань на Іграх I Олімпіади 1896 р. в Афінах ¹.

Не виступали спортсмени Росії й на іграх 1900 р. у Парижі та 1904 р. у Сент-Луїсі. Сталося це навіть не через фінансову скруту. У російських спортсменів ще не існувало жодного керівного органу і замовити про них слово в уряді було нікому. Лише на іграх ІV Олімпіади 1908 р. у Лондоні Росію приватно представляли п’ятеро ентузіастів, яким меценати допомогли дістатися до британської столиці. Унікальний фігурист із Петербурга М. Панін-Коломенкін здобув золоту нагороду за виконання спеціальних фігур, срібні медалі на борівському килимі вибороли легковаговик М. Орлов та богатир-важковаговик А. Петров.

Певною мірою вдалий виступ піонерів російського олімпізму підштовхнув державних діячів до створення національного олімпійського комітету Росії, що було зроблено у 1911 році.

На Ігри V Олімпіади 1912 р. в Стокгольмі пройшли відбір до збірної команди Росії лише такі українські спортсмени, як П. За коворот та З. Купченко. Втішало те, що у команді Австрії стартував В. Понурський зі Львова, який був третім у попередніх забігах на 200 та 400 м ².

Відповідно до рішення Російського олімпійського комітету право на проведення Першої російської Олімпіади 1913 р. було надане Києву. Цього ж року був утворений Київський олімпійський комітет під керівництвом А. К. Анохіна. У ці роки в Україні нараховувалось біля 200 різних спортивних колективів, в яких займалося спортом близько 8 тисяч чоловік. Так, окрім кількох уже існуючих на той час спортивних товариств «Сокіл», «Орел», автомобілістів, туристів, повітроплавання, яхт-клубів, було створено гурток «Спорт», тенісний клуб, клуб любителів спорту, гімнастичне товариство «Російський богатир», київське спортивне товариство та ін.

На організацію олімпіади було виділено 10 тис. рублів. Було реконструйовано велотрек та побудовано стадіон.

У змаганнях з 14 видів спорту виявили бажання взяти участь близько 600 спортсменів з 22 міст, зокрема українських - Києва, Харкова, Одеси, Чернігова, Кам´янця-Подільського, Луцька та ін. найбільш представницькими були змагання з легкої атлетики. Що зібрали 174 учасники, а найчисельнішу делегацію вивели на старт кияни.

Після Жовтневої революції 1917 року спортивне життя в Україні активізувалося ще більше. Почали будуватись спортивні споруди, створюватися нові спортивні організації, зросла кількість людей, що займалися спортом.

У 1923 році в Харкові на стадіоні «Спартак» та на Дніпрі у Києві (водні види спорту) пройшла І Всеукраїнська спартакіада, в якій взяло участь близько 300 спортсменів з 8 губерній.

Обов’язковим для всіх учасників було багатоборство – шестиборство для чоловіків і триборство для жінок. Не всі лідери молодої української «королеви спорту» вийшли на старт в Харкові. Найкращі з них у ці дні виступали у Москів (I Всесоюзне фізкультурне свято). Обов’язкові нововведення торкнулися також і футболістів. Перед усіма без винятку іграми тепер мали відбувати змагання з обведення м’яча на 110-метровій лінії. Точності удару. Бігу на 60м та в естафетному бігу 11х1000м, що з часом замінила естафета 11х100м. Під час розіграшів призів це «навантаження» іноді відігравало вирішальне значення.

1923 р. в Харкові було створено Вищу раду фізичної культури України, яка об’єднала усі спортивні товариства. Новому керівному органу було надано функції Олімпійського комітету України, що на той час припинив свою діяльність.

На ІV Всеукраїнській спартакіаді, яка проводилася у 1927 році, на старти різних змагань вже вийшло більше 20 тисяч чоловік. Вперше у змаганнях взяли участь сільські колективи, а також спортсмени Німеччини і Чехословаччини.

Майстерність спортсменів України була продемонстрована на І Всесоюзній спартакіаді у 1928 році, де українські спортсмени стали переможцями у багатьох видах спорту – гімнастиці, волейболі, гандболі, баскетболі, водному поло та ін.

Тридцяті роки стали періодом бурхливого розвитку українського спорту. У 1930 році було відкрито у Харкові Державний інститут фізичної культури України (ДІФКУ). П'ять технікумів фізичної культури працювали в Києві, Дніпропетровську, Одесі, Луганську й Артемівську. У 1931 році в Харкові було відкрито науково-дослідний інститут фізичної культури, а в 1935 р. при ДІФКУ була утворена вища школа тренерів.

В Україні виросла велика група спортсменів вищої кваліфікації. Наприклад, у 1935 році В.Титов встановив два світових рекорди з кульової стрільби. Важкоатлет Г.Попов, застосовуючи науково обґрунтовану систему підготовки, протягом трьох років (1938-1940 рр.) встановив 126 рекордів СРСР, 79 з яких перевищували світові.

На жаль, спортсмени України майже не мали змоги брати участь у змаганнях за кордоном. Але ті можливості, що все ж таки випадали, використовувалися досить пристойно. Так на ІІІ Олімпіаді робочих-спортсменів в Антверпені у 1937 році гімнасти М.Дмітрієв, О.Бокова, Т.Деміденко, А.Зайцева, легкоатлетка З.Синицька, важкоатлети Г.Попов, М.Касьяник, Я.Куценко та інші спортсмени виступили дуже успішно.

Інтенсивно розвивалась база для занять спортом. У 1940 році в Україні було вже 610 стадіонів і комплексних спортивних майданчиків, більше 2,5 тисяч футбольних полів, біля 1,5 тисячі спортивних залів, біля 15 тисяч ігрових майданчиків.

Принципово новий етап розвитку спорту вищих досягнень розпочався в Україні після визнання МОК Олімпійського комітету СРСР і прийняття рішення про участь у Іграх ХV Олімпіади 1952 р. в Гельсінкі.

Спортивні організації, тренери і спортсмени України включилися в олімпійську підготовку. Не дивлячись на відсутність досвіду участі в міжнародних змаганнях, спортсмени України чудово виступили на Іграх ХV Олімпіади (10 золотих, 9 срібних і 1 бронзова медаль).

Належно виглядали спортсмени України і на Іграх Олімпіади у 50-60-і роки. Кожна четверта золота медаль була українською. В цей період в Україні була вихована плеяда видатних спортсменів сучасного олімпійського руху: гімнасти В.Чукарін ³, Л.Латиніна ⁴, Б.Шахлін, М. Гороховська ⁵; легкоатлети В.Голубничий, В.Крепкіна, важкоатлет Л.Жаботинський, плавчиха Г.Прозуменщикова, веслувальник А.Шапаренко.

Такі результати були відображенням добре відпрацьованої системи підготовки в Україні спортсменів вищої кваліфікації. Основними елементами цієї системи були:

- піклування держави про розвиток фізичного виховання, дитячо-юнацького спорту і спорту вищих досягнень;

- наявність організаційно-методичної системи масового спорту і спорту вищих досягнень;

- широка мережа спортивних споруд, колективів фізкультури, дитячих спортивних шкіл та інших організацій, зайнятих підготовкою спортсменів;

- популярність спорту серед населення України, особливо у дітей і молоді, здорова соціальна атмосфера навколо спорту вищих досягнень;

- ефективна система підготовки тренерів і організаторів спорту в інститутах і технікумах фізичної культури;

- високий рівень розвитку спортивної науки, перш за все теорії і методики спортивного тренування і спортивної фізіології.

Після поразки на Іграх ХІХ Олімпіади в Мехіко (1968) в Україні була значно модифікована система організації підготовки спортсменів, інтенсифікувались будівництво сучасних спортивних споруд, збільшилось фінансування олімпійського спорту, почали створюватися сучасні центри олімпійської підготовки. Велика увага зверталась на підготовку спортивного резерву, централізацію підготовки збірних команд, суттєво була вдосконалена методика підготовки, значно зросли тренувальні й змагальні навантаження.

З'явилося нове покоління видатних спортсменів в Україні, про що свідчать виступи українських спортсменів на Іграх в Сеулі (ХХІІ ОІ, 1988) і в Барселоні (1992).

Досягнення спортсменів України в ці роки були обумовлені в першу чергу інтенсивним розвитком сучасної бази для занять спортом. Комплексні центри олімпійської підготовки включали не тільки стадіони, басейни, зали та інші споруди, але і місця для проживання, харчування, навчання, відпочинку, відновлення та інше.

Аналізуючи рівень розвитку олімпійського спорту в Україні в останні десятиріччя слід відзначити, що основні досягнення були в літніх видах спорту – в першу чергу, в легкій атлетиці, гімнастиці, фехтуванні, різних видах боротьби, гандболі, футболі та інших.

Що стосується зимових видів спорту, то тут вклад спортсменів України у складах збірних команд СРСР не був суттєвим. На різних ЗОІ від України брало участь по декілька спортсменів.

 

Цікаво знати:

¹ Група спортсменів з Одеського спортивного союзу відправилася до столиці Греції, однак через нестачу коштів вони дісталися лише до Константинополя.

Є достовірні підтвердження того, що під час проведення у 1896 році Ігор ІІ Олімпіади там побував киянин Микола Ріхтер (стрільба з луку, фехтування). До Греції він поїхав не як представник Росії, а самостійно і можливо саме тому не відображений у вітчизняній історіографії як учасник Ігор Олімпіад.

² Російська делегація на новому Королівському стадіоні шведської столиці була однією з найчисельніших, проте жодної золотої медалі в її активі не виявилося.

³ Віктор Чукарін – людина-легенда, яка завоювала 11 олімпійських медалей, серед яких 7 золотих (1952, 1956), 3 срібні (1952, 1956) та одна бронзова (1956), абсолютний чемпіон світу (1954), чемпіон світу та бронзовий призер в окремих видах багатоборства (1954), заклав початок безпрецедентному ряду олімпійських перемог школи українських гімнастів.

⁴ Лариса Латиніна – дворазова абсолютна олімпійська чемпіонка у багатоборстві (1956, 1960), багаторазова олімпійська чемпіонка та призерка в окремих видах багатоборства (1956, 1960, 1964). Дворазова абсолютна чемпіонка світу (1958, 1962), та дворазова абсолютна чемпіонка Європи (1957. 1961). Володарка 18 олімпійських нагород. Її успіхи занесені до книги рекордів Гіннеса.

⁵ Сенсаційним на Іграх Олімпіади у Гельсінкі став виступ Марії Гороховської. Яка виборола сім х медалей у змаганнях зі спортивної гімнастики – 2 золоті і 5 срібних. Вона здобула титул абсолютної чемпіонки Ігор ХV олімпіади (у багатоборстві) та встановила незнаний доти рекорд за кількістю медалей. Здобутих гімнастками на одних Іграх Олімпіади.