Стратегічні цілі діяльності Державного комітету України із земельних ресурсів на 2010 рік

1. Побудова системи гарантування державою прав власності на землю;

2. Планування використання земель та землеустрій (розроблення основних заходів із територіального планування земель, розвитку системи землеустрою, завершення розробки загальнодержавної програми використання та охорони земель, продовження розроблення нормативно-технічних документів, стандартів, норм і правил у сфері землеустрою та охорони земель);

3. Економіка землекористування (активізація робіт щодо забезпечення зростання вартості землі, започаткування створення системи економічного стимулювання раціонального використання і охорони земель, активізації робіт щодо створення інвестиційно-привабливого землекористування продовження робіт з оцінки земель, розвитку інфраструктури ринку земель);

4. Інституціональне забезпечення розвитку земельних відносин (розроблення Державної цільової програми розвитку земельних відносин в Україні на період до 2020 року, продовження удосконалення земельного законодавства).

 

 

37. У державній власності перебувають усі землі України за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.

Суб'єктами права державної власності на землю виступають:

1) Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України;

2) Верховна Рада Автономної Республіки Крим - на землі в межах території Республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;

3) обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів на землі в межах їхніх територій, окрім земель загальнодержавної власності.

Землі, що знаходяться в загальнодержавній власності, можуть передаватись у колективну чи приватну власність і надаватись у користування, в тому числі в оренду. Не можуть передаватись у колективну і приватну власність: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, парки і т. д.); землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі сільськогосподарських науково-дослідних і навчальних закладів.

Наступна форма власності на землю - колективна власність. Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що знаходяться в колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу. Землі в колективну власність передаються безкоштовно. Кожний член колективної власності на землю в разі виходу з колективу має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому Земельним кодексом.

Право приватної власності громадян України на землю означає, що тільки вони мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення сільськогосподарського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного й гаражного будівництва.

Громадяни набувають право власності на земельні ділянки в разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу; дарування та обміну. Передача земельних ділянок у власність громадян проводиться місцевими радами народних депутатів за плату чи безкоштовно. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються

 

39. Відповідно до Земельного кодексу України землекористування може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. Відповідно тимчасовим вважається землекористування строкове. Строки тимчасового землекористування визначені ЗК України.

В залежності від строку, на який земельна ділянка надана у користування, даний вид землекористування поділяється на два підвиди: тимчасове короткострокове і тимчасове довгострокове користування земельною ділянкою. Короткостроковим вважається користування землею на строк до трьох років, довгостроковим — на строк від трьох до двадцяти п'яти років. У разі виробничої необхідності ці строки законодавство дозволяє продовжити на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування землею.

Крім поділу за строками, тимчасове землекористування також поділяється на такі підвиди: тимчасове землекористування, що виникає на підставі рішення (адміністративного акта) власника ділянки, та тимчасове землекористування, що виникає на підставі договору.

Згідно зі ст. 8 ЗК земельні ділянки можуть передаватися в оренду. З прийняттям 6 жовтня 1998 р. Закону України «Про оренду землі» питання оренди землі в нашій країні регулюються цим Законом. Законом визначено, що оренда землі — це строкове платне володіння і користування земельною ділянкою на підставі договору. Отже, оренда землі також є підвидом тимчасового користування землею. Право орендного і концесійного землекористування визначаються і як право спеціального землекористування

 

45. Юридичне визначення надр

1.В Україні досить довгий час були майже відсутні фундаментальні наукові праці стосовно правового регулювання розробки та охорони надр. І саме ці причини спонукають звернути увагу на ряд суттєвих проблем з котрими зіткнулась Україна як незалежна держава. 2.Оскільки зростання рівня соціально-економічного розвитку суспільства обов’язково супроводжується збільшенням споживання невідновних природних ресурсів а також інтенсивною розробкою родовищ корисних копалин, охорона та ефективне використання надр є однією з глобальних проблем сучасності.

3.На даному етапі розвитку нашої держави конче необхідним – є формулювання та очерчення кола проблем пов’язаних з юридичним визначенням надр, а також пошук шляхів їх можливого вирішення.

4.Процеси реформування гірничодобувної галузі та інтенсивне використання надр змушує нас постійно працювати над цілою низкою питань, удосконалювати вже існуючи і розробляти принципово нові системи правової охорони надр, забезпечувати раціоналізацію та екологізацію надрокористування.

Ні в якому разі ми не можемо дозволити собі зволікати з цими запитаннями, слід постійно, рішуче впроваджувати реформи у сфері правовідносин користування та охорони надр, що в свою чергу дозволить впроваджувати в життя прогресивні ідеї екологічного законодавства.

5.Слід відзначити, що стосовно окремих видів надрокористування в законодавстві були зроблені певні зміни та доповнення, що дозволило в свою чергу вдосконалити механізми реалізації законних прав та інтересів суб’єктів надрокористування. Проте, навіть такі зміни не дозволили в повному обсязі вирішити низку конфліктів з точки зору забезпечення природоохоронної спрямованості законодавства про надра і гарантій реалізації встановлених цим законом можливостей для надрокористувачів.

6.Тільки у разі поглиблення вивчення теорії і практики правового регулювання використання і охорони надр на базі аналізу проблем визначення підстав і порядку виникнення, реалізації, припинення та змісту права надрокористування, обсягу прав і обов’язків суб’єктів надрокористування, гарантій державної охорони їх прав та механізму реалізації природоохоронних пріоритетів при користуванні надрами, захисті екологічних, економічних і майнових інтересів держави, громадян, підприємств, установ і організацій, а також формування наукових і практичних рекомендацій стосовно вдосконалення нормативної і правозастосовчої діяльності в галузі правовідносин, які розглядаються, ми зможемо кардинально змінити ситуацію.

7.Вже сьогодні спустошення невідновних унікальних родовищ і відсутність розробки нових, разом з певними політичними аспектами вже призвели до уповільнення економічного розвитку держави та створення погрози енергетичної та екологічної безпеки країни.

8.Необхідність в удосконалюванні державної політики в галузі використання та вивчення надр-є гострою необхідністю. І вирішувати ці проблеми потрібно з створення досконалої, теоретично обґрунтованої нормативної бази, яка б змогла забезпечити екологічно безпечне та раціональне надрокористування.

9.Законодавство про надра України знаходиться в процесі становлення, і не є досконалим. Ми маємо можливість спостерігати пробіли, неузгодженість його норм, і інколи цілковиту відсутність сталого термінологічного інструментарію для законотворчої роботи заважають швидкому вирішенню вищенаведених проблем.

10.Головним, системоутворюючим поняттям права надрокористування є надра - самостійний об’єкт права власності Українського народу, що закріплено ст.13 Конституції України [1] та в ст.1 і ст.9 Закону України “Про власність” [2]. Необхідність дослідження цього поняття є очевидним, оскільки ми не маємо законодавчого визначення надр, і фактично не можемо виділити суттєві юридичні ознаки цього правового об’єкту, що ототожнює надра з родовищами корисних копалин [3, 4, 6,]. Наявність таких проблем з одного боку спонукає до наукового дослідження, а з іншого призводить до появи різноманітних, часто взаємно протилежних поглядів та міркувань.

11.Земля та її надра в сутності як матеріально-енергетична система є геологічними об’єктами, геологія, як наука, корисні копалин виокремлює у самостійний об`єкт дослідження [7]. А отже правове визначення надр неминуче має враховувати їх геологічні ознаки, але ми не можемо обмежуватись тільки цим, потрібно йти набагато далі, і вже з юридичної точки зору оцінювати ті чи інші аспекти.

12.В законодавстві та юридичній літературі довгий час поняття “надра”, використовувалися для характеристики об’єкту права власності, коли ж виникали питання про господарську експлуатацію надр, вживалося поняття “родовища корисних копалин”. При зверненні до термінологічного словника гірничої справи термін "надра" взагалі відсутній, вони згадуються лише при визначенні мінеральної сировини як “корисних копалин, що видобувають з надр” [7, с.319].

13.Отже з метою виведення методологічно правильного, повного та придатного для законодавчого закріплення юридичного поняття надр необхідно виявити його найбільш суттєві юридично значущі ознаки.

14. З’ясовуючи юридичні ознаки надр необхідно їх відокремити від землі та підземних вод.

15.Спеціальними ознаками відокремлення надр від поверхневого шару землі в процесі видобування корисних копалин виступають мета та спосіб використання просторів природного середовища: у випадках вилучення з останнього будь-якої природної речовини (незалежно від ступеня її користі) здійснюється надрокористування; а при іншому способі використанні таких просторів має місце користування поверхнею землі.

16.В цілому до визначення поняття надр слід підходити досить зважено, виходячи саме з чинного законодавства, досвіду надрокористування, потреб практики та перспектив розвитку відповідних відносин. Слід визнати, що знак рівняння між поняттями надр та корисних копалин певним чином завжди створював цілу низку проблем та складностей. Визначення поняття надр має бути точнішим, оскільки воно має практичне значення і може як породити складності при визначенні кордонів надр, так і позбавити надрокористувачів ряду складностей.

 

 

54. Стаття 12. Державні цільові, міждержавні та регіональні програми використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів

Державні цільові, міждержавні та регіональні програми використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розробляються з метою здійснення цілеспрямованої і ефективної діяльності щодо задоволення потреб населення і галузей економіки у воді, збереження, раціонального використання і охорони вод, запобігання їх шкідливій дії.

Державні цільові, міждержавні та регіональні програми використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розробляються на основі даних державного обліку вод, водного кадастру, схем використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів тощо.

Розробка та реалізація цих програм здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, позабюджетних фондів, добровільних внесків організацій і громадян, інших коштів.

Стаття 13. Органи, що здійснюють державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів

Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюється за басейновим принципом на основі державних цільових, міждержавних та регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.

Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві Ради та їх виконавчі комітети, спеціально уповноважені органи державної виконавчої влади та інші державні органи відповідно до законодавства України.

Спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань водного господарства, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань геології та використання надр, їх органи на місцях та інші державні органи відповідно до законодавства.

 

55. ЗУ Про виключну (морську) економічну зону України

Стаття 1. Законодавство про виключну (морську) економічну зону України

Законодавство про виключну (морську) економічну зону України складається з цього Закону та інших актів законодавства України, що регулюють питання, пов'язані з правовим режимом виключної (морської) економічної зони України.

Стаття 2. Визначення виключної (морської) економічної зони України

Морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України.

Ширина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.

Стаття 3. Делімітація виключної (морської) економічної зони України

Делімітація виключної (морської) економічної зони провадиться з урахуванням законодавства України шляхом укладення угод з державами, побережжя яких протилежні або суміжні побережжю України, на підставі принципів і критеріїв, загальновизнаних у міжнародному праві, з метою досягнення справедливого вирішення цього питання.

Стаття 4. Суверенні права та юрисдикція України у виключній (морській) економічній зоні України

Україна у своїй виключній (морській) економічній зоні має: суверенні права щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і щодо здійснення інших видів діяльності по економічній розвідці та розробці зазначеної зони, у тому числі виробництву енергії шляхом використання води, течій і вітру; юрисдикцію, передбачену відповідними положеннями цього Закону та нормами міжнародного права, щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, захисту та збереження морського середовища; інші права, передбачені цим Законом, іншими законодавчими актами України та загальновизнаними нормами міжнародного права.

Суверенні права та юрисдикція України щодо морського дна виключної (морської) економічної зони і його надр реалізуються відповідно до законодавства України про континентальний шельф та Кодексу України про надра.

60. ЗУ Про рослинний світ

Стаття 1. Законодавство України про рослинний світ

Відносини у сфері охорони, використання та відтворення рослинного світу регулюються Конституцією України (254к/96-ВР), законами України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1264-12), "Про природно-заповідний фонд України" (2456-12), Лісовим кодексом України (3852-12), цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відносини у сфері охорони, використання та відтворення рослин і багаторічних насаджень сільськогосподарського призначення регулюються відповідним законодавством України.

Стаття 2. Завдання законодавства України про рослинний світ

Завданням законодавства України про рослинний світ є регулювання суспільних відносин у сфері охорони, використання та відтворення дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, їх угруповань і місцезростань.

 

61. Стаття 36. Державний контроль у галузі охорони, використання та відтворення рослинного світу

Державний контроль у галузі охорони, використання та відтворення рослинного світу здійснюється Кабінетом Міністрів України, спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища і його органами на місцях, місцевими державними адміністраціями, іншими спеціально уповноваженими на це органами виконавчої влади відповідно до законодавства України.

Стаття 37. Громадський контроль у галузі охорони, використання та відтворення рослинного світу

Громадський контроль у галузі охорони, використання та відтворення рослинного світу здійснюється громадськими інспекторами з охорони навколишнього природного середовища.

Повноваження громадських інспекторів, що здійснюють контроль за охороною, використанням та відтворенням рослинного світу, визначаються згідно з Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища".

 

62. Ведення сільського господарства є неможливим без використання фунтів та інших природних ресурсів — у цьому полягає специфіка галузі. Стаття 1 Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та афопромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.) проголошує, що пріоритетність соціального розвитку села та АПК забезпечується створенням необхідної природно-ресурсної бази для всебічного задоволення виробничих потреб сільського господарства. Використовувати природні багатства країни потрібно раціонально. Тому ці питання регулюються природ-норесурсовим правом.

Разом з тим, беручи до уваги комплексний характер афарного права як галузі права, можна сказати, що окремі інститути природноресурсового права є водночас і інститутами афарного права. Адже сільськогосподарська діяльність має своєю передумовою використання природних ресурсів. Суб'єкти афарного права повинні знати, які вони мають права та обов'язки щодо природокористування, як належним чином оформити права на використання природних ресурсів. Правове регулювання в сільському господарстві має певну специфіку, оскільки в українському природноресурсово-му праві діє засада цільового характеру природокористування, тобто правові режими використання природних ресурсів різняться залежно від того, для яких цілей вони застосовуються. Відтак йтиметься про інститути сільськогосподарського використання природних ресурсів як інститути афарного права.

Оскільки правовий інститут використання земель сільськогосподарського призначення розглянуто в попередньому розділі пропонованого підручника, в цьому розділі ми обмежимося лише правовими інститутами сільськогосподарського водокористування, надрокористування, лісокористування, використання тваринного й рослинного світу. Хоча до ЗК ми звертатимемося неодноразово, позаяк він має особливе значення для регулювання природноре-сурсових відносин. Згідно з ч. 2 ст. З ЗК, він має переважну юридичну силу перед іншими актами природноресурсового законодавства. Інакше кажучи, є своєрідною природноресурсовою "конституцією" і посідає чільне місце в системі спеціального природноресурсового законодавства. Якщо якийсь акт природноресурсового законодавства суперечить ЗК — застосовуються положення останнього. Це важливо знати для правильного розуміння правових приписів про використання окремих видів природних ресурсів, які часто суперечать ЗК. Оскільки, характеризуючи зазначені інститути сільськогосподарського використання природних ресурсів, ми послуговуватимемося понятійним апаратом теорії природноресурсового права, коротко нагадаємо його ключові категорії.

Усі форми залучення природних ресурсів до сільськогосподарського виробництва можна назвати сільськогосподарським використанням природи. Використання природних ресурсів, відповідно до ст. 38 Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища", буває загальним і спеціальним. Загальне використання природних ресурсів, згідно з ч. 2 ст. 38 Закону, полягає в безперешкодному використанні природних ресурсів фомадянами для задоволення своїх життєвих пофеб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних та ін.) і має певні правові ознаки. Воно здійснюється: а) безоплатно; б) без офиман-ня будь-яких дозволів; в) без закріплення окремих природних об'єктів за певними суб'єктами (без права володіння). Щоправда інколи право загального використання природних ресурсів може бути обмежене власниками природних ресурсів.

Спеціальне використання природних ресурсів, згідно з ч. З ст. 38 — це такий вид використання природних ресурсів, який відзначається тим, що: а) природні об'єкти цілком або частково закріплюються за певними суб'єктами на різних правових підставах (здійснюється право володіння ними); б) на його здійснення феба офима-ти спеціальний дозвіл; в) воно є платним.

Фактичне розмежування загального і спеціального використання природних ресурсів провадиться за ступенем екологічного ризику використання природних ресурсів. Критерії такого розмежування містяться в окремих актах природноресурсового законодавства.

Правова форма використання природних ресурсів — певний правовий режим або закріплений у нормативних актах порядок використання природних ресурсів. Законодавство України розрізняє такі правові форми (титули) спеціального використання природних ресурсів: а) право власності; б) право природокористування (безоплатне і орендне); в) сервітутне право; г) угода про розподіл продукції; ґ) право господарського відання; д) право оперативного управління. Разом з тим, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність" і ст. 319 ЦК, власник природного об'єкта на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном; він може надати його іншій особі на інших правових підставах, не передбачених законодавством. Таке право власника передбачене ст. 6 ЦК і ст. 134 ГК від 16 січня 2003 р.

Право природокористування як форму спеціального використання природних ресурсів слід відрізняти від права користування як елемента права власності, позаяк право природокористування — це не повноваження, а окремий правовий режим, який може охоплювати і володіння, і користування, і розпорядження природними ресурсами в межах, визначених власником. Право природокористування відрізняється і від права власності. Хоча це право може включати в себе і володіння, і користування, і розпорядження; воно завжди є похідним від права власності — саме власник встановлює межі природокористування, і право розпорядження природо-користувача не може припиняти права власності власника. Природокористування слід відрізняти і від використання природних ресурсів, позаяк воно є лише однією з правових форм спеціального використання природних ресурсів разом з правом власності, сервітутним правом, угодою про розподіл продукції, правом господарського відання, оперативного управління та ін.

 

63. ЗУ Про рослинний світ

Розділ V ІНТРОДУКЦІЯ, АКЛІМАТИЗАЦІЯ, СЕЛЕКЦІЯ РОСЛИН ТА БОТАНІЧНІ КОЛЕКЦІЇ

Стаття 33. Інтродукція та акліматизація рослин

Переселення окремих видів рослин у місцевості, де вони раніше не росли (інтродукція), акліматизація нових для флори України видів рослин здійснюються юридичними або фізичними особами з дозволу спеціально уповноважених місцевих органів виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища, що видається на підставі висновків наукових установ та організацій, а також державної служби з карантину рослин.

Самовільне проведення інтродукції та акліматизації дикорослих рослин забороняється.

Вимоги щодо проведення інтродукції та акліматизації дикорослих рослин визначаються Положенням про інтродукцію та акліматизацію рослин, яке розробляється і затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища за погодженням із Національною академією наук України та Головною державною інспекцією з карантину рослин України.

Стаття 34. Селекція рослин

Питання селекції дикорослих рослин регулюються спеціальним законодавством. Селекція дикорослих рослин у природних умовах та інтродукція рослин, до яких було вжито селекційні методи, здійснюються за дозволами спеціально уповноважених на це органів виконавчої влади.

Стаття 35. Ботанічні колекції

Ботанічні колекції (колекції ботанічних садів, дендраріїв, дендропарків, оранжерей, а також гербарії, банки насіння та інші види ботанічних колекцій), що мають наукову, культурно-освітню, навчально-виховну та іншу державну цінність, підлягають державному обліку.

Правила створення, поповнення, зберігання, державного обліку, а також використання, торгівлі, ввезення, пересилання і вивезення за межі України ботанічних колекцій та їх об'єктів затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища за погодженням із Головною державною інспекцією із карантину рослин України, Державною митною службою України та іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади, а також Національною академією наук України.

 

64. 1. Зелена книга України (далі - Зелена книга) є офіційним державним документом, в якому зведено відомості про сучасний стан рідкісних, таких, що перебувають під загрозою зникнення, та типових природних рослинних угруповань, які підлягають охороні.

2. Зелена книга є основою для розроблення охоронних заходів щодо збереження, відтворення та використання занесених до неї природних рослинних угруповань. Охорона цих угруповань спрямовується на збереження їх ценотичної структури, популяцій рідкісних видів рослин та умов місцезростання.

3. Визначення природних рослинних угруповань, які підлягають занесенню до Зеленої книги, здійснюється відповідно до методики, що затверджується Мінприроди.

4. Охорона природних рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги (далі - рослинні угруповання), забезпечується шляхом:

установлення їх особливого правового статусу, врахування вимог щодо охорони цих угруповань під час розроблення нормативно-правових актів;

створення на місцевостях, де існують угруповання, біосферних заповідників, інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі транскордонних;

врахування спеціальних вимог щодо їх збереження під час розміщення продуктивних сил, вирішення питань відведення земельних ділянок, розроблення проектної та проектно-планувальної документації, проведення екологічної експертизи тощо;

проведення постійного спостереження (моніторингу) за їх станом та необхідних наукових досліджень;

запровадження особливих видів режиму збереження;

проведення відповідної еколого-просвітницької роботи та інформування громадськості про їх стан;

установлення адміністративної, цивільної та кримінальної відповідальності за знищення чи пошкодження угруповань та їх місць зростання;

приєднання України до відповідних природоохоронних конвенцій, укладення міжнародних угод у цій сфері.

5. Відтворення рослинних угруповань здійснюється на основі науково обгрунтованих заходів шляхом:

сприяння їх природному відновленню;

запобігання небажаним змінам та негативному антропогенному впливу;

їх формування на штучно створених об'єктах

природно-заповідного фонду.

6. Організація охорони та відтворення рослинних угруповань забезпечується Мінприроди та іншими центральними органами виконавчої влади, місцевими держадміністраціями, органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства.

7. Зелена книга містить таку інформацію: біномінальна наукова назва рослинного угруповання, його синфітосозологічний індекс, клас, категорія, статус, поширення в Україні, фізико-географічні умови, біотоп, фітоценотична, аутфітосозологічна та ботаніко-географічна значущість, ценотична структура та флористичне ядро, потенціал відновлюваності, вид режиму збереження, обгрунтування необхідності здійснення охорони, біотехнічні і созотехнічні рекомендації, джерела інформації, картосхема поширення угруповання.

8. Пропозиції щодо занесення до Зеленої книги чи вилучення з неї рослинних угруповань можуть подаватися науково-дослідними установами, державними та громадськими організаціями, окремими вченими, фахівцями, що займаються охороною та використанням природних рослинних ресурсів, разом з відповідним науковим обгрунтуванням із зазначенням відомостей про ботаніко-географічне та історичне значення, рідкісність, кількість місць зростання та їх площу, рівень стабільності екологічних умов та інших показників, що свідчать про необхідність вжиття заходів для охорони певних угруповань.

9. Ведення Зеленої книги покладається на Мінприроди і фінансується за рахунок державного бюджету.

10. Державний контроль за дотриманням вимог щодо охорони, відтворення та використання рослинних угруповань здійснює Мінприроди.

11. Мінприроди забезпечує:

офіційне видання Зеленої книги не рідше ніж один раз на 10 років та розповсюдження її примірників;

оперативне інформування заінтересованих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій та громадян про зміни, що вносяться до Зеленої книги.

 

66. Об'єктом права лісокористування є частина державного лісового фонду, надана в користування з визначеною метою. Ним може бути як ліс, так і земельна ділянка, не вкрита лісовою рослинністю, але надана для потреб лісового господарства. Конкретизуючими ознаками такого об'єкта є його розмір, межі та місцерозташування. Відокремлена частина лісового фонду розглядається як юридично самостійний природній об'єкт.

Лісовий кодекс України поділяє землі лісового фонду на лісові і нелісові. Слід зазначити, що Земельний кодекс України дещо по-іншому визначає землі лісового фонду, поділяючи їх на такі, що вкриті лісом, і такі, що не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства (ст. 76 ЗК України). Правовий режим цих категорій земель різний. Лісові земельні ділянки використовуються для вирощування лісової продукції, захисту ґрунту від ерозії, попередження забруднення навколишнього природного середовища. Тому вони підлягають особливій охороні та захисту. До лісових відносяться земельні ділянки, вкриті лісовою рослинністю, а також ті, що не вкриті лісовою рослинністю, але підлягають залісненню, зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожежними розривами.

До нелісових земельних ділянок належать ті, що зайняті спорудами, пов'язаними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продуктопроводів та підземними комунікаціями; сільськогосподарськими угіддями; болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісового фонду, а також визначення їх меж провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством (ст. 5 ЛК України).

У Лісовому кодексі України прямо не визначено, хто може бути суб'єктом права лісокористування. Але з аналізу лісового законодавства можна зробити висновок, що такими суб'єктами є: державні, кооперативні та громадські спеціалізовані лісогосподарські підприємства, інші підприємства, установи, організації, в яких створено спеціалізовані підрозділи для ведення лісового господарства, для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт. Законодавство відносить цих суб'єктів до постійних лісокористувачів.

До складу суб'єктів права лісокористування також слід віднести інші підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, релігійні організації, громадян України, іноземних юридичних та фізичних осіб, які згідно з законом користуються лісовим фондом для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт. Вони належать до тимчасових лісокористувачів.

 

67. Право лісокористування слід розглядати у двох аспектах: як об'єктивне і як суб'єктивне право.

Об'єктивне право лісокористування — це сукупність правових норм, що регулюють порядок та умови раціонального користування і відтворення лісів, підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин у зазначеній галузі.

Суб'єктивне право лісокористування слід розуміти як установлену і гарантовану законом можливість конкретних суб'єктів на безпосередню експлуатацію лісів з метою задоволення потреб у лісових ресурсах, добування їх корисних властивостей.

Слід виділяти загальне та спеціальне лісокористування.

Загальне лісокористування характеризується тим, що воно може здійснюватись без спеціального дозволу зі сторони компетентних державних органів. Це право виникає із законів або інших нормативно-правових актів, регулюючих лісокористування. Особливе значення загальне лісокористування має для громадян, так як надає їм можливість вільного використання природних багатств в особистих цілях. Спеціальне лісокористування здійснюється за дозволом компетентних державних органів або первинних лісокористувачів, коли є потреба у виділенні конкретних частин об’єктів лісокористування і закріплення їх в особисте користування.

В основу класифікації видів спеціального використання лісів покладено роль лісів, які використовуються як природний ресурс. Вона, зокрема, полягає у значенні лісу як джерела деревини, жи-виці, інших лісових ресурсів, а також у специфічних якостях лісу: лікувально-оздоровчих, рекреаційних, естетичних. Виходячи з цьо-го, види спеціального права лісокористування за цільовим призна-ченням можна поділити на:

- використання деревних ресурсів лісу -- заготівля деревини, заготівля живиці, заготівля другорядних лісових матеріалів (пнів, луба, кори і т.ін.);

- побічні лісові користування -- сінокосіння, випасання худо-би, розміщення вуликів та пасік, заготівля деревних соків, заготівля і збір дикорослих плодів, горіхів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини;

- використання лісів для відтворення ресурсів тваринного по-ходження, користування лісом для потреб мисливського господар-ства;

- користування лісом у науково-дослідних цілях;

- користування лісом у культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і турис-тичних цілях Крассов О.И. Право лесопользования вСССР.-- М., 1990.