Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості

Тема 1

Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості

Галузь права — основний підрозділ у структурі права, його диференційована складова. Вона є сукупністю певних норм права, що регулюють якісно особливі суспільні відносини.
Разом узяті галузі права становлять систему права — його закономірно послідовний склад. До нього входять як основні (профільні, фундаментальні) галузі права, так і вторинні, зокрема комплексні. До перших належать цивільне, адміністративне, кримінальне право тощо. До других — господарське, аграрне, екологічне й багато інших галузей права. Слід зазначити, що нині у зв'язку із урізноманітненням суспільних відносин, а також форм їх правового врегулювання, кількість комплексних галузей збільшується. Аграрне право було однією з перших комплексних галузей.
Комплексні галузі права містять як норми основних галузей права, при цьому істотно їх спеціалізуючи, так і свої власні галузеві норми, які створюють їх базу. Усі разом вони формують цілісну правову галузеву сукупність норм.
Найхарактернішими рисами правової спільності комплексних спеціалізованих галузей права є не так методи правового регулювання, як особливі принципи (загальні вихідні положення). Саме ці принципи, як зазначає С. С. Алексеев, надають комплексним галузям права специфічного галузевого відтінку.
Починаючи з 30-х і до 90-х рр. минулого століття єдиною комплексною галуззю права, яка обслуговувала суспільні відносини в сільському господарстві колишнього СРСР, у тому числі й в УРСР, було колгоспне право. Ця галузь права стосувалася тільки одного суб'єкта суспільних відносин — колгоспів, що було зумовлено наявністю самостійної колгоспно-кооперативної форми власності та адміністративними методами керівництва господарськими процесами на селі.
У 70-х рр. закономірно виникла наукова ідея про потребу сукупного галузевого правового регулювання діяльності не лише колгоспів, а й інтегровано всіх сільськогосподарських (аграрних) підприємств. Вперше її сформулював М. І. Козир як потребу формування сільськогосподарського права, котре згодом почали називати аграрним. У дискусії, яка розгорнулася щодо цього, брали участь українські вчені — В. 3. Янчук, Н. І. Титова, В. С. Шелестов, В. К. Попов, Ц. В. Бичкова, 3. А. Павлович та ін. Уже тоді необхідність існування аграрного права обгрунтовано доводили не стільки особливостями суб'єктів аграрних відносин, скільки унікальною специфікою їх виробничо-сільськогосподарської діяльності як єдиного об'єкта цих правовідносин. Адже тільки у сфері сільського господарства існує унікальне органічне поєднання господарської діяльності (праці) із землекористуванням,, а самі землі виступають як основний засіб виробництва. Неповторні особливості процесу виробництва сільськогосподарської продукції дістають вияв у всіх сільськогосподарських структурах незалежно від форм власності та господарювання. Саме ця юридична специфіка суспільних аграрних відносин стала першоосновою вирішення їх як предмета правового регулювання окремою комплексною, інтегрованою і спеціалізованою галуззю аграрного права.
Аграрне право — порівняно нова галузь у системі права, яка об'єктивно сформувалась у 70-х рр. минулого століття внаслідок об'єднання в єдиний комплекс правових норм, які регулювали суспільні відносини в колгоспах, державних сільськогосподарських підприємствах, інших сільськогосподарських виробничих структурах, що існували у той час. Об'єктом аграрних відносин цих різних суб'єктів стала насамперед їх сільськогосподарська виробнича діяльність. Вона є розмаїта, а за змістом реалізується різними аграрними суб'єктами, проте має єдину спрямованість — на використання земель сільськогосподарського призначення для виробництва відповідної продукції. Ця діяльність може бути безпосередньо сільськогосподарською або тісно з нею пов'язаною.
З виникненням України як суверенної держави, радикальними змінами суспільних відносин на селі у зв'язку з реалізацією земельної та аграрної реформ істотно розширилося та набуло якісно нового змісту аграрне законодавство, що становить нормативно-правову базу аграрного права як галузі права. Проте, як і раніше, воно акумулює законодавчі акти, що регулюють земельні, трудові, майнові, організаційні, управлінські та інші відносини різних аграрних суб'єктів.
Аграрне право це, по-перше, комплексна галузь права, яка є сукупністю різних за юридичною природою норм, що регулюють органічний за змістом комплекс аграрних суспільних відносин, а саме: земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та ін.; по-друге — інтегрована галузь права, норми якої регулюють відносини багатьох аграрних суб'єктів: фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств, приватних і державних аграрних підприємств та ін. їхня діяльність може бути заснована на приватній, комунальній та державній формах власності; по-третє, — це спеціалізована галузь права, що зумовлено таким узагальнюючим для всіх аграрних суб'єктів принципом їх основної діяльності, як сільськогосподарська виробнича та пов'язана з нею діяльність. У свою чергу, ця діяльність має певну специфіку — пов'язаність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення.
Можна назвати ще одну специфічну рису аграрного права, яка полягає в тому, що воно відповідає окремій аналогічній галузі економіки. По суті, йдеться про адекватність галузі права й галузі економіки.
Норми сучасного аграрного права України не можуть не регулювати певною мірою й соціальні проблеми селян, кількість яких, за переписом 2001 р., становить 32,8% від усього населення країни.
Розширення предмета правового регулювання сучасного аграрного права України відбувається завдяки тому, що воно стосується не тільки відносин у сфері виробництва сільськогосподарської продукції (які залишаються основними), а й відносин у сфері переробки сільськогосподарської сировини, реалізації відповідної продукції та ін.
І Отже, аграрне право України — це комплексна, інтегрована і спеціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми, які регулюють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення різними аграрними суб'єктами.
Ця галузь виникла у 70-х рр. минулого століття, пройшла дискусійний етап свого становлення, утвердилась у комплексну, інтегровану та спеціалізовану галузь права, яка істотно розширила й якісно збагатила свій зміст внаслідок здійснення в Україні земельної та аграрної реформ.

Локальні нормативні акти

До локальних нормативних актів як джерел аграрного права належать нормативні акти територіальних громад та органів місцевого самоврядування місцевих державних адміністрацій, районних і обласних управлінь сільського господарства, місцевих органів ветеринарної служби, насіннєвої служби, земельних ресурсів, а також установчі документи з питань створення сільськогосподарського підприємства, господарського товариства, сільськогосподарського кооперативу, зокрема статути, засновницькі договори, рішення зборів засновників господарського товариства, загальних зборів кооперативу, внутрішні акти сільськогосподарських організацій, колективні договори та інші акти.
Кожний із названих органів виконує відповідні функції з управління сільським господарством чи його окремими галузями на районному та обласному рівнях. Вони мають відповідні адміністративні повноваження щодо вирішення організаційних та інших спеціальних питань у галузі сільського господарства і правом приймати нормативні акти місцевого значення.
Повноваження територіальних громад, їх представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування визначені Законом/ України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні". Формою безпосередньої участі громадян у вирішенні питань місцевого значення, зокрема аграрних, є загальні збори громадян за місцем проживання (територіальної громади). Представницькими органами місцевого самоврядування, згідно зі ст. 10 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", є сільські, селищні, міські ради, які представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їхнього імені та в їхніх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією, цим та іншими законами. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами. Статтею 11 Закону встановлено, що виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у місті (у разі їх створення) рад є їхні виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами органи.
Головною посадовою особою територіальної громади відповідного села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду мешканців кількох сіл), селища, міста є сільський, селищний, міський голова. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної ради, головує на її засіданнях.
Згідно зі ст. 59 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", місцеві ради в межах своїх повноважень приймають нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо рада не встановила пізніший термін введення цих рішень у дію.
Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.
Акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування доводяться до відома населення. Акти органів місцевого самоврядування, що мають нормативний характер, належать до джерел права місцевого самоврядування. Ті акти місцевого самоврядування, які регулюють аграрні відносини, належать до нормативних актів (джерел) аграрного права.
Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" не визначає прийняття місцевими радами та їх виконавчими органами актів, що безпосередньо стосуються сільського господарства й аграрного сектора економіки.
Згідно зі ст. 33 Закону, спеціально вирізняються повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад з прийняття актів у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища. Цілком очевидно, що більшість таких актів приймається з метою забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення та інших природних об'єктів.
Перелік повноважень обласних, районних, міських, селищних, сільських рад у галузі земельних відносин, зокрема щодо прийняття відповідних рішень нормативного характеру, визначено ЗК (ст. ст. 8—12).
Локальним джерелам аграрного права притаманні методологічні підходи, характерні для комплексних актів законодавства, в яких містяться окремі норми, що регулюють аграрні відносини.
Так, у рішеннях сільських, селищних, міських рад, якими затверджуються програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративних одиниць, визначаються заходи щодо сприяння розвитку сільського господарства, раціонального використання земель, підвищення врожайності сільськогосподарської продукції та її реалізації, а також затверджуються цільові місцеві програми приватизації в АПК, містяться пункти, що стосуються аграрної сфери. Вони належать до джерел аграрного права і є аграрно-правовими нормами.
Окремим джерелом аграрного права є внутрішньогосподарські локальні акти. За порядком набуття юридичної сили В. В. Янчук розподіляє їх на 2 групи. До першої групи він відносить внутрішньогосподарські нормативні акти, які набирають юридичної сили з моменту їх державної реєстрації. До другої — акти, що набирають юридичної сили з моменту прийняття їх найвищими органами (самоврядування) господарств — загальними зборами членів підприємств, акціонерів, учасників товариств з обмеженою відповідальністю та членів трудового колективу орендного підприємства та ін. До таких належать установчі документи про створення юридичної особи, що є суб'єктом аграрного права.
З прийняттям 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу України (ЦК), який набув чинності з 1 січня 2004 р., види юридичних осіб, порядок їх створення, зміст установчих документів визначено відповідно до концепції цивільних правовідносин, що ґрунтуються на приватному праві.
Згідно зі ст. 81 ЦК, юридичною особою є організація, створена й зареєстрована в установленому законом порядку. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридичні особи можуть створюватись у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.
Юридична особа приватного права створюється на підставі затвердженого засновниками товариства статуту або письмового засновницького договору, підписаного всіма учасниками. Товариство може бути засноване однією особою, воно діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками), юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування. На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються норми ЦК, якщо інше не встановлене законом.
Щоб визначити юридичну силу нормативних актів, прийнятих юридичною особою, треба брати до уваги форму власності на майно, на базі якого вона утворена. За нормами ЦК (ст. 318), суб'єктами права власності на майно є фізичні та юридичні особи, держава й територіальні громади села, селища, міста. Юридичні особи приватного права функціонують на майні, що передане їм у власність засновниками (учасниками), яким воно належало на праві приватної власності. Юридична особа публічного права набуває права власності на майно, передане їй у власність на підставах, не заборонених законом. Отже, юридичні особи публічного права створюються за розпорядженням конкретних органів державної влади й місцевого самоврядування, які затверджують статут юридичної особи і передають їй у власність майно державної або комунальної власності, потрібне для забезпечення здійснення статутної діяльності. Умови передавання майна юридичній особі публічного права визначаються в статуті, а також у розпорядчому акті відповідного органу державної влади й місцевого самоврядування.
Наведене засвідчує, що статути юридичних осіб та інші установчі документи містять і, згідно зі ст. 88 ЦК, мають містити норми права, якими регулюються внутрішні відносини у процесі діяльності юридичної особи (товариства, установи та інших форм). Саме тому статут юридичної особи, засновницький договір і розпорядчий акт органу державної влади чи органу місцевого самоврядування мають нормативний характер і щодо юридичних осіб, заснованих у сфері аграрного сектора економіки, є джерелами аграрного права.
До локальних джерел аграрного права належать також розпорядчі (управлінські, самоврядні) акти уповноважених органів управління (самоврядування) юридичних осіб приватного права й юридичних осіб публічного права, що діють в аграрній сфері й містять норми, якими регулюється господарська та інша діяльність у сфері сільськогосподарського виробництва. Такими є, наприклад, правила внутрішнього розпорядку сільськогосподарського кооперативу, колективного сільськогосподарського підприємства, фермерського господарства (в якому працюють наймані працівники), державного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського акціонерного товариства тощо. Ними регулюються порядок та умови набуття і припинення членства, права та обов'язки членів товариства, порядок і умови господарської діяльності, трудовий розпорядок дня, режим праці у відповідному сезоні сільськогосподарського виробництва, оплата сільськогосподарського виробництва, оплата праці, відпусток, дисциплінарної і статутної відповідальності тощо. Сільськогосподарські юридичні особи можуть приймати й інші внутрішньогосподарські нормативні акти, наприклад, положення про структурні підрозділи підприємства: бригаду, ферму, механізований загін, ланку, інструкції з правил техніки безпеки, поводження з худобою та іншими тваринами.
Перелічені розпорядчі акти вважаються джерелами аграрного права за умови, якщо вони прийняті компетентними органами юридичної особи (загальними зборами товариства, його правлінням, наказом або розпорядженням керівника юридичної особи публічного права, відповідають законам України, статуту й іншим установчим документам юридичної особи) і мають нормативний характер.
Статут чи інший установчий документ про створення юридичної особи належить до правових норм санкціонованих державою. Ця обставина підтверджується тим, що зміни й доповнення до установчих документів набирають чинності тільки з моменту їх державної реєстрації у відповідному органі.
До локальних внутрішньосистемних нормативних актів, санкціонованих державою, що належать до джерел аграрного права, можна віднести акти, прийняті повноважними органами у відповідних організаційно-правових недержавних системах, що створюються й функціонують в аграрній сфері. Такими органами є об'єднання сільськогосподарських кооперативів, районні, обласні спілки споживчих товариств (Кримспоживспілка), а також Центральна спілка споживчих товариств України (Укоопспілка). До них належить об'єднання кооперативів у відповідних галузях агропромислового комплексу України (АПК України).
Так, згідно зі ст. 26 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", сільськогосподарські кооперативи за рішенням загальних зборів можуть на добровільних засадах об'єднуватися за галузевою або територіальною ознакою для будь-якої спільної діяльності, не забороненої законодавством. Об'єднання мають статус юридичної особи, формують органи управління, функції і компетенція яких встановлюються в межах повноважень, делегованих кооперативами на установчих конференціях, з'їздах і містяться в їхніх статутах. Юридична сила норм статутів сільськогосподарських кооперативів, інших об'єднань та організаційних систем аграрної сфери щодо прийняття нормативних актів має відповідати законам і обсягу повноважень делегованих об'єднанням кооперативів.
Оскільки об'єднання юридичних осіб в аграрній сфері створюються на добровільних засадах, затверджують статут об'єднання і підлягають державній реєстрації в такому самому порядку, як і юридичні особи — засновники, то слід вважати, що нормативні акти органів об'єднання є локальними актами, санкціонованими державою, і належать до джерел аграрного права.
Специфічними локальними актами можуть бути договори. Так, засновницький договір, як і статут, є одним із установчих документів, яким підтверджується заснування юридичної особи. У ньому містяться окремі положення правового статусу юридичної особи, основні функції і напрями її діяльності, права та обов'язки, інші положення нормативного характеру. Такі договори щодо заснування сільськогосподарських підприємств та установ є джерелами аграрного права. До них належать також колективні договори. Колективним договором регулюються виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо це використання передбачене статутом підприємства. Правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників визначені Законом України від 1 липня 1993 р. "Про колективні договори і угоди". Колективний договір на підприємствах аграрної сфери має враховувати специфіку праці в сільському господарстві й як такий належить до локальних джерел аграрного права.
Можна назвати й інші договори, які мають нормативний характер, і відповідно до законів укладаються між юридичними особами первинної ланки та об'єднаннями юридичних осіб в аграрній сфері. Наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України "Про споживчу кооперацію", взаємовідносини між споживчими товариствами та їхніми спілками будуються на договірних засадах. Товариства можуть делегувати спілкам частину своїх повноважень і виконання окремих функцій.
Оскільки спілки в системі споживчої кооперації формуються на засадах членства, а делеговані їм повноваження відтворюються у статутах спілок споживчих товариств, які затверджуються рішенням конференцій, з'їздів уповноважених представників (делегатів) споживчих товариств, то правильно було б у законі визначити, що функції і повноваження спілок делегуються їм споживчими товариствами шляхом участі в роботі конференцій, з'їздів. А відтак можна підтвердити, що окремі додаткові функції і по

Тема3

Тема 1

Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості

Галузь права — основний підрозділ у структурі права, його диференційована складова. Вона є сукупністю певних норм права, що регулюють якісно особливі суспільні відносини.
Разом узяті галузі права становлять систему права — його закономірно послідовний склад. До нього входять як основні (профільні, фундаментальні) галузі права, так і вторинні, зокрема комплексні. До перших належать цивільне, адміністративне, кримінальне право тощо. До других — господарське, аграрне, екологічне й багато інших галузей права. Слід зазначити, що нині у зв'язку із урізноманітненням суспільних відносин, а також форм їх правового врегулювання, кількість комплексних галузей збільшується. Аграрне право було однією з перших комплексних галузей.
Комплексні галузі права містять як норми основних галузей права, при цьому істотно їх спеціалізуючи, так і свої власні галузеві норми, які створюють їх базу. Усі разом вони формують цілісну правову галузеву сукупність норм.
Найхарактернішими рисами правової спільності комплексних спеціалізованих галузей права є не так методи правового регулювання, як особливі принципи (загальні вихідні положення). Саме ці принципи, як зазначає С. С. Алексеев, надають комплексним галузям права специфічного галузевого відтінку.
Починаючи з 30-х і до 90-х рр. минулого століття єдиною комплексною галуззю права, яка обслуговувала суспільні відносини в сільському господарстві колишнього СРСР, у тому числі й в УРСР, було колгоспне право. Ця галузь права стосувалася тільки одного суб'єкта суспільних відносин — колгоспів, що було зумовлено наявністю самостійної колгоспно-кооперативної форми власності та адміністративними методами керівництва господарськими процесами на селі.
У 70-х рр. закономірно виникла наукова ідея про потребу сукупного галузевого правового регулювання діяльності не лише колгоспів, а й інтегровано всіх сільськогосподарських (аграрних) підприємств. Вперше її сформулював М. І. Козир як потребу формування сільськогосподарського права, котре згодом почали називати аграрним. У дискусії, яка розгорнулася щодо цього, брали участь українські вчені — В. 3. Янчук, Н. І. Титова, В. С. Шелестов, В. К. Попов, Ц. В. Бичкова, 3. А. Павлович та ін. Уже тоді необхідність існування аграрного права обгрунтовано доводили не стільки особливостями суб'єктів аграрних відносин, скільки унікальною специфікою їх виробничо-сільськогосподарської діяльності як єдиного об'єкта цих правовідносин. Адже тільки у сфері сільського господарства існує унікальне органічне поєднання господарської діяльності (праці) із землекористуванням,, а самі землі виступають як основний засіб виробництва. Неповторні особливості процесу виробництва сільськогосподарської продукції дістають вияв у всіх сільськогосподарських структурах незалежно від форм власності та господарювання. Саме ця юридична специфіка суспільних аграрних відносин стала першоосновою вирішення їх як предмета правового регулювання окремою комплексною, інтегрованою і спеціалізованою галуззю аграрного права.
Аграрне право — порівняно нова галузь у системі права, яка об'єктивно сформувалась у 70-х рр. минулого століття внаслідок об'єднання в єдиний комплекс правових норм, які регулювали суспільні відносини в колгоспах, державних сільськогосподарських підприємствах, інших сільськогосподарських виробничих структурах, що існували у той час. Об'єктом аграрних відносин цих різних суб'єктів стала насамперед їх сільськогосподарська виробнича діяльність. Вона є розмаїта, а за змістом реалізується різними аграрними суб'єктами, проте має єдину спрямованість — на використання земель сільськогосподарського призначення для виробництва відповідної продукції. Ця діяльність може бути безпосередньо сільськогосподарською або тісно з нею пов'язаною.
З виникненням України як суверенної держави, радикальними змінами суспільних відносин на селі у зв'язку з реалізацією земельної та аграрної реформ істотно розширилося та набуло якісно нового змісту аграрне законодавство, що становить нормативно-правову базу аграрного права як галузі права. Проте, як і раніше, воно акумулює законодавчі акти, що регулюють земельні, трудові, майнові, організаційні, управлінські та інші відносини різних аграрних суб'єктів.
Аграрне право це, по-перше, комплексна галузь права, яка є сукупністю різних за юридичною природою норм, що регулюють органічний за змістом комплекс аграрних суспільних відносин, а саме: земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та ін.; по-друге — інтегрована галузь права, норми якої регулюють відносини багатьох аграрних суб'єктів: фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств, приватних і державних аграрних підприємств та ін. їхня діяльність може бути заснована на приватній, комунальній та державній формах власності; по-третє, — це спеціалізована галузь права, що зумовлено таким узагальнюючим для всіх аграрних суб'єктів принципом їх основної діяльності, як сільськогосподарська виробнича та пов'язана з нею діяльність. У свою чергу, ця діяльність має певну специфіку — пов'язаність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення.
Можна назвати ще одну специфічну рису аграрного права, яка полягає в тому, що воно відповідає окремій аналогічній галузі економіки. По суті, йдеться про адекватність галузі права й галузі економіки.
Норми сучасного аграрного права України не можуть не регулювати певною мірою й соціальні проблеми селян, кількість яких, за переписом 2001 р., становить 32,8% від усього населення країни.
Розширення предмета правового регулювання сучасного аграрного права України відбувається завдяки тому, що воно стосується не тільки відносин у сфері виробництва сільськогосподарської продукції (які залишаються основними), а й відносин у сфері переробки сільськогосподарської сировини, реалізації відповідної продукції та ін.
І Отже, аграрне право України — це комплексна, інтегрована і спеціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми, які регулюють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення різними аграрними суб'єктами.
Ця галузь виникла у 70-х рр. минулого століття, пройшла дискусійний етап свого становлення, утвердилась у комплексну, інтегровану та спеціалізовану галузь права, яка істотно розширила й якісно збагатила свій зміст внаслідок здійснення в Україні земельної та аграрної реформ.