Я хочу розпочати із аналізу того, хто такі українці, чого вони хочуть і як

Я хочу розпочати із аналізу того, хто такі українці, чого вони хочуть і як

Створити ідеальну країну. Мусимо визнати, що найбільший вплив на наше життя сьогодні має радянське минуле. Звичайно, нам дуже хочеться біти «козацького роду», «слідувати заповітам Шевченка», пишатися історією князів та лицарів – і саме такі настрої прослідковуються у більшості досліджень. Але реалії національної психології менш оптимістичні: 70 років панування псевдо комуністичної ідеології, 70 років знищення еліти сильно даються в знаки сьогодні. Тож, насамперед, маємо зрозуміти «совок» всередині українця, обвести його червоним маркером і знайти ті інструменти, які перетворять його на патріота – активного, свідомого, відповідального.

Багато нинішніх політичних та соціальних проблем беруть свій початок

Саме в радянській політиці асиміляції або знищення націй. Всі народи було названо радянськими, хоча, по суті, їх спробували перетворити на росіян. Для українців створили окремий псевдоісторичний міф – про спільний вихід із «колиски» Київської Русі трьох братніх народів. У рамках цього міфу нав’язувалась вторинність української нації, її другосортність. І хоча сьогодні існує багато досліджень (в тому числі, вивчення генотипу), які доводять спільність між українцями, поляками та чехами, натоміть близькість росіян до фінів та угорців, – населення настільки звикло до «братньої» пропаганди, що просто відмовляється в це вірити.

Цікаво, що радянська бюрократична машина займалася такою пропагандою

дуже вибірково і прагматично: іноді вигідніше біло похвалити українців. Наприклад, у старому радянському підручнику з військової психології підкреслювалися психологічні відмінності про солдат-українців: «У діловому відношенні українці ґрунтовні, розважливі, напористі. Вони завжди прагнуть відзначитися, бути в числі перших, але іноді це не подобається їхнім товаришам по службі іншої національності. Адже на тлі працьовитого українця видно тих, хто лінується… Українці при цьому сміливо йдуть на з’ясування стосунків із несумлінними людьми, чесно відстоюють свої особисті позиції і своє ставлення до справи… Українцям притаманні висока працьовитість, наполегливість,інтерес до справи, вміння показати себе і свою роботу, акуратність, життєрадісність, діловитість, самостійність… Українці рухливі й привітні, хоча в спілкуванні з новими для них людьми в незвичайній ситуації можуть здаватися замкненими. У них добре розвинене почуття гумору. З усіх слов’ян українці найбільш музичні. Для сільських мешканців характерна висока моральність, невисокий рівень злочинності. Відома любов українців до законності й порядку. Українці в більшості своїй відрізняються старанністю,сумлінним виконанням своїх обов’язків. Вони беруть активну участь у суспільному життя,легко адаптуються до різних умов побуту та діяльності у багатонаціональних колективах. Українці пишаються своїми стародавніми традиціями боротьби проти іноземних загарбників, коли українські воїни проявляли рішучість, наполегливість, непримиренність до ворогів, показували хорошу організованість».

На жаль, такі компліменті звучали лише у дуже вузьких професійних колах.

І поки масова культура створювала важливий образ другосортного «хохла», в Радянській армії знали, що це не відповідає дійсності: в 1940–1980-х роках українці становили близько 40% її офіцерського складу.

Найбільше титульну радянську націю (так само, як і сучасних росіян) нервувала одна нехарактерна для неї риса українців – потяг до особистої свободи, у виняткових випадках – аж до анархії (батько Нестор Махно). Радянські історики чудово знали, що в роки громадянської війни в ХХ столітті в Україні було більше анархістських об’єднань, ніж всього у світі. Знало це і керівництво тотальної держави, тому активних українців знищували, а інших переконували, що «треба в усьому слухатися старшої сестри».

Ця риса неодноразово ставала на перешкоді нашому державництву.

Ще півтори тисячі років візантійський воєначальник писав про предків українців: «Серед них немає одностайності, вони або зовсім не йдуть на угоди, або одні йдуть, а іншу одразу їх порушують, оскільки всі тримаються різних думок і жоден не бажає поступатися іншому. Оскільки у слов’ян багато керівників, між якими немає згоди, не позбавлені сенсу спроби приручити декого з них словами чи дарами, і тоді вже нападати на інших». Минула ще тисяча років – і таке: «Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме тому вони схильні до бунтів і повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7-8 років без того, щоб вони не бунтували і не піднімалися проти них». Як бачимо, з плином часу мало що змінилося: між Майданами 2004-го і 2013–2014-го років минуло дев’ять років.

Свобода – це, в тому числі, й відповідальність за свої вчинки, відсутність

Звички звинувачувати у своїх проблемах когось іншого. Німецький канцлер Отто фон Бісмарк якось сказав, що «свобода – це розкіш, яку не кожен може собі дозволити». Але сьогодні можемо бути впевнені: українці так влаштовані, що без цієї розкоші не уявляють свого життя. Якщо людина невільна, їй легше виправдати власну недолугість чинником обставин, як це люблять робити росіяни: «це ж американці та олігархи все купили, а масони всіма управляють». Українці ж готові брати долю в свої руки, і навіть 70 років фізичного і морального нищення не викоренили цю рису з нашого генетичного коду.

Отже, українську націю найкраще можна характеризувати двома

Діалектичними визначеннями. З одного боку – природній порив до відповідальної свободи, генетичне бажання бути хазяїном у себе в домі. З іншого боку – ефективно нав’язаний комплекс меншовартості, феномен схожості з іншими народами, більш слухняними та мирними. І сьогодні все йде до того, що подібне протистояння двох протилежностей формує нову націю, готову до певних компромісів заради великих цілей.

Ще на початку ХІХ століття Микола Костомаров звернув увагу на природне

Тяжіння українців до вільних союзів і федеративних форм громадського устрою, перевалювання особистості над масою. На відміну від російської хвороби територіального експансіонізму українську національну ідею вирізняє, в першу чергу, велика, міцна сім’я, родинні та дружні зв’язки. Схожі об’єднавчі мотиви існують, до речі, у шотландців (явно виражена клановість) – тож, можливо, це специфічний цивілізаційний механізм,направлений на збереження національної ідентичності в умовах зовнішнього тиску.

Німецький філософ і психолог Карл Ясперс на початку 30-х років ХХ

століття підкреслював: там, де немає свободи, панують свавілля і деспотизм, тож потяг Росії до диктатури є цілком закономірним. Колективістський світогляд передбачає перекладання відповідальності з індивіда на колектив,що є типовим для психокультури азійський країн. Почуття відповідальності за всіх означає особисту безвідповідальність.

«Ідеальний українець» – людина, якій є що захищати, господар, у володінні

кого знаходяться чесно зароблені матеріальні цінності. Недаремно ми часто згадуємо лицарські чесноти – це відлуння специфічних рис менталітету.

Відповідно, і до грошей в українців сформувалося ставлення не сакральне, а

інструментальне – забезпечити собі та своїй сім’ї гідний рівень життя. Накопичення заради накопичення, звичайно ж, існує в нашому суспільстві («Межигір’я» хороший приклад), однак у більшості населення воно викликає огиду і несприйняття. «Совок» у цьому випадку так і не зміг подолати природні чесноти.

Гроші українцю потрібні не як цифри і впливи, а як засіб ушляхетнення

реальності навколо себе. А ще тому, що злидневі важко мати самоповагу, коли оточення його зневажає або жаліє, а він сам не впливає навіть на бездушні предмети.

Українці намагаються не залежати від грошей. Навпаки, жадібність до

Матеріального завжди буда об’єктом висміювання – згадаймо п’єсу Івана Карпенко-Карого «Сто тисяч», «Мину Мазайло» Миколи Куліша. Українці ніколи пафосно не ставилися до грошей і не перетворювали їх на самоціль, як це часто буває у великому бізнесі. Це проявляється і в народному фольклорі, і в новітній літературі, і навіть у реальному світі.

Яких було немало у нашій історії, накопичувати гроші й майно стає безглуздям – в одну мить все могли забрати чи знищити татаро-монголи, ляхи,турки. Тому український ідеал в чомусь схожий на американський: вкладення грошей в дітей, в хорошу освіту, в навколишній світ. Більшовики в результаті назвали українців «куркульською нацією», тобто нацією не верхівки чи плебсу, що можна спостерігати в інших народів, а масового середнього класу.

Це генетична прив’язаність до землі, осілість. Ця прив’язка склалася історично. Ландшафт, а точніше родючі чорноземи, виявилися таким же сильним фактором розвитку особистості, як сім’я, оточення чи релігія.

Все (будинок згорів, вороги потрощили майно), господар завжди знаходив вихід. Достатньо наполегливої праці – і вже наступного року можна було збирати врожай. Не було потреби об’єднуватися у великі громади,щоб обробити землю і заробити на виживання, не було небезпечних хижаків або паразитів, які робили життя неможливим, нестерпним. Тож навіть невелика ділянка і праця однієї людини могли прогодувати сім’ю впродовж року. Відповідно, українці сформувались, радше, як хуторяни-індивідуалісти, прихильники ліберально-економічних цінностей: нехай ніхто не заважає, ми самі заробимо.

Шляхом. Всі підпорядковувалися залізній волі голови общини, і тільки так виживали в суворих холодних умовах. Цінність одного людського життя була і й досі залишається надзвичайно низькою. Колективне домінує над індивідуальним, і, можливо, через це комунізм переміг саме на території Росії, дозволив розвинути ці риси до крайньої межі. З колективізму виросла і загарбницька ідеологія, бажання захопити плодючі землі та людей, які могли б їх обробляти.

Задовольнялися своїм, заслуженим. Від давньоруського князя Святослава і до часів Запорізької Січі ми не зустрінемо прикладів імперського ставлення до розширення країни: перемоги на Хазарією, Болгарією, Туреччиною не розширювали володіння князів чи гетьманів, лише убезпечували традиційні кордони (інша справа, що Україна мусить бути в свідомості патріотів «від Сяну до Дону»). Українці доводили війни до переможного кінця, а потім поверталися в рідні пенати.

Стандартами життя. Відповідно, російські більшовики із самого початку негативно ставилися до українців і намагалися знищити демографічний потенціал країни, деморалізувати населення, перетворити еліти на слухняних рабів. Тільки так можна було зробити з українців націю лузерів, пасивних пристосуванців. І, на жаль, певні мутації нашого менталітету відбулися.

Пропонує нічого нового і водночас вводить в оману щодо реальних цінностей тодішнього життя. Тому можна по-різному ставитися до «ленінопаду», який відбувся паралельно з перемогою Майдану, однак символізм цього явища надзвичайно важливий: необхідно обірвати будь-які, навіть примарні, зв’язки із «совком».

От де, люде, наша слава,

Слава України!»

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани, і гори ‒

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте…”

Поета є поема «Кавказ». Хоч там і не йдеться про нашу Батьківщину, проте ми, проймаючись болем кавказьких народів, щиро бажаючи їм перемогти лютого ворога — самодержавну Росію, замислюємося також і про долю рідного народу, про його боротьбу за власну свободу. Поет заповідав своїм співвітчизникам ніколи не миритися з неправдою і насильством, тому щиро вітав незламність і мужність горців, які зі зброєю в руках виступили проти царизму і протягом багатьох років мужньо боролися за волю.

Поема «Кавказ» відзначається винятковим багатством сатиричних засобів. Так, зображуючи царську Росію як тюрму народів, яку імператор і його слуги хочуть видати за країну загального благополуччя, автор із сарказмом зауважує:

«А тюрм, а люду!..

Що й лічить!

Од молдаванина до фінна

На всіх язиках есе мовчить,

Бо благоденствує!»

Читаючи поему, ми відчуваємо ненависть поета до грабіжницької політики самодержавної Росії, до сатрапів-колонізаторів, що сльозами й кров'ю заливають землі горців:

«За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кров’ю политі...»

Не ріки — море розлилось,

Огненне море.»

Читач разом з поетом відчуває гнів, коли мова йде про панів-лібералів, які тільки на словах захищали народ:

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу! —

Живущої крові,

Воно знову оживає

І сміється знову.»

У безсмерті Прометея — безсмертя народу. Упевнено звучать слова поета:

«Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.»

Породжені конкретними історичними умовами минулого століття, ідеї та образи поем «Сон» і «Кавказ» своїм значенням виходять за межі тієї епохи, бо в них відбилися такі закономірності суспільного розвитку, які надають їм життєвої сили на віки. Ненавидячи війну, Тарас Шевченко закликав гноблені народи Росії воювати проти спільного ворога — Російської імперії.

Квітня 1847 року, наступного дня після арешту, Шевченка відправили під конвоєм до Петербурга, де його було ув'язнено в казематі Третього відділу. Під час допитів Шевченко виявив твердість характеру і мужність, нікого з членів товариства не виказав, цілком відверто, не приховуючи своїх зв'язків з народом, поет-революціонер говорив про свою ненависть до царя і кріпосників. На засланні об'єднав у цикл «В казематі» у підзаголовку «Моїм соузникам посвящаю». Цим циклом починається третій період у творчості великого поета.

Цей цикл віршів Шевченка відзначається тематичною розмаїтістю, жанровим і мовнопоетичним багатством: балади, елегії, особиста і громадянська лірика. В них поет втілив незламність своїх революційних переконань, протест проти гноблення, велику любов до знедоленого народу, турботу за його майбутнє. Як на допиті, так і в своїх ліричних тюремних сповідях Шевченко не виявив ні тіні каяття. Поет докоряє собі тільки за те, що до ув'язнення зроблено мало для свого рідного народу.

Мотив розлуки зворушливо звучить у тужливих ліро-епічних поезіях «Не кидай матері» — казали...», «Чого ти ходиш на могилу?...», «Ой три шляхи широкії...». Названі поезії відбивають водночас смуток, страждання уярмленого народу і настрої ув'язненого поета, борця за його волю, пристрасного шукача правди.

Свою безмежну любов до України, турботу про її майбутнє Шевченко висловив у вірші «Мені однаково, чи буду...». Ця поезія позначена глибиною самоаналізу і широтою поглядів. Головний мотив її — самозречення в ім'я щастя і свободи батьківщини, відмова від особистого щастя жити на рідній землі.

«Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.»

Рідкісною перлиною лірики Шевченка є його поезія "Садок вишневий коло хати…". Уява поета відтворює красу весняного надвечір'я на Україні, сповненого гармонії почуттів, спокійної радості буття людей праці, їх родинного щастя. Такою постає Україна у мріях поета за мурами каземату. Та не такою вона була насправді; зовсім іншу картину життя українського закріпаченого села малює поет у наступному вірші «Рано-вранці новобранці...». Дівчина від розлуки з милим, якого віддали в солдати, помирає; минуло багато років, повернувся калікою з солдатчини наречений, та застав лише пустку, біля якої «на милиці шкандибає». Ці промовисті пейзажі й образи українського села часів кріпаччини були свідченням горя і страждань знедоленого народу.

На основі творів Т.Г.Шевченка мені здається, що найперша і найголовніша риса достойного українця – це бажання справедливості. Це поняття не тотожне рівності. Не можуть бути рівними трудар і ледар, злодій і моральна людина, дезертир і той, хто виконує свій обов’язок перед країною. Але до всіх можна рівнозначно застосувати принцип «кожному – по зусиллям».

На жаль, політтехнологи можуть створити імідж, однак не можуть змінити політика. Простих українців використовують для заробляння грошей, аби саме ці політики мали можливість відпочити у Женеві/Лондоні/Парижі. Як не згадати сором’язливого злодюжку з роману Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців», який червонів, страшенно соромився, але не міг втриматися від крадіжки.

Сьогодні національна ідея (це такий проект держави в майбутньому, до якого ми маємо прийти через певних проміжок часу, невпинно розвиваючи в собі визначальні риси), на мою думку, від тогочасної не змінилася. Україна здобула незалежність, але тепер намагається її захистити.

Логічно, що будь-яка національна місія виростає з національної історії, і Україна не може бути винятком. Очевидну національну рису – потяг до свободи – ми в черговий раз довели під час Євромайдану. Наш співвітчизник Микола Костомаров ще в ХІХ сторіччі вказував на особливе значення особистої свободи в життя українців, вважаючи, що у вдачі українського народу переважає особиста воля.

А через півтори сотні літ, у 2014-ому, відомий французький філософ Бернар-Анрі Леві заявив, що і сам на Майдані «стає українцем»: «Там справжня Європа, не Європа фінансистів, а Європа цінностей. Не бюрократична, а духовна Європа. Не та Європа, що втомилася від самої себе і сумнівається у власному змісті та призначенні, а жива, кипуча, героїчна Європа».

Тому найбільш критичний експерт мусить визнати, що Україна сьогодні може вважатися носієм найбільш сутнісної ознаки європейської цивілізації – відданості особистісній та національній свободі. Додаткові елементи нашої національної ідеї – велика дружня сім’я, гідність, заможність, тобто матеріальне уособлення певного статусу. Інша справа, що статус має ознаки, визначені історично – багатства повинно бути в міру. Загалом, персональна свобода, міцна родина, гідність і заможність – це те,що може об’єднати і донеччан, і тернополян. Наша національна ідея.

«І забудеться срамотна

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!»

Список використаної літератури:

Я хочу розпочати із аналізу того, хто такі українці, чого вони хочуть і як

Створити ідеальну країну. Мусимо визнати, що найбільший вплив на наше життя сьогодні має радянське минуле. Звичайно, нам дуже хочеться біти «козацького роду», «слідувати заповітам Шевченка», пишатися історією князів та лицарів – і саме такі настрої прослідковуються у більшості досліджень. Але реалії національної психології менш оптимістичні: 70 років панування псевдо комуністичної ідеології, 70 років знищення еліти сильно даються в знаки сьогодні. Тож, насамперед, маємо зрозуміти «совок» всередині українця, обвести його червоним маркером і знайти ті інструменти, які перетворять його на патріота – активного, свідомого, відповідального.

Багато нинішніх політичних та соціальних проблем беруть свій початок

Саме в радянській політиці асиміляції або знищення націй. Всі народи було названо радянськими, хоча, по суті, їх спробували перетворити на росіян. Для українців створили окремий псевдоісторичний міф – про спільний вихід із «колиски» Київської Русі трьох братніх народів. У рамках цього міфу нав’язувалась вторинність української нації, її другосортність. І хоча сьогодні існує багато досліджень (в тому числі, вивчення генотипу), які доводять спільність між українцями, поляками та чехами, натоміть близькість росіян до фінів та угорців, – населення настільки звикло до «братньої» пропаганди, що просто відмовляється в це вірити.