Каламбія пікчерс енд Кальо-Мальо разом з підданим оповідачем представляє філософську,комічну, гостросюжетну, багатосерійну історію

На замовлення

Вашінгтон-пост

Спеціятельно

для нас!

Каламбія пікчерс енд Кальо-Мальо разом з підданим оповідачем представляє філософську,комічну, гостросюжетну, багатосерійну історію

«Як батьки їхали у Вашінг-тон!»!!! На основі реальних подій.

Не знаю для чого це все писати і для чого це все вже вище написане, але одного дня я вирішив розповісти про те, що прочитаєте якщо вийде подужати. Звісно все почалось значно раніше, коли ідея ще дрімала у моїй голові, та яке дрімала - її ще просто не могло бути.

Я жив собі безтурботним життям, насолоджуючись комфортом і при цьому критикуючи батьків за їхнє селянське багатство і з кожним днем все менше та менше до нього долучаючись… Та це певне у кожній сім*ї є, діти повні амбіцій та часом ілюзій – їм ніколи займатись простими речами, вони просто й не хочуть ними займатись. Це нормально, це природно прагнути кращого життя…

….

Так от, до першопричини історії. Настав день коли він освітчився батьківській донечці в коханні. О, то було щастя для неї. Як блищали її життєві вогники! Яке душевне піднесення: вона потрібна, вона бажана, вона вибрана та завойована ним. Хоча то ще було питанням «чи завойована вона, чи ні». Бо донечка довгенько думала тієї ночі, що відповісти...і я у тому свідок був…але цього розповідати не має часу…. (але насправді, цензура в дії)

Пройшло ще трохи днів і вже вони удвох ідуть під вінець. Щаслива мить, дві руки з*єдналися назавжди!!! Батьки були щасливі…

Минуло ще низка днів і дитинка їхня їде жити… Ну і куди? У Вашінг-тон!!! До свого судженого та вибраного і вже чоловіка. Чи разом вже вони їхали, чи він уже її чекав знаходячись за океаном, - не пам*ятаю.

Прийшов час розлуки: плач, сум, печаль. Для неї і для всіх нас невідомість подальшої та наступної зустрічі. Звісно найбільше плакало з розлуки материнське серце. Яке виносило, виплекало, виховало її – таку прекрасну життєву квіточкою, з правдивим серцем та чуйною душею!...

….

Ідуть роки, минають дні, сивина все більше прокрадається до батьківських голів. Та вже й не прокрадається до батька, а повністю поселилась біля його мудрого чола. Матера то не хоче бути мудрою. Якщо дійсно мудрість у сивині. А що зароджується у її серці та проростає потягом незримим і що вона дійсно хоче то це обійняти донечку свою, яка сидить у Вашінг-тоні вже із повним кошиком онуків та певне з тугою також…

Спочатку, по від*їзді донечки, маму охоплював сум, туга та печаль. Потім з*явилось бажання, кортіння, цікавість. А далі невпевненість, страх та лінивість. Тоді ще вона не їхала до Вашінг-тону. Тоді вона тільки говорили про то: «Добре було б поїхати». Ні, жінки звісно часто багато хочуть, багато говорять, багато згадують та планують, але з того мало що виходить… Ой, не рік, ой не два мама їхала до доньки – ми реготали трішки, а вона, як щось не так то вже у літакові… І це прекрасно, хай так буде, якщо жінка ця є дійсно мамою. Бо насправді мама – то чуйне серце і тривожне. Вона найближче до своїх дітей. Вона: дбайлива, турботлива, прекрасна. Принаймі моя така і так шкода, що окремі мами вибрали собі інші слова свого опису… Я бачив, бачу це та чую – крокуючи вперед в житті, у мене ще хороший зір та слух… (Цензура викреслила три оповістки реальних історій поганих мам)

Та не їхалось мамці, не мала вона навіть паспорта і грошей, запрошення їй ніхто не слав – рік за роком одні балачки, а туга-туга нездоланна. По Вашінг-тону – там її дитя чи навпаки). І тут втручається у долю мудрий та дієвий батько. У мить все помінялось кардинально – відразу паспорти на столі, домовленості та квитки. Оце є дійсно принц для мами – старший за її та в душі ще зовсім не зотлів.

Ну без перебільшення нікуди, воно з людьми так тісно дружить. І я трішки перебільшив бо квитки були пізніше. А спершу, що?

Отут той час мого бажання, все описати тут докладно, що і як ото було, коли батьки у Києв граді отак промовили мені: «Ой, сину,сину, ми це зробили! Співбесіду пройшли успішно, ми такі раді, такі раді, що нам повірили у правді» І я зрозумів відразу - батьки поїдуть до Вашінг-тону!

І ось вони приїхали з Києва без київського торта, грошей уже ж не так багато. Та ми і не обурились на це – ми відчуваючи це, зробили свій домашній – він найкращий! Ой, скільки радості, емоцій! Щастя, ти прийшло, ура! Батьки були повні піднесення, особливо мама. Вона відразу почала оповідь про те як то все було у посольстві і далі знову, про те як то було у посольстві, і знову теж саме… Так, десь по три рази на годину я слухав консульську розповідь: про те як говорили з консулом, про що питали, що казали, хто допомагав, про людей у черзі, кого пропускали….

Тих повторень було так багато, що певне всім це й і знати, тому про то мовчу, якщо шо то питайте в мами…

….

Ось ми відразу і дізнались відповідь на питання чому все ж таки батьки їдуть до того Вашінг-тону? Відповідь коротка та проста, її завчіть і всім відповідайте: «Та ж там їхня дитина і ще трійко внученят, (що породила та я дитина) яких вони не бачили давно і дуже сильно сумували про тую відстань нездоланну.» Хто немає дітей той не зрозуміє. Ще б пак де б то його зрозуміти коли немає маленьких, крихітних,прекрасних малюків…

Ось і я не маючи їх, не розумію. А може просто вірний словам мами: «ти не можеш зрозуміти як не маєш дітей». Ну не можу, так не можу або ні то ні. Зате можу зрозуміти, що їхати у Вашінг-тон добре бо то нове у житті, цікавість, пригода, інша культура, манери. Ото побачить і я б поїхав…А, щоб до дитини то не зрозуміти мені, бо ж у мене її нема… (Цензура викреслила з міркувань безпеки)

Мо поспитаю.

-Дєдьку,дєдьку, а куди ви їздили?

- Воно тобі тра? – відповідає він.

Я відразу подумав, що ти ховаєш, що відповідаєш питанням. Люди ховаються зустрічними питаннями, ховаються від незнання, сорому чи образи. Як не можеш, не знаєш як відповісти то давай налітати питанням на задаючого – ролями обмінялись, а незнання, сором та образа (вже певне нова, бо що то він колупає до мене) так і залишились. Головне не програти в цій битві, воно не треба йому лізти в душу. Отак багато я відразу й подумав, що аж не віриться – слово «подумав» якось звучить швидко, а оповісти його треба багатьма іншими словами.

І як то взнати все ж чого їздити десь. Бо в цім ділі цей дядько не поможе.

Приходиться самому домешкувати чого б то їхати.

Та як добре людям то добре. Як сидиться то хай сидиться.

Але моїм батькам не сиділось та було не зовсім добре і вони їдуть до Вашінг-тону. От дивлюсь на терези, і бачу на одній стороні дуже багато лісу і дуби, і буки, і сосна, і липа, що не злічити, а на іншій стороні одну берізку із трьома галузками. Та диво берізка важча та переважує той весь ліс.

- А чому?

- Бо туга на ній,- батьківська туга… Ми всі тутечки, кожний день вони з нами, а та дочка далеко як в притчі про блудного сина.

Людина за якою тужимо завжди бажаніша за людей які з тобою. Вони і так з тобою – емоції любові до них вже звиклі…

…

А Вашінг-тон тепер турбує нас щодня. Раніше він також до нас добивався. Але якось ми більше, а тепер-ка порівнялись. Мама, що не день то цвіркоче по різному зв*язку із Америкою. О, їй вже б поскоріше поїхати туди! І світ, і дитя, і ясна зоря чекають її…. (Цензура на висоті)

А ще там те саме сонце і місяць. І коли наприклад ми проведемо сонце за обрій, воно відразу передасть наші вітання батькам, взамін цьому, місяць передасть їхні вітання нам. Така різниця в часі нашого та вашинг-тонського.

….

Кожний день наповнений новим дзвінком «візьміть те і те, і ще те та передайте моїм рідним…». Усі хочуть допомогти завантажити батьків для поїздки. Дуже багато батьків, рідних хочуть передати український дар для своїх рідних емігрантів. Треба придумати нормальну відмовку, щоб було зрозуміло і не образились люди,- подумав я… все більше та більше людей дізнається про поїздку. Люди проявляють цікавість та інтерес. Похвально плескають по плечах та говорять «Молодці. молодці». Дотепників також вистачає, я перший перевести на сміх поїздку….

….

Сьогодні як виявилось маленький член сім*ї також не проти поїздки до Америки. Не знаю як, але при самому початку пакування речей у валізу, наш маленький житель, який не так давно з*явився на світ, вже сидів у великій сумці з колесами. Виходити не хотів, плакав та ліз знову. Я подумав, що вже й малеча при самих початках свого життя намагається виїхати за кордон. Щось відчуває? Напевне просто збіг, але так хочеться,щоб цвіт нації творив процвітання та добробут у своїй країні. Та того геть не хочуть кому країна байдужа. Вони сьогодні там, а завтра тут. І саме вони в цій країні і керують… А ви патріоти бийтеся, бийтеся за неї, та лише голови собі порозбиваєте, бо ви у їх планах, бо ви не збиваєтесь із їхнього задуму…Хто як хоче хай розуміє слова оцього українця який зараз сидить і набирає «тєкстуху» як сказали би любителі репу. І це доречно, так як реп добре прижився у Вашинг-тоні. Я написав те, що написав ні більше, ні менше. А що розписувати, не знаєш чи заб*є хто за правду, чи не заб*є…(Цензура викреслила десятки сторінок)

Попрощатись. – бам.

Ось ці всі пункти потроху кожного дня виконуються. Тому так як в планах у мами було складання речей до Вашінг-тону їй потрібна була валіза. Вона зробила декілька дзвінків прохань і звісно одні із людей «спілки» передали сучасну красиву валізу. І ще й виконали другий пункт договору, надали консультацію, стосовно позначення речей!

На замовлення

Вашінгтон-пост

Спеціятельно

для нас!

Каламбія пікчерс енд Кальо-Мальо разом з підданим оповідачем представляє філософську,комічну, гостросюжетну, багатосерійну історію

«Як батьки їхали у Вашінг-тон!»!!! На основі реальних подій.

Не знаю для чого це все писати і для чого це все вже вище написане, але одного дня я вирішив розповісти про те, що прочитаєте якщо вийде подужати. Звісно все почалось значно раніше, коли ідея ще дрімала у моїй голові, та яке дрімала - її ще просто не могло бути.

Я жив собі безтурботним життям, насолоджуючись комфортом і при цьому критикуючи батьків за їхнє селянське багатство і з кожним днем все менше та менше до нього долучаючись… Та це певне у кожній сім*ї є, діти повні амбіцій та часом ілюзій – їм ніколи займатись простими речами, вони просто й не хочуть ними займатись. Це нормально, це природно прагнути кращого життя…

….

Так от, до першопричини історії. Настав день коли він освітчився батьківській донечці в коханні. О, то було щастя для неї. Як блищали її життєві вогники! Яке душевне піднесення: вона потрібна, вона бажана, вона вибрана та завойована ним. Хоча то ще було питанням «чи завойована вона, чи ні». Бо донечка довгенько думала тієї ночі, що відповісти...і я у тому свідок був…але цього розповідати не має часу…. (але насправді, цензура в дії)

Пройшло ще трохи днів і вже вони удвох ідуть під вінець. Щаслива мить, дві руки з*єдналися назавжди!!! Батьки були щасливі…

Минуло ще низка днів і дитинка їхня їде жити… Ну і куди? У Вашінг-тон!!! До свого судженого та вибраного і вже чоловіка. Чи разом вже вони їхали, чи він уже її чекав знаходячись за океаном, - не пам*ятаю.

Прийшов час розлуки: плач, сум, печаль. Для неї і для всіх нас невідомість подальшої та наступної зустрічі. Звісно найбільше плакало з розлуки материнське серце. Яке виносило, виплекало, виховало її – таку прекрасну життєву квіточкою, з правдивим серцем та чуйною душею!...

….

Ідуть роки, минають дні, сивина все більше прокрадається до батьківських голів. Та вже й не прокрадається до батька, а повністю поселилась біля його мудрого чола. Матера то не хоче бути мудрою. Якщо дійсно мудрість у сивині. А що зароджується у її серці та проростає потягом незримим і що вона дійсно хоче то це обійняти донечку свою, яка сидить у Вашінг-тоні вже із повним кошиком онуків та певне з тугою також…

Спочатку, по від*їзді донечки, маму охоплював сум, туга та печаль. Потім з*явилось бажання, кортіння, цікавість. А далі невпевненість, страх та лінивість. Тоді ще вона не їхала до Вашінг-тону. Тоді вона тільки говорили про то: «Добре було б поїхати». Ні, жінки звісно часто багато хочуть, багато говорять, багато згадують та планують, але з того мало що виходить… Ой, не рік, ой не два мама їхала до доньки – ми реготали трішки, а вона, як щось не так то вже у літакові… І це прекрасно, хай так буде, якщо жінка ця є дійсно мамою. Бо насправді мама – то чуйне серце і тривожне. Вона найближче до своїх дітей. Вона: дбайлива, турботлива, прекрасна. Принаймі моя така і так шкода, що окремі мами вибрали собі інші слова свого опису… Я бачив, бачу це та чую – крокуючи вперед в житті, у мене ще хороший зір та слух… (Цензура викреслила три оповістки реальних історій поганих мам)

Та не їхалось мамці, не мала вона навіть паспорта і грошей, запрошення їй ніхто не слав – рік за роком одні балачки, а туга-туга нездоланна. По Вашінг-тону – там її дитя чи навпаки). І тут втручається у долю мудрий та дієвий батько. У мить все помінялось кардинально – відразу паспорти на столі, домовленості та квитки. Оце є дійсно принц для мами – старший за її та в душі ще зовсім не зотлів.

Познавательные статьи:



Коммуникативные барьеры и пути их преодоления

Рынок недвижимости. Сущность недвижимости

Решение задач с использованием генеалогического метода

История происхождения и развития детской игры