Розкрийте проблему етногенезу східних словян. Суспільний лад, господарство, релігія та вірування.

Слов'яни - одне з найбільших угруповань давньоєвропейського населення, що сформувалося в середині І тис. до в. е. їх історія в останні століття до нашої ери та в першій половині І тис. н. е. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівськата інші археологічні культури). Писемні відомості про слов'ян з'явилися на початку нашої ери. З цього часу стало можливим відносно систематичне вивчення процесу зародження у давніх слов'ян класових відносин як обов'язкової умови становлення державності.

Питання походження слов'ян на сьогодні ще недостатньо вивчене. Існує кілька теорій щодо походження східнослов'янського етносу, та часу, коли це відбувалося: вісло-дністровська теорія (Л. Нідерле, Н. Шахматов, В. Петров), яка твердить, що ще у II тис. до н. е. Існувала балто-словя'нська спільність і саме після її розпаду виникли слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав ареал між Віспою і Дніпром, а центром прадавніх слов'янських земель - Волинь; вісю-одерська теорія (Я. Чекановський, Т. Лер-Сплавинський, Ю. Косташевський) вказує, що прабатьківщиною, слов'ян була територія між річками Віслою та Одером; дніпро-одерська теорія (П. Третяков, Б. Рибаков, М. Артамонов, В. Гензель) ввібрала в себе ідеї попередніх теорій і розмістила прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Одрою; вісло-дніпровська теорія (В. Баран, Д. Козак та ін.) твердять, що у І ст. н.е. центром активної слов'янської життєдіяльності була територія між Віслою і Дніпром.

Слов'яни поділялися на: східних, західних та південних.

У писемних джерелах початку нашої ери слов'яни згадуються під назвою "венеди". Вперше таке найменування було вжито римським ученим і державним діячем І ст. н. е. Плінієм Старшим. У "Природничій історії" він зазначав, що "місцевості до річки Вістули (Вісли) заселені сарматами, венедами, скіфами і гіррами". Про венедів писав і сучасник Плінія римський історик Тацит у трактаті "Походження германців і місцезнаходження Німеччини".

Отже, слов'яни як самостійна етнічна спільнота з'явилося на історичній арені на початку І тис. н. е. Це був час Великого переселення народів (ІІ - VII ст.).

Становлячи в І ст. н. е. єдиний, стійкий і один із найчисленніших у Європі етнічний масив, венеди заселяли Східну й Центральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі територія їх розселення досягала лівобережжя Прип'яті, а на півдні - рубежів Лісостепу й Степу. Венеди вели осілий спосіб життя, знали орне землеробство. Розвиток господарства у слов'ян зміцнював зв'язки між їхніми племенами.

Деякі відомості про слов'янські племена Східної Європи у II-V ст. н. е. містять писемні джерела VI ст. Наприклад, візантійський історик Прокопій Кесарійський і готський історик Йордан свідчили, що східні слов'яни-венеди (називалися антами) проживали між Дніпром і Дністром та на схід від Дніпра. Анти знали орне землеробство, осіле скотарство, ремесло, що вже відділилося від сільського господарства, видобування й оброблення заліза, ткацтво. Внутрішня торгівля, пов'язана з розвитком ремесла, і зовнішня торгівля прискорювали процес диференціації суспільства, сприяли формуванню багатої соціальної верхівки.

Більшість сучасних вчених вважає, що початок формування окремих слов'янських народів, і зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів. Саме антів історики вважають автохтонним населенням на території України.

Соціальні відносини у ранніх слов'янських племен першої половини І тис. н. е. були типовими для кінцевого етапу первіснообщинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Відбувався процес розпаду старих родових общин. У сільській територіальній общині вирізнялися окремі заможні сім'ї, які володіли певною власністю, про що свідчать примітивні ключі від дверних засувів, знайдені археологами на черняхівських поселеннях.

У слов'янських племен набуло розвитку рабовласництво. Візантійські історики пишуть про тисячі полонених, які перетворювались у рабів. Рабська праця могла використовуватися у ремісничих майстернях, а також у землеробстві. Рабство, як і збирання данини, було початковою формою експлуатації на етапі становлення класового суспільства.

Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили передусім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх "королями", "старійшинами", "вельможами". Вони вирізнялися своїм майновим станом із основної маси населення. У період становлення класового суспільства слов'янські племена об'єднуються у союзи племен. Процес формування останніх був особливо інтенсивним у Уст. н. е. Йордан писав, що спільне збірне ім'я багатолюдного народу венедів змінюється "відповідно до різних родів і місцевостей".

Чим активніше відбувався процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими й довговічнішими ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких називали "рексами", "риксами" (Ардагаст, Межамир, Добригастта ін.). їм належала вища влада. У Йордану є згадка про антського вождя Божа (кінець IV ст.). Найближче оточення Божа становили 70 "вельмож" - рада племінного союзу. Вважають, що ім'я Божа було відоме авторові "Слова о полку Ігоревім", який згадує "часи Бусова". У племенах і союзах племен скликалися і народні збори.

Анти мали сильну військову організацію. Війна й об'єднання населення для війни стають регулярними функціями в діяльності племен. УIV ст. н. е. анти вели наполегливу боротьбу з готами.

У 385 р. готський король Венітар (Вітімар) прагнув підкорити антів своїй владі, але зазнав поразки.

Пізніше йому вдалося захопити у полон Божа і стратити його разом із синами й "вельможами". Але й на початку VI ст. анти разом з іншими слов'янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії.

Все це вплинуло на соціально-економічний розвиток слов'ян. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки, отримані під час війни, сприяли накопиченню багатств у антських вождів. Посилилась їхня військова й політична влада, що прискорило майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, процес формування у ньому класових відносин.

З VII ст. термін "анти" вже не фігурує у писемних джерелах. З VI-VII ст. у них вживаються такі найменування, як "слов'яни", "склавени".

Поява у слов'ян союзів племен свідчила про становлення в них у період між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління суспільством. Тут використовувалися деякі старі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в інтересах панівного класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією. На її стадії перебували й анти.

Військова демократія поєднувала в собі риси, притаманні громадському самоврядуванню, а також елементи державного ладу. У міру поглиблення соціальної диференціації у воєнно-демократичних союзах посилювалася державно-правова основа, що неминуче зумовлювало класовий поділ суспільства й утворення держави. Це, звичайно, вимагало тривалого часу. Позначився і зовнішньополітичний чинник: на розвиток слов'ян несприятливо вплинуло нашестя гунів.

У другій половині І тис. н. е. східнослов'янські племена заселяли велику територію, на якій сформувалася давньоруська народність. Картину розміщення східних слов'ян на Східноєвропейській рівнині яскраво зобразив давньоруський літописець кінця XI - початку XII ст. Нестор у "Повісті минулих літ", яка "увібрала весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури". На Правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни з центром у Києві; на північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип'яттю - древляни з центром у Іскрростені; на північ від полян і древлян, на Лівобережжі Прип'яті - дреговичі; на захід від полян, за верхньою течією Південного Бугу - бужани й волиняни; південніше полян, у Південному Подніпров'ї-уличі, а ще далі на південний захід, у басейні Дністра - тиверці; у Закарпатті- білі хорвати; на лівому березі Дніпра, в басейні рік Сули, Сейму, Десни, сягаючи на сході до Сіверського Дінця, -o сіверяни; на північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа - радимичі; на північ від радимичів, у верхів'ях Волги, Дніпра й Двіни - кривичі з центром у Смоленську; в басейні Західної Двіни, по річці Полоті - полочани; у районі озера Ільмень - словени; нарешті, на крайньому сході регіону розміщення східних слов'ян жили в'ятичі, які займали басейн верхньої і середньої течії Оки й Москви-ріки.

Археологічні розкопки дають досить повне уявлення про рівень економічного розвитку східних слов'ян у VII-VIII ст. Основу їхнього господарства становило орне землеробство, в якому тепер застосовувалися більш досконалі знаряддя праці, зокрема рало з широким лезом і залізним наконечником. На землеробській основі розвивалося скотарство, яке давало тяглову силу і продукти харчування. Промисли - полювання, рибальство, бортництво - почали відігравати у господарському житті слов'ян допоміжну роль. Ці зміни у господарському житті свідчили про величезний прогрес. Продуктивність праці значно зросла, цілком можливою стала індивідуалізація виробництва, створювались умови для переходу від ранньокласових відносин до феодальних. Дедалі більше розвиваються ремесла: ковальська та ювелірна справа, оброблення каміння, дерева та кості, ткацтво, теслярська та гончарна справа.

На новій, більш високій, ніж у попередній період, виробничій основі відбувався процес відокремлення ремісництва від землеробства. Розвиток ремісництва був однією з передумов виникнення і зростання міст наприкінці VI - VIII ст. Результатом відокремлення ремісництва від землеробства було зародження товарного виробництва. Регулярний товарний обмін свідчив про появу постійних надлишків продукції у землеробстві, скотарстві, ремісництві.

У VII-VIII ст. починають інтенсивно розвиватися зовнішні економічні зв'язки східних слов'ян. Волзький шлях зв'язував землі східних слов'ян з племенами Середнього Поволжя і далі через Хвалинське (Каспійське) море - з країнами Сходу, Дніпровський шлях - з Візантією. Волзький і Дніпровський шляхи набули загальноєвропейського значення, з'єднуючи країни Причорномор'я і Сходу з Прибалтикою.

Економічний прогрес у східних слов'ян був рушійною силою їхнього суспільного розвитку. За умови існування індивідуальних господарств додатковий продукт, що отримувався в них і досягав значних розмірів, ставав власністю виробника і міг бути джерелом збагачення. Так виникла спочатку майнова, а потім і соціальна нерівність.

Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов'ян VII-VIII ст. була наявність сільської (територіальної) общини - "миру", "верві" як союзу індивідуальних господарств. У їхній власності перебували житло, знаряддя і продукти праці. Невеличке житло на чотири-п'ять осіб, розміщення та розмір господарських будівель, малий запас продуктів свідчать про індивідуальний характер господарства слов'ян. Про це ж свідчить і факт збирання данини у слов'ян з "диму" (дому), про який згадується у давньоруському літописі. Водночас у межах територіальної общини продовжувала існувати колективна власність на землю, яка періодично перерозподілялася між окремими сім'ями. Різні за складом сім'ї, що входили в територіальну общину, різний характер і рівень їхнього добробуту і накопичених багатств, захоплення багатими сім'ями прилеглих до общини земель призводили до подальшого соціального розшарування общини.

Майнова нерівність її членів дедалі більше поглиблювалася. Формувалася соціальна верхівка суспільства, яка поступово присвоювала собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби общини Й розпоряджатися ними. У процесі становлення феодального суспільства цей звичай перетворився на регулярне збирання данини на користь феодалів, що стало початковою формою феодальної експлуатації, найбільш ранньою формою продуктової ренти. Місцем проживання феодалізуючої знаті вже у VIII- IX ст. були укріплені "гради".

Така форма експлуатації, як патріархальне рабство, що існувала у східних слов'ян, не переросла у рабовласницьку формацію. У процесі формування класів суспільства перейшли від первіснообщинного ладу до феодального. Цей своєрідний розвиток пояснюється низкою обставин. Масовому застосуванню праці рабів у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, в яких утримання раба обходилося надто дорого і тому було невигідним. Треба враховувати і роль сільської общини як чинника, що затримував розвиток рабовласництвау східнослов'янському суспільстві. Не менш важливе значення мала й відсутність широкої варварської периферії, яка б постачала східним слов'янам рабів-полонених у великій кількості.

У період становлення у східних слов'ян класового суспільства рабовласницька формація в глобальному масштабі вже віджила себе. І це, звичайно, вплинуло на розвиток східних слов'ян. Велику роль у переході їх до феодальної формації відіграв і досягнутий ними у VIII-IX ст. рівень розвитку продуктивних сил. Він вимагав, щоб працівник був зацікавлений у продуктивному застосуванні знарядь праці, що було несумісним з широким використанням безініціативних рабів.

Академік Б. О. Рибаков на підставі аналізу документальних даних вивів таку соціально-політичну структуру Русі: великий князь - світлі князі - великі бояри - бояри - гості - куп ні - люди - челядь.

Появу у східних слов'ян елементів антагоністичних класів відображено у пам'ятці давньоруського права - "Руській Правді" укладеній ще на початку утворення Давньоруської держави. Головна увага у цій пам'ятці приділяється захисту інтересів "мужів" - так у "Руській Правді" називалася соціальна верхівка суспільства слов'ян. "Муж" - представник дружинної знаті, живе у хоромах, оточений численною челяддю, яка працює на нього. Дедалі більше з'являється таких членів общини, які, розорюючись, втрачають волю і потрапляють у залежність від багатих "мужів". Хороми були не тільки житлом "мужів", а й центром їхніх володінь - земель, луків та різних угідь, які вони захоплювали в общини, перетворюючи у свою спадкоємну приватну власність - вотчину. Разом із зростанням економічної сили мужів зростала і їхня політична могутність. На основі зазначених змін у соціально-економічному ладі східних слов'ян відбувалося утворення держави. Загальнослов'янський процес накопичення господарських і соціальних передумов державності досить чітко виявився у VII-VIII ст. Водночас із розвитком класових відносин формування державності відбувалося від союзі в племен до ранньофеодальних князівств та інших вищих рівнів політичних об'єднань і завершилося утворенням Давньоруської держави. У східних слов'ян вищим ступенем розвитку первіснообщинного ладу були союзи племен. Названі у давньому літописі поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени утворювали 14 союзів східнослов'янських племен. Територія кожного з них була чималою (дорівнювала кільком сучасним областям).

Збереглися лише загальні назви союзів, котрі, як вважають дослідники, могли водночас бути назвою одного з племен, що входило у союз. На початку існування цих союзів племен, як і в антський період, формою організації управління була військова демократія.

У таких військово-демократичних племенних союзах, утворених насамперед під час війни з метою оборони, велику роль відігравав військовий ватажок. Військовою силою союзу племен були всі боєздатні чоловіки. До VI- VII ст. належить і виникнення громадського інституту - дружини. Остання була постійною організацією професійних воїнів, які стояли поза общиною і над нею, організацією, згуртованою не родовими зв'язками, а спільністю військових і майнових інтересів та вірністю своєму ватажку.

Військовий ватажок і його близькі дружинники забирали собі більшу частину здобичі. Але при цьому ще тривалий час зберігалися первісні демократичні установи - народні збори, рада старійшин. Народні збори перетворилися у збори воїнів, яким військовий ватажок, оточений і підтримуваний дружиною, нав'язував свою волю, здобуваючи дедалі більший вплив і владу з допомогою інших старійшин. Спираючись на дружину, він міг нехтувати звичаями племені.

Таким чином, відбувалося перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління - князівство. У союзах племен - князівствах - формувався новий рівень управління.

Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи панування та пригнічення, спрямовані проти народу. Встановилася диктатура класу експлуататорів, що завершувала оформлення державного ладу. Його найважливішою ознакою була поява особливої, відокремленої від народу, публічної влади, яка мала спеціальний апарат управління і поширювалася на певну територію. Військовий ватажок великого союзу племен стає управителем - князем.

Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників, дружина - у військову силу, що виконувала свої основні функції: придушення опору експлуатованих мас і ведення загарбницьких та оборонних воєн.

У VIII ст. в умовах боротьби з кочівниками у Середньому Придніпров'ї декілька союзів племен, або князівств, об'єдналися в союз союзів під назвою "Русь", столицею якого став полянський Київ. Великими об'єднаннями східнослов'янських племен ще до нашестя аварів були дулібо-волинський союз, а також три союзи племен псковських, смоленських і полоцьких кривичів.