Бухгалтерський баланс: структура і зміст

Бухгалтерський баланс: структура і зміст

Термін «баланс» у бухгалтерському обліку використовується у трьох значеннях:

— як форма звітності — таблиця, в якій майно підприємства відображається у грошовій формі на певну дату за ознаками: господарського управління — актив; права власності — пасив;

— як підсумок кожної сторони таблиці як визначення їх рівності;

— як метод групування й відображення в грошовій оцінці на певну дату активів, зобов’язань та власного капіталу, результати якого відображаються у формі звітності «Баланс».

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 № 87 (далі П(С)БО 2), дає таке визначення: «Баланс — це звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає його активи, зобов’язання та власний капітал у грошовому виразі на пев­ну дату».

Це визначення включає три терміни: «активи», «зобов’я­зання», «власний капітал», які характеризують складові частини балансу. Для правильного складання балансу дуже важливим є розуміння цих термінів.

Активи — ресурси, контрольовані підприємством в результаті минулих подій, використання яких, як очікується, при­веде до збільшення економічних вигод у майбутньому».

Як бачимо, головним критерієм відображення певних цінностей в активі балансу є те, що підприємство контролює вигоди, отримані від використання майна, та переймає ризики, пов’язані з активом. Водночас право власності не є істотним при визнанні активу в балансі.

Наприклад: активом є придбання майна за гроші, в кредит, в обмін на інше майно, безкоштовно; в той же час підписання угоди про придбання не приведе до появи активу.

Зобов’язання — заборгованість підприємства, що виникла внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, приведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють у собі економічні вигоди».

Це означає, що підприємство має обов’язок щодо оплати раніше отриманого активу або невідмовну угоду щодо його придбання.

Власний капітал — частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов’язань. З цього випливає:

Власний капітал = Активи – Зобов’язання.

Суму зобов’язань та власного капіталу називають пасивами.

Таким чином у балансі підсумок активів повинен дорівнювати сумі пасивів. Цей підсумок називається валютою балансу.

Схематично баланс — це двостороння таблиця: ліва сторона — актив, права — зобов’язання і власний капітал (пасив). Їхня рівність пояснюється тим, що гроші, вкладені в активи, надаються кредиторами або власниками.

Активи і пасиви балансу поділяються на окремі показники — статті балансу. Статті балансу групуються за розділами (табл. 2.1.1).

Групування статей балансу за розділами

Як видно з таблиці, актив балансу поділяється на три розділи. Розглянемо їх докладніше.

Оборотні активи — грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців, починаючи з дати балансу.

Необоротні активи — всі активи, що не є оборотними.

Наприклад: до оборотних активів відносяться грошові кошти, товарно-матеріальні запаси, дебіторська заборгованість, до необоротних активів — основні засоби, нематеріальні активи тощо.

Операційний цикл — проміжок часу між придбанням запасів для здійснення діяльності та отриманням коштів від реалізації виробленої з них продукції або товарів і послуг.

Витрати майбутніх періодів — це витрати, оплачені у звітному періоді, які відносяться до наступних облікових періодів, наприклад наперед сплачені послуги або орендна плата.

Пасив балансу складається з п’яти розділів.

Визначення власного капіталу наведено вище.

Зобов’язання класифікуються залежно від терміну погашення на:

· поточні — ті, що будуть погашені протягом операційного циклу підприємства або не пізніше дванадцяти місяців, починаючи від дати балансу. Наприклад: короткострокові кредити банків, поточна заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями, тобто частина довгострокових зобов’язань, що має бути погашена протягом дванадцяти місяців від дати складання балансу;

· довгострокові — всі інші.

У деяких випадках у момент виникнення зобов’язання його сума визначається із застосуванням попередніх аналітичних або експертних оцінок. Такі зобов’язання називаються забезпеченими. До них відносяться, наприклад, зобов’язання щодо гарантійного ремонту. Оскільки конкретна сума таких витрат залежить від майбутніх подій, підприємство змушене створити відповідний резерв, якій відображається у ІІ розділі пасиву «Забезпечення наступних витрат і платежів».

У деяких випадках у момент виникнення зобов’язання його сума визначається із застосуванням попередніх експертних або аналітичних оцінок. Такі зобов’язання називаються забезпеченнями. До них відносяться, наприклад, зобов’язання щодо ремонту та заміни виробів протягом гарантійного періоду. Ці види зобов’язань відображаються у ІІ розділі пасиву балансу «Забезпечення наступних витрат і платежів».

Доходи майбутніх періодів — це зобов’язання, які виникли в результаті попередньої довгострокової оплати замовником послуг підприємства.

Наприклад: отримана орендна плата за рік відноситься спочат­ку на доходи майбутніх періодів і списується в міру надання послуг щомісячно.

Як видно з вищевикладеного, статті активу балансу групуються в розділи за їх спроможністю перетворюватися на грошові кош­ти. Така ознака називається ліквідністю. У балансі статті розміщуються в міру зростання ліквідності: від нематеріальних активів, які досить важко реалізувати, до грошових коштів. Статті пасиву балансу групуються за ознакою часу, необхідного для по­вернення боргів.

Узагальнення даних поточного обліку

Інформацію поточного синтетичного і аналітичного обліку періодично узагальнюють по підприємству в цілому. Роблять це за допомогою оборотних відомостей.

Узагальнення даних обліку починається з підрахунку оборотів та залишків з дебетом і кредитом з наступним обчисленням кінцевих сальдо синтетичних та аналітичних рахунків. Оборотні відомості є способом періодичного узагальнення даних поточного бухгалтерського обліку, засобом перевірки записів в обліку, а також засобом перевірки правильності складання балансу.

Розрізняють два види оборотних відомостей:

— за синтетичними рахунками;

— за аналітичними рахунками.

План рахунків бухгалтерського обліку

Оскільки бухгалтерський рахунок є основною одиницею зберігання інформації в бухгалтерському обліку, то для групування цієї інформації використовується система рахунків бухгалтерського обліку. Ця система є єдиною для всіх підприємств і організацій, крім банків та бюджетних організацій, і називається «План рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов’язань і господарських операцій підприємств і організацій».

Інструкцією про застосування Плану рахунків визначено: «План рахунків є переліком рахунків і схем реєстрації та групування на них фактів фінансово-господарської діяльності (кореспонденція рахунків) у бухгалтерському обліку».

Головною метою його є забезпечення інформацію для контролю та прийняття управлінських рішень, складання фінансової звіт­ності. Структура Плану рахунків узгоджена зі структурою Балансу і Звіту про фінансові результати

Отже, кожен клас рахунків має конкретне призначення та тісно пов’язаний з інформаційними потребами зовнішніх і внутріш­ніх користувачів.

Кожен клас рахунків поділяється на синтетичні рахунки (рахунки першого порядку), а вони, в свою чергу, — на субрахунки (рахунки другого порядку).

Кожен рахунок має назву і код.

Синтетичні рахунки мають двозначний код: перша цифра показує номер класу рахунків, друга порядковий номер у класі, починаючи з 0 до 9.

Субрахунки мають тризначний код, в якому перші дві цифри збігаються з цифрами відповідного синтетичного рахунка, а третя показує порядковий номер субрахунка, починаючи з 1 до 9.

Кожне підприємство також може відкривати необхідну кількість аналітичних рахунків, зберігаючи при цьому перші три циф­ри кодів згідно з Планом рахунків.

Отже, План рахунків бухгалтерського обліку є систематизованим переліком рахунків, який забезпечує єдність накопичення та групування облікової інформації для складання звітності та зрозумілості її всіма зовнішніми та внутрішніми користувачами.

4.1. Документація як спосіб первинного відображення об’єктів бухгалтерського обліку
(Первинне спостереження та облікові документи)

Бухгалтерський облік здійснює суцільне й безперервне спостереження за господарськими процесами і відображає його в документах, які складають на кожну господарську операцію.

Будь-яка господарська діяльність відображається в бухгалтерському обліку способом суцільного і безперервного документування всіх господарських операцій, які здійснюють на підприємстві. Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» № 996–ХІV, затверджений 16.07.99 р. та «Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку», затверджене наказом МФУ № 88 від 24 травня 1995 р. визначають порядок створення, прийняття і відображення у бухгалтерському обліку та вимоги щодо складання документів. Відображення об’єктів обліку у первинних бухгалтерських документах називається документацією.

Документ — це безперечне письмове свідчення про здійснення господарської операції або письмове розпорядження на право її здійснення. Термін «документ» походить від латинського documentum і буквально означає свідоцтво, доказ. У теорії і практиці під документом розуміють матеріальний носій, на якому зафіксована інформація за допомогою різних засобів і способів.

Бухгалтерський документ — це документ певної форми і змісту, що містить інформацію про господарську операцію та юридич­но підтверджує факт її здійснення або розпорядження на право її проведення.

Первинний документ — це документ, який складено безпосередньо в процесі ведення господарської операції або відразу після її завершення.

Дані первинних бухгалтерських документів є основою первинної облікової інформації, а первинна документація — першим етапом облікового процесу.

Зведений обліковий документ — це документ, складений на підставі декількох первинних документів для використання їх для контролю та впорядкування оброблення даних.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’яз­кові реквізити:

¾ назву документа (форми);

¾ дату і місце складання;

¾ назву підприємства, від імені якого складено документ;

¾ зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;

¾ посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції та правильність її оформлення;

¾ особисті підписи або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Залежно від характеру операцій і технології опрацювання облікової інформації до первинних документів можуть бути внесені й інші додаткові реквізити: ідентифікаційний код підприємства; номер документа; підстава для здійснення операцій; дані про документ, що засвідчує особу одержувача, тощо.

Документи складаються на бланках типових форм, затверджених Державним комітетом статистики України, а також на бланках спеціалізованих форм, затверджених міністерствами та відомствами України, або виготовлених самостійно бланках, які повинні обов’язково містити реквізити типових або спеціалізованих форм. Нижче наведено перелік типових форм які використовують на підприємствах України для документації господарських явищ і процесів (табл. 4.1.1).

Головною складовою документа є інформація. Інформація може бути недокументальною — не закріпленою, та документаль­ною — закріпленою на відповідному носії (папері, магнітній стрічці, дискеті, лазерному диску тощо), який призначений для її зберігання та передавання в просторі та часі.

Матеріальний об’єкт, спеціально призначений для запису, збе­рігання та передачі інформації, називають матеріальним носієм або носієм інформації.

Класифікація документів

Бухгалтерські документи, що використовуються для оформлення господарських операцій, на практиці класифікують за різними ознаками: за ступенем узагальнення господарських операцій; за способом використання; за місцем складання; за призначенням; за характером задокументованих операцій; за кількістю позицій (записів); за технікою складання та опрацювання

За ступенем узагальнення господарських операцій документи поділяються на первинні і зведені. Первинні документи складають в момент здійснення господарської операції або відразу після її здійснення. Прикладом первинних документів є прибуткові й видаткові касові ордери, накладні, приймальні квитанції, вимоги, наряди тощо. Зведені документи складають на підставі первинних документів, вони узагальнюють господарські операції, які вже зафіксовані в первинних документах. Прикладом зведених документів є звіти касира, звіти про рух виробничих запасів, авансові звіти та ін. Застосування в обліку зведених документів значно зменшує обсяг облікових записів на синтетичних та аналітичних рахунках.

За способом використання документи поділяють на разові та накопичувальні. Разові документи використовують для оформлення кожної господарської операції в момент її здійснення (вимоги, накладні, акти, чеки, касові ордери, приймальні квитанції тощо). Накопичувальні документи використовуються для відображення протягом тижня, декади, місяця однорідних господарських операцій відповідно до їх здійснення (лімітно-забірні картки, особисті картки працівників, бригадні наряди, відомості ви­пуску готової продукції).

За місцем складання документи поділяють на внутрішні та зовнішні. Внутрішні — це такі документи, які складають на самому підприємстві (вимоги, прибуткові ордери, звіти матеріально відповідальних осіб та ін.). Зовнішні — це такі документи, які надходять від інших підприємств і організацій (рахунки-фактури, платіжні вимоги, платіжні доручення тощо).

За призначенням бухгалтерські документи поділяються на розпорядчі, виконавчі (виправдні), бухгалтерського оформлення і комбіновані.

До розпорядчих відносять документи, які містять розпорядження на здійснення певної господарської операції. До них належать накази, письмові розпорядження, доручення, чеки на одер­жання грошових коштів у банку тощо. Розпорядчі документи не підтверджують факту здійснення операцій, тому не можуть бути підставою для облікових записів.

Виконавчими (виправдними) називають документи, які підтверджують факт здійснення господарської операції. Наприклад, виписки банку з поточного рахунка, прибутковий ордер, акти, квитанції, авансові звіти та ін.

Документи бухгалтерського оформлення складаються працівниками бухгалтерії на підставі виконавчих та розпорядчих документів для підготовки облікових записів. До них належать бухгал­терські довідки, групувальні та розробні таблиці, відомості нарахування амортизації, розподілу загальновиробничих витрат, звітні калькуляції тощо.

На практиці документи часто поєднують у собі ознаки всіх перелічених вище документів (розпорядчих, виконавчих і бухгал­терського оформлення), тому їх називають комбінованими. Прик­ладом комбінованих документів є прибуткові та видаткові касові ордери, акти на заміну матеріалів, лімітно-забірні картки, наряди на виконання робіт та ін.

Суттєве значення має побудова первинних документів за кількістю позицій, тобто кількістю рядків. За цією ознакою документи поділяються на однорядкові (однопозиційні) та багаторядкові (багатопозиційні).

За способом складання документи поділяються на документи, що складаються вручну, і документи, що складаються за допомогою ЕОМ.

Бухгалтерський баланс: структура і зміст

Термін «баланс» у бухгалтерському обліку використовується у трьох значеннях:

— як форма звітності — таблиця, в якій майно підприємства відображається у грошовій формі на певну дату за ознаками: господарського управління — актив; права власності — пасив;

— як підсумок кожної сторони таблиці як визначення їх рівності;

— як метод групування й відображення в грошовій оцінці на певну дату активів, зобов’язань та власного капіталу, результати якого відображаються у формі звітності «Баланс».

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 № 87 (далі П(С)БО 2), дає таке визначення: «Баланс — це звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає його активи, зобов’язання та власний капітал у грошовому виразі на пев­ну дату».

Це визначення включає три терміни: «активи», «зобов’я­зання», «власний капітал», які характеризують складові частини балансу. Для правильного складання балансу дуже важливим є розуміння цих термінів.

Активи — ресурси, контрольовані підприємством в результаті минулих подій, використання яких, як очікується, при­веде до збільшення економічних вигод у майбутньому».

Як бачимо, головним критерієм відображення певних цінностей в активі балансу є те, що підприємство контролює вигоди, отримані від використання майна, та переймає ризики, пов’язані з активом. Водночас право власності не є істотним при визнанні активу в балансі.

Наприклад: активом є придбання майна за гроші, в кредит, в обмін на інше майно, безкоштовно; в той же час підписання угоди про придбання не приведе до появи активу.

Зобов’язання — заборгованість підприємства, що виникла внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, приведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють у собі економічні вигоди».

Це означає, що підприємство має обов’язок щодо оплати раніше отриманого активу або невідмовну угоду щодо його придбання.

Власний капітал — частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов’язань. З цього випливає:

Власний капітал = Активи – Зобов’язання.

Суму зобов’язань та власного капіталу називають пасивами.

Таким чином у балансі підсумок активів повинен дорівнювати сумі пасивів. Цей підсумок називається валютою балансу.

Схематично баланс — це двостороння таблиця: ліва сторона — актив, права — зобов’язання і власний капітал (пасив). Їхня рівність пояснюється тим, що гроші, вкладені в активи, надаються кредиторами або власниками.

Активи і пасиви балансу поділяються на окремі показники — статті балансу. Статті балансу групуються за розділами (табл. 2.1.1).

Познавательные статьи:



Организация работы процедурного кабинета

Статус республик в составе РФ

Понятие финансов, их функции и особенности

Сущность демографической политии