Публіцистична література 17 століття



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Публіцистична література 17 століття



Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу.

На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року.

Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.).

Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися.Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

Видатними письменниками-полемістами були Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Іван Вишенський Х. Філалета, Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим.

Вершиною української публіцистики ХVІ – першої половини ХVІІ ст. справедливо вважається творчість Івана Вишенського. Проживши більшу частину свого життя в монастирі на священній горі Афон у Греції, він палко вболівав за долю своєї батьківщини, за своїх земляків, що гнобилися польськими панами і католицькою церквою. він написав чимало публіцистичних творів, 17 з яких насьогодні нам відомо. Серед них: «Писание до всех обще в Лядской земли живущих», «Извещение краткое о латинских

прелестях», «Послание к старице Домникии», «Зачапка мудраго латынника з глупым русином», «Позорище мысленное» та ін. У цих гостро полемічних творах І.Вишенський виступає проти ієрархів католицької церкви, чиїми душами, на думку письменника, диявол володіє, він викриває священників, що перешли в уніатство, називаючи їх лжепастирями і зрадниками. Натомість він исловлює свою величезну повагу і співчуття до «хлопів», «простаків христових», «алчущих правды», «поруганных, посмеянных», «битых и убитых», «лепших и цнотливых», бо саме вони тримаються батьківської віри і заповідей Христа.

Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література".

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.

12) Українське образотворче мистецтво у 14-17 ст.

Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI століття, поступово витісняється новими віяннями.

У XVI—XVII століття в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслав, оздоблення церкви Святого Юра вДрогобичі та ін. Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень — від князя Володимира до Петра I.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII століття припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д. Левицький — родом з Києва, В. Боровиковський — з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А. Лосенко.

У XVI столітті древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване «Пересопницьке Євангеліє». Його мініатюри близькі до реалістичного трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва Русі прикрашають заставки, кінцівки,ініціали, орнамент. У наші дні «Пересопницьке Євангеліє» стало одним з символів державності України — на ньому складається президентська присяга. Розвитоккнигодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні — Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.

Абсолютно особливим жанром стала «народна картина». Це — в першу чергу серія козацьких образів: «Козак з бандурою», «Козак Мамай». Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ століття

Іконопис. Ряду українських ікон XV століття, виконаних в руслі художніх традицій Галицько-Волинської землі, були властиві лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту і одночасно вміння об'єднати контрастні кольори, емоційна насиченість образу-символа. Ці особливості стали в майбутньому одним з елементів національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. У той же час в багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) помітне використання і подальший розвиток мотивів, які існували в середньовіччі. На другу половину XIII — XV століття припадає подальший розвиток мистецтва скоморохів — народних лицедіїв, співаків, музикантів, танцюристів

13) Культура Московської держави в 14-17 ст. А. Рубльов.

У означений період у Північно-Східній Русі, що до початку феодальної роздробленості входила до складу Київської Русі, відбулися три важливі й взаємопов’язані процеси:

1) Приєднання низки земель до Московського князівства, перетворення Москви у державно-політичний центр Північно-Східної Русі,утворення Московської централізованої держави, майбутньої Росії;

2) Звільнення від татаро-монгольського поневолення, боротьба проти якого була започаткована битвою на Куликовому полі у 1380 р.і остаточно завершилася у 1480 р.;

3) Формування російського народу на основі північно-східної гілки стародавнього руського народу (кривічі, в’ятичі, новгородські словени), а також угро- фінських та інших племен.

Зазначені процеси обумовили характер культурного розвитку країни. Історична перемога на Куликовому полі викликала піднесення національної самосвідомості, що відбилося в усіх галузях духовної культури і, передусім, у літературі. За цих умов створюється цикл літописних повістей і «сказань», серед них – «Сказання про Мамаєве побоїще» та поема «Задонщина». Цікаво, що автор останнього твору (Софоній Рязанець) застосував поетичні прийоми і образи «Слова о полку Ігоревим». Однак, якщо у «Слові…» – біль і тривога за долю батьківщини, то в «Задонщині» – радість і гордість за свій народ, звеличення князя Д.Донського, який об’єднав народ і привів його до перемоги.

У низці публіцистичних і історичних творів утверджувалася ідеї величі московської держави і «божественного походження» влади московських правителів.

У низці літературно-публіцистичних творів тих часів розвивається ідея лідерства Москви в усьому православному світі. Так, у історичному творі «Хронограф» (редакція 1512 р.) Москва іменується «Третім Римом»: Рим перший, мовляв, пав через свої «безчестя», Рим другий, тобто Візантія, пав від мусульманського засилля, а третій Рим – Москва стоїть непохитно, й четвертому Риму не бути.

інших літературних творів зазначеного періоду слід відмітити також «Троїцький літопис», «Ходіння за три моря Афанасія Нікітіна», «Домострой», «Четі-Мінеї» ( щомісячні читання ) митрополита Макарія та ін. Духовні запити

московського суспільства обумовили винайдення книгодрукування. Надрукувавши книгу «Апостол», його засновником в Росії став Іван Федоров.

Яскравим матеріальним втіленням великих політичних амбіцій нової держави стала храмові й оборонні споруди Москви і, насамперед, кам’яного Кремля, реконструкція якого розпочалася в ХІV ст. Московський Кремль – це спільне творіння кращих російських та італійських майстрів, які прибули на запрошення московського уряду.

Яскравим матеріальним втіленням великих політичних амбіцій нової держави стала храмові й оборонні споруди Москви і, насамперед, кам’яного Кремля, реконструкція якого розпочалася в ХІV ст. Московський Кремль – це спільне творіння кращих російських та італійських майстрів, які прибули на запрошення московського уряду.

Архітектурний ансамбль Кремля органічно доповнив собор Василя Блаженного, що був побудований на Красній площі за наказом Івана Грозного на честь взяття Казані.

У сучасному мистецтвознавстві прийнято характеризувати російську культуру означеного періоду як «руський Ренесанс», маючи на увазі відродження після монголо-татарського поневолення художніх традицій Київської Русі.

У жорстких рамках богословських канонів і традицій церковного живопису російські митці створили роботи, що мали величезне суспільне значення і високі естетичні якості. Мова йде про творіння таких видатних митців, як Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій.

Андрій Рубльов(видатний митець) прагнув передати найтонші душевні переживання, чистоту помислів, моральну досконалість людини. Будучи свідком багатьох трагічних подій і жорстокості свого часу А. Рубльов створив художній світ, сповнений злагодою, спокоєм, гармонією і любов’ю. А. Рубльову належать розписи Благовіщенського собору в Москві, Успенського собору у Володимирі, ікони Троїцького собору Троїце-Сергієва монастиря.

Однією з вершин світового мистецтва є ікона «Трійця», на якій зображено те, як до біблейського патріарха Авраама з’явився сам Бог у вигляді трьох чарівних ангелів. У їхніх образах – мрія, взаємна відданість, братерська симпатія, відчуття важливості їх союзу.

Отже, творчості А. Рубльова притаманний високий гуманізм, що характеризує епоху Відродження.

14) Вплив Визвольної Війни середини 17 ст. на формування національної свідомості українців

Метою боротьби було:
· добитися ліквідації національно-релігійного гніту Речі Посполитої й не допустити його запровадження з боку Московії чи Османської імперії;
· розбудувати національну соборну державу й відстояти її незалежність;
· ліквідувати модель соціально-економічних відносин, що будувалася на великому й середньому феодальному землеволодінні, фільварко-панщинній системі господарства, закріпаченому чи феодально-залежному селянстві й утвердити нову, основу якої становила дрібна козацька й селянська власність на землю й сільськогосподарські угіддя, праця вільної людини.

Позитивне її значення як найбільшої битви в історії української нації за незалежність ми вбачаємо в тому, що вона:

— привела до створення (вперше після загибелі в 40-х рр. XIV ст. Українського королівства) національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст.;

— зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;

— відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти;

— стала потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості, зокрема ідеології елітарного націоналізму;

— зумовила закріплення за витвореною державою назви "Україна" й започаткувала зміну назви "руський народ" на означення "український народ";

— пробудила волю нації до самоутвердження й самовираження у формі незалежної соборної держави;

— суттєво збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;

— протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани Лівобережної України користувалися плодами її соціально-економічних завоювань (навіть матеріали Генерального опису 1765—1769 рр. зафіксували численні факти, коли селянські й козацькі поля, городи, сіножаті кваліфікувалися як "свої власні", "свої жилі");

— служила каталізатором розвитку (переважно в Лівобережній Україні) усної народної творчості, мови, освіти, літописання, літератури тощо.

15) Українська освіта й наукові знання в 16-17 ст.

Розвиток шкільної освіти в Україні наприкінці 16 - першій половині 17 ст. базувався на досягненнях шкільництва попередніх часів. Школи розташовувалися здебільшого при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки навчали дітей письму старослов'янською мовою, початкам арифметики, молитвам, співу.

Кількість шкіл постійно збільшується. Взагалі можна твердити, що свої школи мали майже усі міста, містечка і чимало сіл. Крім елементарних міських, церковних і монастирських, були ще й домові школи. Всі вони внесли вклад у розвиток і поширення освіти в Україні.

Певний вплив на формування освітньої справи мала епоха Відродження, яка породила гуманізм і реформацію. Так в Україні виникають протестантські школи. Найбільш відомими серед них були соцініанські та кальвіністські навчальні заклади, які діяли в Дубець ку (Руське воєводство). Хмільнику й Любарі (Брацлавське воєводство), Кисилині, Гощі й Берестечку (Волинське воєводство) та ін. У них вивчалися грецька, латинська, польська, церковнослов'янська мови, математика, діалектика, риторика, основи християнської етики, а в Панівецькій школі, що мала характер вищого навчального закладу, - філософія і теологія. Основна увага приділялася вихованню молоді в дусі віровчення. Ці школи сприяли також проникненню у вітчизняну систему виховання й освіти західноєвропейського впливу, зокрема ідей гуманізму.

Найчисленнішими серед неправославних навчальних закладів були католицькі. Єзуїти розгорнули на українських землях широку освітню діяльність, прагнучи виховувати у своїх закладах вірних слуг Ватикану.

Перший єзуїтський колегіум був відкритий у Ярославі в 1571 році. Очолював його Бенедикт Гербест, що був одним із теоретиків єзуїтської педагогіки. Головною метою його діяльності було покатоличення дітей української знаті, перетворення їх у слухняне знаряддя реалізації підступних. папських задумів.

Єзуїтські навчальні заклади були створені також у, Львові, Луцьку, Києві, Кам'янці-Подільському, Острозі, Ужгороді та інших українських містах. Навколо єзуїтських шкіл гуртувалися вчені богослови, які всіма силами захищали католицизм, виступали проти православ'я, а також проти вітчизняних традицій виховання. Відомо, що діти української знаті, які навчалися в єзуїтських школах, окатоличувалися й зрікалися рідної мови, культури, звичаїв.

Новий етап у розвитку шкільної освіти в Україні починається з відкриття у 1578 році Острозької школи-академії. Її фундатором був князь Василь-Костянтин Острозький - представник старовинного українського православного роду. Людина патріотичних переконань, палкий ревнитель православ'я, князь Острозький виступив організатором опору католицькій експансії, згуртував навколо себе однодумців.

В Острозькій школі старі слов'янські й греко-візантійські традиції поєднувалися з надбанням тогочасної європейської освіти. Значна увага приділялася слов'янській та грецькій мовам. Разом з тим запроваджуються латина і так звані "сім вільних наук" - граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Це була шкільна програма, яка передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої.

Нову сторінку в історії української національної освіти відкрили братські школи. Першою серед них була Львівська, яка виникла 1585 року. Пізніше братські школи виникли в Городку, Рогатині, Луцьку, Перемишлі, Вінниці, Немирові, Кам'янці -Подільському, Кременці, Києві та інших містах і деяких селах (загалом близько 30). Братські школи були народними, відрізняючись від усіх інших передусім демократичністю своїх внутрішніх засад - тут мали право вчитися діти всіх станів, а також сироти.

Утримувалися школи на кошти братств, бідні та сироти навчалися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. Від педагогів вимагалося "навчати й любити всіх дітей однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, котрі ходять по вулицях, просячи милостиню".

Головне місце у програмах братських шкіл виділялося гуманітарним наукам, зокрема граматикам слов'янської, грецької, латинської, польської мов. До нас дійшла значна кількість підручників граматики створених діячами братських шкіл Арсенієм Еласонським, Лаврентієм Зизанієм, Мелетієм Смотрицьким та ін. На першому плані були слов'янська та українська книжна мови.

Восени 1631 року в Києві виникла ще одна школа - Лаврська . Її засновником був архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Ректором став Ісайя Трохимович. Навколо шкіл почали гуртуватися різні верстви населення Києва. Зокрема, братська школа об'єднувала вчених і письменників, які відстоювали передусім інтереси ремісників, а лаврська - духівництва й багатої шляхти.

Однак лаврська школа не користувалася популярністю у киян через переважання в її плані латинської мови. Відкриття школи такого типу при Києво-Печерській лаврі суперечило також заповіту Іова Борецького про те, щоб "фундувати" школи лише при братстві.

Граматика. Найбільшого успіху українські вчені досягли в розробці граматичної теорії і творчому застосуванні її до церковнослов’янської мови. За їхнім переконанням, граматика посідала центральне місце в системі освіти і духовної культури загалом як засіб, за допомогою якого можна досягти всіх інших знань. Вже на початку 80-х рр. XVI ст. з’являється в Україні анонімна рукописна праця — "Лексис c толкованієм словенских слов просто".

Риторика. Курси риторики, як і тісно пов’язаної з нею поетики, в українських навчальних закладах кінця XVI — XVII ст., попри те, що сприяли розвиткові ораторського мистецтва, літературної теорії та виробленню певних естетичних вартостей, відігравали ще й педагогічну роль: вони служили вивченню класичних, переважно латинської та церковнослов’янської мов і плеканню інтелектуальних здібностей учнів.

Розвиток науки риторики і тісно пов’язаної з нею поетики помітно вплинув на утвердження в духовній культурі України гуманістичних принципів. Культ риторики і поетики в цей період починає поступово виходити за межі шкільних програм та канонів і наповнювати інтелектуальне життя тогочасної України.

Діалектика, Проте для того, щоб бути по-справжньому культурним, недостатньо досконало володіти писаним словом, потрібно ще й вміти логічно висловлюватися.

У системі тривіуму, як відомо, діалектика займала третє, завершальне місце, її засвоєння, тобто оволодіння основними законами логіки, полегшувало опанування наук вищого рівня — математики, астрономії, музики, а також філософії і богослов’я.

Кінцем XVI ст. датується поява в Україні перших посібників діалектики "слов’яноруською" мовою. Це були перекладені підручники різного походження. Перший з них — "Діалектика" Іоанна Дамаскина, візантійського вченого-богослова VIII ст.

Математика. Математика (арифметика і геометрія) за програмою "семи вільних мистецтв" теж мала входити до програми гуманістичних шкіл середнього рівня. Є дані, що систематичне викладання математичних наук, зокрема арифметики, велося вже в Острозькій школі. Про це свідчить рукописний збірник початку XVII ст., який походить з Острога і містить ряд задач і вправ з арифметики. Майже всі задачі, вміщені в ньому, пов’язані з торговельною практикою і нагадують ті задачі, що їх доводилося розв’язувати купцям.

Астрономія. В оді, присвяченій астрономії і вміщеній у київському "Євхаристиріоні" 1632 р., її автор Михайло Полубенський писав, що той, хто добре пізнав "звіздарську науку", є "щаслившим над інних" 34. Оскільки сам прихід Христа на землю супроводжувався астральним явищем (Вифлеємська зірка), то астрономія, на думку автора оди, вже тим фактом дістала найвище благословення

 

16) Розвиток освіти і науки в Україні у 18 ст. Києво-Могилянська академія – осередок української освіти і науки

В Україні спостерігається відносно високий порівняно з Росією рівень письменності. У багатьох селах функціонують школи, де навчаються діти старшини, козаків і селян. Так, на Слобожанщині була 131 трирічна церковнопарафіяльна школа.

Наука й освіта вищого рівня зосередились у Київській колегії (з 1701 р. — Академія). Києво-Могилянська академіябула першим і найкращим за значенням вищим навчальним закладом України. В її стінах здобували освіту українські діти і діти слов'янських народів. Студенти Академії продовжували навчання, що було нормою, у провідних європейських навчальних закладах. З неї вийшло чимало талановитих і обдарованих державних діячів, науковців, письменників і митців: Ш. Прокопович, Г. Сковорода, М. Березовський, Д. Бортнянський, І. Григорович-Барський, Н. Згурський, О. Шумлянський та ін. Академія мала велику бібліотеку, яка наприкінці XVIII ст. налічувала близько 10 тисяч томів з різних галузей знань на всіх європейських мовах, якими вільно володіли студенти.

Соціальний стан студентів був досить різний — від дітей заможних родин до дітей міщан. Багато вихованців стали викладачами різних навчальних закладів України, Болгарії, Росії, Сербії, Чорногорії, Чехії та інших країн Європи й Азії.

В Академії крім наукових студій розвивалися мистецтва. Одними з найпопулярніших стали театральні вистави; авторами п'єс, режисерами й акторами були викладачі та студенти Академії. Вони відіграли важливу роль у зародженні українського театру. Обов'язковою дисципліною для всіх слухачів було вивчення поетики і музики, а любов до хорового співу українців загальновідома, тож і при Академії працювали великий зведений хор і оркестр. Театр, хор і оркестр зажили популярності серед киян. Академія стала взірцем для навчальних закладів України. За її типом відкривають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Так, зокрема, Харківська колегія в 1727 р. на початку своєї діяльності стає центром освіти Слобожанщини; тут навчалося близько 500 студентів, викладались інженерні науки, геодезія, географія, артилерійська справа, іноземні мови.

Освіта і книгодрукування. На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Подібні ніколи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати найнезаможніші прошарки населення.

Важливим осередком вищої освіти на західноукраїнських землях продовжував залишатися Львівський університет. Із приєднанням Галичини до Австрійської імперії в ньому відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування певних кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіям рутеніум). Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Однак викладання інших предметів здійснювалося лише польською і німецькою мовами.

Ситуація в освітньому житті галичан суттєво змінилася із заснуванням імператрицею Марією-Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії (Барбарерум). Щорічно в ній могли навчатися 29 юнаків із Галичини.

У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукування. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської літератури.

На Правобережній Україні та в західнослов'янських землях розвитку освіти і науки заважало іноземне панування. Польські реакційні кола всіляко перешкоджали українському спрямуванню Львівського університету, єдиного вищого навчального закладу в Галичині, але активно підтримувались єзуїтські колегії та уніатські школи у Львові, Луцьку, Вінниці, Барі та інших містах, які мали яскраво виражений польсько-католицький характер.

На Буковині стан був ще гірший. За турецького панування тут не було майже жодної школи, а з приходом австрійців відкрито лише кілька, але викладання велося переважно румунською та німецькою мовами. У Закарпатті при активній політиці мадяризації працювала невелика кількість церковно-уніатських шкіл, де викладання велося мовою "руською". І тільки наприкінці XVIII ст. у Мукачевому було відкрито семінарію.

17) Козацьке літописання

Барокове літописання продовжує традиції середньовічного літописання, але розширює тематичний і жанровий комплекси. Козацькі літописи як різновид історичної прози відображає ідеологію козацької держави.

Літопис Самовидця. Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер.

Самовидець – псевдонім. Твір було написано козацьким сотником Романом Ракушкою-Романовським. Політична позиція автора – Автономний статус козацької держави під протекторатом іншої держави. Літопис охоплює події 1648-1702 рр. головна увага зосереджена на нац.-визв війні. Літопис було написано в часи гетьманування Івана Мазепи і очевидно на його замовлення.

Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

- перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

- друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Григорія Грабянки. Літопис Григорія Грабянки датується 1710р., був написаний на замовлення гетьмана І. Скоропадського. тут проголошується Автономний статус України під протекторатом Москви. У літописі описано події від найдавніших часів до 1709р., а основна увага приділяється нац..-визв. війні. для стилю літопису характерні белетризація (художність) оповіді, її епічність, драматичність, високий патетичний стиль.

Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок.

Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини.

В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, У другій, найбільш розлогій, — про саму війну, а В третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького.

Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію.

Літопис Самійла Величка. Це найбільший серед козацьких літописів. Це твір, у якому поєдналися елементи різних жанрів – хроніка, худ-публіцистичний твір, збірник автентичних документів, антологія художніх творів різних авторів. Літопис було приблизно завершено 1720р. тут описано події 1648 – 1700рр Автрр представляє яскраву систему образів українських гетьманів, головним серед яких називає Богдана Хм. Літописець виправдовує діяльність Хм-го. Політичний ідеал автора – Автономний статус України під протекторатом Москви.

Сам величко поділив свій твір на три томи, кожен із яких має окремий заголовок. У творі с. в. центральною постаттю є б. хм., автор порівнєю його з Олександром македонським, мойсеєм.

Історія Русів. Історіософський трактат, написаний у формі політичного памфлету. Основна ідея літопису – антитиранізм та утвердження природного права всіх народів у т. ч. і українського на власну державність. Політичний ідеал автора – Незалежний статус України. Історія русів започаткувала період національного відродження. Твір було написано рос мовою, укр. Переклад І. Драч. серед імовірних авторів Історії називають Григорія і Василя Полетик, Олександра Безбородька, Архипа Худорбу. Для стилю літопису характерні поєднання елементів художнього, наукового, ораторського, епістолярного, публіцистичного стилю.

 

18) Українська архітектура 18 ст. Українське козацьке бароко

В історії України період другої половини XVII - XVIII століття отримав назву «українське бароко». Цей стиль охоплює всі види мистецтва : музика, малярство, скульптура, література. Але особливого розквіту набуває саме архітектурна галузь, де також виникає часто вживаний термін «козацьке бароко». Та найчастіше його називають «мазепинським бароко», оскільки найбільшого свого розвитку і довершення воно набуло саме в добу гетьманування І.С. Мазепи (1687 - 1704 р.р.).

Європейську архітектуру другої половини 17-18 в. визначають як архітектуру барокко. Барочним спорудженням властив накопичення розкішних прикрас, підкреслена декоративність, грандіозність. Ці загальні особливості барокко в українських землях втілювалися досить своєрідно. Варто пам´ятати, що більшість церков, як і раніше, на території України будували з дерева. Однак тепер дерев´яне будівництво розвивалося в тісному взаємозв´язку з кам´яним. І кам´яні, і дерев´яні храми зводили по тимі ж традиціям, в основі яких лежала тридольна планувальна структура. Українську традицію купольний^-купольних-купольні-хрестово-купольних пятидольных храмів (у плані являли собою рівносторонній хрест) починає Миколаївська соборна церква в Ніжині (1658). Видатними зразками є Троицкая соборна церква Густинского монастиря (1672-1676), Спасо-Преображенская церква в Ізюмі (1684), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696-1701), церква св. Катерини в Чернігові (1716). Кам´яні пятидольные храми відтворювали в цеглі звичайні прийоми народного дерев´яного зодчества.

Для архітектурних споруджень, зведених у ті часи в Гетьманщині й Слобідській Україні, дослідники вживають термін козацьке барокко. Найбільше українських барочних споруджень побудовано в правління гетьмана И. Мазепи. Уже говорилося про те, що за його кошти спорудили до десяти храмів. При И. Мазепі барочні риси прийняли споруджені в часи Київської Русі собори - Софійський і Михайлівський Золотоверхий, відновлені при сприянні гетьмана. Перебудовані в стилі барокко й Успенський собор і Троицкая надвратная церква Києво-Печерської лаври. Властиво, у такому барочному виді ці храми й зберігаються донині.

Так, у Софійськім соборі над зовнішніми галереями надбудували другий поверх і кілька нових куполів. Майже всім куполам додали характерні барочні форми - грушоподібні, покрили їхнім золотом. Тоді ж була побудована велична 76-метрова дзвіниця, прикрашена густим рослинним орнаментом (архітектор Иоганн Шедель). Розкішні ліпні прикраси були характерною рисою козацького барокко. Щедро використали їх, зокрема, у Троицкой надвратной церкви (рослинний) і церкви Всіх Святих (з геометричних елементів) Києво-Печерської лаври.

Багато храмів побудовані на кошти гетьманів і козацької старшини. На кошти стародубского полковника Михайла Миклашевского були споруджені кілька церков по дорозі від Стародуба до Києва: у Новгороді-Сіверському, Глухові, а також у Видубицькому монастирі в Києві кам´яна трапезна із Преображенской церквою й Геогриевская церква (1696-1701). Спасо-Преображенская церква у Великих Сорочинцах (1732) була побудована на кошти гетьмана Д. Апостола.

На Правобережжі й західноукраїнських землях, незважаючи на кількісну перевагу дерев´яних церков, активно розвивається церковна архітектура латинського зразка.

Останні десятиліття 17 - перша половина 18 в. в українській архітектурі примітні й тим, що підсилилася увага до цивільних споруджень. По тодішніх художніх законах будували колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Видатним спорудженням став корпус Київської академії. Гроші на його будівництво надав И. Мазепа. Тоді ж був завершений перший поверх академії. В 1732-1740 р. по проекті архітектора И. Шеделя був побудований другий поверх із церквою. Наприкінці 17 в. у Чернігові був побудований будинок колегіуму й будинок полкової канцелярії

19) Розвиток українського образотворчого мистецтва у 18 ст.

В образотворчому мистецтві другої пол. XVII - XVIII ст. знаходили відображення патріотизм і гуманізм українського народу, його суспільні, естетичні ідеали, піднесення національної свідомості. В художніх пам'ятках цього періоду барокова декоративність поєднувалася з реалістичним зображенням світу та національними традиціями. В Україні утворюються нові художні осередки: жовківська школа художників, чернігівська, новгород-сіверська та ін.

Визначними художниками XVII ст. були Ф.Сенькович, М.Пстрахнович, С.Корунка, І.Руткович. Одним із найпопулярніших жанрів мистецтва XVII ст. став портрет. Залежно від призначення його створювали за різними композиційними схемами. Портрети малювали з натури або посмертно. Загалом портрет набув оригінальних форм, був позначений гуманістичними тенденціями, широким використанням поетики й засобів образотворчого фольклору (натурний «Портрет А. Красовської» роботи О.Ляницького, епітафіальний «Портрет С.Жоравко» (1697) роботи І.Паєвського), високим мистецьким рівнем, використанням прийомів бароко, часто збагачених традиціями народно-декоративної творчості.

Велику роль у збагаченні української культури відіграла діяльність Лаврської іконописної майстерні. Значні успіхи у розвитку українського графічного мистецтва пов'язані з творчістю художників О. та Л.Тарасевичів, І.Щирського.

В о<



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; просмотров: 26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.158.251.104 (0.02 с.)