МІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

МІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ



МІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

 

Факультет іноземних мов

Кафедра германського, загального і порівняльного мовознавства

/ бакалаврська робота /

 

  Допущено до захисту „___” ______________ 2012 р.     Зав. кафедри германського, загального і порівняльного мовознавства д. ф. н., професор Левицький В. В. ___________________ (підпис) Виконавець: Студентка 4-го курсу німецького відділення 422 групи Підвисоцька Ірини Іванівна Керівник: к. ф. н., доцент Агапій А.П. _______________________ (підпис)
  Рецензент: к. ф. н., доцент _________________________ (підпис)  

ЗМІСТ

 

Вступ

Розділ І. Валентність та сполучуваність у лінгвістичних дослідженнях

 

1. Мова художньої літератури

1.1 Мова пресси

2. Сполучуваність

2.1. Лексична сполучуваність.

2.2. Лексико-фразеологічна сполучуваність.

2.3. Валентність.

2.4. Дистрибутивний аналіз.

 

Висновки до розділу I

 

Розділ ІІ

1. Статистичні методи і прийоми у лінгвістиці

1.2. Основні аспекти і умови застосування Xi - квадрат критерію.

1.3. Визначення Хі – квадрату на основі дієслів мовлення та іменників.

1.4. Коефіцієнт взаємної спряженості.

 

Висновки до розділу IІ

 

Загальні висновки

Список використаної літератури

Вступ

 

На даному етапі розвитку мовознавства не втрачає актуальності питання про системні відношення в лексиці. Дослідження різних лексико-семантичних парадигм, на думку більшості лінгвістів, є ефективним шляхом опису лексичної системи мови. Лексико-семантична група дієслів, що позначають процеси мовлення, давно привертала увагу вчених.

Саме тому на сучасному етапі розвитку семантики особлива увага приділяється вивченню не тільки власне семантики, але й синтагматичних характеристик лексичних одиниць (ЛО), які виражаються через словосполучення. Для визначення відношень між словами в словосполученнях використовують терміни валентність, "сполучуваність". Валентність – здатність слова створювати навколо себе певні вільні позиціі, що займаються певними обов’язковими та факультативними актантами, тобто є лише потенційною сполучуваністю без реалізації сполучувальних задатків слова [1, 14]. Сполучуваність – його здатність вступати з іншими словами у сполучення за певними синтаксичними моделями [4, 66].

Дослідження сполучуваності слова в лінгвістичних дослідженнях не втрачає своєї актуальності вже протягом тривалого часу. Сполучуваність – це здатність слова поєднуватися в тексті з іншими словами. Оскільки значення слова не можна встановити поза контекстом, установлення сполучуваності слова по праву вважають однією з найоб’єктивніших методик опису його значення. Проте останнім часом вивчення сполучуваності виходить за межі виключно структурної лінгвістики, а й успішно застосовується для експлікації концептів у когнітивній лінгвістиці [3,77], [12,55], [2, 22].

Проблемою сполучуваності слів займалися такі відомі лінгвісти, як Н.Н. Амосова, А.А. Уфімцева, Д.М. Шмельов, П. Гребе, В.В. Левицький, М.Д. Степанова, С.Д. Кацнельсон, а закони сполучуваності досліджували В.Г. Гак, М.А. Гойхман, Ю.Д Апресян та ін. Питання сполучуваності прикметників з іменників вивчалося в роботах Л.В. Бистрової, Н.Д. Капатрука, О.Н Бондіної, М.О. Шехтмана.

 

Предметом дослідження є ЛСГ дієслів мовлення та їх сполучуваність із іменниками в сучасній німецькій мові.

Об'єктом цього дослідження є лексична сполучуваність дієслів мовлення з іменниками в сучасній німецькій мові.

Актуальність – дієслова мовлення є досить уживаними та продуктивними словами німецької мови. Висока частотність їх функціонування у мовленні дає змогу віднести ці іменники до категорії слів, що входять до основного словникового фонду німецької мови.

Матеріалом дослідження стали дані, отримані методом суцільної вибірки, з публіцистичних текстів та художніх романів.

Мета роботи:виявити "стандартні зв'язки" між дієсловами мовлення та семантичними підгрупами іменників із допомогою деяких статистичних прийомів на синтагматичному рівні, дослідити сполучуваность лексико-семантичної групи (ЛСГ) дієслів мовлененя з іменниками в німецькомовній художній літературі та публіцисттці.

Визначити сильні, середні та слабкі зв’язки ЛСГ дієслів мовлення з ЛСГ іменників за допомогою статистичних методів.

Завдання дослідження – отримати статистично значущі зв’язки за допомогою критерія Хi – квадрат та встановити за допомогою коефіцієнта взаємної спряженості міру зв’язку між ЛСГ дієслів мовлення з ЛСГ іменників, а також описати та інтерпретувати отримані дані.

Теоретичне значеня роботиполягає в тому, що проведене в ній дослідження поширює існуючі у сучасній лінгвістиці уявлення про взаємовідносини лексичного значення, сполучуваність і парадигматичні взаємозв`язки слів, доповнює відомі засоби досліджень новими прийомами та методами.

Методи дослідження зумовлені метою, завданнями і аналізованим матеріалом.

Матеріалом дослідження слугували 4 романи таких сучасних німецьких письменників , а також 8 випусків німецькомовного журналу „Spiegel“.

Структура роботи. У вступі обґрунтовано вибір теми, мету роботи, визначено актуальність, практичне значення, завдання дослідження, його предмет та об’єкт, матеріал, зазначена структура роботи та методи дослідження.

 

Розділ І

Мова художньої літератури

 

Поетична мова — мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення естетичної реальності, найповніше виявляє творчі можливості кожної національної мови. М.х.л. співвідноситься з літературною (унормованою і кодифікованою) мовою та художнім мовленням, але зв'язок з літературною мовою трактують по-різному, нерідко розглядають як один із функціональних стилів, літературної мови, а також інтерпретують як мову в її естетичній функції, як матеріал мистецтва (при цьому йдеться вже не про окремий стиль, а про особливий модус мови взагалі). У М.х.л. входять усі структурні рівні літературної мови та (реально чи потенційно) елементи розмовної мови, діалектів. Ця естетично організована мовна система виявляє себе у певних стилях (белетристичному, поетичному тощо) та в сукупності індивідуальних стилів (ідіостилів) кожного з письменників і реалізується в їх художньому мовленні (текстах). Інтерпретація літературних текстів на рівні художньої мови, що передбачає вихід за межі художнього мовлення, письменницького ідіостилю, сприяє розглядові літературного процесу в єдності та наступності його культурно-історичного розвитку. У мистецькій сфері різні аспекти співвідношення мови і Мовлення набувають особливого вияву. Скажімо, те, що сприймається тільки як уживання в мовленні, тобто не стало фактом кодифікованої літературної мови, є своєрідною нормою М.х.л. (наприклад, поетичні неологізми). По-особливому виявляється в поетичній мові і співвідношення парадигматики та синтагматики. У М.х.л. функціонують усі загальновживані мовні засоби, проте їй притаманні і специфічні риси: виразна спрямованість системи на естетичне перетворення (трансформацію) мовних засобів, зокрема семантики мовних одиниць, максимально посилюючи їх зображально-виражальну здатність (експресивність) творити художній образ і виражати всю повноту художнього змісту; індивідуальний характер мовно-естетичного процесу. Категорія згаданої естетичної трансформації мови письменників трактується як одна з основних засад художньої творчості. В художньому тексті не тільки слова, а й будь-яка мовна одиниця (звук, морфема тощо) може набувати особливого естетичного значення. Поряд із естетично навантаженими компонентами завжди використовуються т.зв. "пакувальні" текстові засоби, що знаходяться на периферії образного функціонування. У М.х.л. поділ на образні і "необразні" засоби — досить відносний. Найпомітніше і найповніше образно-естетичне перетворення семантики слова виявляється в тропах. Значною мірою спираючись саме на їх вивчення, дослідники поетичної мови намагаються сформувати її специфічну одиницю, яку називають по-різному; глосемою, глосою, стилемою, експресемою таін. М.х.л. — об'єкт, у якому перетинаються наукові зацікавлення мовознавців та літературознавців. Вона є предметом дослідження стилістики,поетики, лінгвістики тексту, металінгвістики. При цьому простежується прагнення розмежовувати лінгвістичні (лінгвостилістичні) та літературознавчі методи, прийоми, завдання аналізу М.х.л. Продуктивне і певне взаємопроникнення, взаємозближення літературознавчого та мовознавчого підходів до інтерпретації поетичної мови, конкретних художніх текстів.

Мова пресси

Мова преси, тобто мова періодичних видань, які розповідають про події внутрішнього та зовнішнього життя регіону (галузі), країни, є жанровим різновидом публіцистичного стилю, що використовується в засобах масової інформації і виконує інформативну функцію [28]. Рівень та характер досліджень мови преси нерідко детермінують еволюційні процеси у світовій лінгвістиці, яка останнім часом набуває ознак екстенсивного розвитку - від дослідження мови як замкнутої системи до її вивчення у зв’язках і різноманітних функціональних виявах: мова і суспільство, мова і мислення, мова і культура тощо. Це засвідчує поява комплексних дисциплін: лінгвокультурології, соціо-, психо-, прагмалінгвістики, антропологічної лінгвістики та ін. Дослідження зв’язків і функцій мови, на думку Г.Я. Солганика, сприятиме поглибленому осмисленню цієї мови, оскільки функціональний аналіз будь-якої системи спричиняє повнішу її характеристику [34]. Екстенсивний період вивчення мови газет відкриває нові перспективи перед стилістичною галуззю, сприяючи глибшому пізнанню специфіки і природи цієї мови в нових умовах - умовах глобалізації світового інформаційного простору, відновлення лінгвокультурного ареалу функціонування української мови і культури.

Тематика і зміст мови преси початку XXI ст. зазнали істотних змін через вплив декількох чинників. По-перше, у світі відбувається активний перерозподіл пріоритетів унаслідок не тільки міжнародного співробітництва, інформаційного взаємовпливу, а й міжнародних війн, агресії, тиску, маніпулювання тощо. По-друге, кожна політична подія в Україні чи за її межами блискавично породжує процеси медіасприйняття, медіааналізу та медіарезонансу й, відповідно, медіатексту, основним промотором яких є професійна діяльність журналістів. По-третє, політика глобалізації в електронну епоху зумовила потребу в новій мові для масового спілкування, яка б оперувала новою термінологією, експресивними конструкціями тощо [29]. Отже, розвиток мови завжди тісно пов’язаний з життям суспільства, а розвиток публіцистичного стилю, зокрема й мови преси, прямо залежить від соціальних подій і змін. Осмислення пізнавальних і стикувальних властивостей газетної мови є одним із багатопланових аспектів дослідження публіцистичного стилю як безперечного суб’єкта соціального розвитку.

Важливим принципом лінгвістичної науки сьогодні є когнітивізм. У мовознавстві, на думку М.Г. Яцимірської, відбулися радикальні зміни: вихід за межі речення, формування прагматичної парадигми, когнітивна революція, комунікативно-дискурсний підхід до інтерпретації мовних явищ тощо. Наприкінці XX - на початку XXI ст. на перетині мовознавства з іншими науками сформувалися нові напрями в дослідженні тексту, зокрема й медіатексту, когнітивних процесів у масовій комунікації, її політичному й культурологічному дискурсах та ін. [17]. Набуває також поширення системний комплексний підхід до аналізу мови засобів масової інформації і виокремлення нового наукового напряму -медіалінг-вістики, предметом якої є вивчення функціонування мови у сфері масової інформації Аналіз тексту як засобу комунікації актуалізує цілу низку нових комунікативно-прагматичних категорій, таких як намір адресата та інтенція тексту, генеративні типи текстів, тип комунікативного процесу, до якого належить текст (наукове, побутове мовлення), категорія контактності, комунікативні стратегії автора, комунікативна ефективність, комунікативно-функціональна типологія текстів (наукові, публіцистичні, ділові, рекламні, тексти інструкцій та оголошень, астрологічні прогнози, анекдоти, листи тощо).

Сполучуваність

 

Сполучуваність — це поєднання за певним синтаксичним зв’язком будь-яких

слів, тому як різновид дистрибуції вона охоплює не тільки валентні, а й

невалентні зв’язки (узуальні й оказіональні). Якщо валентні зв’язки

синтаксично оформляють як підрядні, то сполучуваність охоплює і сурядні

зв’язки. Нарешті, якщо валентні зв’язки слова можна (і треба) описати

вичерпно, то сполучуваність описати вичерпно неможливо “не тільки тому,

що коло відповідних сполучень безмірно велике, а й тому, що воно взагалі

необмежене й не замкнене суто лексично. Можна визначити загальні

синтаксичні й лексичні умови, в яких ці значення реалізуються” [5].

Лексичну сполучуваність розуміємо як контекстуальну здатність слова

вступати в зв’язки з іншими словами. Залежно від факторів, які впливають

на поєднання слів, розрізняють лексико-синтаксичну та

лексико-фразеологічну сполучуваність. Лексико-синтаксична сполучуваність

— це набір і умови реалізації синтаксичних зв’язків слова, це

сполучуваність певних граматичних розрядів слів. Наприклад, у

слов’янських мовах прикметники і слова, що вживаються в їх функції,

можуть сполучатися передусім з іменниками, дієслова — з іменниками,

прислівниками і т. ін. Для визначення лексико-синтаксичної

сполучуваності достатньо знати, до якого граматичного класу належить

слово. Сама граматична характеристика слова свідчить про сполучуваність

з іншими розрядами слів.

Валентність

 

Започаткована вітчизняними (М. Смотрицький, М. В. Ломоносов) і зарубіжними вченими( В. Адмоні, Г. Гельбіг, С. Кацнельсон, Л. Теньер) теорія сполучуваності і валентності знайшла подальший розвиток у філології другої половини ХХ століття (Р. Джакендорф, Дж. Тейлор та ін.). С. Д. Кацнельсон, який першим у русистиці застосував термін “валентність”, продовжуючи розвивати основні засади теорії валентності, дав визначення і розмежування змістової (універсальної) та формальної валентності, виділив деякі інші типи валентності (семантичної), вказав на здатність різних частин мови (зокрема дієслова, іменника, прикметника, прийменника, сполучника та ін.) та деяких граматичних категорій (наприклад, категорії стану) мати валентність.[3]

Окреме місце у подальшій деталізації вчення про сполучуваність і валентність посідають праці дослідників української мови (Й. Ф. Андерш, І. Р. Вихованець, А. П. Загнітко, М. П. Кочерган та ін. ).

Суттєву рису досліджень цього періоду становило те, що українські вчені, на відміну від вербоцентричної теорії речення (Л. Теньєр та ін.), на якій будується поняття валентності в працях більшості зарубіжних дослідників, обстоювали потенційні валентнісні властивості різних (а не тільки дієслова) частин мови [8].

Розвиток теорії сполучуваності та валентності, який розпочався ще за часів М. Смотрицького та М. В. Ломоносова та продовжувався у працях вітчизняних мовознавців [2], пройшов шлях від розгляду сполучувальних властивостей дієслова як центру речення до розгляду валентнісних властивостей не тільки інших частин мови, але й одиниць різних мовних рівнів[5].

В основу розрізнення термінів “валентність” і “сполучуваність” покладено їх зумовленість семантикою слова [1, с. 110].

Вале́нтність (від лат. Valentia − сила) − здатність слова визначати кількість і якість залежних від нього словоформ, зумовлена його семантичними і граматичними властивостями [1].

Валентність, як лінгвістичне поняття, характеризується гетерогенністю, неоднорідністю, і може бути показана як така, що включає рівні: логічний (категоріальний), семантичний, лексичний, синтаксичний. Валентність є рубіжним явищем між граматикою та лексикологією, синтаксисом та семантикою [ 4] .

Валентність і сполучуваність мовної одиниці − це дві сторони одного явища − здатності мовної одиниці до комбінування з іншими одиницями того ж рівня, причому валентність відноситься до сфери мови, а сполучуваність − до сфери мовлення [12].

У роботі валентність мовної одиниці не ототожнюється з її дистрибуцією, оскільки поняття "валентність" є дещо вужчим, ніж поняття "дистрибуція" [11].

Валентність відрізняється, з одного боку, від інтенції як поняття, співвіднесеного з рівнем семантики, а з другого – від керування (валентність, на відміну від керування, стосується не лише додатка, а й підмета, обставини).

Сполучуваність – це поєднання за певним синтаксичним зв’язком будь-яких слів, тому як різновид дистрибуції вона охоплює не тільки валентні, а й не валентні зв’язки (узуальні і оказіональні) [5].

Сполучуваність слова можна інтерпретувати як його контекст. Розрізняють контекст лексичний, де значення слова визначається іншими словами, і контекст граматичний, де значення слова визначається граматичною формою слова-поширювача. Відповідно розрізняють лексичну і синтаксичну сполучуваність. Синтаксична сполучуваність – це набір і умови реалізації синтаксичних зв’язків слова, це сполучуваність певних граматичних розрядів слів [2].

 

Дистрибутивний аналіз

 

Основні принципи дистрибутивної методики розробив у 20-х роках XX ст. Л.

Блумфільд, а в 30—50-х роках їх розвинув 3. Харріс, якого вважають

творцем цієї методики.

Дистрибуція (від лат. distributio «розподіл») — сукупність усіх оточень,

у яких перебуває досліджуваний елемент на відміну від оточень інших

елементів.

Дистрибутивний аналіз — методика дослідження мови на основі оточення

(дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті.

Це своєрідний дешифрувальний підхід за принципом сентенції «Скажи мені,

хто твій друг, і я скажу, хто ти» (назвіть мені оточення елемента, і я

скажу, про який елемент ідеться). Можливість використання дистрибутивної

методики при аналізі мовних явищ виходить із розуміння, що кожна мовна

одиниця має своє особливе оточення, тобто в дистрибутивних властивостях

мовної одиниці реалізуються її внутрішні властивості, які відображають

її функціональну роль. Немає двох одиниць, оточення яких би повністю

збігалося.

На основі аналізу дистрибуції мовних елементів виділяють дистрибутивні

класи. Існує таке дистрибутивне правило: якщо два елементи перебувають в

одному й тому самому оточенні, то вони належать до одного класу.

Перед лінгвістом у дистрибутивному аналізі стоять такі завдання (їх

можна інтерпретувати і як послідовні етапи аналізу): 1) сегментація

тексту (мовленнєвого потоку) на одиниці певного рівня (звуки, морфи,

слова тощо); 2) ідентифікація виділених одиниць, тобто об'єднання їх у

певні класи (фонеми, морфеми, лексеми тощо); 3) виявлення відношень між

виділеними класами. Для ідентифікації мовних одиниць використовують

прийом субституції (в межах того самого оточення підставляють різні

елементи).

Висновки до розділу I

Дослідження сполучуваності слова в лінгвістичних дослідженнях не втрачає своєї актуальності вже протягом тривалого часу. Сполучуваність – це здатність слова поєднуватися в тексті з іншими словами. Оскільки значення слова не можна встановити поза контекстом, установлення сполучуваності слова по праву вважають однією з найоб’єктивніших методик опису його значення. Проте останнім часом вивчення сполучуваності виходить за межі виключно структурної лінгвістики, а й успішно застосовується для експлікації концептів у когнітивній лінгвістиці [3].

На сучасному етапі розвитку семантики особлива увага приділяється вивченню не тільки власне семантики, але й синтагматичних характеристик лексичних одиниць (ЛО), які виражаються через словосполучення. Для визначення відношень між словами в словосполученнях використовують терміни валентність, "сполучуваність". Валентність – здатність слова створювати навколо себе певні вільні позиціі, що займаються певними обов'язковими та факультативними актантами, тобто є лише потенційною сполучуваністю без реалізації сполучувальних задатків слова [13]. Сполучуваність – його здатність вступати з іншими словами у сполучення за певними синтаксичними моделями [14].

Розділ ІІ

Критерій ХІ - квадрата

 

Хі - квадрат (критерій згоди Пірсона - %2) є об'єктивною оцінкою близькості емпіричних розподілів до теоретичних. Використовується, як уже було сказано, у тих випадках, коли необхідно встановити відповідність двох порівнюваних рядів розподілу - емпіричного і теоретичного, або двох емпіричних. При цьому порівнюються частоти названих рядів розподілу, виявляються розбіжності між ними і визначається вірогідність цих розбіжностей.

За допомогою Хі - квадрат критерію можна виявити відміни в розподілі двох емпіричних рядів, порівнювати вибірки, які мають альтернативні ознаки, а також оцінювати вірогідність кореляції між альтернативними ознаками. Як і інші критерії згоди (Колмогорова А, Романовского, Фішера Б, Ястремского Ь), х2 являє собою деяку величину, яка оцінюється з певною ймовірністю. Він може приймати різні завжди додатні значення (малі й великі). При ^2=0 слід вважати, що відміни між частотами порівнюваних рядів розподілу відсутні. Даний критерій не рекомендується використовувати для оцінки малих вибірок.

За допомогою х2 - критерію можна здійснити статистичну перевірку гіпотез відносно розподілів, тобто відповідність емпіричних даних розподілу деякому теоретичному закону розподілу. Таку оцінку наближення емпіричного розподілу до теоретичного дає сума співвідношень частот де пф, пт - відповідно частоти емпіричного і теоретичного ряду.

Збіг емпіричних і теоретичних частот зумовлює величину х1 = 0. Це вказує на підтвердження нульової гіпотези. (Но). При наявності достовірної різниці у частотах емпіричного і теоретичного ряду величина х1 буде свідчити про неправильність висунутої гіпотези.

Значення параметра ХІ - квадрат зростає із збільшенням різниці між частотами. Величина х2 також залежить від числа ступенів вільності. Чим менше значення х2, тим вищі його ймовірність і вірогідність. Таким чином, при зміні величини х2 від 0 до а> імовірність його змінюється від 1 до 0. У міру наближення п к а> розподіл х2 наближається до нормального.

При використанні ХІ - квадрат критерію необхідно пам'ятати про достатньо велике число одиниць вибірки (п > 50) і величини частот (п > 5). Як було сказано раніше при п, < 5 об'єднують сусідні інтервали ряду розподілу. Якщо вибіркова сукупність досить велика,

Хі - квадрат критерій буде обґрунтований, тобто у такому випадку він майже завжди спростовує невірну гіпотезу. Серед розроблених критеріїв згоди цей критерій забезпечує мінімальну помилку в прийнятті невірної гіпотези.

При оцінці відмінностей між емпіричним і теоретичним розподілами потрібно знати величини х1 , які відповідають визначеним рівням значимості. Для цієї мети К.Пірсон розробив стандартні таблиці, в яких на перетині значень х1 і числа ступенів вільності подані ймовірності, які оцінюють величину х1 (додаток 6) .

Якщо за розрахунковими даними значення ймовірності виявиться дуже малою величиною, наприклад 0,01, то відмінності між досліджуваними рядами потрібно вважати істотними, тобто нульова гіпотеза не приймається. Якщо ж імовірність виявиться не малою, розбіжності вважаються випадковими і нульова гіпотеза приймається. Р.Фішер довів, що ризик зробити помилку буде невеликим, якщо провести суміжну лінію у ймовірності Р = 0,05. Значення х1 , які лежать за цією лінією (0,04; 0,03; 0,02 тощо), .вказують на наявність істотних відхилень.

При розрахунку числа ступенів вільності досліджуваних частот враховують кількість обчислювальних статистичних характеристик теоретичної функції розподілу. У даному випадку використовувана кількість таких параметрів дорівнює 2 (~,<т) , звідси и =І-1- 2 .

Висновки до розділу ІІ

 

Отже, статистичні методи дослідження семантичної сполучуваності дієслів мовлення з іменниками на позначення предметів та явищ навколишнього світу дозволяють виявити стандартні зв’язки сполучуваності дієслів мовлення з підкласами іменників на позначення предметів та явищ навколишнього світу.

 

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Теорія сполучуваності належить до актуальних проблем сучасного мовознавства і викликає велике зацікавлення як з точки зору загального мовознавства, так і прикладної лінгвістики. Вивчення проблематики сполучуваності збагачує наше уявлення про мовну картину світу, властивості різних типів мовних одиниць та їх місце в структурі мови. Дана теорія безпосередньо реалізується в практичному оволодінні іноземною мовою і через це знаходить своє вираження у методиці її викладання, а також у граматиці, лексикології, прикладній лінгвістиці і є суттєвою основою для укладання словників та автоматичного перекладу.

У 60-80 роках ХХ століття вітчизняне мовознавство характеризувалося системним підходом до вивчення усіх рівнів мови, в тому числі – лексичного. Цей підхід не втратив своєї актуальності до цього часу, але – у відповідності до тенденцій, що панують у сучасному мовознавстві, – він може і повинен бути доповнений вивченням антропоцентричних і функціональних властивостей мовних одиниць. У цьому контексті вживання дієслів мовлення, їх семантичне впорядкування та сполучуваність належать до актуальних мовних проблем і є предметом зацікавлення для загального мовознавства та прикладної лінгвістики.

 

МІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.234.247.75 (0.02 с.)