Лексико-фразеологічна сполучуваність 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Лексико-фразеологічна сполучуваність



 

Постає у реалізації лексичних поширювачів слова, визначених його індивідуальною семантикою, тому вона завжди накладає обмеження на лексико-синтаксичну властивість.

Дихотомія лексико-синтаксична та лексико-фразеологічна сполучуваність

випливає з протиставлення синтаксис — фразеологія (наука про

сполучуваність). Фразеологія в цьому розумінні вивчає “індивідуальні

значення даних конкретних словосполучень, подібно до того як лексика має

справу з індивідуальними (лексичними) значеннями конкретних слів; у

цьому плані фразеологія корінним чином відрізняється від синтаксису,

який має предметом свого дослідження “типи словосполучень”, “формальне

значення словосполучень” [23]. Думку Є. Д. Поливанова

останнім часом підтримують деякі мовознавці. Наприклад, А. М. Мухін

пропонує назвати одну з галузей лексикології “Вчення про фрази” [13], а М. М. Копиленко фразеологією називає науку про

сполучуваність лексем [22]. До такого використання

термінів схиляється Н.З.Котєлова: “Якщо залишити термін “синтаксична

сполучуваність”, то треба лексичну сполучуваність назвати фразеологічною

сполучуваністю, маючи на увазі співвідношення фразеологія: синтаксис.

Під фразеологією в такому разі розуміємо синтагматичні одиниці, які

складаються із словникових слів, фрази і фраземи, їх типологію,

організацію, регламентацію, склад, зв’язки компонентів і т. д. (а також

вчення про такі одиниці і їх організацію)” [19]. Термін

“лексико-фразеологічна сполучуваність” використовує Е.М.Мєдникова

ксико-фразеологічна сполучуваність” використовує Е.М.Мєдникова

[18], О.C.Ахманова [10], а “фразеологічна” – О.І.Смирницький [7]. У цьому жрозумінні В.В.Виноградов вживав вираз “фразеологічне оточення слова”.

Доводиться лише пошкодувати, що термін “фразеологія” закріпився лише за

сталими словосполученнями, оскільки розмежування лексико-синтаксичної та

лексико-фразеологічної сполучуваності не означає, що вони не вступають

між собою в складні взаємовідношення. У цілому сполучуваність слова — це

парадигматика його синтагматичних властивостей, упорядкована сукупність

його синтаксичних зв’язків, а також слів, що з ним сполучаються.

На особливу увагу заслуговує лексична сполучуваність у співвідношенні зі

значенням слова, зокрема питання про те, чи значення слова впливає на

сполучуваність, а чи сполучуваність зумовлюється значенням. Відповідь на

нього найпeрше залежить від того, визнає чи не визнає дослідник лексичне

значення самостійною одиницею мовної системи (питання про семантичну

автономію). З цього приводу сьогодні існує три різні думки. Н.М.Амосова,

Б. Ю.Городецький, С.Д.Кацнельсон, М.Т.Тагієв, С.Ульман та деякі інші

вчені слідом за К.Бальдінгером і Г. Кронассером вважають, що будь-яке

слово і поза контекстом має все багатство значень, яке воно може

набувати в ньому. Зрозуміло, що прихильники цієї теорії зводять функцію

контексту (вужче – словосполучення) у разі полісемії слова до відбору й

актуалізації одного зі значень. Оскільки лексичне значення слова

постійне, то сполучуваність слова зумовлена його семним складом. У самих

значеннях слів уже закладено зв’язки з іншими словами [6]. Різні сфери вживання слова, експресивно-емоційні фактори створюють

лише ефект нового значення в слові, тоді як фактично тут нібито маємо

справу з уточненням значення слова шляхом так званої семантичної

рекурсії – опори на зазначення інших слів. Тому очевидно, що зміна

лексичного значення слова призводить до зміни його сполучуваності.

Інша група мовознавців, що так чи інакше солідаризується з

представниками синтагматичного регулятивізму, поділяє позицію

К.Фосслера, вважаючи, що слово невизначене в своєму значенні, що

значення слів зумовлюється сполучуваністю. Ю.А.Найда [9]

пише: “Жодне слово (або семантична одиниця) не має абсолютно однакового

значення у двох різних висловлюваннях”. В такому разі слід розглядати

слово як ядро необмежених смислових можливостей. У кожному новому

контексті воно має різні значення. Тому єдиний спосіб визначити значення

слова – описати його дистрибуцію. Згідно з таким трактуванням

сполучуваність слугує вирішальною причиною зміни значення слова.

Значення слова і контекст: лексична сполучуваність

 

Сучасних дослідників дедалі більше цікавить мовний тип соціуму,

національномовні моделі світу. Як таку картину світу розглядають як

“базисне поняття теорії людини” [17], “універсальний

орієнтир людської діяльності, що визначає загальний перебіг усіх

процесів у суспільстві, все його соціокультурне життя” [22]. В основу цих досліджень покладено ідеї В. фон Гумбольдта,

О.О.Потебні та їхніх послідовників, які розглядали закономірності

розвитку мови в тісному зв’язку з “народним життям”, “народною

психологією”, вважаючи, що через мову все створене народом у минулому

впливає на індивіда.

Розвиток науки останнім часом примусив по-новому поглянути на стару

проблему значення. Значною перешкодою в розвитку семантичної теорії є

відсутність глибокого проникнення в природу контексту. Зміст терміна

контекст ще більшою мірою, ніж значення, на різний лад модифікується в

лінгвістичній літературі: від безпосереднього словесного оточення до

суми всіх знань людини про світ. Для теорії комбінаторики значень слів

важливим є розрізнення таких понять, як значення і смисл [4]. Досі термін смисл не має єдиного тлумачення. У багатьох

дослідженнях поняття значення і смисл не розрізняються, хоч без такого

розрізнення нині неможливий подальший розвиток семантики.

Л. А. Булаховський писав, що “природа слова мало не в кожній новій фразі

дає про себе знати новими відтінками стосовно до інших сполучень, у яких

слово це вже сприймалось”[1]. Про правила складання

смислів, що “дають не суму смислів, а нові смисли”, говорив і Л.В.Щерба

Для утворення смислу потрібно, щоб у слові відбувся процес ослаблення

значення, а цей процес починається при утворенні будь-якого

словосполучення. У словосполученні відбувається специфікація значення,

яка опирається на знання понять, реалій, і через те остання не є власне

лінгвістичним процесом. При специфікації варіюється концептуальне ядро

значення, відбувається деяка зміна семного складу [18].

Перехід від слова до словосполучення в поняттєвому плані означає

здійснення процесу мислення, а суть мислення полягає в комбінуванні або

поєднанні ідей [17].

Утворення смислів можливе лише в контексті. Оскільки комбінаторика

значень слів є вже в будь-якому словосполученні, то словосполучення

треба вважати мінімальним контекстом [33], а

сполучуваність слова — його систематизованим, узагальненим

синтагматичним контекстом.

У мовознавчій літературі для окреслення кола проблем, пов’язаних з

вивченням сполучуваності лінгвістичних елементів, використовуються

терміни сполучуваність, валентність, дистрибуція, рідше конотація,

інтенція, семантична вибірковість, синтаксичні потенції, конфігурація та

ін. У дослідженнях з лексемотактики ці терміни часто вживаються як

абсолютні синоніми, що заважає однозначному їх розумінню. Різні

дослідники, хоч і диференціюють значення зазначених термінів, проте

вкладають у них неоднаковий зміст.

Валентність

 

Започаткована вітчизняними (М. Смотрицький, М. В. Ломоносов) і зарубіжними вченими(В. Адмоні, Г. Гельбіг, С. Кацнельсон, Л. Теньер) теорія сполучуваності і валентності знайшла подальший розвиток у філології другої половини ХХ століття (Р. Джакендорф, Дж. Тейлор та ін.). С. Д. Кацнельсон, який першим у русистиці застосував термін “валентність”, продовжуючи розвивати основні засади теорії валентності, дав визначення і розмежування змістової (універсальної) та формальної валентності, виділив деякі інші типи валентності (семантичної), вказав на здатність різних частин мови (зокрема дієслова, іменника, прикметника, прийменника, сполучника та ін.) та деяких граматичних категорій (наприклад, категорії стану) мати валентність.[3]

Окреме місце у подальшій деталізації вчення про сполучуваність і валентність посідають праці дослідників української мови (Й. Ф. Андерш, І. Р. Вихованець, А. П. Загнітко, М. П. Кочерган та ін.).

Суттєву рису досліджень цього періоду становило те, що українські вчені, на відміну від вербоцентричної теорії речення (Л. Теньєр та ін.), на якій будується поняття валентності в працях більшості зарубіжних дослідників, обстоювали потенційні валентнісні властивості різних (а не тільки дієслова) частин мови [8].

Розвиток теорії сполучуваності та валентності, який розпочався ще за часів М. Смотрицького та М. В. Ломоносова та продовжувався у працях вітчизняних мовознавців [2], пройшов шлях від розгляду сполучувальних властивостей дієслова як центру речення до розгляду валентнісних властивостей не тільки інших частин мови, але й одиниць різних мовних рівнів[5].

В основу розрізнення термінів “валентність” і “сполучуваність” покладено їх зумовленість семантикою слова [1, с. 110].

Вале́нтність (від лат. Valentia − сила) − здатність слова визначати кількість і якість залежних від нього словоформ, зумовлена його семантичними і граматичними властивостями [1].

Валентність, як лінгвістичне поняття, характеризується гетерогенністю, неоднорідністю, і може бути показана як така, що включає рівні: логічний (категоріальний), семантичний, лексичний, синтаксичний. Валентність є рубіжним явищем між граматикою та лексикологією, синтаксисом та семантикою [ 4].

Валентність і сполучуваність мовної одиниці − це дві сторони одного явища − здатності мовної одиниці до комбінування з іншими одиницями того ж рівня, причому валентність відноситься до сфери мови, а сполучуваність − до сфери мовлення [12].

У роботі валентність мовної одиниці не ототожнюється з її дистрибуцією, оскільки поняття "валентність" є дещо вужчим, ніж поняття "дистрибуція" [11].

Валентність відрізняється, з одного боку, від інтенції як поняття, співвіднесеного з рівнем семантики, а з другого – від керування (валентність, на відміну від керування, стосується не лише додатка, а й підмета, обставини).

Сполучуваність – це поєднання за певним синтаксичним зв’язком будь-яких слів, тому як різновид дистрибуції вона охоплює не тільки валентні, а й не валентні зв’язки (узуальні і оказіональні) [5].

Сполучуваність слова можна інтерпретувати як його контекст. Розрізняють контекст лексичний, де значення слова визначається іншими словами, і контекст граматичний, де значення слова визначається граматичною формою слова-поширювача. Відповідно розрізняють лексичну і синтаксичну сполучуваність. Синтаксична сполучуваність – це набір і умови реалізації синтаксичних зв’язків слова, це сполучуваність певних граматичних розрядів слів [2].

 

Дистрибутивний аналіз

 

Основні принципи дистрибутивної методики розробив у 20-х роках XX ст. Л.

Блумфільд, а в 30—50-х роках їх розвинув 3. Харріс, якого вважають

творцем цієї методики.

Дистрибуція (від лат. distributio «розподіл») — сукупність усіх оточень,

у яких перебуває досліджуваний елемент на відміну від оточень інших

елементів.

Дистрибутивний аналіз — методика дослідження мови на основі оточення

(дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті.

Це своєрідний дешифрувальний підхід за принципом сентенції «Скажи мені,

хто твій друг, і я скажу, хто ти» (назвіть мені оточення елемента, і я

скажу, про який елемент ідеться). Можливість використання дистрибутивної

методики при аналізі мовних явищ виходить із розуміння, що кожна мовна

одиниця має своє особливе оточення, тобто в дистрибутивних властивостях

мовної одиниці реалізуються її внутрішні властивості, які відображають

її функціональну роль. Немає двох одиниць, оточення яких би повністю

збігалося.

На основі аналізу дистрибуції мовних елементів виділяють дистрибутивні

класи. Існує таке дистрибутивне правило: якщо два елементи перебувають в

одному й тому самому оточенні, то вони належать до одного класу.

Перед лінгвістом у дистрибутивному аналізі стоять такі завдання (їх

можна інтерпретувати і як послідовні етапи аналізу): 1) сегментація

тексту (мовленнєвого потоку) на одиниці певного рівня (звуки, морфи,

слова тощо); 2) ідентифікація виділених одиниць, тобто об'єднання їх у

певні класи (фонеми, морфеми, лексеми тощо); 3) виявлення відношень між

виділеними класами. Для ідентифікації мовних одиниць використовують

прийом субституції (в межах того самого оточення підставляють різні

елементи).

Висновки до розділу I

Дослідження сполучуваності слова в лінгвістичних дослідженнях не втрачає своєї актуальності вже протягом тривалого часу. Сполучуваність – це здатність слова поєднуватися в тексті з іншими словами. Оскільки значення слова не можна встановити поза контекстом, установлення сполучуваності слова по праву вважають однією з найоб’єктивніших методик опису його значення. Проте останнім часом вивчення сполучуваності виходить за межі виключно структурної лінгвістики, а й успішно застосовується для експлікації концептів у когнітивній лінгвістиці [3].

На сучасному етапі розвитку семантики особлива увага приділяється вивченню не тільки власне семантики, але й синтагматичних характеристик лексичних одиниць (ЛО), які виражаються через словосполучення. Для визначення відношень між словами в словосполученнях використовують терміни валентність, "сполучуваність". Валентність – здатність слова створювати навколо себе певні вільні позиціі, що займаються певними обов'язковими та факультативними актантами, тобто є лише потенційною сполучуваністю без реалізації сполучувальних задатків слова [13]. Сполучуваність – його здатність вступати з іншими словами у сполучення за певними синтаксичними моделями [14].

Розділ ІІ



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; просмотров: 725; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.222.82.119 (0.039 с.)