Поняття й особливості юридичного процесу.

Поняття й особливості юридичного процесу.

Юридичний процес – система взаємопов’язаних пр. форм діяльності уповноважених держ. органів, посадових осіб, а також визначених нормами права ін. суб’єктів, що виражається у здійсненні операцій для вирішення юрид. справ, що обумовлюють правові наслідки і регул. процес. нормами.Особливості: винятково юридичний за змістом, метою і результатом є державно-владна діяльність, зміст – досягнення результату, оформлюється у виді юрид. акту (З, постанова, рішення, ухвала, акт органу ВВ), здійснюється уповноваженими органами, регулюється процедурно-процесуальними нормами;забезпечується відповідними способами юридичної техніки.

Адміністративний процес - правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства.

Адміністративний процес виступає специфічним (оскільки не є класичним у згаданому вище розумінні) видом юридичного процесу / завдяки врегулюванню адміністративно-процесуальними нормами має притаманні йому цілі (мету), структуру і суб'єктів.

Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати, досягнення яких можливе з допомогою відповідних засобів та способів. У свою чергу, завдання процесу відображають необхідність для суб'єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети.

Специфіку адміністративного процесу відображає і його структура — сукупність взаємозв'язаних адміністративних проваджень, що мають як юрисдикційний, так і неюрисдикційний характер.

Суб'єктами (учасниками) адміністративного процесу виступають як державні органи, насамперед органи виконавчої влади, їх посадові особи, так і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, їх органи та посадові особи, громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Поняття суб'єктів процесу включає до складу його учасників також осіб, які діють з метою ведення процесу і здатні приймати остаточні рішення.

 

Процес як форма діяльності різних гілок влади.

Правова форма діяльності органів держави — це визначений законодавством (юридично оформлений) порядок здійснення ними юридично значущих дій та операцій, спрямованих на здійснення функцій держави. Також, на відміну від фактичної діяльності правові форми діяльності державних органів мають такі чітко виражені ознаки:1) Система юридично значущих дій, спрямованих на реалізацію функцій держави, здійснюється органами держави, посадовими особами та іншими уповноваженими на те державою суб’єктами.2) Здійснення юридично значущих дій відбувається за допомогою таких юридичних засобів, 3) Результати застосування окремих правових форм закріплюються у визначених законом юридичних актах 4) Порядок здійснення юридично значущих дій, як правило, регулюється процесуальними нормами. Відповідно правові форми діяльності державних органів поділяються на установчу, правотворчу, правозастосовну, контрольно-наглядову та правосуддяУстановча діяльність — це правова форма діяльності щодо створення і припинення функціонування шляхом реорганізації або лікві-дації всіх органів і структур державної влади, об’єднань громадян,суб’єктів підприємницької діяльності, а також їх кадрового забезпечення.Правотворча діяльність — це правова форма діяльності з розроблення, зміни та скасування правових норм, санкціонування інших соціальних норм шляхом надання юридичної сили вже існуючим у суспільстві правилам поведінки, звичаям; прийняття, офіційного оприлюднення та набрання чинності нормативно-правових актів.Правозастосовна діяльність — це правова форма діяльності з розгляду та вирішення індивідуальних юридичних справ, яка полягає в наділенні одних суб’єктів правами, покладанні на інших суб’єктів юридичних обов’язків, офіційному визнанні юридичних фактів, укладенні угод, розгляді юридичних питань про наслідки правових спорів і правопорушень та притягнення винних до юридичної відповідальності органами та посадовими особами позасудової юрисдикції.Правосуддя — це правова форма діяльності державних органіві посадових осіб системи судової влади з розгляду і вирішення в судових засіданнях у встановленому законом порядку юридичних справ у формі конституційного, адміністративного, господарського, цивільного та кримінального судочинства.Контрольно-наглядова діяльність — це правова форма діяльності,яка виражається в здійсненні юридично значущих дій за наглядомі перевіркою відповідності виконання та додержання підконтрольними суб’єктами правових приписів і припиненні правопорушень відповідними організаційно-правовими засобами. УСТАНОВЧИЙ ПРОЦЕС - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, посадових осіб і громадських організацій по реалізації норм матеріального права, що встановлюють їхню правомочність по формуванню, чи ліквідації перетворенню органів держави, посадових осіб і інших керуючих суб'єктів. ПРАВОТВОРЧІЙ ПРОЦЕС - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що складаються із системи дій по підготовці, твердженню й офіційному оголошенню нормативно-правових актів. ПРАВОЗАСТОСОВЧІЙПРОЦЕС - це такий комплекс, що по своєму обсязі є домінуючим у системі юридичного процесу, а по своєму соціальному призначенню уступає лише правотворчості. КОНТРОЛЬНИЙ ПРОЦЕС - це правова форма діяльності органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що виражаються в здійснення юридично значимих дій за спостереженням і перевіркою відповідності виконання і дотримання підлеглими суб'єктами нормативно-правових розпоряджень і припиненні правопорушень відповідними організаційно-правовими засобами:

 

Сучасне українське законодавство, що регулює процесуальні відносини.

 

До законодавства, яке регулює проц. процедури, зокрема пов’язані із визнанням та виконанням в Україні рішень іноземних судів, поряд з нормативно-правовими актами Укр. відносяться і міжнародні договори Укр., а саме: міжнародні договори про надання правової допомоги у цивільних, трудових, сімейних і кримінальних справах, згода на обов’яз­ковість яких надана ВРУ., а також інші міжнародні двосторонні або багатосторонні договори за участю Укр.. До українського законодавства що регулює процесуальну діяльність відносять: ЦПК, КПК, КАСУ, ГПК.

 

Стадійність юридичного процесу

Юридичний процес - це завжди певна сукупність послідовно здійснюваних дій і постановляє актів. І ця сукупність може бути у відомих випадках значною, включати багато дії різного характеру.

Традиційно виділяються сім стадій:

1) порушення судочинства;

2) підготовка справи до судового розгляду;

3) судовий розгляд;

4) перегляд справи в суді касаційної інстанції;

5) перегляд справи в судах наглядової інстанції;

6) перегляд справи за нововиявленими обставинами;

7) примусове виконання судового рішення.

 

Адміністративно-юрисдикційний процес

Адміністративно-юрисдикційний процес - урегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів виконавчої влади, а у відповідних випадках - органів місцевого самоврядування, а також суду, спрямована на вирішення адміністративних спорів та застосування заходів адміністративного примусу.

 

Поняття адміністративно-процесуального права

Адміністративно-процесуальне право - це сукупність встановлених обов'язкових правил, які визначають процедури розгляду, вирішення конкретних адміністративних справ у сфері державного управління, адміністративної юрисдикції та інших галузей суспільних відносин.

Процес - система дій; процесуальне право - система норм по впровадженню цих дій.

 

Предмет регулювання АПП

Предмет адміністративного процесуального права становить система суспільних правовідносини, які виникають між органом владних повноважень, їх посадовими особами, судом, з одного боку, та фізичними чи юридичними особами, з іншого, щодо визнання, реалізації і захисту прав і законних інтересів особи і держави у сфері публічних відносин та розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, визначеному адміністративним процесуальним законодавством.

Предмет адміністративно-процесуального права - публічно-управлінські, організуючі суспільні відносини, які складаються з приводу реалізації уповноваженими органами публічної влади (їх посадовими особами) встановленого адміністративно-процесуальним законодавством порядку вирішення адміністративних справ.

Метод правового регулювання - це система закріплених юридичними нормами прийомів правового регулювання (дозвіл, припис та заборона), яка має на меті встановлення бажаного для держави вольового стану суб'єктів соціальних відносин у стосунках між особою та щодо до результатів їх поведінки.

Прийоми:

- дозвіл - яким визначаються межі можливої поведінки субєктів юр. відносин.

- заборона - спосіб впливу на поведінку субєктів правовідносин шляхом категоричної вимоги утриматися від здійснення певних дій або ж актів бездіяльності;

- припис - закріплення необхідної поведінки субєктів, встановлення єдиного або кількох варіантів, що є обовязковими для виконання у разі настання обставин, передбачених нормою права.

 

Норми

Адміністративно-процесуальна норма - це встановлене або санкціоноване державою та забезпечене її примусом загальнообов'язкове правило поведінки, яким регулюються організуючі суспільні відносини, що виникають у ході реалізації процесуального порядку вирішення адміністративних справ.

У наукових джерелах серед найбільш поширених рис адміністративно-процесуальної норми виокремлюють такі: а) загальнообов'язковість; б) формальна визначеність; в) загальний характер; г) представницько-зобов'язуючий характер; ґ) встановлюється або санкціонується компетентними державними органами; д) охороняється всіма заходами державного впливу, включаючи примус; е) загальнозначущість; є) системність; ж) елемент системи права; з) абстрактність; и) владний характер; і) функціональність; ї) ясність тощо.

Норми адміністративного процесуального права можна

класифікувати за наступними критеріями:

— за змістом норми поділяються на регулятивні і дефінітивні. Регулятивні встановлюють правила поведінки учасників адміністративно-процесуальних відносин, у тому числі і ор-ганів, уповноважених розглядати адміністративні справи. Дефінітивні норми визначають завдання проваджень, встановлюють принципи процесу, формулюють визначення понять правоздатності та дієздатності, процесуальних строків, доказів, судових витрат тощо;

— за сферою застосування норми адміністративного процесуального права поділяються на загальні, спеціальні, виняткові. Загальні норми мають значення для всіх видів провадження, всіх стадій процесу і містяться в загальних розділах адміністративно-процесуальних актів. Спеціальні норми регулюють права, обов’язки, умови і порядок процесуальних дій суб’єктів правовідносин щодо окремих видів проваджень, здійснення певних процедур. Виняткові норми в адміністративному процесуальному праві спрямовані на врегулювання особливих видів проваджень, умови виняткової підсудності та ін. Наприклад, провадження в окремих категоріях справ, провадження за винятковими обставинами, провадження за нововиявленими обставинами та ін.;

— за методом впливу на відносини адміністративні процесуальні норми поділяються на імперативні і диспозитивні.

 

АП Відносини

Адміністративно-процесуальні правовідносини-це відносини врегульовані нормами адміністративно процесуального права, які складаються з приводу реалізації уповноваженими органами публічної влади (їх посадовими особами) встановленого адміністративно-процесуальним законодавством порядку вирішення адміністративних справ.

Адміністративно-процесуальні правовідносини завжди виникають на основі правових норм. Крім норми права, необхідними для цього є ще такі обставини, як правосуб'єктність і юридичний факт. Проте вирішальною первинною обставиною, без сумніву, є правова норма. Реалізація адміністративно-процесуальних правовідносин забезпечується заходами державного впливу.

У чому ж полягає специфіка адміністративно-процесуальних правовідносин, які їх особливості?

1) адміністративно-процесуальні відносини мають управлінський характер, так як виникають у сфері державного управління;

2) процесуальні адміністративно-правові відносини відрізняються від матеріальних підставами виникнення. Для виникнення матеріального правовідношення необхідні три обставини: норма права, правосуб'єктність, юридичний факт. Для виникнення процесуального адміністративно-правового відношення необхідні вже чотири обставини: матеріальна норма, процесуальна норма, правосуб'єктність, юридичний факт. При цьому досить характерним є юридичний факт, що породжує адміністративно-процесуальне правовідношення: ним служить відповідне матеріальне адміністративно-правове відношення в цілому;

3) адміністративно-процесуальні відносини відрізняються від матеріальних правовідносин особливостями регулювання. Якщо матеріальні норми адміністративного права регулюють, так би мовити, статичні відносини, то процесуальні норми регулюють відносини динамічні, для яких особливого значення набувають дії їх суб'єктів;

4) адміністративно-процесуальні правовідносини відрізняються від матеріальних за своїм призначенням, так як задача перших полягає в забезпеченні реалізації других. Звідси виходить, що адміністративно-процесуальне правовідношення в повній відповідності з диспозицією адміністративно-процесуальної норми є засобом здійснення відповідного матеріального правовідношення;

5) адміністративно-процесуальне правовідношення відрізняється від матеріального більш складною структурою - наявністю кількох суб'єктів, роль яких у даному правовідношенні не є однаковою.

 

Суб’єкти відносин

Суб'єкти адміністративно-процесуальних правовідносин - це органи публічної влади (їх посадові особи), фізичні та юридичні особи, які вступають у фактичні соціально-правові зв'язки з приводу реалізації встановленого адміністративно-процесуальним законодавством порядку вирішення адміністративних справ.

Коротко зупинимося на характерних рисах кожного із зазначених суб'єктів.

Громадяни мають загальну правосуб'єктність, у тому числі й адміністративного процесу в будь-якій галузі управлінської сфери: господарській, соціально-культурній, адміністративній, політичній. Така властивість адміністративної правосуб'єктності громадян породжує в усіх інших суб'єктів адміністративного процесу обов'язок додержуватися їхніх прав.

Особливістю адміністративно-процесуальної правосуб'єктності громадян є їхня некомпетентність щодо вирішення адміністративних справ (якщо не наділені спеціальними повноваженнями, але у цьому разі вони вже належать до іншої категорії суб'єктів).

Виконавчо-розпорядчі органи. Ця група суб'єктів відіграє визначну роль у вирішенні індивідуально-конкретних справ. Разом з тим, адміністративно-процесуальна правосуб'єктність виконавчо-розпорядчих органів неоднакова. Вона поділяється на загальну, галузеву та спеціальну.

Загальну правосуб'єктність мають ті органи, до компетенції яких входить вирішення широкого кола справ, незалежно від їх галузевої компетенції. До них належать, наприклад, місцеві адміністрації, виконкоми Рад народних депутатів.

Галузеву - мають органи, до завдань яких входить вирішення справ у межах галузі. Це відділи та служби міністерств.

Спеціальну - мають органи, створені спеціально для вирішення вузького кола справ. Наприклад, адміністративна комісія районної державної адміністрації.

Слід зазначити, що виконавчо-розпорядчі органи, як правило, є обов'язковою стороною, обов'язковим учасником адміністративного процесу.

Об'єднання громадян. Адміністративно-процесуальна правосуб’єктність об'єднань громадян закріплена в Законі "Про об'єднання громадян". Вона виникає у разі реалізації ними своїх прав, передбачених ст. 20 цього Закону (наприклад, захист інтересів членів громадської організації), а також у випадках порушення законодавства з боку легалізуючих органів (ст. 27) та самих об'єднань громадян, коли до останніх застосовуються санкції, передбачені статтями 29, ЗО, 31 і 32 (штраф, попередження, тимчасова заборона діяльності, примусовий розпуск).

Посадові особи і державні службовці, їх адміністративно-процесуальна правосуб'єктність зумовлена двома обставинами:

• по-перше, важливе значення має належність державних службовців до певної категорії керівників або спеціалістів. Зрозуміло, що правосуб'єктність керівника ширша, ніж спеціаліста;

• по-друге, значну роль відіграє зміст посадових прав та обов'язків. Так, голова районної держадміністрації і начальник управління міністерства належать до однієї категорії, але зрозуміло, що їх правосуб'єктність різна.

Інші державні органи та їх посадові особи. Спеціальною адміністративно-процесуальною правосуб'єктністю володіють і деякі інші передбачені законом державні органи та посадові особи. Так, районні (міські) судді одноосібно розглядають низку справ про адміністративні правопорушення (ст. 221 КУпАП), в органах прокуратури ведеться провадження за скаргами та заявами громадян, порушується дисциплінарне переслідування (дисциплінарне провадження) щодо посадових осіб тощо.

Слід зазначити, що лише цієї класифікації суб'єктів адміністративного процесу явно недостатньо для з'ясування специфіки їх адміністративно-процесуального становища.

Для визначення їх адміністративно-процесуального статусу важлива і та роль, яку кожен із суб'єктів виконує у процесі. За характером процесуального статусу всі суб'єкти поділяються на три групи:

• суб'єкти, що вирішують справу;

• суб'єкти, стосовно яких вирішується справа;

• допоміжні учасники процесу.

До першої групи завжди належать державні органи, їх посадові особи, до другої - практично будь-які суб'єкти, як органи, так і особи, до третьої - свідки, потерпілі, експерти, перекладачі, адвокати.

Конкретний перелік учасників адміністративно-процесуальних відносин залежить від виду адміністративного провадження.

 

Принцип науковості

Принцип науковості адміністративно-процедурної діяльності - адміністративно-процедурна діяльність повинна здійснюватись на базі висновків різних галузей науки. Як нормотворча діяльність, так і прийняття рішень щодо надання управлінських послуг потребує всебічного вивчення суспільних відносин, наукового прогнозування їх розвитку, обґрунтованості їх прийняття.

 

Принцип об’єктивної істини

Принцип об'єктивної істини спрямований на повне виклю-чення з процесу проявів суб'єктивізму, однобічності в аналізі дій суб'єктів процесу, покликаний забезпечити встановлення та оцінку реальних фактів, які мають значення для прийняттяобґрунтованого рішення у конкретній адміністративній справі. Не випадково, наприклад, законодавець як основне завдання в справі про адміністративне порушення закріпив необхідність своєчасного, всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин кожної справи, вирішення її точно відповідно до за-конодавства. З такою необхідністю законодавець пов'язує оцінку досліджуваних у ході розгляду справи доказів.

 

Завдання адмін..судочинства

Стаття 2. Завдання адміністративного судочинства

1. Завданням адміністративного судочинства є захист прав,

свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних

осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку

органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які

рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім

випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності

Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

3. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності

суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це

повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають

значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом,запобігаючи

всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття

рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. 37. Компетенція адмін..судів щодо вирішення адмін..справ

Стаття 17. Юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ

1. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень

шляхом виборів або референдуму.

2. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України;

6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

3. Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на

публічно-правові справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

 

Характеристика КАСУ

Кодекс адміністрати́вного судочи́нства України (КАС України, КАСУ) — кодифікований акт у сфері публічно-правових відносин, який визначає юрисдикцію, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства. Прийнятий Верховною Радою України 6 липня 2005 року.

КАС України складається з 8 розділів та 280 статей. Розділи:

1. Загальні положення.

2. Організація адміністративного судочинства.

3. Провадження в суді першої інстанції.

4. Перегляд судових рішень.

5. Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах.

6. Заходи процесуального примусу.

7. Відновлення втраченого судового провадження в адміністративній справі.

8. Прикінцеві та перехідні положення.

 

Поняття й особливості юридичного процесу.

Юридичний процес – система взаємопов’язаних пр. форм діяльності уповноважених держ. органів, посадових осіб, а також визначених нормами права ін. суб’єктів, що виражається у здійсненні операцій для вирішення юрид. справ, що обумовлюють правові наслідки і регул. процес. нормами.Особливості: винятково юридичний за змістом, метою і результатом є державно-владна діяльність, зміст – досягнення результату, оформлюється у виді юрид. акту (З, постанова, рішення, ухвала, акт органу ВВ), здійснюється уповноваженими органами, регулюється процедурно-процесуальними нормами;забезпечується відповідними способами юридичної техніки.

Адміністративний процес - правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства.

Адміністративний процес виступає специфічним (оскільки не є класичним у згаданому вище розумінні) видом юридичного процесу / завдяки врегулюванню адміністративно-процесуальними нормами має притаманні йому цілі (мету), структуру і суб'єктів.

Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати, досягнення яких можливе з допомогою відповідних засобів та способів. У свою чергу, завдання процесу відображають необхідність для суб'єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети.

Специфіку адміністративного процесу відображає і його структура — сукупність взаємозв'язаних адміністративних проваджень, що мають як юрисдикційний, так і неюрисдикційний характер.

Суб'єктами (учасниками) адміністративного процесу виступають як державні органи, насамперед органи виконавчої влади, їх посадові особи, так і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, їх органи та посадові особи, громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Поняття суб'єктів процесу включає до складу його учасників також осіб, які діють з метою ведення процесу і здатні приймати остаточні рішення.