Класична архітектура хіх – поч. ХХ ст.

Українське архітектурне мистецтво першої половини ХІХ ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. У той час панували класичний стиль та ампір, які на території України набирали національних прикмет, зв’язаних з традицією містобудування. Серед архітекторів виділяється Андрій Меленський (1766-1833), який протягом трьох десятеліть був головним архітектором Києва, спорудив і перебудував чимало будівель, зокрема контрактові будинки, новий корпус Київської духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі та інші. За проектом професора Київського університету італійця Беретті збудований головний університетський корпус. На півдні України – в Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Катеринославі працюють в основному російські архітектори. За проектом Франца Боффо споруджені тоді Потьомкінські сходи, які ведуть з одеського порту на Приморський бульвар, палац Воронова. Творче використання класики посилилось на початку XX ст. Тут виявився вплив І. Фоміна -- активного прихильника класики. Особливе значення мали його теоретичні зауваги, а також виставка 1911 р. проектів визначних архітекторів (її очолювали В. Щуко та І. Фомін). Піднесенню класики, отже, торжеству ордерної системи, сприяло відновлення К. Маєвським Царського (Маріїнського) палацу (збудований 1750-1755 рр. за проектом В. Растреллі), декоративні деталі споруди використав архітектор О. Шілле в оформленні Міської думи (зруйнована фашистами під час окупації).Тоді визначилась функціональна роль Хрещатика як нової центральної вулиці. Тут споруджувалася низка громадських споруд: біржа, банки, критий ринок, центральний телеграф, пасаж, купецьке зібрання. Як транспортний і діловий центр Хрещатик об'єднав історичні частини -- Старе місто, Поділ, Печерськ. До складу міста увійшли Соломенка, Батиєва гора, Шулявка, Караваєві дачі та інші околиці.Архітектурний вигляд центра Києва визначили споруди відомих архітекторів, з-поміж них -- О. Шілле, В. Ніколаєв, В. Городецький, О. Кобелєв, А. Андрєєв, Л. Бенуа, Ф. Лідваль. Керівну роль виконував академік архітектури В. Ніколаєв (1847-1911). Він брав участь у спорудженні найвизначніших будівель Києва -- Оперного театру, міського музею, будинку колишнього Купецького зібрання (1882; нині -- Київська державна філармонія), ресторану "Лейпціг" на перехресті Володимирської та Прорізної, трапезної Києво-Печерської лаври (1900).Вагомий внесок у будівництво Харкова зробив провідний архітектор О. Бекетов, прибічник класичних стильових норм. Серед його споруд -- бібліотека ім. В. Короленка (1901), Медичне товариство (1912), Комерційний інститут (1914-1916). Загалом О.Бекетов визначив архітектурний вигляд Харкова. Тоді головними вулицями стали Сумська і Пушкінська.

Скульптура та малярство на поч. ХХ ст.

Українська скульптура другої половини XIX - початку XX ст. несе на собі відбиток класицизму, бо переважна більшість українських скульпторів отримувала освіту в академічних установах Росії та Європи. На національному ґрунті їм певною мірою вдалося наблизитися до реалістичних принципів відображення дійсності, але здебільшого це були салонні бюсти та мініатюри. Серед монументальних пам´яток слід відзначити роботи П. Забіли (погруддя Т. Шевченка та М. Гоголя для пам´ятників у Ніжині), Л. Позена (пам´ятник І. Котляревському в Полтаві), Ф. Каменського (один з перших бюстів Т. Шевченка, 1862), Ф. Балавенського (погруддя М. Кропивницького в Харкові), Г. Кузневича (скульптура "Гончар" у Львівському промисловому музеї), І. Кавалерідзе (пам´ятники княгині Ользі в Києві, Г. Сковороді у Лохвиці), скульптурні портрети М. Паращука. У розвитку скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, пам'ятник якого у 1935 встановлений в Харкові, він — автор пам'ятників Т. Шевченку у Києві і Каневі. Малярство. На початку XX ст. митці несподіваними моментами формотворчості виходили з протестом "маленької" людини (або "надлюдини") проти ворожого, здичавілого суспільства. ХХ сторіччя в Україні зачиналося пошуками художниками новітньої образної мови, яка, заперечуючи зовнішню ілюзорність, прагнула розкрити глибинну сутність всесвіту.. В Україні розвивається унікальний жанр “ народної картини ”. Образи “ Козака Мамая ” та “ Козака з бандурою ” стали знаковими для українського мистецтва. Як елемент народного побуту, ці картини стали відображенням характеру і світогляду українського народу. ХХ ст Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де насаджувався народницький академічний стиль XIX століття, догматичність, переважала зображувальність над виразністю. Крім того, відповідно до гасла про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам трудящих», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. У той же час продовжували свою творчість такі видатні художники, як О. Шовкуненко, Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Касьян.

Поезія та літ-ра др. пол. ХХ ст.

Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. – явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур цього періоду. Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, “грубого реалізму”, бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання. Оскільки український реалізм був здебільшого народницьким, “селянським” реалізмом, остільки антинародництво стало важливою засадою модерністів. Прозвучали заклики до оновлення і розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Поезія. Авангардизм. Друга хвиля — творчість поетів діаспори повоєнної доби (Юрія Тарнавського, Емми Андієвської) та деяких шістдесятників (Івана Драча, Миколи Вінграновського), що також містить певні вияви авангарду. Третя хвиля — це так звана «нова хвиля», постмодернізм — відродження авангардизму в кінці 1980-х — на початку 1990-х pp. Представники цього стильового напряму: угруповання «Бу-ба-бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець), «Пропала грамота» (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ), «ЛуГоСад» (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський); «Нова дегенерація» (Іван Андрусяк, Іван Ципердюк, Тетяна Майданович, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко, Євген Пєшковський).

Українська барокова літ-ра.

Українське бароко виникає на рубежі XVI–XVII століть і розвивається протягом двох віків. «Справжній початок бароко,— зазначає Д. Чижевський,— це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відігравали велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 року та заснування київської школи 1615 року й її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко».Бароко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.Чи не оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому — потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює «раки літеральні» — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…»), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту, вірш-Протей, що створювався за допомогою механічної перестановки слів з місця на місце.Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського («Римська історія»). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту й український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюються великодні й різдвяні драми, п’єси типу європейських міраклю та мораліте. У XVIII столітті з’являються й чисто світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії («Володимир» Ф. Прокоповича, «Фотій» Г. Щербацького, «Благоутробіє Марка Аврелія» М. Козачинського). З комедійних жанрів драми в українському бароко існували інтермедії («Продав кота в мішку», «Найліпший сон»).Значення бароко в українській літературі XVII–XVIII століть важко переоцінити