Тема 2: «майнова основа суб’єктів господарювання»

10. Поняття, склад та вартісна оцінка майна суб’єктів господарювання.

Майном суб’єктів господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у їх діяльності та відображаються в балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Залежно від економічної форми, якої набуває майно суб’єктів господарювання у процесі здійснення господарської діяльності, воно поділяється на:

1) основні фонди (засоби);

2) оборотні фонди (засоби);

3) кошти;

4) товари;

5) цінні папери;

6) нематеріальні активи.

Основні фонди суб’єкта господарювання – сукупність матеріально-речових цінностей, які діють у натуральній формі протягом тривалого періоду в часі, як у сфері матеріального виробництва, так і у невиробничій сфері.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 „Основні засоби”, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 92 від 27 квітня 2000 року, основні засоби – це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам, або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

У ст. 8 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 року міститься також вартісний критерій віднесення майнових цінностей до основних фондів. Відповідно до п. 8.2.1. цього закону основними фондами визнаються матеріальні цінності вартість яких перевищує 1000 гривень і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

До основних фондів (засобів), зокрема, належать:

1) земельні ділянки;

2) капітальні витрати на поліпшення земель;

3) будинки, споруди та передавальні пристрої;

4) машини та обладнання;

5) транспортні засоби;

6) інструменти, прилади, інвентар (меблі);

7) тварини;

8) багаторічні насадження;

9) інші основні засоби.

Різновидом майна суб’єктів господарювання, яке за правовим режимом прирівнюється до основних фондів, є цілісний майновий комплекс підприємства (його структурного підрозділу).

Цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання.

Оборотними фондами (засобами) є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно, призначене для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу.

Коштами у складі майна суб’єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та надані послуги.

Особливим видом майна суб’єктів господарювання є цінні папери.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

У сфері господарювання у випадках, передбачених законом, використовуються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі, сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН), іпотечні сертифікати (сертифікати з фіксованою дохідністю, сертифікати участі), інші види цінних паперів, передбачені актами господарського законодавства України. Суб'єкт господарювання - юридична особа у випадках і порядку, передбачених законом, має право випускати від свого імені акції та облігації підприємства і реалізовувати їх громадянам та юридичним особам. Право на випуск акцій та облігацій підприємства виникає у суб'єкта господарювання з дня реєстрації цього випуску у відповідному органі державної влади. Суб'єкти господарювання, виключною діяльністю яких є діяльність з управління активами інститутів спільного інвестування, мають право випускати інвестиційні сертифікати. Установи банків, що приймають на депонування кошти від юридичних осіб та громадян, видають їм письмові свідоцтва, які посвідчують право вкладників на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому (ощадні (депозитні) сертифікати). Фінансові установи, які створили фонд операцій з нерухомістю та здійснюють залучення коштів фізичних та юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла, мають право випускати сертифікати фонду операцій з нерухомістю. Суб'єкти господарювання мають право в порядку, встановленому законом, випускати в обіг векселі - боргові цінні папери, які посвідчують безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю). Нематеріальними активами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються немонетарні активи, які не мають матеріальної форми, можуть бути ідентифіковані та утримуються підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам. Згідно із Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 8 „Нематеріальні активи”, затвердженим наказом Міністерства фінансів України № 242 від 18 жовтня 1999 року, до нематеріальних активів належать:1) права користування природними ресурсами;2) права користування майном (земельною ділянкою, будівлею, приміщеннями тощо);3) права на комерційні позначення (торговельні марки, комерційні найменування тощо);4) права на об’єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, сорти рослин, породи тварин, компонування (топографії) інтегральних мікросхем, комерційні таємниці, у тому числі, ноу-хау тощо);5) авторське право та суміжні з ним права;6) незавершені капітальні інвестиції в нематеріальні активи;

7) інші нематеріальні активи (права на провадження діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо).

 

11. Джерела формування майна суб’єктів господарювання.

Актами господарського законодавства України до джерел формування майна суб’єктів господарювання віднесені:

1) грошові та матеріальні внески засновників (учасників, членів);

2) доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

3) доходи від цінних паперів;

4) капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

5) надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів (комплексів), що належать суб’єктам господарювання, придбання майна інших суб’єктів;

6) кредити банків та інших кредиторів;

7) фінансова допомога;

8) безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

9) інші джерела, не заборонені законом.

Внески засновників (учасників, членів) у майно суб’єктів господарювання можуть здійснюватися двома способами:

- шляхом передання їм майна у власність в якості вкладу до статутного фонду;

- шляхом передання їм майна у користування, яке не включається до статутного фонду і підлягає поверненню засновнику (учаснику, члену) у разі припинення правовідносин із суб’єктом господарювання.

Одним із основних джерел формування майна суб’єктів господарювання є доходи від реалізації продукції (робіт, послуг).

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 15 „Дохід”, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 290 від 29 листопада 1999 року, дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, інших активів) визнається в разі наявності всіх наведених нижче умов:а) покупцеві передані ризики й вигоди, пов'язані з правом власності на продукцію (товар, інший актив);б) підприємство не здійснює надалі управління та контроль за реалізованою продукцією (товарами, іншими активами);в) сума доходу (виручка) може бути достовірно визначена;г) є впевненість, що в результаті операції відбудеться збільшення економічних вигод підприємства, а витрати, пов'язані з цією операцією, можуть бути достовірно визначені. Доходи від цінних паперів поділяються на два види залежно від групи цінних паперів. Доходи від пайових цінних паперів називаються дивідендами, а доходи від боргових цінних паперів – процентами. Дивідендами згідно із Законом України „Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 року вважаються платежі, які здійснюються юридичними особами- емітентами акцій або інвестиційних сертифікатів на користь власників цих цінних паперів у зв’язку із розподілом частини прибутку емітента. До дивідендів також прирівнюються платежі, які виплачуються власникам сертифікатів фондів операцій з нерухомістю в результаті розподілу доходу фондів операцій з нерухомістю. Проценти – це доход, який сплачується (нараховується) позичальником на користь кредитора у вигляді плати за використання залучених на визначений строк коштів або майна. У разі коли залучення коштів або майна здійснюється шляхом продажу боргових цінних паперів сума процентів визначається одним із таких способів:1) шляхом нарахування відсотків на номінал такого цінного паперу;2) шляхом виплати фіксованої премії чи виграшу;3) шляхом визначення різниці між ціною розміщення та ціною погашення такого цінного паперу (сума дисконту). Капітальні вкладення у вітчизняному податковому законодавстві та законодавстві про бухгалтерський облік отримали назву капітальної інвестиції. Під капітальною інвестицією розуміється господарська операція, яка передбачає придбання будинків, споруд, інших об’єктів нерухомої власності, інших основних фондів та нематеріальних активів, що підлягають амортизації. Дотації з бюджетів, залежно від рівня бюджету, можуть надаватися суб’єктам господарювання з державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим або місцевих бюджетів. Дотаціями з бюджетів розуміються кошти, які надаються суб’єктам господарювання за реалізовані ними товари (виконані роботи, надані послуги), фінансування яких відбувається з відповідного бюджету, для покриття витрат таких суб’єктів господарювання. Прикладом дотації із державного бюджету може бути дотація на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних (наказ Міністерства праці та соціальної політики України № 1 від 10 січня 2001 року), що надається тим суб’єктам господарювання, які працевлаштовують осіб за направленнями державної служби зайнятості. Надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів (комплексів), що належать суб’єктам господарювання, придбання майна інших суб’єктів включають у себе одразу три види джерел формування майна суб’єктів господарювання:1) отримання доходу (виручки) від продажу майнових об’єктів (комплексів), які належать суб’єктам господарювання (при чому, під продажем у даному випадку розуміються будь-які відплатні цивільно-правові договори, на підставі яких відбувається відчуження цих об’єктів);2) отримання доходу від орендних платежів за користування майновими об’єктами (комплексами) суб’єктів господарювання;3) отримання доходу від придбання майна інших суб’єктів господарювання на одному із правових режимів майна, передбачених законом. Кредит – кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики (Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств”). Фінансовий кредит – кошти, які надаються банком- резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус
небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством, а також іноземними урядами або його офіційними агентствами чи міжнародними фінансовими організаціями та іншими кредиторами-нерезидентами у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільового використання (чи без такого) та під процент. Товарний кредит – товари, які передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, що передбачає відстрочення кінцевого розрахунку на визначений строк та під процент. Кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики: кошти, які залучаються юридичною особою-боржником (дебітором) від інших юридичних або фізичних осіб як компенсація вартості випущених (емітованих) таким дебітором облігацій або депозитних сертифікатів. Фінансова допомога відповідно до Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” поділяється на два види: безповоротну фінансову допомогу або поворотну фінансова допомога. Безповоротна фінансова допомога – це: 1) сума коштів, передана суб’єктові господарювання згідно з договорами дарування, іншими подібними договорами, які не передбачають відповідної компенсації чи повернення таких коштів (за винятком бюджетних дотацій і субсидій), або без укладання таких угод; 2) сума безнадійної заборгованості, відшкодована кредитору позичальником після її списання, якщо така безнадійна заборгованість була попередньо включена до складу валових витрат кредитора; 3) сума заборгованості суб’єкта господарювання перед іншою юридичною чи фізичною особою, що залишилася нестягнутою після закінчення строку позовної давності; 4) основна сума кредиту або депозиту, наданих суб’єктові господарювання без встановлення строків повернення такої основної суми, за винятком кредитів, наданих під безстрокові облігації, та депозитів до запитання у банківських установах, а також сума процентів, нарахованих на таку основну суму, але не сплачених (списаних); 5) сума процентів, умовно нарахованих на суму поворотної фінансової допомоги, що залишається неповерненою на кінець звітного періоду, у розмірі облікової ставки Національного банку України, розрахованої за кожний день фактичного використання такої поворотної фінансової допомоги.

Поворотна фінансова допомога – це сума коштів, передана суб’єктові господарювання у користування на визначений строк відповідно до договорів, які не передбачають нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плати за користування такими коштами.

Безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян можуть бути джерелами формування майна суб’єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність.

Безоплатними вважаються товари, роботи та послуги, які передаються (надаються) суб’єктові господарювання без вимоги про компенсацію їх вартості.

Під благодійними внесками та пожертвуваннями розуміється добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги. Специфічними формами благодійних внесків є: меценатство і спонсорство.

Меценатство – добровільна безкорислива матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними особами набувачів благодійної допомоги. Спонсорство – добровільна матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними та юридичними особами набувачів благодійної допомоги з метою популяризації виключно свого імені (найменування), свого знака для товарів і послуг.

12. Приватизація та роздержавлення як джерела формування майна суб’єктів господарювання.

Серед інших джерел формування майна суб’єктів господжарювання, не заборонених законом, можна назвати надходження від роздержавлення та приватизації власності. Співвідношення між роздержавленням та приватизацією має два прояви: як загальне та окреме, а також, як частина і ціле. З одного боку, приватизація є одним із способів роздержавлення. До інших способів роздержавлення власності слід віднести: корпоратизацію, тобто перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні товариства, відчуження державної власності на підставі цивільно-правових договорів, передання майна з державної власності у комунальну тощо. З іншого ж боку, приватизація це ширше поняття, оскільки, передбачає передання права власності іншим суб’єктам не лише на державне майно, але й на майно Автономної Республіки Крим та комунальне майно. Відповідно до Закону України „Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992 року приватизація державного майна – це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки
України. До об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать:1) підприємства (цехи, виробництва, дільниці, інші підрозділи, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, із структури якого вони виділяються) як єдині майнові комплекси, до складу яких входять усі види майна, призначені для їх діяльності, що визначені Цивільним кодексом України; 2) об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти;3) акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань;4) земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації. Суб'єктами приватизації є:- державні органи приватизації;- покупці (їх представники);- посередники. Приватизація державного майна здійснюється такими способами:1) продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом;2) продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців;3) продажу на конкурсній основі єдиного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства;4) викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.

Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств застосовуються щодо об'єктів, не проданих на аукціоні, за конкурсом.

 

13. Правовий режим майна суб’єктів господарювання: поняття та види.

Усі суб’єкти господарювання в Україні за відношенням до власності поділяються на дві групи:

1) суб’єкти господарювання, які діють на праві власності, тобто, є власниками належного їм майна (суб’єкти господарювання – власники);

2) суб’єкти господарювання, які діють на інших правових режимах майна, тобто, не є власниками належного їм майна (суб’єкти господарювання – невласники).

Окрім права власності, господарське законодавство України передбачає інші правові режими майна, на яких можуть діяти суб’єкти господарювання – невласники належного їм майна. До таких правових режимів майна, зокрема, належать: право довірчої власності, право господарського відання та право оперативного управління.

Правовий режим майна суб’єктів господарювання – це сукупність правових можливостей суб’єктів господарювання щодо володіння, користування та розпоряджання належним їм майном.

Відповідно до актів господарського законодавства України суб’єкти господарювання можуть здійснювати господарську діяльність на таких правових режимах майна:

1) право власності;

2) право довірчої власності;

3) право господарського відання;

4) право оперативного управління.

 

14. Відносини власності у сфері господарювання.

Найбільш поширеним правовим режимом майна суб’єктів господарювання є право власності. На цьому правовому режимі діють такі суб’єкти господарювання як: фізичні особи- підприємці, господарські товариства, виробничі кооперативи та інші корпоративні підприємства.

Відповідно до ст. 134 Господарського кодексу України суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених господарським законодавством.

 

15. Право довірчої власності у сфері господарювання.

Чинний Господарський кодекс України не дає поняття права довірчої власності. Згадка про цей правовий режим майна суб’єктів господарювання міститься у Цивільному кодексі України (ст.ст. 316, 1029) та в інших актах господарського законодавства, наприклад, в законі України „Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” від 19 червня 2003 року. Цей правовий режим у своїй господарській діяльності використовують довірчі товариства, компанії з управління активами інститутів спільного інвестування та недержавних пенсійних фондів, управителі фондів фінансування будівництва та фондів операцій з нерухомістю, інші фінансові установи. Використання довірчої власності у господарській діяльності суб’єктів господарювання не означає, що вона є єдиним правовим режимом їх майна. Навпаки, зміст відповідних актів господарського законодавства України сформульований так, що цей правовий режим завжди використовується поряд із правом власності. Це означає, що суб’єкти господарювання – власники належного їм майна, у випадках встановлених законом, при здійсненні господарській діяльності використовують ще один правовий режим майна – право довірчої власності. Під правом довірчої власності слід розуміти речове право суб’єкта підприємництва – юридичної чи фізичної особи, який володіє, користується і розпоряджається переданим йому в управління майном з метою його примноження або збереження, реалізуючи в процесі управління повноваження власника. Суб’єктами правовідношення, яке виникає із довірчої власності, є довірчий власник (особа, якій передано майно в управління) та установник управління (власник майна, переданого в управління). Аналіз положень законодавства України про довірчу власність дає підстави виділити такі її особливості:1) вона є одним із різновидів речових прав на чуже майно;2) вона є одним із правових режимів майна, який може використовуватися суб’єктами господарювання у процесі здійснення господарської діяльності;3) її суб’єктами можуть бути лише фізичні та юридичні особи, які мають статус підприємців;4) вона включає у себе усі три правомочності власника: право володіння, користування та розпоряджання майном;5) здійснюючи її, суб’єкти підприємництва діють від власного імені в інтересах установників управління;6) управління майном здійснюється у межах цільового призначення, визначеного установником управління;

7) управління майном здійснюється особисто довірчим власником, який не може передавати повноваження з управління іншим особам.

 

16. Право господарського відання та оперативного управління майном.

У державному і комунальному секторах економіки, як правило, застосовуються такі правові режими майна суб’єктів господарювання як: право господарського відання та право оперативного управління. Згідно із чинним Господарським кодексом України, ці правові режими характерні не лише для суб’єктів господарювання державного та комунального секторів економіки; на них діють також інші юридичні особи. На праві господарського відання діють, зокрема, державні та комунальні унітарні комерційні підприємства, підприємства об’єднань громадян та релігійних організацій, унітарні приватні підприємства та підприємств споживчої кооперації тощо. На праві оперативного управління діють некомерційні підприємства, наприклад, казенні підприємства та комунальні унітарні некомерційні підприємства. На відміну від права довірчої власності, для тих суб’єктів господарювання, які діють на правових режимах майна, – право господарського відання та право оперативного управління, – відповідний правовий режим майна для них є єдиним. Окрім того, на праві господарського відання та праві оперативного управління діють лише юридичні особи – суб’єкти господарювання. Відповідно до ст. 136 Господарського кодексу України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва – юридичної особи, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених актами господарського законодавства. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника. Правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання – юридичної особи, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених актами господарського законодавства, а також власником майна (уповноваженим ним органом).
Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності. Між правом господарського відання та правом оперативного управління, як правовими режимами майна суб’єктів господарювання – юридичних осіб, є істотні відмінності. По-перше, вони відрізняються за суб’єктним складом. На праві господарського відання діють юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності; на праві оперативного управління діють юридичні особи – суб’єкти господарювання, які не є підприємцями. По-друге, вони відрізняються за метою використання. Право господарського відання використовується для здійснення комерційної діяльності (підприємництва); право оперативного управління використовується для здійснення некомерційної господарської діяльності.

По-третє, вони відрізняються за змістом. Право господарського відання за змістом наближене до права власності. Відмінність полягає у тому, що при здійсненні права господарського відання право розпоряджання окремими видами майна, як правило, основними фондами, обмежується наявністю згоди власника (уповноваженого ним органу). Без згоди власника суб’єкт права господарського відання розпорядитися цими видами майна не може. При здійсненні ж права оперативного управління усі правомочності суб’єкта цього права чітко визначені актами господарського законодавства та власником (уповноваженим ним органом). Тобто, за змістом, право оперативного управління є вужчим, ніж право господарського відання.

 

17. Права структурних підрозділів суб’єктів господарювання на майно.

Їм майно передається на праві користування.

 

18. Використання природних ресурсів у сфері господарювання.

Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до Земельного кодексу України та інших законів.

Правовий режим використання окремих видів природних ресурсів (землі, вод, лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного світу) встановлюється законами.

Природні ресурси можуть надаватися суб'єктам господарювання для використання або придбаватися ними у власність лише у випадках та порядку, передбачених законом.

Суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Кабінет Міністрів України забезпечує державний облік природних ресурсів, що належать до державної власності, перебувають в управлінні Автономної Республіки Крим та належать до комунальної власності і можуть використовуватися у господарській діяльності.

Суб'єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення фермерського господарства, а також сільськогосподарським підприємствам - для господарської діяльності.Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб'єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.

Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).

Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право:

- експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів;

- використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому земельній ділянці;

- одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів;

- одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів;

- вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів.

Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний:

- використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного при їх наданні (придбанні) для

- використання у господарській діяльності;

- ефективно і економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;

- здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їх якості у процесі господарювання;

- своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;

- здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;

- відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природних ресурсів.

Законом можуть бути визначені й інші обов'язки суб'єкта господарювання щодо використання природних ресурсів у господарській діяльності.

 

19. Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності.

Об'єктами прав інтелектуальної власності у сфері господарювання визнаються:

- винаходи та корисні моделі;

- промислові зразки;

- сорти рослин та породи тварин;

- торговельні марки (знаки для товарів і послуг);

- комерційне (фірмове) найменування;

- географічне зазначення;

- комерційна таємниця;

- комп'ютерні програми;

- інші об'єкти, передбачені законом.

Загальні умови захисту прав інтелектуальної власності на об'єкти, зазначені у цій статті, визначаються Цивільним кодексом України.