Тема: Політичні технології. Політичні комунікації

Тема: Політичні технології. Політичні комунікації

План

1. Політичні комунікації.

2. Національно-державні символи та ідеали.

3. Політичні технології.

 

Політичні комунікації

Політична система суспільства, якщо вона життєздатна, має постійно враховувати зміну внутрішньої й зовнішньої ситуації. У своєму функціонуванні вона постійно залежить від інформа­ції, що надходить іззовні, а також від власних субсистем про розвиток системи.

Полі­тична комунікація – це процес передавання політичної інформації, що циркулює від однієї частини політичної системи до іншої, між політич­ною та суспільною системами, а також між політичними струк­турами, суспільними групами та індивідами.

Політична комунікація є своєрідним соціально-інформацій­ним полем політики, що з’єднує всі компоненти політичної сфе­ри суспільства та структурує політичну діяльність.

Масова комунікація (або інформаційно-пропагандистська ді­яльність) є діяльністю соціального суб’єкта з виробництва й роз­повсюдження соціально-політичної інформації, націленої на формування суспільної свідомості суб’єктів політики та спря­мування їхньої діяльності.

Ця діяльність здійснюється з допомогою специфічних соціально-політичних інститутів — засобів масової інформації.

Узагалі політична та інша інформація може передаватися трьома основними способами комунікації:

· завдяки засобам ма­сової інформації,

· через організації,

· через неформальні контакти.

У першому випадку йдеться про друковані (газети, журнали, книжки, плакати, листівки) або електронні (телебачення, радіо, комп’ютер тощо) засоби масової інформації.

У другому випадку мають на увазі комунікативні можливості урядових організацій, політичних партій, суспільних організацій, рухів, груп тиску і т. ін. Останні використовуються як двосторонні ланцюги обміну по­літичною інформацією між правителями та підлеглими грома­дянами.

Процес комунікації через неформальні контакти характе­ризується двома ступенями передавання інформації. Аудито­рія сприймає інформацію не безпосередньо від джерела інфор­мації, а від лідерів громадської думки. Отже, перша хвиля пе­реважно впливає на лідерів громадської думки, а друга вже поширюється від них. Отже, останні є по суті ретрансляторами, (їм, до речі, довіряють більше, ніж мас-медіа, оскільки знають безпосередньо.)

І хоча спосіб неформальних контактів політичної комуніка­ції був найефективнішим у примітивних суспільствах, люд­ський чинник завжди буде одним із найважливіших, оскільки безпосереднє спілкування між людьми важко замінити чимось іншим.

З погляду К. Дойча (Гарвардський університет, США), який використав під час аналізу політичної сфери загальнокібернетичні ідеї Н. Вінера, політична система ніколи не перебуває у стані рівноваги, оскільки постійно бере участь у динамічних процесах. Політика та врядування досліджуються в цьому разі як процес управління та координації зусиль щодо досягнення певних цілей.

Наскільки повним є інформаційне забезпечення діяльності політичної системи? Як вона реагує на зміну ситуації, чи не за­пізнюється? Які можливості вона має щодо прогнозування, пе­редбачення розвитку подій? Чи може вона адекватно впливати на небажані зміни? Усе це — життєво важливі проблеми. Відтак необхідними та першочерговими для політичної системи є по­літична комунікація та інформування як умова ефективного функціонування.

Початок вивчення проблем політичної комунікації пов’язу­ють з дослідженням пропаганди в період Першої світової війни (1914-1918). Але фундаментальні праці та, власне, термін “полі­тична комунікація” з’явилися наприкінці 40-х років XX ст.

Виокремлення цього напряму на межі соціальних і політич­них наук було зумовлене розвитком кібернетичної теорії та на­ступом нових комунікаційних систем і технологій.

Нині особливу увагу дослідники політичної сфери суспіль­ства приділяють його комунікативним аспектам, проблемам функціонування засобів масової інформації та зв’язків влади з громадськістю.

Якість урядових рішень, передбачення та випередження зале­жать від інформації, якою володіє політична система. Остання може мати серйозні проблеми через недостовірність або недо­статність інформаційних даних. Нову інформацію вона мусить порівнювати з раніше отриманою, що відбиває її політичний до­свід.

Кожна політична система розгортає власну мережу політич­ної комунікації відповідно до своїх можливостей. Ця мережа розвивається одночасно з політичними структурами. Однак існує безпосередній зв’язок між рівнем економічного розвитку суспільства та рівнем розвитку структур політичної комуні­кації. Останній визначається як технічним рівнем передавання інформації, так і базовою ідеологією політичної системи.

Як і суспільства, політичні системи можуть бути ліберальни­ми або авторитарними чи тоталітарними. Відповідну типологію мають і системи політичної комунікації.

Ліберальні структури політичної комунікації мають демо­кратичний підхід, якщо існує постійний діалог між владою та суспільством. З погляду цієї концепції можна говорити про “уряд громадської думки”, який є виявом демократії крізь призму взаємообміну інформацією між правителями та.

Комунікація життєво необхідна політичній системі. Полі­тичний аналіз має враховувати проблеми інформації та політич­ної комунікації в поєднанні з іншими проблемами, як це ро­биться в межах функціональної концепції дослідження полі­тичної сфери суспільства.

Наприклад, Г. Алмонд і Дж. Коулмен розглядали комуніка­цію з погляду її гомогенності, мобільності, обсягів і спрямова­ності.

У розвинених суспільствах політичні “послання” (тексти, по­відомлення), як правило, розуміють усі пересічні громадяни. Во­ни знають певні загальноприйняті “правила гри”. А в суспіль­ствах, що розвиваються, політична інформація має бути більш диференційованою залежно від адресата (жителі міста чи села, робітники чи підприємці, безробітні чи науковці). Хоча, зви­чайно, абсолютно гомогенних систем політичної комунікації не існує. Може йтися лише про середній загальний рівень куль­турного та політичного розвитку країни.

Аналогічно можна класифікувати системи політичної кому­нікації з погляду мобільності, оперативності інформації, що цир­кулює її каналами. Якщо, скажімо, газети й журнали доходять до читачів лише через тиждень після виходу, це, безперечно, не є ознакою високого рівня розвитку політичної системи взагалі та системи політичної комунікації зокрема. Те саме можна сказа­ти і про обсяги інформації та її спрямованість. У розвинених у цьому сенсі політичних системах інформація надходить не тіль­ки згори вниз директивним шляхом, а й навпаки: від пересіч­них громадян до урядових структур найвищого рівня.

Політична комунікація є специфічним видом політичних відносин і розглядається як невід’ємний елемент політичної сфери суспільства, частина його політичної свідомості.

Громадська думка формується насамперед під впливом мас-медіа. Зрозуміло, що політична, й особливо правляча, еліта нама­гається переконати більшість населення у правильності своїх дій і доцільності свого перебування при владі.

У цьому контексті виокремлюють констатуючу (нейтральну) та спонукальну (яка закликає до певних дій) політичну інформацію.

Спонукальна інформація, у свою чергу, може бути спря­мована на

· активізацію (“підштовхування” до дій у певному на­прямі)

· і дестабілізацію (руйнування політичних структур, норм і форм поведінки або діяльності).

Якщо подивитися на політичну інформацію з погляду засобів аргументації, то можна виокремити логічне та емоційне переко­нання.

Логічне переконання орієнтується на раціональну, доказову, наукову аргументацію.

Емоційне переконання покликане впливати на емоційний елемент людської психіки. Мета — змінюючи систему цінніс­них орієнтацій особистості, примусити її діяти в заданому про­пагандистами напрямі.

Політичні технології

У світовому арсеналі політичних дій нагромаджено чималий досвід використання як позитивних, так і негативних засобів досягнення стратегічних цілей і реалізації завдань політики. Для підвищення ефективності політичної діяльності використовують спеціально розроблені й апробовані на практиці політичні технології.

Політична технологія — це система засобів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.

Відомий український політолог Д. Видрін використовує також поняття антитехнологій, звертаючись до яких суб'єкти роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, тобто використовують тактичні засоби без огляду на політичну стратегію. Особливістю антитехнологій є також те, що вони виходять із парадигми незалежності політики від моралі та ґрунтуються на невдоволенні тих чи інших груп населення. Як приклад цілого "пакета" змістовних, текстуальних та інших антитехнологій, політолог називає популізм.

Тема: Політичні технології. Політичні комунікації

План

1. Політичні комунікації.

2. Національно-державні символи та ідеали.

3. Політичні технології.

 

Політичні комунікації

Політична система суспільства, якщо вона життєздатна, має постійно враховувати зміну внутрішньої й зовнішньої ситуації. У своєму функціонуванні вона постійно залежить від інформа­ції, що надходить іззовні, а також від власних субсистем про розвиток системи.

Полі­тична комунікація – це процес передавання політичної інформації, що циркулює від однієї частини політичної системи до іншої, між політич­ною та суспільною системами, а також між політичними струк­турами, суспільними групами та індивідами.

Політична комунікація є своєрідним соціально-інформацій­ним полем політики, що з’єднує всі компоненти політичної сфе­ри суспільства та структурує політичну діяльність.

Масова комунікація (або інформаційно-пропагандистська ді­яльність) є діяльністю соціального суб’єкта з виробництва й роз­повсюдження соціально-політичної інформації, націленої на формування суспільної свідомості суб’єктів політики та спря­мування їхньої діяльності.