Аналіз джерел та літератури з теми дослідження .

Актуальність дослідження. Проблема самоідентифікації особистості обумовлена потребами практики становлення (формування та розвитку) людини у повній відповідності з її внутрішньою природою і сутністю, входження у світ соціальності і культури. Як суспільна істота людина формується в полі культури, в середовищі особистостей, наділених певними людськими якостями. Входження у цей світ є процесом набуття характерних для нього якостей, соціалізації існуючих знань, норм культури. Людина намагається перейняти їх, засвоїти, перевести у власні характеристики, стати подібними до інших людей, які існують поруч. Одночасно, вона намагається усвідомити себе у якості особливої істоти, тотожної тільки з собою особисто. «Приватизувавши» якісні характеристики, перейняті від інших, розгорнувши власні особливості, надані їй природою, людина усвідомлює себе як особистість, яка належить до тієї чи іншої спільноти й, одночасно, як таку, яка тотожна сама з собою, як власне «Я» і не інакше. Означений процес і є процесом самоідентифікації особистості – уподібнення, встановлення тотожності (з соціумом і з собою), усвідомлення себе як подібного до інших і одночасно як особливу істоту – «Я» – унікальну індивідуальність. Вивчення цього процесу з метою впливу на нього в контексті розвитку людини і культури, належить до найбільш складних і актуальних тем сучасної філософської теорії, психології, педагогіки та культурології. Як зазначав знаменитий австрійський психолог і філософ Зігмунд Фройд, ідентифікація є своєрідним захисним механізмом, який забезпечує усунення або зведення до мінімуму (мінімізацію) почуття невпевненості (тривоги, страху), що виникає в процесі самоусвідомлення себе як особливого «Я». У віці немовляти виникає первинна ідентифікація, яка є примітивною формою емоційної прихильності дитини до матері та неусвідомленим виразом потреби у безпеці. За нею слідує вторинна ідентифікація – неусвідомлене прагнення дитини бути подібною до того об’єкта, який породжує у неї тривогу, неспокій, є «загрозливим авторитетом». Ця форма ідентифікації, за 3. Фройдом, є передісторією Едипового комплексу, коли маленький хлопчик у всьому хоче зайняти місце батька і, боячись батьківського покарання, копіює деякі особливості його поведінки. Третя форма ідентифікації розпочинається із входженням людини в суспільне життя (дитячий дошкільний заклад, школа, виробничий колектив тощо). Вона розгортається як відповідь на потребу дитини (пізніше – підлітка, учня, студента тощо) бути подібною як до тієї групи особистостей, в якій протікає її особисте життя й, одночасно, як прагнення заявити про себе як унікальну, відмінну від інших, самототожну особистість. Самоідентифікація розгортається як ототожнення себе з іншою особою (групою, стратою, класом) в цілому або включення в образ власного «Я» окремих їх якостей, як наслідування цієї особи та розвитку емоційних зв’язків з нею. У цьому процесі запозичуються не лише зовнішні форми поведінки особи- взірця для наслідування, а й виникають передумови для формування певних 2 особистісних структур того, хто уподібнює себе до взірця, а саме: ідеалів, ціннісних орієнтацій, світоглядних уявлень інтересів тощо. Нерідко цей процес веде до повного злиття власного «Я» з образом іншої особи («Я – це він») або здійснюватися за принципом бажаного доповнення своєї особистості певними якостями, що притаманні іншому («Я – як він»). Як структурний компонент соціалізації особистості, найбільш інтенсивно самоідентифікація здійснюється в дитячому і юнацькому віці, але не завершується на них, а супроводжує людину і в так званий дорослий період її життя та діяльності. В принципі, самоідентифікація здійснюється протягом всього життя. Форми ж цього процесу в різні періоди життя людини є різними. Актуальність і потреба в їх дослідженні зростає. Особливо зі зростанням ролі особистості як суб’єкта історичного процесу в період глобалізації та інформаційної революції, інтенсифікації міжкультурних (у тому числі й міжнародних) контактів, підвищення активності людини тощо.

 

Ступінь наукової розробленості проблеми. Витоки постановки означеної дослідницької тематики можна відшукати в роботах античних філософів, зокрема, Платона і Аристотеля, Демокріта і Епікура. Досліджуючи типи особистостей та їх виховання, античні мислителі вказували, зокрема, що цей процес відбувається як процес входження в культуру того соціуму, в якому людина існує, як ототожнення себе з тими характеристиками, які в ньому домінують. У суворому розумінні – як механізм соціогенезу особистості, що являє собою більш або менш усвідомлюваний процес ототожнення суб’єктом самого себе з іншим суб’єктом, групою, взірцем на основі вибіркового емоційно- ціннісного ставлення до них – феномен ідентифікації предметно і системно розпочав вивчати З. Фройд. До цієї проблеми звертались такі відомі зарубіжні теоретики, як А. Адлер, Г. Блумер, Е. Еріксон, С. Кіркегор, Дж. Мід, Ж.-П. Сартр, М. Хайдеггер, Е. Фромм, К. Ясперс та ін. За розмаїттям підходів, запропонованих цими й деякими іншими авторами, загалом проглядається філософсько-психологічне бачення ідентичності як: однієї з основних людських потреб, що складає сутність людського буття і виявляється у бажанні уникнути самоти, налагодити взаємозв’язок із зовнішнім світом (З. Фройд, Е. Фромм); як закономірність життєвого процесу (М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс); як «его- ідентичність» та групова та психосоціальна ідентичність (Є. Еріксон). Як зазначають вчені, ідентичність охоплює все, що дає людині усвідомлення значущості в межах конкретного соціуму. В україно-російському науковому просторі проблему самоідентифікації тією чи іншою мірою досліджували В. Андрущенко, Є. Андрос, І. Бичко, Н. Білопольська, В. Бех, І. Бех, М. Брайчевський, Г. Волинка, Т. Герчанівська, С. Гончаренко, І. Голян, Г. Горак, Л. Губерський, Є. Данилова, Р. Додонов, В. Загороднюк, Ю. Іщенко, І. Кон, С. Копилов, С. Кримський, М. Кудря, А. Леонтьєв, А. Лой, В. Лях, В. Лук’янець, С. Максименко, Н. Мозгова, В. Муляр, А. Нагорний, І. Немчинов, Г. Омелаєнко, В. Пазенок, Ю. Поваренков, М. 3 Попович, Г. Радіонова, Т. Розова, С. Рубінштейн, М. Соловей, Л. Сохань, К. Скороходько, В. Табачковський, Н. Токарева, Л. Чекаль, В. Чернієнко, В. Шинкарук, О. Яценко, В. Ядов та ряд інших дослідників. У роботах зазначених авторів самоідентифікація розглядається як соціальний феномен, що здійснюється в ході соціальної взаємодії індивіда і суспільства (інших людей, соціальних груп тощо). У цьому контексті аналізуються національна самоідентифікація, ідентифікація на певний стиль чи спосіб життєдіяльності людини в складних соціальних організмах, етнічна, моральна, політична самоідентифікація і т. п. Разом з тим, незважаючи на досить високий об’єм дослідницької літератури, проблема самоідентифікація особистості, зокрема в контексті полікультурності, глобалізації та інформаційної революції залишається дослідженою не достатньо повно. Додаткової дослідницької уваги потребують такі питання, як сутність соціокультурного середовища як чинника самоідентифікації особистості; вплив культурно-історичного та соціального досвіду; реальний культурний обмін (повсякденна культурна взаємодія) і самоідентифікація особистості; нове мислення – розуміння унікальності інших культур, їх значення в світовій спільноті, формування поваги до них; головні напрями управління цими процесами та інші. Враховуючи їх актуальність і недостатню розробленість, ми обрали цю тему як предмет самостійного аналізу. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційної роботи безпосередньо пов’язана з науково-дослідною темою кафедри соціальної філософії та філософії освіти Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова «Філософські засади єдності гуманітарних, природничих і технічних завдань в освіті сучасного вчителя» (затверджена наказом Міністерства освіти і науки України № 732 від 27 жовтня 2006 р. та рішенням Вченої ради Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова від 22 грудня 2010 р., протокол № 5). Тема дисертації затверджена Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (протокол №9 від 28 квітня 2009 року). Мета дослідження – виявити та проаналізувати природу, сутність та специфіку соціокультурної обумовленості самоідентифікації особистості в історичному розрізі та в період утвердження та розвитку України як самостійної держави. Досягнення цієї мети потребує послідовного розв’язання наступних дослідницьких завдань:

За останні десятиліття дослідженню цієї проблематики було присвячено ряд наукових праць вітчизняних дослідників, а саме: Л. Коган, В. Конєв, С. Кримський, М. Мамардашвілі, С. Неретіна, М. Петров, М. Рубцов, О. Рудницька та ін. - вони вказували на важливе значення ролі символо-знакових систем у становленні свідомості, а також саморозвитку особистості. Саморозвиток особистості у філософській рефлексії й соціальній практиці досліджували сучасні вчені В. О Лозовой та Л. М. Сідак.

Філософське осмислення проблеми самовиховання та самовдосконалення особистості здійснено в дисертаційних дослідженнях Т. І. Маркової, Н. Ф. Макарця, Т. І. Матюшкової, М. Б. Ценко, І. П. Шкуро та ін. Соціально-філософський аналіз щодо ціннісної природи усвідомленого саморозвитку особистості виконує у своєму дослідженні Е. А. Коваленко. Філософське осмислення проблеми саморозвитку особистості розглянуто в наукових працях М. М. Бахтіна, М. О. Бердяєва, В. С. Біблера, Б. С. Гершунського, Е. Н. Гусинського, О. І. Ігнатенко, Е. В. Ільєнкова, Б. С. Кобзар, В. С. Лутая, Л. М. Сідак, Ю. І. Турчанінової та ін.

Теоретичному та практичному аспектам самовдосконалення присвячено дослідження І. Гузенко, Л. Кунаковської, О. Леванової, О. Огнєва, В. Хруща, І. Червінської, Г. Широкової. Науковці доводять рефлексивну природу процесу самовдосконалення, розглядаючи само- вдосконалення вчителя як розкриваючий суб’єктниий розвиток педагога. Проблеми формування готовності майбутніх учителів до самоосвіти, саморозвитку та самовиховання відображені в наукових дослідженнях педагогів, психологів, філософів, соціологів. Ш. Амонашвілі, Г. Балл, І. Бех, С. Гончаренко, І. Прокопенко акцентують увагу на унікальності та цінності особистості студента як суб’єкта освітнього процесу. Л. Барановська, В. Буряк, В. Моляко, В. Сластьонін обґрунтовують концептуальні ідеї професійної підготовки 229 ГІРСЬКА ШКОЛА УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ № 12-13 (2015) фахівців у вищій школі. Н. Волкова, В. Гриньова, Р. Гуревич, О. Ігнатюк, С. Коломійченко, В. Лозова, Т. Сущенко, А. Троцко концентрують увагу на дослідженнях особливостей професійної діяльності вчителя, розвитку особистісних якостей педагога. Творчий саморозвиток особистості майбутнього вчителя розглядається в роботах В. Андрєєва, Ю. Антонової, В. Караковського, В. Кан-Каліка, Н. Мартишиної. Учені наголошують на важливості самопізнання в професійній діяльності вчителя.

Основну концептуальну парадигму проблеми Я-концепції сформували представники гуманістичної психології (Р.Бернс, Ч.Кулі, А.Маслоу, Р.Мей, Дж.Мід, Дж. Олпорт, К.Роджерс та ін.).

Я-концепція як динамічна система уявлень особистості про себе, що існують в усвідомлюваній та неусвідомлюваній формах, в поєднанні з їх емоційно забарвленою оцінкою та поведінковою реакцією, була об`єктом вивчення і вітчизняних дослідників. Так, психологічний зміст поняття “Я-концепція” розкрито в роботах М.Й.Боришевського, Т.В.Говорун, І.С.Кона, Ю.М.Орлова, О.Т.Соколової, В.В.Століна, П.Р.Чамати, І.І.Чеснокової та ін.. Структура Я-концепції особистості та психологічні характеристики її основних компонентів висвітлені в роботах О.Г.Асмолова, К.А.Абульханова-Славської, І.Д.Беха, М.Й.Боришевського, Л.В.Бороздіної, Л.В.Долинської, Р.М.Грановської, О.Є.Гуменюк, А.В.Захарової, Г.І.Ліпкіної, С.Д.Максименка, А.В.Петровського, Л.С.Рубінштейна, О.Т.Соколової, В.В.Століна, І.І.Чеснокової та ін.. У деяких дослідженнях з`ясовувались функції Я-концепції в різних видах діяльності та поведінці (М.Й.Боришевський, Т.В.Дмитрова, І.С.Кон, Г.К.Радчук, В.І.Юрченко та ін.). Віковій динаміці формування Я-концепції присвячені роботи І.С.Кона, С.Б.Кузикової, І.А.Слободянюка, Л.М.Співак та ін..

На актуальність проблеми формування професійно важливих якостей особистості майбутнього психолога наголошують українські дослідники О.Ф.Бондаренко, С.В.Васьковська, Ж.П.Вірна, В.В.Власенко, П.П.Горностай, Л.В.Долинська, Ю.Г.Долінська, В.І.Карікаш, Н.Л.Коломінський В.Г.Панок, Н.І.Пов`якель, Л.Г.Терлецька, Л.І.Уманець, Н.В.Чепелєва, Т.Н.Щербакова, Т.С.Яценко. Водночас вивчення наукової літератури з проблеми Я-концепції показало відсутність досліджень щодо факторів впливу на становлення Я-концепції особистості майбутнього практичного психолога в умовах вищої школи. Ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літературі питання формування позитивної Я-концепції особистості майбутніх практичних психологів окремо не розглядались.

У психологiчнiй науцi не iснує єдностi у вживаннi понять, якi позначають психологiчний феномен “Я-концепцiя”, що викликає зрозумiлi труднощi при його теоретичному аналiзi. Поняття "Я-концепцiя" народилося в 50-х роках у руслi гуманiстичної психологiї, представники якої (Р.Бернс, А.Маслоу, К.Роджерс i iн.) прагнули до розгляду цiлiсного людського Я i його особистiсного самовизначення в мiкросоцiумi.

У роботах вітчизняних авторів поняття “Я-концепція” визначається як відносно стабільна, більш чи менш усвідомлена, така, що переживається як неповторна система уявлень індивіда про себе, на основі якої він будує свою взаємодію з іншими людьми і ставиться до себе (О.О.Бодальов, А.Г.Ковальов, І.С.Кон, С.Л.Рубінштейн, В.В.Столін та ін.). У дисертаційному дослідженні уточнюється зв'язок мiж найбiльш вживаними поняттями у сфері психології Я: "самосвiдомiсть", "Я-концепцiя", "самооцiнка".

Теоретичні аспекти Я-концепції розглядаються у психологічній літературі, перш за все з точки зору представлення її як продукту самосвідомості, зокрема, у вигляді сукупності уявлень про власне Я, в поєднанні з їх емоційно-забарвленою оцінкою та поведінковою реакцією. Розглядаються як загальнопсихологічні погляди на розв`язання проблеми самосвідомості (Б.Г.Ананьєв, Л.С.Виготський, С.Л.Рубінштейн, В.В.Столін, П.Р.Чамата, І.І.Чеснокова, О.В.Шорохова та ін.), так і окремі теоретичні і прикладні питання: генезис самосвідомості в різні вікові періоди (Л.І.Божович, М.Й.Боришевський, Д.Б.Ельконін, Ю.М.Орлов, І.С.Кон, Л.І.Ліпкіна, А.К.Осницький, І.А.Слободянюк та ін.), залежність самосвідомості від ставлення інших (О.О.Бодальов, Т.В.Говорун, Я.Л.Коломінський, А.А.Реан та ін.), закономірності розвитку професійної самосвідомості (В.Н.Козієв, Н.Л.Коломінський, Ю.Н.Кулюткін, Л.М.Мітіна, Г.К.Радчук, В.І.Юрченко та ін.).

В психології існують різні підходи до розуміння структури Я-концепції, її компонентів (Р.Бернс, О.Є.Гуменюк, А.В.Захарова, І.С.Кон, А.В.Петровський, С.П.Тищенко та ін.). Більшість психологів, розглядаючи Я-концепцію як складне, багаторівневе утворення, дотримуються трьохкомпонентного підходу до її будови, а саме: 1) когнітивна складова (або образ Я); 2) емоційно-оцінна складова (самооцінка, самоставлення, самоповага); 3) поведінкова складова (саморегуляція та самоконтроль в поведінковій діяльності). Проте зміст вищевказаних структурних компонентів дослідниками визначається неоднаково (Р.Бернс, Л.В.Бороздіна, І.С.Кон, А.В.Петровський, О.Т.Соколова, Л.М.Співак, В.В.Столін, Л.М.Фрідман, П.Р.Чамата, І.І.Чеснокова, В.І.Юрченко та ін.). В структурі Я-концепції виділяються різноманітні модальності, основними з яких є реальне Я, ідеальне Я, дзеркальне Я (У.Джеймс, І.С.Кон, Ч.Кулі, Дж.Мід, Ю.М.Орлов, К.Роджерс, М.Розенберг, І.І.Чеснокова та ін.).

За змістом розрізняється позитивна та негативна Я-концепція (Р.Бернс, І.Ю.Кулагіна, К.Роджерс, Л.М.Фрідман та ін.).

Аспекти становлення Я-концепції особистості (основні механізми, психологічні захисти та ін.) представлені в дослідженнях А.В.Візгіної, Р.М.Грановської, І.С.Кона, Ю.М.Орлова, М.Розенберга, О.Т.Соколової, В.В.Століна, П.Р.Чамати, І.І.Чеснокової, Т.С.Яценко та ін.

Значущість проблеми формування позитивної Я-концепції особистості майбутнього фахівця зумовлена потребами підготовки практичного психолога. У зв`язку з цим активізувались дослідження щодо визначення основних вимог до змісту освіти практичних психологів (В.Г.Панок); розробки концепції професійної підготовки психолога, визначення змісту понять “психологічна готовність практичного психолога”, його “професійна компетентність” (Н.В.Чепелєва); психологічних передумов здатності до професії психолога, функцій та класів професійно-психологічних завдань, які вирішує фахівець-психолог, створення моделі особистості психолога-практика та визначення основних характеристик його діяльності (Н.І.Пов’якель, Н.В.Чепелєва), особливостей розвитку особистості психолога-практика в процесі професійної підготовки (Ю.Г.Долінська, Л.Г.Терлецька, Л.П.Шумакова).

Аналіз засвідчує, що центральною ланкою системи пiдготовки практичних психологiв має бути особистiсна пiдготовка, яка iнтегрує всi iншi елементи цiєї системи. Саме орієнтація на особистiсне становлення студентiв, на формування їхньої професiйної культури та професiйної iдентифiкацiї i лежить в основi сучасного пiдходу до проблеми особистісної підготовки практичного психолога і, зокрема, до проблеми формування позитивної Я-концепції особистості.

Розгляд питання сенсу життя описується за допомогою з’ясування значення та вагомості таких понять та ідей, як “свобо- да”, “вибір”, “страх” та “відчай” (С. К’єркегор), “буття-для-себе”, “буття-у-собі”, “буття-для-іншого” (Ж. П. Сартр), “Я-Ти” (М. Бу- бер), “людина для себе”, “якість себе” (Е. Фромм), “необхідність Серія “Філософія”. Випуск 10. 227 себе”, “збирання себе” (М. Мамардашвілі, Е. Іллєнков, В. Іванов та інші), “буття в культурі” (В. Біблер, Є. Бистрицький, В. Табачков­ ський, В. Шинкарук), “воля до культури” та етика творчості та сво- боди (М. Бердяєв, С. Франк, І. Бичко, П. Гайденко), “відповідаль- не серце” (мислителі українського “розстріляного відродження”), етико-духовна й соціальна комунікація (К.-О. Апель, Е. Левінас, Й. Гессенн, Ю. Габермас), етичний та ноосферний космогенез (Те- йяр де Шарден, А. Швейцер, В. Вернадський, Г. Йонас). Безпосе- редньо до питання сенсу життя звертаються М. Бердяєв, Х. Гессен, Л. Коган, І. Трубєцкой, С. Франк, С. Франкл та інші. Найперше гостро питання сенсу життя поставили представники екзистенціалізму, дослідження доробку яких є досить ґрунтов- ним та комплексним. Зокрема, у працях російських філософів, як Б. Е. Биховського, І. С. Нарського, П. П. Гайденко, К. М. Долго- ва, українських – М. Зубрицької, А. Дахнія, К. Райди, Н. Хаміто- ва, І. Леппа, О. Паркулаба, Д. Єсипенка, С. Світашева та інших і зарубіжних філософів – В. Анца, Й. Ельрода, К. Льовіта, А. Пауль- сена, Х. Радемахера, П. Рьоде та інших. Насамперед відзначають пророчість філософських поглядів С. К’єркегора: К. Льовіт трак- тує його відстороненість як реакцію на тогочасний стан світу [1, с. 125]; П. П. Гайденко характеризує його самого як передвісника “масового суспільства” [6, с. 24]; а Б. Е. Биховський аналізує його життя і творчість як приклад єдності думки і життя [4, с. 35] та М. Зубрицька вбачає його основним завданням – знайти ту істи- ну, яка може звільнити людину від духовного знищення [9, с. 13]. Б. А. Головко наголошує, що проблема сенсу життя вирішується завдяки можливості екзистенційного вибору людини, здатності зважити його на терезах “або … або”, піднестися над ним у само- визначенні “бути …, чи не бути?” [8, с. 137–139]. Сафрнік