Література та мистецтво ХІХ ст. Творчість Т.Г. Шевченка.

Провідне місце у становленні нової української літератури належить творчості І.П.Котляревського. Його заслуга в тому, що він запровадив у літературу усну народну мову й створив на її основі такі твори, як поему «Енеїда», п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».П.Гулак-Артемовський писав байки, критикував соціальну несправедливість, кріпосництво, тавруючи в них самодурство, аморальність, свавілля та деспотизм панів.

Великий вплив на українську літературу, насамперед на творчість Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки, П.Куліша, О.Стороженка, мав М.В.Гоголь - один з найбільших світових письменників XIX ст. Про свою ідейну близькість до письменника говорив Т.Шевченко у вірші «Гоголю».

XIX ст. - це єдине, по суті, бездержавне століття. Але воно однак породило духовну основу нації, основного носія державницької ідеї - Т. Шевченка. Кожна нація, якій пощастило відкрити і висловити свою творчу ідентичність, своє глибинне самопізнання, базу вищої, національної культури, осягнула це могутнім словом свого національного пророка. Його вплив на дух і свідомість народу дозволив пробудити творчі сили занімілого поневоленого народу, розбудити його з невольничого сну, надихнути на визвольні дії. Не лише його молодий безсмертний «Заповіт», створений під час тяжкої хвороби у Переяславі, а й вся поетична збірка «Кобзар» - це суцільний заповіт України, віра в неї, молитва за неї. Книга стала явищем українського національного відродження. Її схвально зустріли і читачі, і критики. В 1847 р., після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, за написання антиімперських віршів Т.Шевченка звинуватили в політичному злочинстві й нещадно покарали - він став солдатом Окремого Оренбурзького корпусу.Велика заслуга Т.Шевченка в тому, що, доклавши стільки зусиль для пробудження національного самоусвідомлення українського народу та виховання національної гідності, він спрямував їх не в бік національної замкненості, винятковості чи ворожнечі, а в бік взаємопізнання та взаємоповаги, дружби та братерства народів. Тому Т.Шевченко належить не лише Україні, а й всьому людству, хоч кожне його слово - про Україну. У своїй творчості він глибоко поєднав національне і загальнолюдське. У творчій спадщині Т.Шевченка яскраво відбилася його всебічна загальна культура, широка обізнаність у питаннях літератури, мистецтва, історії, етнографії, естетики. Твори Т.Шевченка перекладено на сотні мов, а «Заповіт» - всіма мовами колишнього Радянського Союзу й багатьма мовами народів світу. На відзнаку вшанування пам’яті Кобзаря скрізь, де жив Шевченко, куди закидала його невблаганна доля, відкрито музеї. Після смерті Т.Шевченка найпомітнішою постаттю в українській літературі став Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) - поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Його перший великий твір - поема «Україна» - спроба історичного епосу від Володимира Великого до часів Богдана Хмельницького. П.Куліш є автором першого українського історичного роману«Чорна рада» (1857), присвяченого подіям в Україні 1663 р.Першою українською письменницею новітнього періоду була Марко Вовчок. Марко Вовчок виступила з першою соціальною повістю в українській літературі - «Інститутка», а за п’ять років до того у Петербурзі українською мовою вийшла в світ перша збірка її творів «Народні оповідання».Соціально-психологічними мотивами позначена й творчість Панаса Мирного. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повісті «Голодна воля» він захищав знедолених людей, а у повісті «Повія» змалював багатостраждальну долю жінки-селянки. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» - перший в українській літературі роман соціальної тематики.Одним з кращих творів про селянство в світовій літературі є повість «Земля» буковинської письменниці Ольги Кобилянської (1863-1942). Шедевром української літератури стала також інша повість письменниці - «В неділю рано зілля копала», написана за мотивами української народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці».Головними центрами театрального життя в Україні в першій половині XIX ст. стали Харків і Полтава. Тут закладалися основи українського національного театру. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. Директором, режисером і актором театру у 1812 р. став Г.Квітка-Основ’яненко. У Полтавському і Харківському театрах працював основоположник сценічного реалізму в російському і українському театральному мистецтві Михайло Семенович Щепкін.

В другій половині XIX ст. в драматургії і театрі виділяються три постаті: Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Михайло Старицький. Вони були водночас письменниками-драматургами, організаторами артистичних сил і акторами.

Великої шкоди театру завдав Емський акт 1876 р., який забороняв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». Це призвело до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили ставити п’єси українською мовою. Лише у 1881 р. в результаті активних протестів російської та української громадськості уряд передає місцевій адміністрації право дозволяти вистави українською мовою. Тож 80-ті роки стали переломними в долі українського театру.Музичне мистецтво України XIX ст. характеризується розвитком оперного жанру. Цьому сприяло створення в 1867 р. у Києві оперного театру. Автором першої за змістом української національної-опери «Запорожець за Дунаєм» став відомий оперний співакі композитор Семен Гулак-Артемовський. Композитор написав і музику, і слова опери. Вона принесла йому широку популярність, стала українською музичною класикою. Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був Михайло Вербицький (1815-1870). Він є автором музики до пісні «Ще не вмерла Україна», яка стала гімном борців за національне визволення України. Цю музику Верховна Рада у 1992 р. затвердила як гімн України.Найвищого розвитку українське музичне мистецтво XIX ст. досягло в творчості Миколи Лисенка. Він вважається основоположником української класичної музики, національної музичної творчості, професіональної музичної школи в Україні.

Набула розвитку монументальна скульптура. В 1853 р. в Києві на Володимирській гірці встановлений бронзовий пам’ятник князю Київської Русі Володимиру. Автори - скульптори В.І.Демут-Малиновський і П.М.Клодт, архітектор О.К.Тон. З-поміж українських скульпторів Галичини світову славу здобув Михайло Паращук, котрий разом з Антоном Попелем створив пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові. Чільне місце в українському живописі першої половини XIX ст. займає Т.Шевченко, який в 1844 р. закінчив Петербурзьку Академію мистецтв. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства Подорож в Україну народжує задум створити серію офортів під назвою «Живописна Україна». Шість офортів цієї серії, які з’явились у 1844 р. у Петербурзі, відзначаються високою технікою та життєвою правдою.

 

 42. Романтизм в літературі та живописі ХІХ ст.

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії йФранції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної іПівденної Америки.

Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього "Я". У центрі зображення романтиків винятковий характер у виняткових обставинах.

Представники романтичної літератури:

у Франції — Віктор Гюго, Жорж Санд, Александр Дюма-батько;у Німеччині — єнська школа (А. В. та Ф. Шлегелі, Новаліс, Ф. Шлеєрмахер, Л. Тік), гейдельберзький романтизм (Г. фон Клейст, брати Грімм), Генріх Гейне, Е. Т. А. Гофман;

в Англії — «озерна школа» (В. Вордсворт, С.Колрідж, Р. Сауті), «Лондонські романтики» (Ч. Лем, В. Хезлітт, Лі Хант), П. Б. Шеллі, В. Скотт, Дж. Байрон;у США — В. Ірвінг, Г. В. Лонгфелло, Ф. Купер, Г. Мелвілл.

Найпослідовніші позиції романтизму виробили митці Франції. Саме там гостро, боляче відчувався розрив між гуманістичним ідеалом та жорстокою дійсністю країни, що вела безкінечні війни, страждала від нівелювання особистості і практичного винищення молодого покоління у військових авантюрах Наполеона, розчарування у частих змінах політичної влади і відсутності перспектив стабільності. Романтизм Франції (на відміну від інших національних шкіл) мав також патріотичну, суспільну складову, яку яскраво втілили Теодор Жеріко в картині-спротиву «Пліт Медузи» та Ежен Делакруа — в картинах «Свобода, що веде народ» та «Винищення греків турками на Хіосі» («Різанина на Хіосі»). Унікальним явищем французького і європейського романтизму став барельєф «Марсельєза» на Тріумфальній арці в Парижі (скульптор — Франсуа Рюд).

Лише з часом патріотична складова французького романтизму зійшла на нівець, а митці перейшли на позиції індивідуального спротиву брутальній буржуазній дійсності (Ежен Делакруа, Альфред Мюссе, Жорж Санд, Стендаль, Віктор Гюго, в Британії —Джордж Гордон Байрон та ін.)

Дещо хворобливі форми мав романтизм Британії, де відомі представники романтизму зосередились на відтворенні фантастичних чи фантасмагоричних картин розпаленої свідомості (Вільям Тернер, Генрі Фюзелі, Вільям Блейк, частково Джон Костебл).

Європейські митці романтизму:Ан-Луї Жироде де Русі-ТріозонЕжен Делакруа, живопис і літографіїТеодор Жеріко,Антуан Жан Гро,Франсіско Гойя,Кіпренський Орест Адамович,Артур Гроттгер,Айвазовський Іван Костянтинович,Джон Констебл

Вільям Тернер,Вільям Блейк,Каспар Давид Фрідріх,Отто Рунге,Карл Шпіцвег