Логічне доведення і судовий доказ

Поняття доведення

Будь-яке судження, висловлене про що-небудь, є або істин­ним або хибним. Тому воно може бути взяте за істину тільки після того, як ми переконаємося у його істинності.

В істинності деяких положень можна переконатися шля­хом безпосереднього зіставлення їх із дійсністю, за допомо­гою органів чуттів, у процесі практичної діяльності. Так, щоб установити і перевірити істинність судження "Замок, на який замикалися двері будинку потерпілого, має сліди пошкоджен­ня", досить оглянути цей замок.

Але переконатися в істинності того чи іншого положен­ня безпосередньо не завжди можна. Так, істинність суджень про факти, що мали місце раніше, може бути встановлена і перевірена лише опосередковано, логічно, оскільки під час пізнання таких фактів вони вже не існують у дійсності і тому не можуть бути сприйняті безпосередньо. Не можна, наприклад, безпосередньо упевнитися в істинності таких су­джень: "Потерпілий С. вбитий обвинувачуваним К."; "Під час скоєння злочину обвинувачуваний знаходився на місці вчинення злочину"; "Організатором скоєного злочину був Т." і т. д. Істинність подібних суджень установлюється і пе­ревіряється не безпосередньо, а опосередковано, за допомо­гою умовиводів і логічних доказів.

Доведення — це процес думки, що полягає в обґрунту­ванні істинності якогось положення за допомогою інших положень, істинність котрих установлена раніше.

Наприклад, нам треба довести істинність судження про те, що "Одержання хабара є дія суспільно небезпечна". Для цього ми наводимо також два судження:

1) "Всякий злочин є діянням суспільно небезпечним".

2) "Одержання хабара є злочин" — і виводимо з них за правилами категоричного силогізму істинність доводжуваного судження.

Доведення є умовивід. У нашому прикладі воно відбуваєть­ся у формі одного умовиводу. У більшості випадків доведен­ня є складними, вони складаються не з одного, а багатьох умовиводів.

Термін "доведення" уживається в кількох значеннях.

1. Під доведенням розуміють факти, за допомогою кот­рих обґрунтовується істинність того чи іншого положення.

2. Словом "доведення" позначають джерела даних про факти, наприклад літописи, оповіді очевидців, мемуари тощо.

3. Доведення — це процес мислення, логічний процес об­ґрунтування істинності одного судження за допомогою інших суджень. У формальній логіці термін "доведення" уживаєть­ся саме в цьому значенні. Логіка вивчає доведення як мислений процес.

Логічне доведення і судовий доказ

У юридичній науці і практиці користуються такими тер­мінами, як доведення і судовий доказ. Терміни ці виражають різні поняття.

Термін "доказ" у кримінальному процесі вживається у двох значеннях:

1. Словом "доказ" позначають логічне доведення.

2. Під "доказом" розуміють також доказові факти. "До­казами в кримінальній справі у визначеному законом по­рядку органи дізнання, слідчий і суд установлюють наявність
або відсутність суспільно небезпечне діяння, винність особи, котра скоїла це діяння, та інші обставини, що мають значен­ня для правильного розв'язання справи" (ст. 16 ОКС).

Джерела відомостей про факти (показання свідка, потер­пілого, обвинувачуваного, висновок експерта тощо) назива­ються в карному процесі засобами доказу.

Судовий доказ — це специфічна форма пізнання істини під час розслідування і розгляду кримінальних справ. Судо­вий доказ не зводиться до логічного доведення, поняття ці не тотожні. Судовий доказ — поняття ширше, ніж поняття ло­гічне доведення. Логічне доведення — це розумова діяльність, це розумовий процес обґрунтування однієї істини іншими істинами.

Судовий доказ — це не тільки логічний процес, не одна лише розумова діяльність. Судовий доказ — складна діяльність. Вона складається з ряду моментів: збирання, за­кріплення, перевірки й оцінки доказів. Окрім розумової діяль­ності, судовий доказ включає, таким чином, і практичну

діяльність. Логічне доведення становить лише одну зі сторін судового доказу — певний його момент. Судовий доказ — це не звичайне логічне доведення, а одночасний процес і пізнан­ня істини, і її логічне доведення.

Але судовий доказ відрізняється від логічного доведення не тільки цим. Логічне доведення відбувається за законами і правилами однієї лише логіки. Судовий доказ здійснюється не тільки за законами діалектики, він підлягає також юридич­ним законам. Судовий доказ має чітко правовий характер. Це означає, наприклад, що суб'єктом судового доказу може бути не будь-яка особа, а тільки слідчий, прокурор, особа, що прово­дить дізнання, і суддя; факти дійсності стають доказовими фактами у судовій справі лише за умови, якщо вони здобуті із дотриманням норм процесуального права, і т. д.

Побудова доведення

Будь-яке доведення складається із трьох частин: тези, аргументів (основи) і демонстрації (форми доказу). Тезою доказу називається положення, істинність якого треба до­вести. Аргументом (основою) називаються ті судження, які наводяться для доведення тези. Демонстрацією (формою до­казу) називається спосіб логічного зв'язку тези з основою.

Теза доказу

Будь-який доказ припускає наявність доводжуваного по­ложення (тези). Якщо відсутня теза, то й доводити нічого. Теза може бути сформульована як на початку доказу, так і в будь-який інший його момент. Позначають тезу по-різному, наприклад: "Положення, яке я доводжу, полягає ось у чому": "Ось моя теза"; "Ось моє положення"; "Ось моя позиція" тощо. Часто якесь положення доводиться без посилання на те, що це теза. Теза висловлюється звичайно у формі категорично­го судження, наприклад: "Підсудний Л. перебував вночі 15 серпня у квартирі потерпілої"; "Це не самогубство", "Петрен­ко співучасник підсудних К. і Р." тощо. Але часто його фор­мулюють у вигляді запитання: "Чи є причинний зв'язок між діями обвинувачуваного і їхніми наслідками?"; "Чи були в А. мотиви для самогубства?" і т. д.

У судовому пізнанні доведення, як правило, є складним; доводиться не одне, її кілька положень. У складному доказі слід розрізняти основну тезу і підлеглі, часткові тези.

Основною тезою називається положення, котрому підля­гає обґрунтування ряду інших положень.

Часткова теза — це таке положення, котре стає тезою лише тому, що за її допомогою доводиться основна теза. Ча­сткова теза, будучи доведеною, сама стає потім аргументом для обґрунтування основної тези.

Аргументи

Довести тезу — означає навести такі судження, котрі були б достатніми для обґрунтування істинності або хибності ви­сунутої тези. Як аргумент для доказу тези може бути наве­дена всяка істинна думка, якщо тільки вона пов'язана з те­зою, обґрунтовує її. Основними видами аргументів є такі: фак­ти дійсності, закони, аксіоми, визначення та інші, раніше доведені положення.

А. Факт — це явище або подія, що мають місце в дійсності. Факт, який правильно відображений у судженні, служить аргументом у доказі.

Факти є досить важливим видом аргументів. Вони ма­ють велику силу переконливості і тому широко використо­вуються в усіх галузях пізнання. Оскільки факт — це дійсність, то заперечувати факти, тим часом як вони існу­ють, або посилатися на факти, котрих немає насправді, — означає не рахуватися з дійсністю. Факти настільки авторитетні, наскільки авторитетна сама дійсність. Згода думки з факта­ми є згода з об'єктивною реальністю.

Самі факти мовчать, їх пояснюють люди. Той самий факт може пояснюватися по-різному. Наприклад, факт виявлення в обвинувачуваного інструменту, за допомогою якого злама­но стіни складу, ще не свідчить безумовно про те, що крадіж­ку скоїв саме він. Обвинувачуваний міг позичити інструмент іншій особі, купити його після вчиненої крадіжки, інструмент міг бути взятим злочинцем без відома його власника (обвинувачуваного) тощо. Отже, ті самі факти можуть використовуватися для доведення найрізноманітніших положень. Щоб цього не було, факти, перш ніж стати аргументами, необхідно правильно зрозуміти і пояснити. Для того, щоб факти були правильно пояснені, необхідно і підходити до них діалектично, розглядати не ізольовано, а у взаємозв'язку.

Щоб факти виконували роль аргументів, необхідно брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, що стосуються роз­глядуваного питання, без будь-якого винятку. Не можна до­вільно ні вихоплювати лише потрібні факти і забувати, не по­мічати інших, небажаних фактів, ні брати у фактів лише дру­горядні сторони і не враховувати головних, суттєвих сторін.

Всяка однобічність у відборі й дослідженні фактів приводить до нерозуміння суті фактів, до їх викривлення.

У судовому пізнанні факти (фактичні дані) є основним видом аргументів. Розкрити злочин і викрити злочинця — це означає виявити і зібрати факти, котрі з достовірністю відтворюють злочинну подію, особу, що її скоїла, та її винність.

Доказом (фактом) у судовій справі може бути будь-яке явище, подія, предмет чи річ, все, що оточує людину і складає об'єктивну реальність.

Але судовим доказом (аргументом) кожен факт робить­ся лише тоді, коли він встановлений і закріплений із дотри­манням вимог процесуального закону. Факти, здобуті без дотримання належної процесуальної форми, не можуть бути взяті за основу висновків слідства і суду. Так, якщо якийсь факт установлюється свідченням особи, котра спостерігала цей факт, то такий факт стає доказом (аргументом) у справі лише за умови, якщо ця особа буде допитана як свідок у визначено­му процесуальним законом порядку і її свідчення занесені до протоколу згідно з вимогами процесуального закону.

Б.Важливим видом аргументів постають закони науки. Посилання на закон є вагомим аргументом. Авторитетність законів науки як аргументів пов'язана з розумінням того, що таке закон.

Закони науки — це особливого роду істини; вони відрізня­ються від інших знань як за змістом, так і за формою їх відкриття. Закони науки є відображенням законів об'єктив­ного світу. Вони виражають загальні, необхідні зв'язки, що повторюються між явищами. Закон діє за необхідністю: за певних умов закон діє обов'язково, неминуче. Закон не знає винятків. Не буває так, щоб закон поширювався на одні пред­мети або явища певного класу і не поширювався на інші предмети або інші явища. Закон постає як загальне для всіх конкретних випадків, для всіх взаємозв'язків об'єктивного світу, що підлягають певному закону. Якщо визначено якийсь закон для деяких явищ, то це означає, що йому неминуче підлягають усі явища певного роду.

Закон — наслідок тривалого процесу пізнання. До кож­ного нового положення, що є законом, висуваються особливі вимоги, воно має бути доведене як закон і залучене до актив­ної перевірки практикою. Науці не відомі випадки, коли б те чи інше положення надзвичайно легко пояснювалося зако­ном. Відкриття ликом у — це подія в науці, воно перебуває в центрі уваги не тільки повної науки, а й інших наук. Закони — основні положення, на яких ґрунтується вся наука. Тому посилання на закон завжди достатнє і переконливе. Якщо встановлюється, що доказуване положення випливає із пев­ного закону, то це означає, що воно є істинним.

Але слід мати на увазі, що будь-який закон має межі своєї дії і що закони діють за певних умов, зі зміною котрих може відпасти один закон і з'явиться інший. Тому, обґрунтовуючи якесь положення за допомогою закону, слід знати, чи можна доказувану тезу обґрунтувати саме цим законом.

У судовому доведенні як аргумент постають юридичні закони. Як відомо, слідство і суд ґрунтують свої висновки перш за все на доказових фактах. Щоб довести, наприклад, винність підсудного, необхідно навести докази (факти) у справі. Але в судовому доказі факти самі по собі, взяті поза правовою нормою (юридичного закону), нічого не обґрунтовують, із них не можна зробити ніякого висновку. Щоб факти стали аргу­ментами, необхідно визначити їхнє юридичне значення, а для цього факти мають бути зіставлені з нормою права. Тому слідство й суд, обґрунтовуючи свій висновок, спираються одно­часно і на факти дійсності, і на правову норму, статтю закону. В. Як основа доказу використовуються також аксіоми. Аксіоми — положення, які приймаються без доведення. Істинність аксіом, що перебувають в основі доведення, не за­свідчується в кожному окремому випадку, тому що перевірка їх істинності проводилася раніше і їх істинність підтвер­джується багатовіковою практикою людини. Аксіоми широ­ко використовуються як основа в математиці, механіці, тео­ретичній фізиці та інших галузях природознавства. У су­спільних науках аксіоми як основа доказу майже не застосову­ються. Пояснюється це тим, що суспільне життя, виучуване суспільними науками, є складнішою формою руху; суспільні відносини не настільки прості й очевидні, щоб дістати значення аксіом. Але й тут деякі положення можуть набувати характеру аксіом. Таку роль аксіом у кримінальному про­цесі виконують презумпції.

Презумпція — положення, котре не потребує доведення. Презумпція є результат повторюваних спостережень, що пе­редаються поколіннями, традиційним досвідом. Презумпція — не очевидна. Ми беремо її за істину не тому, що її правиль­ність уявляється безперечною і випливає із самого положен­ня, що становить зміст презумпції. Презумпція — це поло­ження, котре формулює якесь відношення, що найчастіше трап­ляється.

Презумпція, виражена в юридичному законі, визначаєть­ся за істину без доведення. Така презумпція стає правовою презумпцією. Приклади презумпції в кримінальному про­цесі є презумпція невинності: "Кожен припускається невин­ним, доки протилежне не буде доведене". Правовою презумп­цією є таке завчасно визнане правом положення, яке суди зобов'язані приймати без спеціальних доказів.

Г. Доводячи істинність чи хибність якогось положення як аргумент часто наводять визначення понять. Якщо вису­нуте положення неодмінно випливає із наведеного як аргу­мент визначеного поняття, то воно визнається доведеним.

Визначення є наслідком глибокого пізнання предметів, відображених у даному понятті. Визначення розкриває зміст поняття, містить ознаки, що виражають сутність предметів. Тому посилання на визначення достатнє для визнання істин­ності положення, що підпадає під певне визначення. Визна­чення в таких випадках береться за істину, що не потребує доведення.

Але аргументом може бути не всяке визначення. Щоб визначення могло бути використане для обґрунтування тези, воно має бути істинним, загальноприйнятим, утвердженим у науці. Оспорюване визначення, котре не визнається всіма, потребує уточнення, не може бути аргументом; таке визна­чення саме має бути доведене.

У судовому пізнанні визначення використовуються як підстави доказу досить широко. Зумовлено це тим, що чима­ло визначень правових понять подано в юридичному законі (в кодексах, інших нормативних актах) і мають загальнообо­в'язкову силу. Посилання на визнання тут є посиланням на закон. Такі аргументи-визначення є через це достатніми.

Визначеннями як аргументами користуються завжди, до­водячи правильність юридичної кваліфікації скоєного. До­вести положення про те, що дія обвинувачуваного кваліфіко­вана правильно, не можна інакше, як пославшись на статтю закону, що описує ознаки злочину, котрий ставиться обвину­вачуваному. Наприклад, доводячи, що дії обвинувачуваного є вимагання, необхідно навести як підставу доказувані факти, зібрані у справі, і статтю кримінального кодексу, котра опи­сує склад вимагання.

Д. Поряд із названими видами підстав як аргументів до­казу широко використовуються й інші раніше доведені нау­кові положення, теорії, принципи тощо.

Визнаючи науку, ми зобов'язані визнати і її положення, принципи, наукові судження, котрі входять до змісту певної науки. Тому, доводячи якесь нове положення, посилання на вже існуюче наукове положення цілком правомірне.

У судовому доказі, окрім положень науки, як основа по­стають також вказівки Пленуму Верховного Суду та ухвали Судових Колегій Верховного Суду.

Демонстрація

Теза й аргументи доказів є за своєю логічною формою судженнями. Виражені в граматичних реченнях, вони сприй­маються нами безпосередньо: тезу й аргументи можна поба­чити, якщо вони написані, почути, якщо вони вимовлені.

Демонстрація є складнішою, ніж теза й аргументи, складовою частиною доказу. Демонстрація — це не якесь окре­ме судження, наявне в доказі, окрім суджень, у яких вира­жені теза й аргументи, а спосіб (або форма) зв'язку тези й аргументів доказу.

Теза й аргументи самі по собі, поза логічним зв'язком одне з одним, ще не є доказ. Аргументи набувають певного значен­ня для тези лише тоді, коли ми виводимо з них тезу. Процес виведення тези з аргументів і є демонстрація. Вона виражаєть­ся завжди у формі умовиводів. Тому будь-який доказ є умо­виводом. Але звідси не випливає, що доказ — якийсь вид умовиводів, не можна робити висновок про те, що доказ є нова, окрім понять, суджень і висновків, форма мислення.

Будь-який доказ щодо логічного відношення є умовивід і здійснюється у формі умовиводу. Але не всякий умовивід є доказом. Умовивід — це логічна форма виведення нового знання, відкриття істини. В умовиводі ми йдемо від засновків до висновків, що є новим знанням. Доказ — це засіб обґрунтування знання вже відомого, форма виправдання нової істи­ни. У доказі ми йдемо від тези до аргументів, вибору аргу­ментів передує знання того положення, для якого ми підшу­куємо підстави. У процесі умовиводу наша увага зосере­джується на запитанні про те, що випливає із цих засновків, у доказі ж головним для нас є запитання про те, чи дійсно це випливає.

Оскільки умовивід може бути як дедуктивним, так і індуктивним, то й доказ за способом логічного зв'язку тези й ар­гументів (демонстрації) може відбуватися або у формі дедук­тивного, або у формі індуктивного умовиводу.

Види доведення

За способом доведення докази поділяються на прямі і непрямі.

Прямим доказом називається доказ, у котрому теза об­ґрунтовується безпосередньо аргументами.

Якщо для доказу тези наводяться аргументи, з яких без­посередньо випливає істинність (або хибність) цієї тези, то пі кий доказ є прямим. Наприклад, висунуто тезу: "У діях М. міститься склад злочину спекуляції". Якщо для доказу цієї тези ми наведемо два такі аргументи: 1. "Спекуляцією визнається скуповування та перепродаж із метою наживи товарів або інших предметів"; 2. Установлено, що "М....скуповував у селян гусей, а потім продавав їх із метою наживи", — то такий доказ буде прямим, оскільки доказувана теза виво­диться із наведених аргументів безпосередньо. Доказ у цьо­му випадку здійснюється у формі дедуктивного умовиводу.

Непрямим доведенням називається доказ, у котрому істинність тези обґрунтовується за допомогою доказу хиб­ності антитези.

Антитезою називається судження, котре суперечить тезі.

До непрямого доведення вдаються завжди у тих випад­ках, коли висунуту тезу не можна довести прямо, коли відсутні аргументи, що обґрунтовують тезу безпосередньо. У непря­мому доведенні істинності (або хибності) тези доходять за допо­могою дослідження не самої тези, а іншого судження, що пере­буває у певному відношенні до тези. Непрямі докази будують­ся на законах і правилах, котрі існують між судженнями.

Непрямі докази бувають двох видів: апагогічні та роз­подільні.

В апагогічному непрямому доведенні істинності тези доходять завдяки доказу хибності антитези. Апагогічні дове­дення відбуваються так. Припустімо, необхідно довести тезу А.Аргументи, що прямо обґрунтовують цю тезу, відсутні (об'єк­тивно вони можуть бути, але на даний момент у нас їх не­має). Тоді висловлюється судження, що суперечить тезі, тоб­то висуваємо антитезу не-А і припускаємо її істинною (гово­римо: припустімо, істинним є не-А). Припустивши, що анти­теза не-А є істинною, ми потім мислено виводимо з неї на­слідки і перевіряємо їх. Якщо буде встановлено, що виведені:і антитези наслідки насправді не існують і їх існування вза­галі немислиме (абсурдне) або вони суперечать раніше доведе­ним положенням, то цим буде доведена хибність антитези не-А. Висновок такого правила умовно-категоричного силогіз­му: із хибності наслідку неодмінно випливає хибність основи.

Довівши хибність антитези не-А, ми потім переходимо, згід­но з вимогою закону виключеного третього, до істинності тези А

Непряме апагогічне доведення називають ще приведен­ням до абсурду. У математичних та інших науках воно дістало назву доказ від супротивного.

Апагогічне побічне доведення використовується в судово­му доказі досить часто. Як приклад можна навести такий до­каз. Висунуто тезу: "Смерть потерпілого настала не від замер­зання". Аргументів, із котрих можна було б прямо вивести цю тезу, у слідства немає. Тоді припускають істинною антитезу: "Смерть потерпілого настала від замерзання". Але, якщо смерть настала від замерзання, то на трупі потерпілого мають бути сліди обмороження частин тіла: рук, щік, чола тощо. Експер­тизою встановлено, що ознак замерзання на трупі потерпілого немає. На цій підставі робиться висновок про те, що антитеза "Смерть потерпілого настала від замерзання" є хибною. Від хибності антитези переходять потім до істинності висунутої тези: "Смерть потерпілого настала не від замерзання".

Побічний апагогічний доказ у судовому доведенні має виняткове значення у тих випадках, коли з приводу якоїсь обставини можна висунути тільки дві суперечливі версії (тези). Обґрунтування хибності однієї суперечливої версії (антитези) у таких випадках є переконливим доказом істин­ності іншої версії.

Спростування

Доказ тісно пов'язаний зі спростуванням. Досить часто ми не тільки доводимо істинність висунутої тези, а одночас­но й спростовуємо якесь інше положення, котре ми вважає­мо хибним.

Спростуванням називається процес мислення, за допо­могою якого доводиться хибність якогось положення або неспроможність доведення в цілому.

Спростування може бути спрямоване проти тези, проти аргументів або проти способу доведення (міркування). Згідно з цим розрізняють такі способи спростування: 1) спросту­вання тези; 2) спростування аргументів і 3) спростування зв'язку тези з аргументами.

Спростування тези

Спростування, спрямоване безпосередньо проти тези, можна досягти різним шляхом.

А. Теза може бути спростована за допомогою доведення істинності нової тези, котра суперечить спростовуваній. Цей спосіб спростування ґрунтується на законі виключеного третього, за яким два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них обов'язково хибне. Варто тільки в суперечці чи дискусії довести, що істинною є нова теза, що заперечує спростовування тези, і остання буде спрос­тована. Це спростування будується так. Коли треба спросту­вати тезу, ще суперечить тій, котру ми спростовуємо; і дово­димо її істинність. А потім, спираючись на закон виключено­го третього, робимо висновок про хибність спростовуваної тези.

Приклад. Треба спростувати тезу: "Будь-яке суспільно небез­печне діяння є злочином". Для цього ми висуваємо нову тезу: "Не будь-яке суспільно небезпечне діяння є злочином" — і доводимо, що саме ця, нова теза є істинною. Довести істинність нової тези можна так. Відомо, що суспільно небезпечні діяння, звершені неосудними особами, не визнаються злочином. Не є злочином і такі суспільно небезпечні дії, вчинені особами, що не досягли певного віку, мало­літніми. Отже, істинним є положення про те, що "Не будь-яке су­спільно небезпечне діяння є злочином". З істинності цього поло­ження виводиться потім хибність спростовуваної тези: "Будь-яке суспільно небезпечне діяння є злочином".

Б. Теза може бути спростована завдяки виведенню в неї наслідків, що суперечать дійсності, тобто приведенням тези до абсурду (безглуздості). Спростування в таких випадках відбувається так. Припустімо, що спростовувана теза є істин­ною. Але, якщо теза є істинною, то й наслідок, виведений з такої тези, як із основи, також має бути істинним. Виводять цей наслідок так. Якщо виявиться, що виведений з тези на­слідок є хибним, то від хибності наслідку за правилами умов­но-категоричного силогізму доходять висновку про хибність і самої основи спростовуваної тези.

Приклад. У справі про крадіжку обвинувачуваний показав, що виявлені у нього речі він "знайшов у тайнику серед колод на березі річки". Щоб спростувати це показання, слідчий прийняв його за істинне і вивів із нього наслідок. Якщо обвинувачуваний знайшов речі в тайнику серед колод, то він мусить показати цей тайник. Перевіркою встановлено, що ніякого тайника у названому місці не існує. На цій підставі (від хибності слідства) було спростоване по­казання обвинувачуваного про те, що виявлені в нього речі він знай­шов у тайнику серед колод на березі річки.

2. Спростування аргументів

Спростування досить часто спрямоване безпосередньо не проти тези, а проти аргументів. Аргументи, як і теза, можуть бути спростовані різними способами.

А. Шляхом доведення хибності аргументів. Якщо в ході спростування буде встановлено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, є хибними, то тим самим буде доведено, що спростовувана теза не обґрунтована. Наприклад, доводиться теза про то, що "Потерпіла Л. була психічно хвора" таким чином: "Усі самовбивці — психічно хворі. Л. заподіяла собі смерть. Отже, Л. була психічно хворою". Це доведення можна спростувати ноти мовленням того, що більший засновок у ньому ("Усі самовбивці — психічно хворі") є хибним.

Б. Встановленням того, що аргументи, за допомогою кот­рих обґрунтовується висунута теза, є для тези недостат­німи. Якщо буде доведено, що наведені аргументи для вису­нутої тези недостатні, то теза вважається необґрунтованою. У таких випадках протилежна сторона має навести для своєї тези нові, додаткові аргументи. Цей спосіб спростування широко використовується в судовій практиці, зокрема, коли обґрунтування винності обвинувачуваного ведеться за допо­могою побічних доказів.

Приклад. Д. був визнаний винним і притягненим до суду на тій підставі, що коли на місце пригоди прийшов міліціонер, то Д., котрий перебував там, почав утікати і зупинився лише після другого поперед­жуючого пострілу. Цей доказ було спростовано захисником посилан­ням на те, що в справі відсутні інші факти, що підтверджували б винність Д., а названа обставина (те, що Д. втікав з місця пригоди) не може бути достатньою підставою для визнання Д. винним.

В. Аргументи можуть бути спростовані встановлен­ням того, що вони самі є ще не доведеними. Якщо в процесі спростування буде доведено, що аргументи, за допомогою кот­рих обґрунтовується теза, самі потребують доведення істин­ності, то доведення вважається спростованим, а висунута теза визнається необґрунтованою.

У судовій практиці доказ вважається спростованим, якщо встановлено, що висновки у справі ґрунтуються не на досто­вірно відомих фактах, а на передбаченнях, тобто таких су­дженнях, істинність котрих не доведена.

Г. Аргументи можна спростувати, встановивши, що джерело фактів, за допомогою яких обґрунтовується вису­нута теза, є неякісне. У судовій практиці такий спосіб спро­стування спрямований на те, щоб довести неякісність пока­зань того чи іншого свідка, потерпілого, обвинувачуваного, висновку експерта. Якщо установлено, що показання свідка чи іншої особи є неякісне, таке, котрому не можна вірити, то це означає, що показання свідка і факти, повідомлені ним, не можуть бути взяті за основу висновку у справі.

Поняття доведення

Будь-яке судження, висловлене про що-небудь, є або істин­ним або хибним. Тому воно може бути взяте за істину тільки після того, як ми переконаємося у його істинності.

В істинності деяких положень можна переконатися шля­хом безпосереднього зіставлення їх із дійсністю, за допомо­гою органів чуттів, у процесі практичної діяльності. Так, щоб установити і перевірити істинність судження "Замок, на який замикалися двері будинку потерпілого, має сліди пошкоджен­ня", досить оглянути цей замок.

Але переконатися в істинності того чи іншого положен­ня безпосередньо не завжди можна. Так, істинність суджень про факти, що мали місце раніше, може бути встановлена і перевірена лише опосередковано, логічно, оскільки під час пізнання таких фактів вони вже не існують у дійсності і тому не можуть бути сприйняті безпосередньо. Не можна, наприклад, безпосередньо упевнитися в істинності таких су­джень: "Потерпілий С. вбитий обвинувачуваним К."; "Під час скоєння злочину обвинувачуваний знаходився на місці вчинення злочину"; "Організатором скоєного злочину був Т." і т. д. Істинність подібних суджень установлюється і пе­ревіряється не безпосередньо, а опосередковано, за допомо­гою умовиводів і логічних доказів.

Доведення — це процес думки, що полягає в обґрунту­ванні істинності якогось положення за допомогою інших положень, істинність котрих установлена раніше.

Наприклад, нам треба довести істинність судження про те, що "Одержання хабара є дія суспільно небезпечна". Для цього ми наводимо також два судження:

1) "Всякий злочин є діянням суспільно небезпечним".

2) "Одержання хабара є злочин" — і виводимо з них за правилами категоричного силогізму істинність доводжуваного судження.

Доведення є умовивід. У нашому прикладі воно відбуваєть­ся у формі одного умовиводу. У більшості випадків доведен­ня є складними, вони складаються не з одного, а багатьох умовиводів.

Термін "доведення" уживається в кількох значеннях.

1. Під доведенням розуміють факти, за допомогою кот­рих обґрунтовується істинність того чи іншого положення.

2. Словом "доведення" позначають джерела даних про факти, наприклад літописи, оповіді очевидців, мемуари тощо.

3. Доведення — це процес мислення, логічний процес об­ґрунтування істинності одного судження за допомогою інших суджень. У формальній логіці термін "доведення" уживаєть­ся саме в цьому значенні. Логіка вивчає доведення як мислений процес.

Логічне доведення і судовий доказ

У юридичній науці і практиці користуються такими тер­мінами, як доведення і судовий доказ. Терміни ці виражають різні поняття.

Термін "доказ" у кримінальному процесі вживається у двох значеннях:

1. Словом "доказ" позначають логічне доведення.

2. Під "доказом" розуміють також доказові факти. "До­казами в кримінальній справі у визначеному законом по­рядку органи дізнання, слідчий і суд установлюють наявність
або відсутність суспільно небезпечне діяння, винність особи, котра скоїла це діяння, та інші обставини, що мають значен­ня для правильного розв'язання справи" (ст. 16 ОКС).

Джерела відомостей про факти (показання свідка, потер­пілого, обвинувачуваного, висновок експерта тощо) назива­ються в карному процесі засобами доказу.

Судовий доказ — це специфічна форма пізнання істини під час розслідування і розгляду кримінальних справ. Судо­вий доказ не зводиться до логічного доведення, поняття ці не тотожні. Судовий доказ — поняття ширше, ніж поняття ло­гічне доведення. Логічне доведення — це розумова діяльність, це розумовий процес обґрунтування однієї істини іншими істинами.

Судовий доказ — це не тільки логічний процес, не одна лише розумова діяльність. Судовий доказ — складна діяльність. Вона складається з ряду моментів: збирання, за­кріплення, перевірки й оцінки доказів. Окрім розумової діяль­ності, судовий доказ включає, таким чином, і практичну

діяльність. Логічне доведення становить лише одну зі сторін судового доказу — певний його момент. Судовий доказ — це не звичайне логічне доведення, а одночасний процес і пізнан­ня істини, і її логічне доведення.

Але судовий доказ відрізняється від логічного доведення не тільки цим. Логічне доведення відбувається за законами і правилами однієї лише логіки. Судовий доказ здійснюється не тільки за законами діалектики, він підлягає також юридич­ним законам. Судовий доказ має чітко правовий характер. Це означає, наприклад, що суб'єктом судового доказу може бути не будь-яка особа, а тільки слідчий, прокурор, особа, що прово­дить дізнання, і суддя; факти дійсності стають доказовими фактами у судовій справі лише за умови, якщо вони здобуті із дотриманням норм процесуального права, і т. д.

Побудова доведення

Будь-яке доведення складається із трьох частин: тези, аргументів (основи) і демонстрації (форми доказу). Тезою доказу називається положення, істинність якого треба до­вести. Аргументом (основою) називаються ті судження, які наводяться для доведення тези. Демонстрацією (формою до­казу) називається спосіб логічного зв'язку тези з основою.

Теза доказу

Будь-який доказ припускає наявність доводжуваного по­ложення (тези). Якщо відсутня теза, то й доводити нічого. Теза може бути сформульована як на початку доказу, так і в будь-який інший його момент. Позначають тезу по-різному, наприклад: "Положення, яке я доводжу, полягає ось у чому": "Ось моя теза"; "Ось моє положення"; "Ось моя позиція" тощо. Часто якесь положення доводиться без посилання на те, що це теза. Теза висловлюється звичайно у формі категорично­го судження, наприклад: "Підсудний Л. перебував вночі 15 серпня у квартирі потерпілої"; "Це не самогубство", "Петрен­ко співучасник підсудних К. і Р." тощо. Але часто його фор­мулюють у вигляді запитання: "Чи є причинний зв'язок між діями обвинувачуваного і їхніми наслідками?"; "Чи були в А. мотиви для самогубства?" і т. д.

У судовому пізнанні доведення, як правило, є складним; доводиться не одне, її кілька положень. У складному доказі слід розрізняти основну тезу і підлеглі, часткові тези.

Основною тезою називається положення, котрому підля­гає обґрунтування ряду інших положень.

Часткова теза — це таке положення, котре стає тезою лише тому, що за її допомогою доводиться основна теза. Ча­сткова теза, будучи доведеною, сама стає потім аргументом для обґрунтування основної тези.

Аргументи

Довести тезу — означає навести такі судження, котрі були б достатніми для обґрунтування істинності або хибності ви­сунутої тези. Як аргумент для доказу тези може бути наве­дена всяка істинна думка, якщо тільки вона пов'язана з те­зою, обґрунтовує її. Основними видами аргументів є такі: фак­ти дійсності, закони, аксіоми, визначення та інші, раніше доведені положення.

А. Факт — це явище або подія, що мають місце в дійсності. Факт, який правильно відображений у судженні, служить аргументом у доказі.

Факти є досить важливим видом аргументів. Вони ма­ють велику силу переконливості і тому широко використо­вуються в усіх галузях пізнання. Оскільки факт — це дійсність, то заперечувати факти, тим часом як вони існу­ють, або посилатися на факти, котрих немає насправді, — означає не рахуватися з дійсністю. Факти настільки авторитетні, наскільки авторитетна сама дійсність. Згода думки з факта­ми є згода з об'єктивною реальністю.

Самі факти мовчать, їх пояснюють люди. Той самий факт може пояснюватися по-різному. Наприклад, факт виявлення в обвинувачуваного інструменту, за допомогою якого злама­но стіни складу, ще не свідчить безумовно про те, що крадіж­ку скоїв саме він. Обвинувачуваний міг позичити інструмент іншій особі, купити його після вчиненої крадіжки, інструмент міг бути взятим злочинцем без відома його власника (обвинувачуваного) тощо. Отже, ті самі факти можуть використовуватися для доведення найрізноманітніших положень. Щоб цього не було, факти, перш ніж стати аргументами, необхідно правильно зрозуміти і пояснити. Для того, щоб ф<

Познавательные статьи:



Алгоритмические операторы Matlab

Конструирование и порядок расчёта дорожной одежды

Исследования учёных: почему помогают молитвы?

Почему терпят неудачу многие предприниматели?