Розвиток науки та філософської думки у Київському університеті св. Володимира.

Київський університет був другим університетом, заснованим на українських землях, що ввійшли до складу Російської імперії. Його заснуванню перешкоджав польський вплив на Правобережній Україні, який зберігся після її переходу до складу Російської імперії. Великі польські магнати (Браницькі, Потоцькі, Ржевутські, Чарторийські та ін.), володіючи великими маєтностями в Польщі, зберегли їх і на Правобережній Україні, що забезпечувало їх вплив у політико-економічному і культурно-освітньому аспектах. Саме вони гальмували відкриття навчальних закладів у новостворених Волинській, Київській та Подільській губерніях для українського населення. Так, граф Т. Чацький домігся перетворення Кременецької гімназії (Тернопільщина) на Волинський ліцей, який мав виконувати функції університету для названих губерній. Фактично цей ліцей став типовим польським навчальним закладом за своїм функціональним призначенням і мовою викладання, складом студентів і професорів. Невдовзі було прийнято рішення перенести ліцей з Кременця до Києва і на його базі відкрити Київський університет. 25 листопада 1833 року було затверджено його Статут і штат, а 15 липня 1834 року проголошено акт про відкриття Університету у Києві, якому на знак «особливого заступництва і в пам'ять великого просвітника» надано ім'я Св. Володимира. Своє функціонування Університет Св. Володимира розпочав у складі одного філософського факультету. Наступного року було відкрито юридичний факультет, а в 1840 р. на базі Віленської медико-хірургічної академії — медичний.

Професорсько-викладацький штат Університету Св. Володимира був укомплектований переважно з професорів Кременецького ліцею — поляків. Із російських професорів там працювали професор російської словесності М. Максимович та професор енциклопедії права К. Неволін. Професор загальної історії В. Цих і професор філософії О. Новицький були призначені попечителем Київського навчального округу та Університету Е. фон Брадке. М. Максимович обіймав посаду ректора, В. Цих — проректора, а О. Новицький очолив кафедру філософії. Саме з іменами М. Максимовича та О. Новицького пов'язане становлення професійної філософії в Університеті Св. Володимира. Праці Максимовича мали важливе значення для розуміння етнічної України та її культури. Займався вивченням філософії, намагаючись осмислити розвиток природничих наук через призму натурфілософських ідей раннього шеллінгіанства, збагнути зв'язок філософії з природознавством та іншими науками, дати ґрунтовну відповідь на питання, що таке філософія, який її предмет, історичне місце в системі знань, творчий потенціал. Однак, відчуваючи до філософії скептично-негативне ставлення навіть серед освічених представників суспільства, нерідко й сам у приватних бесідах критично висловлювався щодо філософських теорій і навіть заперечував доцільність викладання історії філософії в університетах. Незважаючи на це, моральна атмосфера в університеті за його ректорства, вимоги конкретного історичного підходу до вивчення природи, феномену культури, суспільного життя, врахування історичного досвіду, умов та рівня розвитку науки того часу, її системного критичного переосмислення, які він демонстрував у своїх лекціях та наукових працях, істотно вплинули на сприйняття студентами нових ідей світової філософсько-суспільної думки. Заслужену славу О. Новицькому принесли широка обізнаність із філософською літературою (володіння грецькою, єврейською, латинською, німецькою і французькою мовами дало змогу читати її в оригіналах), вміння чітко і зрозуміло викладати зміст першоджерел, ораторські здібності. Як науковець і викладач він формував у своїх слухачів творче мислення. Читав курс логіки, психології, історії філософії, природного права. Як філософ високого професійного рівня О. Новицький за умов негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й, враховуючи новітні досягнення світової філософської думки того часу, зокрема німецької, зробив спробу по-новому підійти до осмислення предмета, завдань і призначення філософії, виявлення основних механізмів і тенденцій її розвитку. У поглядах на історію О. Новицький дотримувався європоцентризму. Він вважав, що розвиток всесвітньої історії зумовлений Європою, хоча при цьому не заперечував ролі інших народів, наголошуючи, що народи, які виконали свою роль в історії, не сходять з історичної арени. Вони можуть змішуватися з іншими, можуть знову відродитися і зробити свій внесок у розвиток людства. Саму історію філософ поділяв на два періоди — язичницький і християнський. Відповідно, виокремлював два періоди розвитку історії філософії — давньоязичницький (епоха безпосереднього знання) і християнський (епоха опосередкованого знання). Ці періоди він розбивав на етапи, напрями, витворивши цікаву й оригінальну концепцію історико-філософського процесу, його періодизацію. Настанови Новицького певною мірою зумовили розуміння історико-філософського процесу філософами-професіоналами не тільки Київської академічної школи (С. Гогоцький, П. Юркевич), а знайшли своє втілення у філософії всеєдності В. Соловйова, в пошуках представників філософії російського духовного ренесансу кінця XIX — початку XX ст. — Є. і С. Трубецьких, С. Булгакова, П. Флоренського, В. Розанова, Л. Карсавіна, М. Бердяева та ін. С. Гогоцький також приділяв увагу проблемам теорії пізнання, соціальним питанням. У процесі пізнання філософ виділяв три етапи пізнавальної діяльності: 1) чуттєву свідомість, що керується свідченнями відчуттів; 2) діяльність уявлення, або уявляючу свідомість; 3) мислення, або мислену свідомість. Саме пізнання розглядав як процес, у якому кожний ступінь пов'язаний з іншим, процес переходу від одного етапу до наступного; істину розглядав як гармонію мислення з буттям, вічною дійсністю, а її критерієм вважав узгодженість внутрішнього життя, одухотвореного релігією. Із цих позицій критикував механічний матеріалізм за спроби звести психічні явища до простих форм руху матерії, за механічне перенесення законів одного рівня на інший, невміння пояснити механізм переходу від чуттєвого до раціонального. Заперечував атомістичну теорію; душу й дух розглядав як дві форми прояву життєвого начала Бога.

Архітектура України ХІХ ст.

В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення). Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер. У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837—1843 роках за проектом Олександра Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 році проект будівлі Полтавського земства архітектора В. Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський. Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.