Основні виміри національної безпеки України

Безпека, її гарантування для будь-якої держави — складний і багатогранний процес.

Національна безпека — державна політика, спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та його громадян.

Політика держави покликана захистити права і свободи людини, базові інтереси й цінності суверенної національної держави в навколишньому світі. Концептуальну основу національної стратегії щодо безпеки було закладено в 1990 р. в Декларації про державний суверенітет України, окремі розділи якої присвячено зовнішній і внутрішній безпеці, міжнародним відносинам. У схваленій Верховною Радою на початку 1997 р. Концепції національної безпеки України вперше визначено напрями формування гарантів національної безпеки, сформульовано роль держави та її органів щодо національної безпеки та оборони України. У виробленні Концепції брали участь політики, які представляють усі гілки влади, та представники різних політичних партій, що засвідчує консенсус політичних сил у поглядах на цю проблему.

Найвагомішу роль у гарантуванні національної безпеки країни та її інтеграції до міжнародної системи безпеки відіграло прийняття Конституції України. В ній багато уваги приділено національній безпеці та її складовим — економічній, інформаційній, екологічній безпеці держави. Згідно з Конституцією, засновано новий державний орган — Раду національної безпеки та оборони України (РНБУ), яка заступила створену в 1992 р. Раду національної безпеки при Президентові України. У її компетенції — розвиток та уточнення концепції національної безпеки України, координація, аналіз діяльності силових структур, інших центральних відомств, співпраця з Міністерством закордонних справ у формуванні й реалізації зовнішньої політики. РНБУ покликана здійснювати моніторинг внутрішніх загроз національній безпеці, ініціювати відповідні корективи в реалізацію внутрішньої політики, зокрема на основі взаємодії з Верховною Радою.

За зростаючої взаємозалежності світу одномірне розуміння безпеки як військово-стратегічної проблеми відходить у минуле. Після ядерної аварії на Чорнобильській АЕС стала очевидною неподільність безпеки, яка повинна ґрунтуватися на взаємовигідній основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних, економічних, екологічних, технологічних, гуманітарних та інших чинників. Національна безпека нині має багатокомпонентний характер. Згідно з ним суто військові чи навіть зовнішньополітичні її аспекти не є домінуючими для держави чи нації, яка існує в системі складних глобальних і регіональних відносин. Мінімізація загроз передбачає й функціонування військово-політичних, економічних, екологічних, соціокультурних та інших механізмів, що становлять систему національної безпеки та забезпечують захист населення як від небажаних зовнішніх і внутрішніх впливів, так і від протизаконних, антигуманних дій державних, урядових чи партійних структур.

Такий підхід істотно розширює традиційне тлумачення поняття «національна безпека» не лише через запровадження додаткових вимірів в економічній, екологічній, національно-культурній та інших сферах буття, а й за рахунок визнання безумовного примату прав і свобод людини над правами держави.

Однозначна опора як розвинутих країн, так і країн, що розвиваються, на військову силу не лише не підвищує, а й істотно знижує рівень їхньої національної безпеки. Такий підхід підриває економічну могутність, конкурентоспроможність усього господарства держави, науку й культуру, життєздатність людини, суспільства і планети в цілому.

Проблеми національної безпеки України багатоаспектні за своєю природою. Вони пов'язані із геополітич-ними, економічними, екологічними, соціокультурними особливостями країни та її найближчого оточення (партнерів), рівнем консолідованості керівної еліти та її консолідуючої політики. Адже багатовікова підлеглість України іншим державам зумовлена не тільки геополіти-чними, військовими, економічними чинниками, а й неконсолідованістю керівної еліти, представники якої суперничали й конфліктували між собою не тільки в боротьбі за владу та з питань зовнішньополітичних орієнтацій та пріоритетів, а й часто на особистісному рівні. Тому важливо, щоб різноманітність платформ різних політичних партій і рухів не руйнувала консенсусу щодо національної безпеки, державотворення.

Ефективна система національної безпеки передбачає наявність міцних державних інститутів, здатних гарантувати дотримання прав і свобод людини, захист населення від можливих загроз. Розбудова української держави перебуває на початковій стадії. Незалежність її детермінована недостатніми можливостями механізмів гарантування національної безпеки. Ці можливості стосуються як геополітичних, так і економічних, особливо енергетичних, аспектів. Україні протягом останнього десятиліття неодноразово доводилося протидіяти втручанням у її внутрішні справи. Соборність її брали під сумнів окремі політичні сили, що заявляють про територіальні претензії до України. До того ж розбудова демократичної, соціально-правової держави з розвиненим громадянським суспільством — справа тривала й складна, пов'язана із внутріполітичною боротьбою. За цих умов надзвичайно важливим є вироблення основних засад концепції національної безпеки України, формування чітких стратегічних і тактичних орієнтирів з урахуванням колосальних змін у Європі й світі на зламі XX—XXI століть: подолання наслідків «холодної війни», соціально-політичне самовизначення країн і народів Центральної та Східної Європи, об'єднання Німеччини, розпад Організації Варшавського Договору, Радянського Союзу тощо. Завдяки цим геополітичним зрушенням стало можливим подолання біполярного поділу Європи і світу.

Поява на карті світу незалежної України, інших пострадянських держав є свідченням корінних змін на континенті. Процес визнання державної незалежності України відбувся дуже швидко. Понад 70 держав офіційно визнали її протягом місяця, зокрема Росія, Польща й Німеччина, впродовж першого року — понад 130.

Розбудова якісно нових, рівноправних двосторонніх міждержавних відносин, розширення зв'язків України з більшістю європейських і міжнародних організацій світу має дружній і передбачуваний характер. Уже в перші дні своєї незалежності Україна проголосила, що не визнає війну як засіб вирішення міжнародних суперечностей, не вважає жоден народ своїм ворогом і не має територіальних претензій до інших держав. Українська дипломатія обрала для себе визначальний напрям політичного та економічного практицизму і стратегічного партнерства. Попри всі спекуляції щодо ядерного статусу України, вона добровільно проголосила себе неядерною державою: приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава, отримавши гарантії безпеки й територіальної цілісності з боку США, Росії та інших членів ядерного клубу.

Для більшості країн зрілої та молодої демократії безсумнівним є те, що в постконфронтаційний період гарантом стабільності Європи є НАТО як реально завершена, перевірена часом військово-політична система. Полюс сил, що формується навколо Росії, поки що не набув життєздатної форми. Для України, як і для Росії, важливо не посилювати розбіжностей і можливого протистояння цих центрів впливу. В інтересах безпеки всіх країн, у тому числі й України, — співпраця з західноєвропейськими структурами, виваженість у відносинах з Росією, іншими пострадянськими державами. Важливо, щоб трансформаційні процеси на пострадянському просторі, як і в Східній Європі, сприяли стабільності й розвитку динамічної демократії, формуванню цивілізованих міждержавних відносин в інтересах громадянських суспільств.

Розширення сфери впливу НАТО на схід є болючою проблемою для Росії, яка сприймає це як перенесення «берлінського муру» на колишній радянсько-польський кордон. Українська держава, яка не заперечує розширення НАТО, має знаходити форми співпраці в усьому спектрі європейських країн і регіональних об'єднань. Зростанню довіри і співпраці здатна прислужитися програма «Партнерство заради миру», яку НАТО разом із східноєвропейськими країнами, в тому числі і з Україною, здійснює з 1994 р. Розвиваючи дедалі активніше відносини з НАТО, Україна 1995 р. в рамках «Партнерства заради миру» підписала Індивідуальну програму співробітництва з альянсом.

Відносини Україна — НАТО формуються на засадах привілейованого партнерства, які закладені в Хартії — політичному документі, підписаному обома сторонами у 1997 р. З того часу структуровано відносини НАТО й України, яка представлена у Брюсселі (штаб-квартира альянсу) повноважним представником. В Україні функціонує Інформаційний центр альянсу, проводяться спільні військові навчання окремих підрозділів, у центрах НАТО проводиться мовна та інша підготовка українських військовиків. Участь українських миротворців на теренах колишньої Югославії спільно із західними державами, як і партнерські стосунки з новоприйнятими членами НАТО — Польщею, Чехією та Угорщиною, значно сприяють зміцненню довіри, підвищують рівень безпеки та військово-політичної співпраці в регіоні.

На стабільність та безпеку на континенті позитивно впливає скорочення озброєнь усіх видів. Зі свого боку Україна підтвердила власну відповідальність за виконання Договору про звичайні збройні сили в Європі, підписавши 5 червня 1992 р. спеціальну угоду учасниць Договору про ОБСЄ. Цей Договір зменшує загрозу несподіваного нападу на Україну та завчасно підготовлених іззовні великомасштабних воєнних дій. Згідно з Договором, Україна в три етапи до кінця 1995 р. скоротила до 2300 танків, 3000 бронемашин, 400 бойових літаків.

Актуальною є співпраця в миротворчих акціях, до яких не один рік залучається Україна. Цьому підпорядковано спільні військові навчання українських та північноатлантичних підрозділів. Певних уточнень потребує позиція України щодо її нейтральності й позаблоковості, поза-як повного нейтралітету не може бути принципово. Це стосується всіх векторів зовнішньої політики України. Щодо цього важливою є демонстрація реального конструктивізму України в СНД, ка запропонувала укладення низки договорів із питань безпеки і співробітництва, ініціювала підписання 20 березня 1992 р. Декларації про не-застосування сили або загрози силою у відносинах між державами—учасницями СНД. Вітаючи розвиток взаємовигідних економічних відносин, Україна не схильна до утворення «слов'янського трикутника», формування військово-політичного союзу чи будь-яких наддержавних структур країн Співдружності. Така позиція визначається позаблоковим характером відносин України, її асоційованим членством у межах СНД, економічною доцільністю.

Поряд з участю в колективній системі безпеки Україна значне місце у своїй зовнішній політиці відводить двостороннім відносинам. У межах цього виміру безпеки України особливе місце відведено відносинам з РФ, США, ФРН, з усіма країнами «сімки», з безпосередніми сусідами та іншими державами. Оптимальна модель відносин із сусідами та загальновизнаними світовими лідерами може бути одним з ефективних чинників досягнення необхідної безпеки та авторитету України у світі. Складність її відносин із Росією детермінована різними чинниками. Основними генераторами напруженості раніше були ядерна проблема, розподіл Чорноморського флоту, відмінність у баченні ролі СНД, правового статусу росіян в Україні тощо. Різні політичні сили Росії постійно демонструють незмінність своїх намірів діяти з позицій наддержави, виступають з глобальними претензіями на особливу роль, зокрема на Європейському континенті, час від часу виявляють претензії до України: щодо її відносин з НАТО, щодо енергетики, мовно-культурних питань тощо. Тому Україна повинна продовжувати пошук і формування оптимальних партнерських відносин з РФ, з країнами СНД відповідно до інтересів власної безпеки, незворотності геополітичних змін, успішного розвитку держави.

Загалом світове співтовариство, передусім США, на практиці демонструє розуміння проблем безпеки України, готовність сприймати її як європейську державу, стабільність якої впливатиме на європейську безпеку. А втім позиція Білого дому однозначно схиляється до стратегічної пріоритетності Росії для національних інтересів США. Не менш важливо враховувати і протиборство тенденцій інтервенціонізму та ізоляціонізму в США.

Отже, національній безпеці України відповідають партнерські, дружні відносини з Росією та реалізація стратегічної мети США щодо залучення держав молодої демократії, в тому числі й України, до загальноєвропейської інтеграції. Зміцненню її національної безпеки служитимуть гнучка зовнішня політика, використання зручного і геополітичного становища, запобігання впливові та можливій залежності від однієї держави чи групи держав.