Симфонія, названа Книга асхань[1], про пізнання самого себе

М. К.

 

 

ПРОКИНУВШИСЬ, ПОБАЧИЛИ СЛАВУ ЙОГО[1]

 

Весь світ спить... Та ще не так спить, як про праведника сказано: "Коли впаде, то не розіб'ється..." Спить глибоко, простягнувшись, наче вдарений об [землю]. А наставники, які пасуть Ізраїля[2], не тільки не будять, а ще й погладжують: "Спи, не бійся! Місце хороше, чого остерігатися?" Говорять про мир - і немає миру. Блажен Петро з товаришами своїми! Господь сам будить їх: "Де ви спочиваєте? Встаньте, - каже, - тоді вже не бійтеся". Тормосить цих похованих і Павло: "Встань же, мертвий, і воскресни із мертвих!.. Доти Землею ти будеш і не перетворишся із неї в Христа, поки не побачиш світлу небесну людину". І про це ось і мова буде: "Прокинувшись, побачили славу..."

Фамар, невістка Юди, сина Якового, видалася йому блуд­ницею. Не впізнав її, тому що закрила обличчя своє, але, довідавшись, упізнав і сказав: "Виправдалася, Фамаро, краще за мене". Так само сини Ізраїлеві не могли дивитися на блискуче від слави лице Мойсея, людини божої. А на що ж вони дивилися? Лиш на покривало, яке затінювало обличчя. Який же ти Ізраїль? Ти обрізаний тілом, але не обрізаний змістом. Пітьму зносять твої очі, а на істину дивитись не можуть. Лежиш на землі, валяєшся з тією блудницею і задо­волений, відвертаючи від батька твого око своє, яке соромить батька й робить прикрощі старості материній, як говорить Соломон. А не видно пташат орлиних, щоб виклювали тобі оте (око). Так і нинішня ницість християнська і таким саме оком дивиться на Христа - свого проводиря. Де він народився? Від яких батьків? Скільки жив на світі? Як давно? Дві вже тисячі років чи не буде?.. О християнине! Охрещений ти плоттю та не обмитий смислом. Навіщо ти втупився твоєю цікавістю у ці плітки? Чому вище не підіймаєшся? Тут гадаєш і заснути, тут курінь поставити з Петром? Не знає, що говорить. Чи не чуєш, що таке і твій Мойсей мовить: "Сором покрив лице моє - ось чому не можуть бачити мене брати мої. Чужий був я синам матері моєї..." Чи ти до цього часу не розумієш, що все це плоть, і ніщо, і тінь, яка вкриває височенну премудрості гору? І ця завіса повинна свого часу повністю роздертися... Ось лицемірство, що розмірковує над лицем небес! Рід лукавий і перелюбний, який шукає плотської знамення! Ось квасиво вчення фарисейського! Та послухаймо, як вчить Христос наодинці любих учнів пізнавати, що ε справжня людина. Чи то син людський, чи Христос - все одно. "Ким мене називають?.." Слухай, Петре, як підлота думає, що таке людина? Знаю, що вони помиляються. А ти як думаєш? "Ти є син Бога живого". Добре Петро вцілив. Видно, що він крізь нікчемну завісу плоті проникав. Тому ж йому й істинний син людський говорить: "Блажен ти, Симоне, з твоїм оком! Воно не дивиться на плоть і кров, як підле поняття, а, минаючи плоть і кров, знаходить інший рід, рід істинний, рід ізраїльський, рід батька мого, який не від похоті..."

Слухай, християнине, з твоїм поганським серцем! Чи довго тобі лежати на землі? Чи будеш ти коли-небудь людиною? Не будеш - чому? Тому що на плотську завісу задивився, а на лице істинної Божої людини дивитись ніяк твоє око не в змозі. Не перетворишся ти із земного на небесного доти, поки не побачиш Христа, доти, поки не пізнаєш, що таке істинна людина. А що таке істинна людина? Не продреш очей доти, поки плоть і кров твоє серце триматимуть. Та чи довго триматимуть? Поки не признаєшся, що твоя плоть і кров є ніщо. Твоя власна гадка сюди тебе завела: від слави своєї були відторгнені, позбавлені слави Божої... Навчилися ми братію нашу судити за плоттю: так і на Христа дивимося, помічаючи на ньому лиш пустоти, ні на нього самого, ані на славу його не зважаючи. Правда, що Павло говорить: "Перетворить тіло смирення нашого, щоб було воно відповідне тілу плоті його". Не заперечую. Але чи так дивишся на Христа, як Павло? Він хвалиться: "Не знаю за плоттю Христа... знаю ж людину, яка пройшла небеса... створену за Богом у правді й преподобі істини". Оцю-то людину він перед ефесянами вихваляє. Плоть ніколи не бувала істиною: плоть і брехня - одне й те ж, і хто любить цього ідола, сам такий же; а коли брехня і порожнеча, то й не людина. Чи чув ти про книгу спорідненості істинної людини, сина Давидового, сина Авраамового? Яків народив Юду, Юда народив Фареса від Фамари і т.п. Знай же, що ця книга вічна, книга Божа, книга небесна, і не містить вона нікого, крім ізраїльського роду. "Не зберу соборів їх від крові..." Оцього-то роду й наш Христос. А що рід ізраїльський не вмирає, слухай Йоіля: "Як ранок, розіллються по горах люди численні й міцні; подібних на них не було одвіку, і після них не прикладеться до літ рід і рід".

Якщо б можна було до їх років що-небудь додати, то мали б вони кінець. А тепер вони самі є кінцем всього-всього. Не кінець той, після чого щось слідує, а цей рід сам усього кінець. Залишок не в поганах: залишок Ізраїлів поїдає, а лиш залишок рятується, а інше все повз тече: "Знищаться погани, як вода, що мимо тече..." А що Йоіль саме про рід ізраїльський це говорить, то слухай Мойсея, людину Божу, що споріднена з Христом і з Христом бесідує: "Ти блаженний, Ізраїлю! Хто подібний на тебе, роде, рятований Господом? Захистить помічник твій, і меч - хвала твоя; і збрешуть (тобто поми­ляться й не дізнаються) тобі вороги твої, і ти на шию їх наступиш". Бачиш, що той, хто судить Ізраїля за плоттю, хто дивиться лиш на зовнішність смирення Христового ("За смиренням його судять його"), є ворогом Христа із числа тих, кого Павло називає ворогами хреста Христового, а у Мойсеєвих словах названий мечем, який у Єремії всю плоть спустошує.

Розкриймо ж, о мертва тіне, очі наші і звикле до плотської пітьми око наше призвичаймо, зводячи потихеньку вгору, дивитись на Ізраїля, на істинну людину, минаючи покривало плоті. Ось нас, що сплять на землі, будить Павло: "Вишніх шукайте, гірне мудруйте! Навіщо про стихії змагаєтесь? Коли ж Христос явиться, життя ваше, істинна жива людина, і ви явитеся у славі". Будить і Єремія ось як: "Чому ми сидимо? Об'єднаймося і ввійдемо у міста міцні, і ляжемо там... (а тут) я чекав миру і не було благого..."

О істинний, нетлінний ізраїльський Боже! Сяйни світлом твоїм на нас стільки, скільки може якнайбільше око наше стерпіти. Щоб, пішовши у світлі лиця твого і, непомітно в нове перетворюючись, ми досягли всерадісного й останнього волосу нашого воскресіння! Тобі слава з твоїм Чоловіком і Святим Духом. Амінь!

 

ХАЙ ЦІЛУЄ МЕНЕ ПОЦІЛУНКАМИ УСТ СВОЇХ![1]

 

Любі учні, не бійтеся! Підіймайтесь відважно до того, на лице якого ви зі страху не могли дивитися на Фаворі. Слухайте, що каже: "Дерзайте! Мир вам!" Тоді сам погляд був для вас нестерпний, а тепер і слів солодких його послухаєте, і поцілунком ствердить з вами вічну дружбу. Умійте лиш набли­жатися до нього. Не забувайте ніколи слів просвіщенного ангела, який навчає вас: "Немає тут! Воскрес!"

Ці слова прямісінько доведуть вас до славної істинної людини. Вона є воскресіння й життя ваше.

Постарів Авраамів син. Захотів він померти. Та й не дивина: вже очі його згасли, нічого не міг бачити тут, у нашому світі. Готуючись до смерті, захотів поживи. Задовольнив душу його другий син його. "Спасибі, сину!.. Підійди до мене, - каже, - і поцілуй мене". І підійшов, поцілував його. Щасливий Ісаак! Він під Ісавом знайшов Якова. А ми, навпаки, під пеленами ізраїльського немовляти, під плащаницею Христовою часто знаходимо ворога Ізраїлевого - Ісава. Цей з нами вітається й цілується. Не розуміємо, як шукати. Багато хто шукає його в єдиноначальствах імператора Августа[2], в часах Тіберієвих[3], у володіннях Пилатових[4] тощо... Пошукай ретельніше. "Немає тут!" Чимало волочаться по Єрусалимах, по Йорданах, по Вифлеємах, по Кармилах, по Фаворах[5]; нюхають між Євфратами й Тіграми. "Тут він, звичайно, - думають, - ось, от! Тут Христос!" Гукають й іншим: "Тут Христос!" "Знаю, - кричить ангел, - куса розп'ятого шукаєте. Немає тут! Немає!" Багато хто шукає його серед високих світських поче­стей, у величних домах, за церемоніальними столами тощо... Інші шукають, никаючи, по всьому голубому зореносному зводу, по Сонцю, по Місяцю, по всіх Копернікових світах...[6] "Немає тут!" Шукають у довгих моліннях, у постах, у священицьких обрядах... Шукають у грошах, у столітньому здоров'ї, в плотському, воскресінні... "Немає тут!" Та де ж він? Звичайно ж, тут він, якщо витійствувати в проповідях, знати пророчі тайни, переставляти гори, воскрешати мертвих, роздати маєток, мучити своє тіло... Та блискавковидий ангел одне їм кричить: "Немає тут!" Звичайно ж, його немає. Так, звичайно, немає його для тебе, тому що його не знаєш і не бачиш його. Що ж тепер залишилось робити?

Пасха! "Встань, Господи, і хай розсипляться вороги твої, і хай утікають всі, хто ненавидить тебе!" Підіймайся, любий Ізраїлю, і вступай із сили в силу!

Після перемоги Аморрейської піднялись сини ізраїльські-проти заходу. Не сподобалось це цареві Валаку. "Ось, - каже, - якісь ще нові й дивні люди з Єгипту вийшли і, по горах розливаючись, вище за них піднялися. Що за чудо?" Посилає послів до чарівника Валаама, щоб рід божий знищити. Прийшли посли, оголосили цареву волю. "Добре, - сказав Валаам, - переночуйте ж тут ніч оцю". Недарма не велить тобі ангел шукати тут; бачиш, що тут спочивають вороги роду божого. Пасха! Прийшли до Мойсея нащадки Рувимові й Гадові. Просять, щоб він їх не переводив на той бік Йордану для поселення; дуже нібито по цей бік земля поживна для худоби, а у нас худоба. Закричав на них Мойсей: "Браття ваші підуть у бій, а ви тут сядете? І навіщо розбещуєте серце синів Ізраїлевих, щоб вони не перейшли на землю, яку Господь їм дає?" За те, що вони хотіли тут залишитись, так розлютився Господь, що заклявся, що вони ввійдуть у землю, обіцяну Ізраїлеві, крім Халева й Ісуса Навина, називаючи тих, хто тут залишається, людьми, які знають добро і зло, яким, очевидно, був Адам, вигнаний із раю. Ось що наробило прокляте "тут"!

Пасха! "Якщо введе тебе, - говорить божий Мойсей, - Господь твій у землю, що знаходиться там, за Йорданом, за шляхом західним, яка цілком відрізняється від Єгипетської, тому що вона нагірна й рівна, а що найкраще - очі господа Бога твого на ній від початку літа й до кінця літа, то прошу! Можливо, пагубою згубите все поганське й тлінне, навіть до останньої волосинки, крім початків і первістків волів і овець ваших". "Та не сотворіть, - каже, - там всього, що ви творите тут нині, кожен, що хоче, перед собою. Не заспокоїтесь бо донині..." Так, прошу тебе, послухай Мойсея: не шукай тут у згубному поганському тлінні улюбленого чоловіка, істинного мужа, друга, брата й ближнього твого. Шукай його там, по той бік Йордану, за західним, за вечірнім шляхом. Не тут, там він, цей початок померлим і всьому тлінню, а інакше поцілуєшся з якимсь поганином.

Пасха! Безумний Сомнас[7] (книжник) шукав чоловіка по цей бік Йордану. Що ж йому ангел господній Ісайя говорить? Ось що: "Чого ти тут? І що тобі тут? Як витесав ти тут собі гріб і сотворив ти собі на висоті гріб... Це нині Господь Саваоф скине і зітре мужа, і відбере начиння твоє і вінець твій славний, і кине тебе в країну велику й безмірну, і там помреш..." Нещасний книжник! Читав пророків, шукав людину, а натрапив на мертвого і сам з ним пропав. Звичайно ж, він шукав між посланцями Валака-царя на поселенні губителів. Тому-то ось що про таких говорить блаженний муж Йов: "Кажуть Господу: - Відступи від нас, шляхів твоїх не хочемо знати... Будуть же як полова перед вітром або як порох... Хай побачать очі його своє вбивство... І той був віднесений у гріб і на могилах пильнував. Стало солодким для нього дрібне каміння потоку". Кричить на таких і інший ангел Михей, гл. 2, ст. 10: "Встань і піди, бо немає тобі тут спокою через нечистоту; зітлієте тлінням". "Чи бачиш ти, - каже третьому ангелу Єзекіїлеві Господь, - чи бачив ти, що ці коять? Великі беззаконня дім Ізраїлів коїть тут, щоб віддалитися від святинь моїх". О беззаконне "тут"! Що ти наробило? Відвело ти нас від живої людини. "Беззаконня, - говорить він, - п'яти моєї, обійде мене. Подало ти нам п'яту його, а не голову його, хай обцілує нас. Лиш п'яту ми бачимо, породження зміїне". "Все­ляться, - говорить чоловік, - д заховають..." Та скажи ж, хто тобі заховає скарб наш? "Ах, хіба ти, - відповідає, - не бачиш, скільки їх у домі Ізраїлевім, у Святому Письмі, і що вони коять? Самі тут, у гробах, сидять і мене туди ж тягнуть, а я ніколи мертвим не був, крім п'яти моєї". "Багато хто бореться зі мною з висоти..." "Потоптали мене вороги мої... ті п'яту мою збережуть... вселяться тут і затаять воскресіння моє".

Пасха! "Встань, встань, Єрусалиме!" Я є, я є, хто втішає тебе. Розумій, хто то є сущий?.. "Йдіть воротами моїми, і шлях прокладіть людям моїм, і каміння, яке на дорозі, розкидайте..." "І це було велике потрясіння, бо ангел господній, зійшовши з небес, приступив, відвалив камінь..." "Чому ви тут шукаєте чоловіка? Немає тут! Устав!" "Скажи ж, змилосердься, де він?" "Немає його у царстві цих мертвих; він завжди живий; там його шукайте. І нині, що ви тут є?" Пасха! "Встань, встань, воскресни, Єрусалиме!"

"І було, коли Ісус був у Єрихоні, і, глянувши очима своїми, побачив чоловіка, що стояв перед ним..." Ось бачиш, недарма ангел говорить: "Там його побачите". Та де ж там? По той бік, чуєш, Йордану, на святому вже місці, не на тлінному, на землі нагірній, високій. Глянувши туди, він побачив чоловіка, упізнав і вклонився йому, владиці своєму. Пасха! "Встань, встань, Сіоне!.." Обтруси порох..." Авраам, глянувши очима своїми, побачив місце здалеку, і каже отрокам своїм: "Сидіть тут з ослям, а ми з отроком підемо туди..." Бачиш, що й Авраам, покинувши все тутешнє, знайшов істинну людину на горі; бачив день його, зрадів. Не можна мати кращих очей, як Авраамові. Лиш вони бачать барана, якого тримають роги в саду Савек. Пасха! Савек означає хмиз. Та чи може хмиз, стояти перед лицем господнім? Він лише спопеляється всеспаленням, як ніщо, а людина Ісаак неушкоджена. Та й як йому не вціліти, якщо сам Бог захищає його: "Хай йому нічого не вчинять..." Видно ж, що він не є хмиз, який залишився за плечима, про який Ісайя: "Ці всі, як хмиз, вогнем згорять..." А про протилежних цьому хворостинню людей ось що той же говорить: "Як небо нове і земля нова, які я творю, перебувають переді мною, так стане сім'я ваше й ім'я ваше..." Цю ж людину і Навин бачив, яка стоїть, не падає, а вічно перед лицем Господнім перебуває.

Пасха! "Встань, встань, Єрусалиме!" Дав Господь чудо­творний посох Мойсеєві, посилає його на звільнення братії своєї з Єгипту, велить Ааронові зустріти Мойсея. Де ж він зустрічає? "І йде, й зустрічає його на горі Божій, і поцілувалися обидва". Після звільнений з Єгипту братії ізраїльської бажає бачити Мой­сея тесть його. Узяв дочку свою, жінку Мойсеєву, з двома синами, поїхав у пустелю. Приїхав. Доповіли Мойсеєві. О роде, благосло­венний Богом вишнім! Відразу подалися на гору Хорев. Зійшов же Мойсей навстріч тестеві своєму, і вклонився йому, і цілував його, і привітали один одного, і ввів їх Мойсей у намет.

Пасха! Забороняє найсуворіше Мойсей, щоб ми, йдучи звідсіля туди, нічого із хмизу не заносили, називаючи все таке прокляттям, ідолом і перешкодою на царському цьому шляху. "Вважай добре, - говорить, - щоб не їсти крові... Якщо не з'їси її, то благо тобі буде і синам твоїм по тобі навіки".

Однак нетямущий і нинішній Ізраїль часто нарікає на Господа. "І чув Господь, і розгнівався гнівом, і розгорівся у них вогонь..." Почали бажати єгипетського м'яса: "Добре нам, - говорять, - було в Єгипті..." "Що це ви говорите? Хіба у Господа, крім поганського, не знайдеться м'яса?" І каже Гос­подь Мойсеєві: "Коли рука Господня не буде достатньою? Нині зрозумієш, чи вразить тебе слово моє, чи ні?" Часто й наша нетямуща відсталість сердиться й нарікає на Господа. Тьху! Чи можна, щоб була людина без плоті, крові й кісток? Тьху! Що це? Ось гордий і бездушний хмиз! Встань, прокинься ж, Сіоне!

Що це ти верзеш? Хто твою землю зачіпає? Хай вона буде такою, як є. Хай лиш Господь дасть тобі своє благословенне благовоління, як Ісайя говорить: "А земля твоя разом з новою населиться" (гл. 62). Одне лишень знай, що ти брехня й ніщо з самою твоєю землею. Тому там же мовиться: "Не подібний до вас, бо випрямив і сотворив, Єрусалиме, радість на землі". Ти лиш намагайся, щоб із твоєї облудної землі сяйнула правда Божа. Молися, щоб тобі випав той третій день, у котрий земля Богом здіймає трав'янисті рослини. Хіба думаєш, що лишень твоя одна земля, а інша у ній бути не може? Так залишайся ж тут при твоїй, їж її, коли гадаєш, що у Господа немає ні своєї землі, ні плоті, ні крові, ні кісток, нічого... Не почуєш блаженнішого голосу: "Це нині кість від кісток моїх..."

"Встань, встань, Єрусалиме!" Слухай вухом іншим про іншу плоть. Чи чуєш: "І зацвіте плоть моя" Чи чуєш про інші кості: "Зрадіють кості смиренні"? "Не втаїться кість моя від тебе..." Слухай приточника: "Зцілення кісткам". Слухай Ісайю: "І кості твої проростуть, як трава, і розгалузяться, і породять роди родів".

Бачиш, не ті це кості, що розсипаються при пеклі: вони є перед лицем божим, і оце-то є там!.. "I був голос, - голосить Єзекіїль, - коли мені пророкувати, і це потрясіння! І поєднаються кості, кістка до кістки, кожна до суглоба свого. І бачив, і це було - їм жили і плоть росли..." Читай таке у гл. 37: "Що це за новий рід по горах твоїх?" Слухай Йоіля: "Як ранок, розіллються по горах люди численні й міцні, подібних до них не було відвіку..." "Як рай насолоди, земля перед лицем його, а позад неї поле згуби..." "Як вид кінський, вид їх..." "Як звук колісниць, на вершини гір підіймуться..." "Як бійці підуть, і як мужі хоробрі зійдуть на стіни... і ніхто від брата свого не відступить. Міста візьмуть, і на вежі підіймуться, і на храмини залізуть, і віконцями ввійдуть, як злодії..." "Затрубіть сурмою! Пророкуйте зцілення..."

То пусти ж їх на твою землю, цей божий рід, прошу, не бійся. Вони кожен у свого брата займуть квартиру половинну без будь-якої образи. "Дух господній на мені!" Дати плачучим славу Сіона замість попелу. Що ж це за образа? "I спорудять сини інородні стіни твої..." "I замість міді принесу тобі золото". "І замість заліза принесу тобі срібло". "I замість дерева принесу тобі мідь, і замість каменя - залізо". "Відкрию гроби ваші і виведу вас..." "Оці на землі своїй ще раз залишать слід, і вічна веселість над головою їх..."

"Світися, світися, Єрусалиме!" "Це пітьма вкриє землю... на тобі ж з'явиться Господь, і славу його на тобі побачать".

 

 

ВХІДНІ ДВЕРІ ДО ХРИСТИЯНСЬКОГО ДОБРОЧЕСТЯ[1]

 

Написана у 1766 році для молодого шляхетства Харківської губернії, а оновлена в 1780 році

 

ПЕРЕДДВЕР'Я

 

Подяка блаженному Богові за те, що потрібне зробив нетрудним, а трудне - непотрібним.[2]

Немає солодшого для людини й потрібнішого, як щастя; немає ж і нічого легшого. Подяка блаженному Богові. Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же у законі вічного. Це безперервна ясна погода й сонце, що не заходить, що просвічує пітьму сердечної безодні. Подяка бла­женному Богові.

Що було б, коли б щастя, найпотрібніше і найулюбленіше для всіх залежало від місця, від часу, від плоті й крові? Скажу виразніше: що було б, коли б помістив Бог щастя в Америці, або на Канарських островах, або в азіатському Єрусалимі, або в царських палатах, або в соломоновому віці, або в багатствах, або в пустелі, або в чині, або в науках, або в здоров'ї?.. Тоді б і щастя наше, і ми з ним були бідні. Хто б міг дістатися до тих місць? Як можна всім народитися у якийсь один час? Як же й уміститися в одному чині й статі? Яке ж то щастя, утверджене на піску плоті, на обмеженому місці й часі, на смертній людині? Чи не це трудне? Гей! Трудне й неможливе. Подяка ж блаженному Богові, що трудне зробив непотрібним. Вже сьогодні бажаєш бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй по планетах, не волочися по палацах, не плазуй по земній кулі, не вештайся по Єрусалимах... Золотом можеш купити село, річ трудну, як і потрібну, а щастя як необхідна необхідність задарма всюди й завжди дарується.

Повітря й сонце завжди з тобою, всюди й задарма; все ж те, що втікає від тебе, знай, що воно чуже, і не вважай своїм, все те дивне й зайве. Яка ж тобі потреба? Тим-то воно й трудне. Ніколи б не розлучилося з тобою, якщо б було необхідне.

Подяка блаженному Богові.

Щастя ні від небес, ні від землі не залежить. Скажи з Давидом: "Що для мене є на небесах? І від тебе чого захотів на землі?"

Що ж тобі потрібне? Те, що найлегше. А що ж легке? О друже мій, все трудне, й важке, й гірке, і зле, й облудне. Проте що ж легке? Те, друже мій, що потрібне. Що ж потрібне? Потрібне лиш одне: "Єдине є на потребу".

Одне лиш тобі потрібне, одне ж лиш благе й легке, а все інше труд і хвороба.

Що ж оте єдине? Бог. Усі створіння є мотлох, суміш, зволоки, січ, лом, крихти, стоки, нісенітниця, помиї, і плоть, і плетиво... А те, що любе й потрібне, є єдине всюди й завжди. Та це єдине своєю рукою все утримує і прах твоєї плоті.

Подяка ж блаженному Богові за те, що все нас покидає, і все для нас трудне, крім того, що потрібне, любе й єдине.

Численні тілесні потреби очікують тебе, та не в них щастя, бо серцю твоєму потрібне лиш одне, і там Бог і щастя, воно недалеко. Близько. У серці і в душі твоїй.

У цей ковчег веде й наша десятиглава бесіда, наче через десять дверей, а я бажаю, щоб душа твоя, як Ноєва голубка, що не знайшла ніде спокою, повернулася до серця свого, до того, хто спочиває у серці твоєму, щоб збулося оте Ісаєве: "Будуть основи твої вічні родом родів, і назвешся творцем огорож, і шляхи твої всередині закінчиш".

Цього бажає Григорій, син Сави Сковороди.

 

Зміст бесіди

 

"Істина господня існує вовіки".

"Вічно, Господи, слово твоє живе".

"Закон твій в утробі моїй".

"Слово було плоттю і вселилося в нас".

"Посеред вас стоїть, його ж не знаєте".

 

Глава 1-ша

 

ПРО БОГА

 

Весь світ складається з двох натур: одна - видима, інша - невидима.

Видима натура називається створінням, а невидима - Бог[3].

Ця невидима натура, або Бог, усі створіння пронизує й утримує; всюди завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видиме, але розум, що пронизує й утримує його, невидимий.

З цієї причини у стародавніх Бог називався Всесвітній Розум. Для нього ж у них були різні імена, наприклад: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та інші.

А у християн найвизначніші для нього такі назви: дух, господь, цар, отець, розум, істина. Останні два імені видаються більш властивими, ніж інші, тому що розум взагалі нема­теріальний, а істина вічним своїм перебуванням цілком су­перечить непостійній речовині. Та й тепер у якійсь землі Бог називається іштен[4]. Щодо видимої натури, то в неї також не одне ім'я, наприклад: речовина, або матерія, земля, плоть, тінь та інші.

 

Глава 2-га

 

ПРО ВСЕЛЕНСЬКУ ВІРУ

 

Оскільки й тепер мало хто розуміє Бога, то не дивно, що й у давнину часто помилково вважали, що речовина є Богом і тому все своє боговшанування віддали на посміховисько.

Проте всі віки й народи завжди однаково вірили в те, що є якась таємнича сила, яка по всьому розлита й усім володіє.

З цієї причини на її честь і пам'ять по всій земній кулі всіма народами завжди посвячувались будівлі, та й тепер всюди все те ж саме. І хоча, наприклад, підлеглий помилково може вшанувати камердинера замість пана, проте ніколи не сперечається, що є над ним володар, котрого він, може, й у вічі не бачив. Підданим його є будь-який народ, й однаково кожний визнає перед ним своє рабство.

Така віра всезагальна й проста.

 

Глава 3-тя

 

ПРО ВСЕЗАГАЛЬНЕ ПІКЛУВАННЯ

 

Оця-то найблаженніша натура, або дух, підтримує в русі весь світ, наче механікова хитрість механізм годинника на вежі, і, за прикладом отця-опікуна, сама є буттям будь-якого творіння. Сама одушевляє, годує, розпоряджає, лагодить, за­хищає і своєю ж волею, яка називається всезагальним законом або статутом, перетворює знову в грубу матерію, або грязь, а ми це називаємо смертю.

З цієї причини розумна давнина порівняла її з математиком або геометром, тому що постійно вправляється в пропорціях чи розмірах, виліплюючи різні фігури, наприклад: трави, дерева, звірів і все інше; а єврейські мудреці уподібнили його до гончара.

Це піклування всезагальне, тому що стосується добробуту всіх створінь.

 

Глава 4-та

 

ПРО ПІКЛУВАННЯ, ОСОБЛИВЕ ДЛЯ ЛЮДИНИ

 

Цей найчистіший, всесвітній, усіх віків і народів всезагальний розум вилив нам, наче джерело, всі мудрості й мистецтва, які потрібні для життя.

Та нічим йому так не зобов'язаний будь-який народ, як тим, що він дав нам найвищу свою премудрість, яка є його природним образом і печаттю.

Вона настільки перевищує інші розумові духи, або поняття, наскільки спадкоємець є кращим від слуг.

Вона дуже подібна до наймайстернішої архітектурної си­метрії чи моделі, яка невидимо пронизуючи весь матеріал, робить його міцним і спокійним, таким, що утримує всі інші складові.

Так слово в слово й вона, таємно розлившись по всіх членах політичного корпусу, що складається з людей, а не з каміння, робить його твердим, мирним і щасливим.

Якщо, наприклад, якась сім'я, чи місто, чи держава засно­вана й утверджена на цій моделі, то тоді вони бувають раєм, небом, божим домом тощо. I коли якась одна людина укладе за нею своє життя, тоді у ній перебуває страх божий, святиня, благочестя тощо. І як у людському тілі один розум, але по-різному на думку різних частин діє, так і в згаданих спільнотах, пов'язаних цією премудрістю, Бог через різні члени по-різному на спільну користь впливає.

Вона в усіх наших всілякого роду ділах і мові душа, користь і краса, а без неї все мертве й мерзенне. Народжуємось ми всі без неї, однак для неї. Хто до неї природніший і охочіший, той благородніший і гостріший, і чим більше хто з нею спілкується, тим реальніше, хоч не зовсім зрозуміле, відчуває всередині блаженство й задоволення. Лиш від неї залежить особливе у створенні людського роду піклування. Вона-то є найпрекраснішим божим лицем, яким Він з часом, відбиваючись у душі нашій, робить нас із диких і бридких монстрів або потвор людьми, тобто звірками, придатними до співжиття й до згаданої співдружності, незлобивими, стриманими, великодушними й справедливими.

А якщо вже вона вселилася у сердечні людські схильності, то тоді точно є тим самим, чим в русі годинникового механізму темпо (tempo), тобто правильністю і точністю. I тоді-то буває в душі непорочність і чистосердечність, наче райський якийсь дух і смак, що вабить до приязні.

Вона відрізняє нас від звірів милосердям і справедливістю, а від скотини - стриманістю й розумом; і є не чим іншим, як блаженнішим божим лицем, таємно виписаним на серці, силою й правилом усіх наших порухів і справ. Тоді серце наше стає чистим джерелом благодії, що невимовно звеселяє душу; і тоді-то ми буваємо істинними душею й тілом людьми, подібними до придатних для будівництва чотиригранних каменів, що з них складається живий Божий дім, в якому він панує особливою милістю.

Трудно в цей неоціненний скарб проникнути й помітити, і вже через одне це любити й шукати її нелегко.[5]

Та наскільки вона зовні непоказна й жалюгідна, настільки всередині важлива й пишна, схожа, наприклад, на маленьке зерно смокви, в якому ціле дерево з плодами й листям захова­лося, або на маленький простий камінчик, у якому затаїлася жахлива пожежа. Для виявлення її завжди мітили ознаками, і вона, наче якийсь принц, мала свої портрети, печаті й символи, різні у різні віки й у різних народів. Це її був символ, наприклад, змій, повішений на кіл перед юдеями.

Її герб - голуб з маслиновою гілкою у дзьобі. Являлася вона в образі лева та ягняти, а царський жезл був її ж предметом тощо.

Таїлась вона й під священними в них обрядами, наприклад, під споживанням паски, під обрізанням тощо.

Крилася вона, наче під різновидним маскарадом, і під цивільними історіями, наприклад, під повістю про Ісава й Якова, про Саула й Давида[6] та ін., і лиш таємною своєю присутністю зробила ці книги мудрими.

А вже у наступні часи вона з'явилася у людському образі, ставши боголюдиною.

Яким же чином оця божа премудрість народилася від батька без матері і від діви без батька, як же вона воскресла й знову до свого батька вознеслася, тощо, - прошу, не цікався. Є у цій, як і в інших науках, другорядні тонкощі, лиш у яких може зайняти собі місце та несправжня віра, котру називають умо­глядною. Чини тут так, як в опері, і задовольняйся тим, що постає перед твоїми очима, а за ширми й за куліси театру не заглядай. Зроблена ця завіса виключно для поганого роду й схильних до цікавості сердець, тому що хамство, чим у ближче знайомство входить, тим більше втрачає свою чемність щодо великих справ і осіб.

Навіщо тобі, наприклад, питати про воскресіння мертвих, якщо й сам дар воскрешати нічого не дає бездіяльній душі - ні воскрешаючій, ні воскрешуваній? Від таких-то цікавих народились розколи, марновірства й інші рани, які непокоять всю Європу. Найважливіша справа божа: [краще] одну безпутну душу оживотворити духом своїх заповідей, ніж із небуття сотворити нову земну кулю, населену беззаконниками.

Не той вірний цареві, хто намагається проникнути в його таємниці, а хто старанно виконує його волю.

Ця вічна премудрість божа у всіх віках і народах, незмовкаючи, продовжує свою промову, і вона є не що інше, як всюдисущого єства божого невидиме лице й живе слово, що таємно гримить всередині всіх нас. Та не хочемо слухати її порад, одні із-за позбавлення слуху, а найбільша частина - із-за нещасної впертості, яка залежить від поганого виховання.

Прислухалися до нетлінного цього голосу премудрі люди, названі в юдеїв пророками, і з найглибшою осторогою викону­вали повеління.

Вона - початок і кінець усіх книг пророчих; від неї, через неї й для неї все у них написано.

З цієї причини дістала для себе різні імена: вона нази­вається образ божий, слава, світло, слово, порада, воскресіння, життя, шлях, правда, мир, доля, оправдання, благодать, істина, сила божа, ім'я боже, воля божа, камінь віри, царство боже тощо. А найперші християни назвали її Христом, тобто царем, тому що лиш вона спрямовує до вічного й тимчасового щастя всі держави, будь-які спільноти й кожного зокрема.[7] Та й крім того, у древніх царським називалось все, що вважалося верховним і найголовнішим.

Передбачив, було, Авраам блаженніше світло її і, повіривши в неї, став з усією своєю сім'єю справедливим, а з підданими - благополучним. Однак вона й до Авраама завжди жила у своїх любителів. А Мойсей, наче знявши план з невидимого цього божого образу, намалював його просто й грубо найнеобхіднішими лініями і, заснувавши за ним юдейське суспільство, зробив його щасливим і переможним. Він по-тодішньому написав, було, його на кам'яних скрижалях, і зробив так, що невидима премудрість божа, наче видима й тлінна людина, відчутним голосом веде до всіх свою мову.

Ця мова, оскільки розділена ним на десять суджень, або пунктів, названа десятислів'ям.

 

Глава 5-та

 

ПРО ДЕСЯТИСЛІВ'Я

 

І

 

"Я є господь Бог твій, хай у тебе не буде інших богів!.." й інше.

Зрозуміліше так сказати:

Я голова твого щастя й світло розуму. Бережись, щоб ти не заснував свого життя на інших порадах, мистецтвах і вигадках, хоча б вони народилися із ангельських умів. Покладись сліпо на мене. Якщо ж, поминувши мене, заснуєш твій вік на іншій премудрості, то вона буде тобі й Богом, але не істинним, і тому й щастя твоє буде подібним до злодійського гроша.

 

II

 

"Не сотвори собі ідола!.." й інше.

А як на підлих каменях, так ще більше не велю тобі будуватися на видимостях. Всяка видимість є плоть, а всяка плоть є пісок, хоча б вона народилася в піднебессі; все те ідол, що видиме.

 

III

 

"Не приймай імені!.." й інше.

Гляди ж, по-перше, не впади у рів безумства, начебто у світі немає нічого, крім видимості, і начебто ім'я це (Бог) пусте. У цій-то безодні живуть фальшиві клятви, лицемірства, обма­ни, лукавства, зради й усі таємних і явних мерзот страховиська. А замість того напиши на серці, що завжди скрізь присутній таємний суд божий, готовий у будь-якому місці невидимо палити й сікти невидиму твою частину, не торкаючись ні крапки, за всі діла, слова й думки, в яких мене [Бога] немає.

 

IV

 

"Пам'ятай день суботній!.." й інше.

Це ти скрізь і приховану всередині тебе велич Божу не забувай прославляти з вірою й страхом у день недільний, а поклоняйся не пустими лише церемоніями, а самою суттю, сердечно його наслідуючи. Його справа й вся забава в тому, щоб кожної хвилини думати про користь усякого створіння, і від тебе нічого більше не вимагає, крім чистосердечного мило­сердя до твоїх ближніх.

А це дуже легко. Вір лише, що сам себе десятикратно використовуєш тоді, коли використовуєш інших, і навпаки.

 

V

 

"Шануй батька свого!.." й інше.

Перед усіма шануй батька й матір і служи їм. Вони є видимі образи того невидимого створіння, яке тобі стільки позичає.

А ось хто твої батько й мати: будь, по-перше, вірним і старанним для царя, послушним керівникові міста, чемним зі священиком, покірним батькам, вдячним твоїм учителям і благодійникам. Ось істинний шлях до твого вічного й тимчасо­вого блага й до утвердження твоєї сім'ї. Щодо інших частин суспільства, то остерігайся такого:

 

VI

 

"Не убий!"

 

VII

 

"Не перелюбствуй? "

 

VIII

 

"Не кради!"

 

IX

 

"Не свідчи фальшиво, або не роби наклепів? "

Засуджуємо винного, а робимо наклеп на невинного. Це найстрашніша злоба, а наклепник по-грецьки - диявол.

 

X

 

"Не побажай!."

Та оскільки злий намір є насінням злих справ, яким немає ліку, а рабське серце є невичерпне джерело поганих намірів, тому довіку не можна тобі бути чесним, якщо не дозволиш, щоб Бог заново переродив твоє серце. Посвяти ж його нели­цемірній любові. Тоді раптом у тобі замкнеться безодня безза­коння... Бог, боже слово, любов до його слова, - то все одне.

Цим триликим вогнем розпалене серце ніколи не согрішає, тому що не може мати злого насіння чи намірів.

 

Глава 6-та

 

ПРО ІСТИННУ ВІРУ

 

Якщо б людина могла швидко зрозуміти безцінну вартість цієї великої Божої ради, то могла б її враз прийняти й любити.

Та оскільки цьому заважає тілесне, грубе міркування, то для цього їй потрібна віра. Вона закрите для всіх порадою блаженство проглядає наче здалеку в підзорну трубу, з якою й уявляється.

При ній неодмінно повинна бути надія. Вона сліпо й насильно утримує людське серце при цій єдинородній істині, не дозволяючи хвилювати його підлими вітрами сторонніх думок. З цієї причини зображається у вигляді жінки, що тримає якір[8].

Ці чесноти, наче надійний вітер корабель, приводять, нарешті, людське серце у гавань любові і їй доручають.

Тоді, розплющивши очі, таємно кричить у душі Дух Святий таке: "Правда твоя, правда навіки, і закон твій - істина".

 

Глава 7-ма

 

БЛАГОЧЕСТЯ Й ЦЕРЕМОНІЯ - РІЗНЕ[9]

 

Вся сила десятислів'я вміщується в одному цьому імені - любов. Вона є вічний союз між Богом і людиною. Вона є невидимий вогонь, котрим запалюється серце до Божого слова чи волі, а тому й сама вона є Бог.

Ця божественна любов має на собі зовнішні види, або значки; вони-то називаються церемонія, обряд, або образ бла­гочестя. Так, церемонія біля благочестя є те, що біля плодів листя, що на зернах полова, що при доброзичливості компліменти. Якщо ж ця маска позбавлена своєї сили, тоді залишається лиш лицемірний обман, а людина - розмальований гріб.

Все ж те церемонія, що може сповняти найнещасніший нероба.

 

Глава 8-ма

 

ЗАКОН БОЖИЙ І ПЕРЕКАЗ - РІЗНЕ

 

Закон Божий існує вічно, а людські перекази не скрізь і не завжди.

Закон Божий є райське дерево, а переказ - тінь.

Закон Божий є плід життя, а переказ - листя. Закон Божий є боже серце в людині, а переказ є листок смокви, що часто прикриває єхидну. Двері храму божого є Закон Божий, а переказ є прибудований до храму притвор. Скільки переддвер'я є від вівтаря, а хвіст від голови, стільки віддалений переказ (від Закону Божого).

У нас майже всюди порівнюють цю непорівнювальну відмінність, забувши Закон Божий і змішавши з болотом людським воєдино, навіть до того, що людські брехні ставлять вище; і, на них уповаючи, про любов не подумають, хай сповниться оце: "Лицеміри! Вашими переказами ви зруйнували закон". А все те є переказ, що не Божий Закон.

 

Глава 9-та

 

ПРО ПРИСТРАСТІ, АБО ГРІХИ

 

Пристрасть є морове повітря в душі. Вона є безпутне бажання видимостей, а називається нечистим або мучительним духом. Найголовніша з усіх - заздрість, мати інших пристрастей та беззаконня. Вона є головним центром отої безодні, де мучиться душа. Ніщо її не прикрашає і не ви­користовує. Не миле їй світло, не люба благочинність, а шкода настільки солодка, що сама себе за десятьох з'їдає.

Жалами цього пекельного дракона є весь рід гріхів, а ось його сім'я: ненависть, злопам'ятність, гордість, лестощі, нена­ситність, нудьга, каяття, туга, сум та інший невсипущий у душі черв'як.

 

Глава 10-та

 

ПРО ЛЮБОВ, АБО ЧИСТОСЕРДЯ

 

Цій безодні протистоїть чистосердя. Воно є спокійне дихан­ня в душі і віяння Святого Духа.

Воно подібне до прекрасного саду, cповненого тихих вітрів, запашних квітів і втіхи, в якому процвітає дерево нетлінного життя.

А ось його плоди: доброзичливість, незлобивість, прихильність, покірливість, благонадійність, безтурботність, насолода, кураж, й інші неминучі забави.

Хто має таку душу, на ньому мир, і милість, і вічна веселість над головою цього істинного християнина!

 

НАРЦИС[1]

 

Розмови про те: пізнай себе

 

ПРОЛОГ

 

Це мій первісток. Народжений у сьомому десятку цього віку. Нарцисом називається не тільки квітка, а і якийсь юнак. Нарцис - юнак, який у дзеркалі прозорих вод при джерелі дивиться сам на себе і смертельно в себе закохується, - це прадавня притча із прадавнього єгипетського богослов'я, яке є матір'ю єврейського[2]- Образ Нарциса благовістить оце: "Пізнай себе!" Начебто сказав: чи хочеш бути задоволений собою і закохатися в самого себе? Пізнай же себе! Добре себе випробуй. Справді! Як бо можна закохатися в невідоме? Не горить сіно, не торкаючись вогню. Не любить серце, не вбачаючи краси. Видко, любов є дочкою Софії[3]. Де мудрість побачила, там любов згоріла. Воістину благе самолюбство, якщо воно святе; гей святе, коли істинне; гей, кажу, істинне, якщо знайшло й побачило оту єдину красу й істину: "Посеред вас стоїть, його ж не знаєте".

Блаженний муж, який знайде в своєму домі джерело втіхи, і не розбурхує вітри з Ісавом, нишпорячи по безлюдних око­лицях[4]. Дочка Саулова Мелхола[5], яка через вікно отчого дому, розсівала свої погляди по вулицях, є матір'ю й царицею всіх, хто блукає по навколишніх пустелях слідами того волоцюги, зустрівши якого, наче буйну звірину, заганяє в дім наш пастир. Куди тебе біс жене? "Повернися в дім свій!"

Усе це буйні Нарциси. А мій мудрий Нарцис амуриться вдома, за притчею Соломоновою: "Розуму праведник собі другом буде".

Хто ж прозрів у водах своєї тліні красу свою, той зако­хається не в якусь зовнішність, не у воду свого тління, а в себе самого, і в саму свою суть. "Шляхи твої всередині себе закінчиш".

Нарцис мій, правда, що обпікається, розпалюючись жаром кохання, ревнуючи, поривається, кидається й мучиться, облегшує серце, турбується й молиться всіма молитвами, і не про багато ж, не про щось пусте, а про себе, в собі і всередині себе. Турбується лише про себе. Одне йому потрібне. Нарешті, розтанувши, наче лід, весь від самолюбного полум'я, перетворюється у джерело. Справді! Справді! У що хто зако­хався, у те перетворився. Кожен є тим, чиє серце в ньому. Кожен є там, де серцем сам.

О люба моя милість, Нарцисе! Нині з плазуючого черв'яка став крилатим метеликом. Оце сьогодні воскрес! Чому не перетворився у струмок чи потік? Чому не у ріку чи море? Скажи мені! Відповідає Нарцис: "Не перешкоджайте мені, бо добру справу я завершив. Море із рік, ріки з потоків, потоки зі струмків, струмки із пари, а пара завжди при джерелі суща сила й чад його, дух його й серце. Це що люблю! Люблю джерело й главу, джерело й начало, яке висилає вічні струмені з пари свого серця. Море є гній. Ріки протікають. Потоки висихають. Струмки зникають. Джерело вічно дихає парою, яка оживляє й прохолоджує. Лиш джерело люблю й зникаю. Все інше для мене стоки, січ, підніжжя, тінь, хвіст..." О серце морське! Чиста безодня! Джерело святе! Тебе лиш люблю. Зникаю в тобі й перетворююся... Чи чуєте? Що це співає орлине пташеня, орлиної матері фіваїдської премудрості![6]

Лицеміри й марновіри, чуючи це, спокушаються й хулять. Перетворитися у джерело? Як це може бути? Не ремствуйте! Дуже легко віруючому, виразніше скажу, тому, хто пізнав у собі оту красу: "Пара є сила божа і чистий вилив слави Вседержителя".

Краще, мовляв, йому було б перетворитися в золото, або в коштовний камінь, або... зупиніться! Він знайшов найкраще. Він перетворюється у володаря всіх створінь, у сонце. Ба! Хіба сонце і джерело одне й те ж! Гей! Сонце є джерелом світла. Джерело води випускає струмки, напуваючи, прохолоджуючи, обмиваючи бруд. Вогняне ж джерело випускає промені світла, осяваючи, зігріваючи, обмиваючи морок. Водяне джерело є початком водяного моря. Сонце є головою вогненного моря. Та як же, мовляв, це може бути, щоб людина перетворилася в сонце? Хоч це можливо, бо, як проголошує істина: "Ви є світлом світу, тобто сонцем".

О лицеміри! Не з лиця судите, а з серця. Гей! Сонце є джерелом. Як же не є сонцем Божа людина? Сонце не з лиця, а за джерельною силою є джерелом. Так і людина Божа, що випускає животворні струмки й промені божества, є сонцем не з сонячного лиця, а за серцем. Кожен є тим, чиє серце в ньому: вовче серце є справжній вовк, хоч обличчя людське; боброве серце є бобер, хоч вигляд вовчий; серце вепра є вепр, хоч вигляд бобровий. Кожен є тим, чиє серце в ньому. Та лицеміри колють вперто рогами. Хай же це буде так добре! Мовляв, людина не може ніяк перетворитися в сонячне лице. Лице ж бо і серце різні... Правильно, правильно судите! І я вважаю: взагалі не можна. Та й яка користь? Вигляд бобра не робить вовка бобром. О глухі лицелюби! Слухайте оцей грім: "Плоть ніщо, дух животворить".

І чи не знаєте цього, що вигляд, лице, плоть, ідол є одне й те ж, і ніщо? Чи не знаєте, що світ цей є ідол поля Деїрського?[7] Сонце ж для цього боввана є його лицем, і золотою головою його, і це суєта суєт! Даниїл не поклоняється, а Нарцис не любить його. Світ є Мелхолина вулиця, повія вавілонська, біснувате море, а Даниїл і Нарцис у цих палаючих пекельних водах побачили улюблену свою милість. Яку? Росоносне джерело й справжнє сонце, як написано: "Поки світить день", тобто сонце. "Де спочиваєш? Покажи мені вид твій". "О блага мудрість для людини, ще більша - для тих, хто бачить сонце".

Подяка ж блаженному Богові. Це його невимовна милість і влада, що зробила некорисне неможливим, а можливе корисним. Нині мій Нарцис перетвориться у справжнє, а не в порожнє сонце. Питання лицемірів: "Що це? Чи так в одному сонці будуть два сонця?" Відповідь: "А де ж тоді ваші вуха, коли дуже голосною трубою небеса проповідують: "У сонці розмістив своє поселення?"

Бачите, що в золотій голові вашого ідола світу цього, і у Вавілонській цій печі живе й суботу перебуває наше світло, що не заходить, і не ваше тьмяне, а наше сонце прославляється оцією трубною піснею: "Джерело витікає й напоює всіх".

Та облишмо, хай мучаться лицеміри у своєму вогненному озері. Самі ж з Ізраїлем перейдемо на той бік моря, за порадою Варуха: "Хто перейде на той бік моря і знайде премудрість? Там рай." Там амуряться всі Нарциси, що пізнали себе. Оце перший нас зустрічає улюблений Давид, співаючи свою пісню: "У тобі джерело життя. У світлі твоєму побачимо світло".

Залишайтесь, лицеміри, з наявним вашим сонцем. Ми у вашому поганому сонці знайдемо нове й прекрасне оте: "Хай буде світло!" "Хай стане сонце! Й сонце утвердилося".

Це за стіною й за вашими межами зустрічає нас, одягнув­шись вашим світлом, наче ризою! Це гукає нам: "Радійте!" "Дерзайте! Мир вам! Не бійтеся! Я світло! Я світло для сонячного ідола і його світу!" "Спраглий хай прийде до мене і хай п'є!"

 

ЧУДО, ЩО З'ЯВИЛОСЯ У ВОДАХ НАРЦИСОВІ

 

Скажи мені, прекрасний Нарцисе, чи у твоїх водах ти щось побачив? Хто тобі в них з'явився?

В і д п о в і д ь. На моїх водах сплило Єлисейське залізо[8]. Побачив я на полотні моєї минущої плоті нерукотворний образ, "який є сяйвом слави Отчої". "Поклади мене як печатку на м'яз твій". "Відбивається на нас світло". Бачу Петра вашого гавань: "Землю посеред води, утворену Божим словом". Я бачу мого друга, цього друга Ісайї: "Царя зі славою побачите, і очі ваші побачать землю здалека". Чарівниця - плоть моя - явила мені мого Самуїла. Лиш його люблю, тану, зникаю й перетворююсь. Втім, від єгипетського перейдемо до єврейських Нарцисів. Ось перший нас зустрічає: "Ревнуючи, поревнував за господом Богом..." Ось другий: "Душа моя увійде в слово твоє", тобто перетвориться. Ось ще тобі Нарциси: "Це все залишили й ідемо слідом за тобою". А Давид хіба не справжній Нарцис[9]? "Зникне серце моє і плоть моя". "Зникли очі мої на твоє спасіння". "Коли прийду й з'явлюся перед лице твоє?" А оце хіба не справжній Нарцис? "Світ зі мною розп'явся, і я зі світом". "Не живу я, а живе в мені Христос". "Поки перетворить тіло смирення нашого..." "Бажаю звільнитися". "Мені ж жити - Христос, а вмерти - знахідка".

Як у джерелі людське обличчя, так у словах Ісайї, наче райдугу в хмарі, видно цього Нарцисового амура. "Буде Бог твій з тобою завжди, і наситишся, як бажає душа твоя, і кості твої зажиріють і будуть, наче сад напоєний, і як джерело, в якому не висохне вода, і кості твої проростуть, як трава, й розгалузяться, й породять роди родів, і стануть вічними твої пустелі, і будуть вічні твої основи родам родів, і назвешся творцем огорож, і шляхи твої закінчиш посеред себе".

 

РОЗМОВА ПРО ТЕ: ЗНАЙ СЕБЕ

 

Особи: Л у к а, його Д р у г і С у с і д

 

Л у к а. Вчора обідали ми обидва у мого брата, я і мій сусід, з нагоди недільного дня, щоб поговорити про щось із Божого слова. Стіл був у саду. Нагодою для розмови були слова, написані в альтанці, отакі: "Той зітре твою голову, а п'яту його ти будеш наслідувати".

При обіді були два вчені: Навал і Сомнас[10]. На прохання мого брата вони довго тлумачили ці слова. Я твердо вірю, що Святе Письмо є райська пожива й ліки моїх думок. Тому картав сам себе за те, що не міг відчувати жодного смаку у цих дуже солодких словах.

Д р у г. Як же називаєш дуже солодкими слова, не відчуваючи в них жодного смаку?

Л у к а. Так, як той, хто здалека дивиться на райські квіти, не відчуває їх запаху, а лиш вірить, що дихають якимись дивними пахощами.

Д р у г. Слухай, брате. Хоча б вони нам дихали під самий ніс наш, ми не можемо відчувати смаку.

Л у к а. Чому? Хіба у нас немає голови й ніздрів?

Д р у г. Голови й ніздрів? Знай, що ми позбавлені цілої людини, і повинні сказати: "Господи, не маємо людини..."

Л у к а. Хіба ж не маємо й не бачимо в нас людей?

Д р у г. Яка ж користь: мати й не розуміти? Їсти й не відчувати смаку?.. А якщо хочеш знати, то знай, що так бачимо людей, як начебто хто показував тобі лиш людську ногу або п'яту, закривши решту тіла й голову; без неї ж пізнати людину ніяк не можна. Ти й сам себе бачиш, але не розумієш і не осягаєш сам себе. А не розуміти себе самого, слово в слово є одне й те ж, що й втратити себе самого. Якщо в твоєму домі закопаний скарб, а ти про це не знаєш, слово в слово, начебто його там не було. Отже, пізнати себе самого і відшукати себе самого і знайти людину - все це одне означає. Та ти себе не знаєш і не маєш людини, в якої є очі й ніздрі, слух і інші відчуття; як же можеш твого друга розуміти й пізнати, якщо сам себе не розумієш і не маєш? Слухай, що говорить істинна людина тому, хто хоче її знайти й пізнати: "Якщо не пізнаєш сама себе, о добра жінко, то зійди до пастухів і паси своїх кіз біля наметів пастуших".

Л у к а. Як же? Бо ж бачу руки, ноги і все моє тіло.

Д р у г. Нічого не бачиш і взагалі не знаєш про себе.

Л у к а. Жорстокий цей твій задум і дуже колючий. Не можу його ніяк проковтнути.

Д р у г. Я ж тобі казав, що не можеш відчувати смаку.

Л у к а. То що ж бачу в собі? Скажи, будь ласка.

Д р у г. Бачиш у собі те, що є ніщо, і нічого не бачиш.

Л у к а. Утомив ти мене. Як же в собі нічого не бачу?

Д р у г. Бачиш у собі лиш землю. Та тим самим нічого не бачиш, тому що земля й ніщо - одне й те ж. Одне бачити тінь дуба, а інше - само справжнє дерево. Бачиш свою тінь, просто кажучи, свою порожнечу й ніщо. А самого себе ти зроду не бачив.

Л у к а. Боже мій! Звідки такі дивні думки?.. Ти наговориш, що у мене ні очей, ні вух немає.

Д р у г. А так, я вже давно сказав, що тебе всього немає.

Л у к а. Як же? Хіба мої очі не очі й вуха не вуха?

Д р у г. Запитаю й я тебе. Скажи: п'ята твоя й тіло твоє - чи це все одно?

Л у к а. П'ята моя є остання частина в тілі, а голова -  начало.

Д р у г. То я тобі твоєю ж відповіддю відповідаю, що це твоє око є п'ята чи хвіст у твоєму оці.

Л у к а. А само ж справжнє око, головне й начальне око, де?

Д р у г. Я ж говорив, що бачиш тільки хвіст свій, а голови не знаєш. То чи можна пізнати людину лиш із п'яти її? А як не бачиш твого ока, крім його останньої частини, так ні вуха, ні твого язика, ні рук, ні ніг твоїх ти ніколи не бачив, ні всіх інших твоїх частин, цілого твого тіла, крім його останньої частини, яка називається п'ята, хвіст або тінь... То чи можеш сказати, що ти пізнав себе? Ти сам себе втратив. Немає в тебе ні вух, ні ніздрів, ні очей, ні всього тебе, крім лиш твоєї тіні.

Л у к а. Навіщо мене називаєш тінню?

Д р у г. Тому що ти втратив суть твоєї істоти, а у всьому твоєму тілі спостерігаєш п'яту або хвіст, оминаючи справжнє в тобі, і втратив головне.

Л у к а. Та чому ж мої органи називаєш хвостом?

Д р у г. Тому що хвіст є остання частина, вона слідує за головою, а сама собою нічого не починає.

Л у к а. Мучиш мене, любий друже. Можливо, воно й так, як кажеш. Але ти, знищивши мої думки, своїх думок не даєш.

Д р у г. Послухай, душе моя! Я й сам зізнаюся, що точно не знаю. А якщо тобі сподобаються мої думки, то поговорімо відвертіше. Ти ж, без сумніву, знаєш, що назване нами вухо, око, язик, руки, ноги, і все наше зовнішнє тіло само собою нічого не діє і ні в чому. Та все воно підкорене нашим думкам. Думка, його володарка, перебуває у безперервному хвилюванні день і ніч. Вона-то розмірковує, радить, визначає, спонукає. А крайня наша плоть, як загнуздана скотина, або хвіст, мимоволі за нею слідує. Отож бачиш, що думка є наша головна точка й середня[а]. А тому-то вона часто й називається серцем. Отже, не зовнішня наша плоть, а наша думка, - то наша головна людина. У ній-то ми є. А вона є нами.

Л у к а. Ось! У це я вірю. Я завважив, що коли я (звідси почну називати себе думкою) кинувся вбік, тоді без мене моє око нічого й [себе] самого поблизу не може бачити. Що ж воно за таке око, якщо бачити не може? Ти добре назвав його не оком, а тінню справжнього ока або хвостом[б]. Дякую, що ти мені мене знайшов. Слава Богу! Я тепер очі, вуха, язик, руки, ноги, і все маю. Втратив я старе, а знайшов нове. Прощавай, моя тінь! Здрастуй, бажана істино! Ти будь для мене обітована земля! Досить мені бути робітником. Та я про це ніколи й не думав. Куди ж! Я люблю цю думку. Прошу, підтверди мені її. Хочу, щоб вона була непохитна.

Д р у г. Прошу, не поспішай! Хто швидко припадає до нової думки, той швидко й відпадає. Не будь легковірним. Випробовуй обережно кожне слово. Тоді давай місце йому у твоєму серці. Я й сам цю думку невимовно люблю. І бажаю, щоб вона була навіки твоєю, щоб у нас серце й думка була одна. Й ніщо не може бути солодшим від цього. Але прошу, спершу добре розжуй. Потім у радості й у простоті серця приймай. Будь простим. Але й будь при тому обережним. Якщо моя думка тобі подобається, то знай, що вона не є моєю вигадкою. Глянь на Єремію у гл. 17-й, у вірші 9-му.

Л у к а. Боже мій! Справжнього Єремію побачу, якщо побачу його думку. Та прошу, точні його слова...

Д р у г. Ось тобі: "Глибоке серце [в] людині, глибше за всіх, і є людина, і хто пізнає її?"[11]. Якщо тепер очі й вуха маєш, то зауважуй! Але чи відчуваєш?

Л у к а. Відчуваю, мій друже! Пророк називає серце людиною.

Д р у г. А що ж, крім цього, зауважуєш?

Л у к а. Те, що прихована безодня наших думок і глибоке серце - все одне. Та дивина! Як це можливо, що людиною є не зовнішня, або крайня її плоть, як народ вважає, а глибоке серце чи думка її: вона-то якраз є справжня людина й голова. А її зовнішня поверхня є не що інше, як тінь, п'ята і хвіст.

Д р у г. Ось бачиш? Вже починаєш відпадати. Легко ти спочатку повірив. Тому почала скоро зменшуватись твоя віра. Що раптом запалюється, те раптом і згасає. Та тверде діло постійно міцніє, тому що немає поради без повільності. Ах, земля прилипає. Не відразу можна вирвати ногу із клейких плотських переконань. Вони якраз, у нас вкоренившись, нази­ваються повір'ям. Плотського нашого життя плотська думка є начало й джерело, по землі повзе, плоті бажає, спостерігає нашу брудну п'яту й береже око серця нашого, раду нашу... Та хто зітре нам голову зміїну? Хто виколе воронові око, втуплене у ніч? Хто знищить нашу плоть? Де Фінеєс, що проколює повію? Де ти, меч Єремії, що спустошує землю?..[12] Та знайшов Бог мудрого проти мудрого, змія на змія, насіння проти насіння, землю замість землі, рай замість пекла. Замість мертвого живе, замість брехні правду свою... Оце! Спаситель твій іде, що має з собою розплату.

Л у к а. Говори, прошу, виразніше. Нічого не розумію.

Д р у г. Та хто може чути смак, не маючи віри? Віра, що бачить світло у пітьмі, страх божий, що пронизує плоть, міцна, як смерть, любов божа - ось єдині двері до райського смаку. Чи можеш вірити, що найчистіший дух утримує весь прах твоєї плоті?

Л у к а. Вірю. Та сам відчуваю слабість моєї віри... Допоможи, якщо можеш, видряпатися із болота невіри. Зізнаюся, що це слово віра у брудних моїх вустах видається лиш звичаєм, а жодного смаку в ній не відчуваю.

Д р у г. Принаймні знаєш, куди дивиться віра?

Л у к а. Знаю, що треба вірити в Бога. А про інше нічого тобі не скажу.

Д р у г. О бідний і безплідний чоловіче! Знай же, що віра дивиться на те, чого порожнє твоє око не може бачити.

Л у к а. Що за таке порожнє око?

Д р у г. Вже говорилось, що всяка плоть — порожнеча.

Л у к а. Отакої! Я в цілій піднебесній нічого іншого не бачу, крім видимості, або, по-твоєму кажучи, плотськості, або плоті.

Д р у г. Тому ти невірний поганин й ідолопоклонник.

Л у к а. Як же ідолопоклонник, коли вірю в єдиного Бога?

Д р у г. Як же віриш, коли, крім видимості, нічого не бачиш? Віра ж порожню видимість ненавидить, а спирається на те, що у порожнечі голова, сила й основа, і ніколи не гине.

Л у к а. Тому потрібне ще й друге око, щоб побачити ще й невидимість.

Д р у г. Скажи краще так, що тобі потрібне істинне око, щоб ти міг розгледіти істину в пустоті. А твоє старе око нікудишнє. Пусте твоє око дивиться у всьому на пустоту. А якщо б ти мав у собі істинну людину, то ти б її оком міг у всьому побачити істину.

Л у к а. Як же здобути цю людину?

Д р у г. Якщо її пізнаєш, то і здобудеш її.

Л у к а. А де ж вона?.. Та спершу скажи: чому ти говорив про віру, а тепер про око?

Д р у г. Справжнє око і віра — одне й те ж.

Л у к а. Як же так?

Д р у г. Так, що істинна людина має істинне око, яке оскільки, обминаючи видимість, бачить під нею новизну і на ній спочиває, тому називається вірою. А вірити й покластися на щось, як на тверду основу, то все одно.

Л у к а. Якщо знаходиш в мені два ока, то й дві людини.

Д р у г. Звичайно, так.

Л у к а. То досить і одної. Навіщо дві?

Д р у г. Глянь на оце дерево. Якщо цього дуба не буде, то чи може стояти тінь?

Л у к а. Я ж не тінь. Я маю твердий корпус.

Д р у г. Ти-то тінь, пітьма й тлінь! Ти сон істинної твоєї людини. Ти риза, а вона тіло. Ти привид, а вона в тобі істина. Ти-то ніщо, а вона в тобі — єство. Ти бруд, а вона твоя краса, образ і план, не твій образ і не твоя краса, оскільки не від тебе [вона є], а в тобі лише і [тебе] утримує, о порох і ніщо! А ти її не пізнаєш, доки не зізнаєшся з Авраамом в тому, що ти земля і попіл. А тепер їж землю, люби п’яту свою, повзай по землі. О зміїне насіння й тінь без буття! Прийде той богообіцяний день, в який чистої душі благословенне слово знищить оцю твою лукаву раду: "Той зітре твою голову".

 

РОЗМОВА 2-ГА ПРО ТЕ Ж: ЗНАЙ СЕБЕ

 

Особи: К л е о п а, Л у к а і Д р у г

 

К л е о п а. Правду кажеш... Проте пан Сомнас, скільки б не говорив, у ньому я смаку не відчуваю. Ходімо знову до нашого Друга. Слова його їдкі, та не знаю, якісь приємні.

Л у к а. А ось він і сам до Нас...

Д р у г. Тінь мертва! Здрастуйте!

Л у к а. Здрастуй, Думко! Дух! Серце! Це ж твоя людина? Переказали ми твої думки нашим книжникам. Вони говорили, що ти повинен показати свою думку в натурі.

Д р у г. Що це означає — показати в натурі?

Л у к а. Я цього не знаю.

К л е о п а. Як цього не знати? Треба показати, що не лише в людині, а й в інших створіннях невидимість на першому місці.

Л у к а. Справді так. За цим хотіли йти до тебе.

Д р у г. А ви досі цього не знаєте?

Л у к а. Звичайно, ти повинен довести.

Д р у г. Чи вірите, що є Бог?

Л у к а. Його невидима сила все наповнює і всім володіє.

Д р у г. То чого ж ти ще вимагаєш? Ти вже сам довів.

Л у к а. Як довів?

Д р у г. Коли говориш, що невидима сила все наповнює і всім володіє, то чи не все одно сказати, що невидимість у створіннях перша? Ти вже сам назвав невидимість головою, а видимість хвостом у всьому Всесвіті.

Л у к а. То візьми щось із всього Всесвіту як приклад для пояснення.

Д р у г. Я тобі все підсоння і всі Копернікові світи покажу. Візьми з них, що хочеш. А що кажете — показати в натурі, то треба було сказати: поясни нам притчами або прикладами й подібністю те, що суть людини полягає не у її зовнішній плоті й крові, а думка й серце її — ото істинна людина. Глянь на оцю стіну. Що на ній бачиш?

Л у к а. Бачу намальовану людину. Вона стоїть на змії, розчавивши ногою зміїну голову.

Д р у г. Бачиш же живопис?

[Л у к а.] Бачу.

Д р у г. Скажи ж, що ти вважаєш живописом? Фарби чи захований у фарбі малюнок?

Л у к а. Фарби є не що інше, як порох і порожнеча: малюнок або пропорція і розміщення фарб - це сила. А якщо її немає, тоді фарба - бруд і лише порожнеча.

Д р у г. Що ж іще бачиш при цьому живописі?

Л у к а. Бачу написані з Біблії слова. Слухайте! Почну їх читати: "Мудрого очі - в голові його. Очі ж безумних - на кінцях землі".

Д р у г. Якщо хтось бачить фарбу на словах, а письмо прочитати не може, то як тобі здається? Чи бачить такий письмо?

Л у к а. Він бачить плотським оком лиш останню порожнечу або фарбу в словах, а самих букв у письмі не розуміє, лиш п'яту бачить, не голову.

Д р у г. Правильно міркуєш. Тому якщо бачиш на старій церкві в Охтирці цеглу й вапно[13], а плану її не розумієш, як гадаєш, чи побачив і пізнав її?

Л у к а. Аж ніяк! Так бачу в ній лиш крайню й останню зовнішність, яку й скотина бачить, а симетрію її, або пропорцію й розмір, який є зв'язком усього й головою матеріалу, оскільки в ній не розумію, то й її не бачу, не бачучи її голови.

Д р у г. Добрий твій суд. Кинь же тепер на рахівницю всю суму.

Л у к а. Як?

Д р у г. А ось так! Що у фарбах малюнок, те ж саме й фігура в письмі, а в будові план. Та чи відчуваєш, що всі ці голови, як малюнок, так і фігура, і план, і симетрія, і розмір є не що інше, як думки?

Л у к а. Видається, що так.

Д р у г. То чому ж не осягнеш, що і в інших створіннях невидимість перша, а не лише в людині? Те ж можна розуміти й про трави й дерева і про все інше. Дух все-все виліплює. Дух і утримує. Та наше око стереже п'яту й перебуває на останній зовнішності, обминаючи силу, начало й голову. Отже, хоча б ми були лиш тілом без душі, то й тоді ще недостатньо себе розуміємо.

Л у к а. Чому?

Д р у г. Тому що, шануючи в нашому тілі зовнішній порох, не підіймаємось думкою в план, який тримає оцю слабку землю. І ніколи не відчуваємо смаку в цих божих словах, які вивищують повзуче по землі наше поняття до пізнання істинного нашого тіла, а саме: "Не бійся, Якове! Це на руках моїх намалював стіни твої..." Та ступимо вище.

К л е о п а. Ми ще не хочемо ступати вище, а маємо сумнів. І бажаємо добре пізнати те, що називаєш істинним тілом. Нам дивно, що...

Д р у г. Що дивно? Чи не Бог все утримує? Чи не він є голова й все у всьому? Чи не він істина в порожнечі, справжня й головна основа у нашому нікчемному поросі? І як сумніваєшся про справжнє, вічне й нове тіло? Чи не думаєш знайти щось таке, у чому Бог не був би головою й замість начала? Та чи може мати щось своє буття, крім нього? Чи не він буття всього? Він у дереві справжнє дерево, у траві трава, у музиці музика, у домі дім, у нашому земляному тілі є нове тіло й точність, або голова його. Він є всяке у всьому, тому що істина є господня; Господь же, Дух і Бог - то все одне. Він єдиний робить сам собою дивне у всьому й нове у всьому, й істина його у всьому навіки існує; інша ж уся крайня зовнішність є не що інше, як тінь його, і п'ята його, і підніжжя його, й риза, що тліє... Та "мудрого очі - в голові його, очі ж безумних - на кінцях землі".

 

РОЗМОВА 3-ТЯ ПРО ТЕ Ж: ЗНАЙ СЕБЕ

 

Особи: К л е о п а, Ф і л о н, Д р у г

 

К л е о п а. Ах! Припини, прошу. Не сумнівайся. Він людина добра й не гребує нічиєю дружбою. Мені відоме твоє добре серце, а він нічого, крім цього, не шукає.

Φ і л о н. Я знаю багатьох учених. Вони горді. Не хочуть і говорити з селянином.

К л е о п а. Прошу, повір же.

Д р у г. Про що у вас суперечка?

К л е о п а. Ба! А ми навмисне до тебе... Ось мій товариш. Прошу, не гнівайся.

Д р у г. За що? "Людина дивиться на лице, а Бог дивиться на серце". А Лука де?

К л е о п а. Не може зрозуміти твоєї мови. Він прилип до Сомнаса при вчорашній розмові, а нам твої новинки любі.

Д р у г. Про що була мова?

К л е о п а. Чи пам'ятаєш, Філоне?

Φ і л о н. Пам'ятаю. Мова йшла про безодню.

К л е о п а. А-а! Ось слова: "Пітьма поверх безодні".

Φ і л о н. Потім була суперечка про якісь старі й нові міхи і про вино.

К л е о п а. Один твердив, що безоднею називається небо, по якому плавають планети, а пан Навал кричав, що справжня безодня є великий океан; один клявся, що тим позначається жінка; інший тлумачив учення та ін., та ін.

Д р у г. Якщо хочемо виміряти небо, землю й моря, то ми повинні, по-перше, змірити себе самих з Павлом нашою влас­ною мірою. А якщо нашої, всередині нас, міри не знайдемо, то чим можемо виміряти? А не вимірявши спершу себе, яка користь знати міру в інших створіннях? Та й чи можна? Чи може сліпий у своєму домі бути прозорливим на ринку? Чи може знайти міру, не зрозумівши, що таке міра? Чи може міряти, коли не бачить землі? Чи може бачити, коли не бачить її голови? Чи може побачити голову й силу її, не знайшовши й не зрозумівши своєї в собі самому? Голова розуміється головою, а сила - силою.[14]

К л е о п а. Чи не можна сказати простіше?

Д р у г. Виміряти й пізнати міру є одне й те ж. Якщо б ти довжину й ширину церкви виміряв саженем або шнуром, то як тобі здається, ти пізнав би її міру?

К л е о п а. Не думаю. Я пізнав би лиш простір її матеріалів, а справжню її міру, яка утримує матеріали, тоді пізнаю, коли розумію її план.

Д р у г. Тому, хоч би ти переміряв всі Копернікові світи, не пізнавши їх плану, який утримує всю зовнішність, то нічого б із того не було.

К л е о п а. Думаю, що як зовнішність є пустота, так і міра її.

Д р у г. Та хто може пізнати план у земних і небесних просторових матеріалах, що приклеїлись до своєї вічної си­метрії, якщо спершу не міг побачити його у своїй нікчемній плоті? Цим планом все-все створене і зліплене, й ніщо без нього не може триматися. Він ланцюг і шнур всього матеріалу. Він-то й є права рука, палець, що тримає весь порох, і п'ядь божа, що виміряла всю тлінь і найнікчемніший наш складник. Слово боже, поради й думки його - це план, що нечутно простерся по всьому матеріалу Всесвіту, який все утримує і наповнює. Це глибина багатства й премудрості його. І що може розлитися ширше, ніж думка? О серце, безодня, ширша за всі води й небеса!.. Яка ти глибока! Все обіймаєш і утримуєш, а тебе не вміщує ніщо.

К л е о п а. Правду кажучи, пам'ятаю оце Єреміїне слово: "Глибоке серце людини, глибше за всіх, і людина є..."

Д р у г. Ось ця-то людина й утримує все! Вона саме й утверджує твої плотські руки й ноги. Вона голова й сила твоїх очей і вух. А якщо їй можеш вірити, то "не потемніють очі твої і не зотліють уста твої навіки віків".

К л е о п а. Вірю й змушую серце моє до послуху вірі. Та чи не можна хоч трішечки мене підкріпити? Прошу не гніватись. Чим вище піднімуся в поняття невидимості, тим міцнішою буде моя віра.

Д р у г. Справедливо вимагаєш, тому що Бог від нас не може прийняти ні молитов, ні жертв, якщо ми його не пізнали. Люби його й наближайся до нього завжди, серцем і пізнанням наближайся, а не зовнішніми ногами й устами. Серце твоє є головою твоїх зовнішностей. А якщо голова, то сам ти є твоє серце. Та якщо не наблизишся й не поєднаєшся з тим, хто є головою твоїй голові, то залишишся мертвою тлінню й трупом. Коли є тіло над твоїм тілом, тоді є і голова над головою й поверх старого нове серце. Ах, чи не соромно нам і чи не жаль, що Бог просить для себе суду в нас, і не отримує?

К л е о п а. Чи можливо? Як же так?

Д р у г. Суперники його - ідоли й кумири. Якраз їх, сидячи на суді і й виправдовуємо.

К л е о п а. Страшна образа. І її не розумію.

Д р у г. Не розумієш? Ось сам у цю ж годину будеш суддею проти нього.

К л е о п а. Боюся. Але прошу, підкріпи мені мою невіру про безсмертне тіло. Милі для мене твої слова оці: "Не по­темніють очі твої..."

Д р у г. Ну, скажи мені: якщо б твоє зовнішнє тіло чи тваринне було неушкоджене через 1000 років, чи любив би ти плоть свою?

К л е о п а. Це не може статися. А якщо б було можливе, то не можна не любити.

Д р у г. Знай же, що ти самого себе ще анітрохи не пізнав.

К л е о п а. Принаймні знаю, що моє тіло засноване на вічному плані. І вірю цим божим обіцянкам: "Це на моїх руках намалював стіни твої..."

Д р у г. Якщо б ти у будові якогось дому пізнав план через його стіни, то чи досить цього для досконалого пізнання цього дому?

К л е о п а. Не гадаю. Здається, треба ще знати й те, для яких порад або справ той дім побудований, - чи бісам у ньому жертву приносять, чи невидимому Богу, чи розбійницьке жит­ло, чи ангельська оселя?

Д р у г. І мені видається, що недостатньо розумієш, наприклад, глиняну посудину, якщо розумієш лише її фігуру, зображену в глині, а не знаєш, чистим чи нечистим наповнена лікером чи питвом.

К л е о п а. Тепер розумію, що моє тіло насправді те, що є стінами храму, або те, що у посудині черепок. А серце й думки мої є те, що у храмі жертвоприношення, або те, що у посудині вода. І як стіни дешевші від жертв, тому що вони для жертв - не жертви для стін, і черепок для води - не вода для посудини, так і душа моя, думки й серце є краще у моєму тілі.

Д р у г. Та скажи мені: якщо б ті чудові стіни розвалилися, то чи згинули б вони? Чи пропала б та посудина, якщо б розбився її фігурний черепок?

К л е о п а. Тьху! Це й немовля розуміє. Звичайно, вона не ціла, якщо..

Д р у г. Не радій же, мій Ізраїлю, й не веселися. Заблукав ти від господа Бога твого. Чи не чув ти ніколи від пророків, що Бог має суд із своїм суперником - землею?

К л е о п а. Та хто може його судити?

Д р у г. Ти вже дав свій суд на нього, знищивши його сторону.

К л е о п а. Яким чином?

Д р у г. Хто неправедного виправдав, той, без сумніву, образив невинного. А виправдати обох ніяк не можна. Такий-то був суддя, як ти, Єфрем, котрого якийсь із пророків називає безумним голубом, позбавленим серця.[15] Та й не дивно, бо за казкою того ж пророка, подібно до розпаленої вогнем печі, так розгорілися всі судді пристрастю до видимості, що всі настав­ники з землею зійшлися, і не було жодного, хто був би приятелем Богові.

К л е о п а. Змилуйся. Скажи, який я суд промовив проти Бога?

Д р у г. Так! Ти, закохавшись у землю, віддав їй твоїм судом те, що лиш Богові належить.

К л е о п а. Не розумію.

Д р у г. Слухай! Голубе темноокий! Чи не божа є сила? І чи не господня міць?

К л е о п а. Та хто ж про це сперечається?

Д р у г. Як же ти посмів сказати, що при розбитті черепка пропала посудина? Чи смієш утвердити посудину на поросі, а не в Бозі? Яка твердість може бути в тому, що кожної миті наражене на руїну й переміни? Чи не божий невидимий палець утримує в стінах порох? Чи не він голова у стінах? Чи не вічна стіна, якщо головне її начало вічне? Як же ти посмів, знищивши голову, звеличити хвіст, присудивши тлінню неушкодженість, праху - твердість, кумирові - божество, пітьмі - світло, смерті - життя? Ось нечестивий на Бога суд і рада! Ось лукаве лукавого змія око, що любить п'яту, а не голову Христа куса! "Він є всяке у всьому..." Чи не ти сказав, що не можна не любити тлінного тіла, якщо б воно через тисячу років було неушкоджене? І як можеш сказати, що ти принаймні пізнав твоє тіло? Та й навіщо хвалишся цими божими милостивими словами? "Це на руках моїх нама­лював стіни твої, і переді мною ти завжди"? Чи може тлінь стояти завжди, тобто вічно? Чи може бути чесним негідне, а пітьма світлом і зло добром? Чи не все одно - довіритися прахові ніг твоїх й покластися на срібного кумира? Все те ідол, що видиме. Все те безчесне, що тлінне. Все те пітьма і смерть, що минуще... Дивись на земляність твоєї плоті. Чи віриш, що у всьому твоєму праху закопаний скарб, тобто що таїться в ньому невидимість і палець божий, що утримує твій цей прах і всю твою оцю землю?

К л е о п а. Вірю.

Д р у г. Чи віриш, що він є голова й первісна основа й вічний план твоєї плоті?

К л е о п а. Вірю.

Д р у г. Ах! Коли б ти вірив, то ти б ніколи не говорив, що твоє тіло пропадає при розсипанні твого праху. Ти бачиш лише тваринне в тобі тіло. Не бачиш тіла духовного. Не маєш жезла й духу для подвійного поділу. Не відчуваєш смаку у тих божих словах: "Якщо виведеш чесне із недостойного, то будеш, як мої уста..."

К л е о п а. Мені не зрозуміло, яким чином я присудив кумирові божество, а життя тому, що мертве. Чув я, що загинув той, хто називає світло пітьмою, а гірке солодким.

Д р у г. Не дивуйся, душе моя! Всі ми любителі праху. Хто лиш закохався у видимість своєї плоті, той не може не ганятися за видимістю у всьому небесному й земному просторі. Та чому він її любить? Чи не тому, що бачить у ній світлість і приємність, життя, красу й силу?

К л е о п а. Звичайно, тому.

Д р у г. То чи не все одно - вважати ідола живим і присудити йому життя, а йому належить померти. Мені здається те ж саме: вважати гірке солодким і вирішити, що медова солодкість нале­жить жовчі. Та чи можна присудити жовчі солодкість, без образи меду? Ось яким чином всі збираємось на Господа і на Христа його! Він волає: "Моя міць і сила! У мені шлях, істина й життя!" Ми ж вважаємо, що все це належить зовнішній плоті й плотській зовнішності. І цей суд наш незмінно стверджуємо таким же нашим життям перед людьми.

К л е о п а. Тепер бачу свою провину. І страшенно дивуюся, що за пітьма закрила наші очі? Стільки пророки вигукують: "Дух, дух! Бог, Бог!" Всяка зовнішність є трава, тінь, ніщо, а ми нарікаємо, тужимо, коли в'яне наша плоть, слабне й прах переходить до праху. Чи можна знайти найбільш вперте й найжорстокіше нещастя?

Д р у г. З цього і я часто дивуюся. Тепер, гадаю, розумієш, що то за суд, якого від нас так ревно і єдиного вимагає Бог через пророків. І як можемо добре судити наших менших братів, образивши першородного брата - Христа Ісуса? Він перший сирота, якого всі покинули; він перший жебрак, у якого все відібрали. Всі за тьмою, облишивши світло, пішли, побігли.

К л е о п а. Але звідки в нас це прокляте насіння народжується? Якщо земля проклята, тоді й любов до неї.

Д р у г. Добре називаєш думки насінням. Насіння є началом плодів. А рада в серці - голова наших справ. Та оскільки серце наше є справжня людина, то й видно, кого Божа премудрість називає насінням і дітьми зміїними. Ці люди люблять землю, а вона є п'ята, і підніжжя Боже й тінь. З цієї причини нічим вони не ситі. Блаженний, якщо в чиємусь серці ця проклята голова розчавлена. Саме вона виводить нас у горе, а для нас у позірні насолоди. Та звідки цей змій зароджується в серці? Чи ти запитуєш?

К л е о п а. Хочу знати.

Д р у г. Звідки зле насіння на городніх грядках? Всюди повно всяких порад. Не вбережешся, щоб не зародилось. Та що поробиш? Сину! Бережи своє серце! Стань на сторожі з Авакумом.[16] Знай себе. Доглядай себе. Будь у своєму домі. Бережи себе. Чуєш! Бережи серце.

К л е о п а. Та як себе берегти?

Д р у г. Так, як ниву. Виполюй або викорінюй і виривай будь-яку лукаву раду, все зле зміїне насіння.

К л е о п а. Що таке лукава рада и зміїне насіння?

Д р у г. Любити й виправдати у всякій справі пусту зовнішність або п'яту.

К л е о п а. Скажи простіше.

Д р у г. Не вір, що рука твоя зогниє, а вір, що вона вічно в Бозі. Лиш тінь її гине, [а не справжня рука ]. Істинна ж рука й істина вічна, тому що невидима, а невидима тому, що вічна.

К л е о п а. Це чудові думки.

Д р у г. Звичайно, нові. Якщо ж зміст твоєї руки присудиш плотській тліні, [а не божій невидимості], тоді будеш старим міхом, надутим безоднею непросвіщенних думок доти, поки не зможеш сказати: "Бог, що звелів із пітьми світлу засяяти, засяяв у серцях наших..." А це станеться при створенні нового неба і землі. "Це я нове творю!" - говорить Господь (Ісайя).

 

РОЗМОВА 4-ТА ПРО ТЕ Ж: ЗНАЙ СЕБЕ

 

Особи: Л у к а , К л е о п а, Φ і л о н, Д р у г

 

Л у к а. Тому дуже немала справа: пізнати себе.

Д р у г. Один труд у цих обох - пізнати себе й зрозуміти Бога, пізнати й зрозуміти справжню людину, весь труд і обман її від її тіні, на якій всі зупиняємось. Але ж бо істинна людина і Бог є одне й те ж. І ще ніколи не бувала видимість істиною, а істина видимістю; але завжди у всьому є таємна й невидима істина, тому що вона господня. А Господь і Дух, що не має плоті й кісток, і Бог - це все одне. Ти ж чув мову істинної людини. Якщо ж, мовляв, не пізнаєш себе, о добра жінко, тоді паси твоїх кіз біля наметів пастуших. Я ж тобі не муж, не пастух і не пан. Не бачиш мене тому, що себе не знаєш. Йди з моїх очей і не з'являйся! Та й не можеш бути переді мною, доки добре себе не зрозумієш. Хто себе знає, лиш той може заспівати: "Господь пасе мене..."

К л е о п а. А ми із останньої розмови маємо деякі сумніви.

Д р у г. Коли мова про важливу справу, то й не дивина. То що за сумніви?

К л е о п а. Перше: ти казав, що людина закохана у видиму плоть, тому всюди ганяється за видимістю, що вбачає в ній світлість і приємність, життя, красу й силу.

Д р у г. А ви як гадаєте?

К л е о п а. Нам здається, тому, що не може вірити у буття невидимості, і гадає, що лиш те має своє буття, що може обмацати своїми плотськими руками і що бовваніє у тлінних її очах. Втім, вона й сама може зрозуміти й досконало знає, що все те, що вона любить, минає. Тому-то вона й плаче, коли воно її залишає, міркуючи, що вже воно зовсім пропало, подібно як дитя ридає про розбитий горіх, не розуміючи, що справжня суть горіхова полягає не в його шкаралупі, а в зерні, схованому під шкаралупою, від якого залежить і сама шкаралупа.

Д р у г. Це істинна правда, що був би дуже глупий землероб, якщо б тужив про те, що на його ниві пшеничне стебло у місяці серпні почало сохнути й старіти, не думаючи, що в маленькому закритому зерні заховалась і нова солома, яка весною виходить назовні, а вічне й істинне своє перебування в зерні невидимо закрила. Та чи не одне все це - приписувати соломі її силу й єство, а не голові її або зерну, і не вірити, ані не згадувати про наявність зерна? Тому-то, наприклад, суддя присудив двоюрідному братові владу й силу в спадщині, оскільки впевнений, що рідного спадкоємця немає серед живих. І це-то є той нечестивий суд, про який і йшла мова між нами в останній розмові.

К л е о п а. Другий сумнів. Я ж сказав так: пам'ятаю оце Єреміїне слово: "Глибоке серце чоловіка, глибше за всіх, і воно-то й є істинна людина..." А ти до цих слів приєднав отаке: "Ось оця-fo людина й утримує все" та інше.

Д р у г. То в чому ж сумніваєшся?

К л е о п а. Я без сумніву розумію, що всі наші зовнішні члени мають у серці своє закрите єство так, як пшенична солома міститься у своєму зерні. Вона, висохнувши й по­старівши, то ховається при зігнитті в зерні, то знову назовні в зеленості виходить і не вмирає, а оновлюється й начебто змінює одяг. Та оскільки на всіх без винятку людях бачимо зовнішні члени, які свідчать і про своє зерно, тобто що кожен з них має й серце, яке (як вчить божий пророк) є справжня й істинна людина, а це є велике діло, то що це буде? Чи всім бути істинною людиною? І яка різниця між добрим мужем і злим?

Д р у г. Не так! Відведи твої думки на якийсь час від людини і поглянь на іншу природу. Не всякий горіх і не всяка солома є зерном.

К л е о п а. Жахливе видовище!

Д р у г. Не бійся! Знаю. Ти, оглянувшись на людей, вжахнувся. Та ж бачиш, що це не нове у природі. Достатньо цього водиться у плодах землі й дерев. Та ніде не буває більше, ніж у людях. Дуже рідко трапляється той, хто зберіг своє серце, або, як взагалі кажуть, врятував душу свою. А так навчав нас Єремія, і йому віримо, що істинна людина є серце в людині, глибоке ж серце й пізнаване лиш Богом є не що інше, як необмежена безодня наших думок, просто кажучи, душа, тобто справжнє єство, й суща істина, й сама сутність (як кажуть), і зерно наше, й сила, у якій єдиній полягає життя й життєвість наша, а без неї ми є мертва тінь, то й видно, наскільки незрівняна шкода втратити себе самого, хоч би хто заволодів всіма Коперніковими світами. Та ніколи б цього не було, якщо б люди намагались збагнути, що означає людина й бути людиною, тобто якщо б пізнали самих себе.

К л е о п а. Ах! Не можу цього збагнути, бо у кожного свої думки й необмежені прагнення, наче блискавка, на незмірні віддалі розкидаються, не вміщувані жодним простором і не приспані жодним часом, лиш Богові відомі...

Д р у г. Припини! Не так воно є. Правда, що тяжко пояснити, що злі люди серце своє, тобто самих себе, втратили. І хоч між нами у першій розмові сказано, що хто не пізнав себе, той тим самим загубився, однак для кращої впевненості ось тобі голос божий: "Послухайте мене, хто загубив серце, сущі далеко від правди".

К л е о п а. Ах, ми цьому віримо. Та як вони загубили? У них же думки також множаться й розвиваються. Чого вони собі не уявляють? Чого не обіймають? Цілий світ їх не може вмістити. Нічого їм не вистачає. Одне за одним пожирають, ковтають і не насичуються. То чи не бездонна безодня серце їх? Ти сказав, що серце, думки й душа — то все одне. Як же вони загубилися?

Д р у г. Чого не можемо досягти, не випробовуймо. Треба себе примусити і дати місце в нашому серці згаданому божому Слову. Якщо його благодать повіє на нас, тоді видасться все нам простим і прямим. Часто не розуміємо найменших дрібниць. А людина є маленький світик, і так важко пізнати його силу, як тяжко у всесвітній машині знайти начало; затверділа наша нечутливість і звичний смак є причиною нашої бідності. Розкладай перед сліпим усе, що хочеш і скільки хочеш, та все те для нього пусте. Він може обмацати, але без доторку нічого не розуміє. Скільки разів чуємо про повітря?

Чи не на повітря спираються птахи? Воно твердіше від заліза. Проте дерев'яну стіну кожен скоріше може помітити. А повітря вважають порожнечею. Чому? Тому що воно не настільки помітне. Стіну скоріше обмацаєш. Скоріше побачиш різні фарби. А повітря не таке очевидне, проте міцніше від каменя й заліза. А потрібне настільки, що без нього неможливо дихнути. Ось у найменших дрібницях помиляємось і найслабшу речовину вважаємо найсправжнішою. Чому? Тому що стіна грубша і густіше бовваніє перед нашими очима, як вже сказано, а повітря таємніше, і здається, начебто в ньому немає зовсім сили, хоча кораблі гонить і моря рухає, дерева ламає, гори руйнує, всюди проникає й усе з'їдає, само залишаючись цілим. Бачиш, що не така природа, як ти вважаєш. У ній сильніше те, що непомітніше. А коли вже щось настільки заховалося, що жодними відчуттями не можна осягнути, то в тому ж сама сила. Та якщо у [наявності] повітря майже не можемо переконатися, і вважаємо його нічим, начебто його в природі й не бувало, хоч воно шумить, гуркоче, тріщить і цим самим дає знати про свою наявність, тоді як можемо визнати те, що очищене від речовинного бруду, приховане від усіх наших відчуттів, звільнене від усіх шумів, тріску і змін, блаженно перебуває у пічному спокої і в спокійній вічності? Зіпсувавши з самого початку око нашого розуму, ми не можемо ніяк проникнути до того, що одне гідне нашого шанування й любові навіки віків. Прокинься ж тепер твоєю думкою! І якщо дмухнув на твоє серце Дух божий, то ти повинен тепер побачити те, чого ти не бачив від народження. Ти бачив до цього часу лиш стіну зовнішності, що бовваніє. Тепер підніми твої очі, якщо вони осяяні духом істини, і поглянь на неї. Ти бачив лиш пітьму. Тепер уже бачиш світло. Ти тепер всього по двоє бачиш: дві води, дві землі. І всі створіння тепер у тебе на дві частини розділені. Хто, тобі їх розділив? Бог. Розділив він тобі все на­ двоє, щоб ти не змішував пітьму зі світлом, брехню з правдою. Та оскільки ти нічого не бачив, окрім самої брехні, наче стіни, що закривала істину, тому він тепер зробив тобі нове небо, нову землю. Лиш він творить дивну істину. Коли ти побачив новим і істинним оком Бога, тоді ти вже все в ньому, як у джерелі, як у дзеркалі, побачив те, що в ньому завжди було, а ти ніколи не бачив. І що є найдавніше, те для тебе, нового глядача, є нове, тому що не спадало тобі на серце. А тепер начебто все заново зроблене, тому що воно тобою раніше ніколи не бачене, а лиш чуте. Отож, тепер ти бачиш двох — старе й нове, явне й таємне. Та озирнись на самого себе. Як ти раніше бачив себе?

К л е о п а. Я бачив (зізнаюся) в собі лиш явну частину, а про таємну ніколи не думав. А хоча б хто й нагадав, як це часто й бувало, про таємну, однак мені здавалося дивним вважати те, чого немає, буттям і істиною. Я, наприклад, бачив у мене руки, та мені й на думку не спадало, що в цих руках заховані інші руки.

Д р у г. То ти бачив у собі лиш землю й прах, і ти досі був земля й попіл. Коротко кажучи, тебе не було на світі, тому що земля, прах, тінь і нікчемна порожнеча - то все одне.

Л у к а. Ти ж із Єремії довів, що людиною є не лише зовнішній прах, а серце її. То як же Клеопи не було на світі? Бо ж Клеопине серце завжди при ньому було й тепер є...

Д р у г. Чекай, чекай! Як ти так скоро забув - двоє, двоє! Є тіло земляне і є тіло духовне, заповітне, вічне. То чому ж не бути двом серцям? Ти бачив і любив ідола й боввана в твоєму тілі, а не істинне тіло, приховане у Христі. Ти любив сам себе, тобто свій прах, а не приховану в тобі божу істину, якої ти ніколи не бачив, не вважав її буттям. І оскільки не міг обмацати, то й не вірив у неї. І коли твоєму тілу випадало небезпечно хворіти, тоді ти впадав у відчай. То що це таке? Чи не старий ти Адам, тобто старий міх з прастарим серцем? Ти лиш тінь, пустота й ніщо з твоїм таким же серцем, як твоє тіло. Земля кинулася в землю, смерть до смерті, а порожнеча люба порожнечі. Худа душа й голодна, що їсть попіл, а не істинний хліб і питво своє поза раєм з плачем розчиняє. Слухай, що про таких до Ісайї говорить Бог: "О Ісайє, знай же, що серце їх є прах. І спокушаються, і жоден не може визволити своєї душі..." "Згадай це, Якове й Ізраїлю, бо ти є мій раб..." "Це ж відняв, наче хмару, беззаконня твої і як привид, гріхи твої. Звернися до мене - і звільню тебе..." Якийсь стародавній художник зобразив на стіні якісь ягоди так виразно, що голодні пташки, хоч від природи мають бистрий зір, однак билися до стіни, вважаючи за справжні ягоди.[17] Ось чому такі серця ковтають і не можуть насититись! Покажи мені хоч одного із таких любителів праху, який має насолоду в своїй душі. Любов до тіні є матір'ю голоду, а дочкою цього батька є смерть. Який же рух таких сердець? Лиш для того рухається, щоб непокоїтись. Чи бачив ти у великих садах великі, круглі, подібні до альтанок, пташині клітки?

Л у к а. Доводилось бачити у царських садах.

Д р у г. Вони обтягнуті залізними сітками. Багато пташок - чижиків, щигликів - безперервно всередині товчуться, від одного боку до другого б'ються, та ніде прольоту не мають. Ось точне зображення сердець, про які ти вище сказав, що вони у різні боки, наче блискавка, ширяють, кидаються й мучаться, закриті в стінах. Що настільки вузьке й тісне, як видимість? Звідси називається рів. Що фігурі (здається) пролетіти через сіть до свободи духа? Та як же нам знову вилетіти туди, чого не вважаємо буттям? Ми ж давно з самого дитинства напоєні цим лукавим духом, засіяні цим зміїним насінням, пройняті єхидною, що вкоренилася в серці, щоб одну лиш грубу ви­димість, останню п'яту, зовнішню пітьму любити, вганятися, насолоджуватися завжди й у всьому? Чи не так? Так! Завжди й у всьому... Ах! Де ти, меч Єремії, що спустошує землю? Меч Павла? Меч Фінеєса?..[18] Заблукали ми в землю, обнялися з нею. Та хто нас визволить від неї? Чи вилетить, наче птах, серце наше із її сітей? Ах, не вилетить, тому що серцем її стало наше серце. А коли вже серце наше, голова наша й ми перетворилися в неї, тоді яка надія в попелі? Чи може прах, що лежить у гробі, встати й стати й визнати, що є ще й невидимість, є ще й дух? Не може... Чому? Не може встати й стати перед Господом. Чому ж? Тому що цей прах не може прийняти в себе цього насіння. Якого? Щоб вірити, що є вище ще й те, чого не можемо обмацати й аршином виміряти... О благословенне насіння! Начало нашого спасіння! Можемо тебе й прийняти, та будеш у нас безплідне. Чому? Тому що любимо зовнішність. Ми до неї звикли. І не допустимо до того, щоб могла зогнити на зерні вся зовнішня видимість, а залишилась би в ньому лиш невидима сила, у якій не можемо впевнитися. А без цього ніяк не може бути нового плоду... Так нас настановили наші вчителі. "Це я нагодую їх полином і напою їх жовчю. Бо ж від пророків Єрусалимських зійде осквернення на всю землю" (Єремія, 23).

 

РОЗМОВА 5-ТА ПРО ТЕ Ж: ЗНАЙ СЕБЕ

 

Особи: ті ж

 

Φ і л о н. Звідси-то, думаю, давня приказка: "Настільки дурний, що двох порахувати не може". Та й ми до цього часу лиш одне у всьому світі нарахували, тому що нічого іншого в ньому не бачили.

К л е о п а. Чи не краще тобі сказати, що нам було видно лиш тінь. Нам нічого не було видно. Ми хапали на воді лиш порожню тінь. А тепер схожі на жителя далекої Норвегії, який після шестимісячного зимового мороку бачить лиш ледь-ледь жевріючий ранок і всі створіння, що починають трішки бов­ваніти.

Д р у г. Якщо не будете мружити й відвертати очей, то побачите всі створіння просвіщенні. Не уподібнюйтеся до крота, що закохався в землю. А як тільки ненароком прорився у повітря - ах! - яке воно йому гидке! Розплющуйте очі й призвичаюйте їх дивиться на того, хто говорить: "Я є світло світу".

Все, що ми бачили досі, що таке? Земля, плоть, пісок, полин, жовч, смерть, пітьма, злість, пекло... Тепер починає зоріти ранок воскресіння. Перестаємо бачити те, що бачили, вважаючи всю видимість за ніщо, а спрямувавши очі на те, що від нас було закрите, а тому й знехтуване. Досі ми не спромоглися поставити безтілесну невидимість серед сутностей і думали, що вона є мрія й порожнеча. А тепер у нас, навпаки, видимість є трава, лестощі, мрія й зникаючий цвіт, а вічна невидимість є її головою, силою, каменем основи й нашим щастям. Послухаймо, що нам каже нова й істинна людина й що обіцяє. "Дам тобі, - каже, - скарби темні, приховані, невидимі відкрию тобі й побачиш, що я, господь Бог твій, називаю ім'я твоє, Бог Ізраїлів". Тепер розмірковуйте: подо­бається вам перехід чи будьте по-старому у видимій землі вашій, або очищайте серце ваше для прийняття нового духа. Хто відкинув старе серце, той став новою людиною. Горе затверділим серцям...

Л у к а. Тому-то трудно зм'якшити серце й зруйнувати. Закореніла думка схожа на немовля, що виросло на гіганта. Трудно, врешті, боротися.

Д р у г. Та що нам забороняє в житті про це розмірковувати й говорити, а використати для цього хоч вільний час? Новий дух раптом, наче блискавка, може осяяти серце. 600 тисяч були викликані в обітовану землю піші, а чому лише два в неї увійшли?

Л у к а. Два. Син Навин і Халев.[19]

Д р у г. А ось чому! Тьху! Як же може бути те, чого не можна бачити? Ось яка пустота! "Чому, - нарікали, - вводить нас Господь у цю землю, щоб ми впали в бою? Тому, якщо втратити руки й ноги, то що в нас буде? Не хочемо ми цього. Де це видано, щоб було, та ще й сильне, те, чого не бачиш?.. Дай нам повернутися у нашу стару землю. Не подобається нам той, хто виводить у порожнечу..." Чи ви чуєте думки цих старовірів? Ось шістсот тисяч дурнів! Уявіть собі прастарі бочки, заповнені поганим квасом. Чи можна таким скотам щось вселити? На їх думку, Бог не може мати свого буття, якщо він захоче бути позбавленим будь-якої видимості. Якщо немає того, чого не бачать, то Бога давно не стало. Ось суперечки! Зміїне насіння! Невірне серце! Лукава рада! Чи не означає це не сповідатися Господу й не кликати його імені? Не таким було насіння в серці тих двох благополучних спадкоємців. "І дав Господь Халеву міць. І навіть до старості перебував у нього, зійшов з ним на висоту землі. І насіння його отримав у спадок, бо хай же бачать всі сини Ізраїлеві, як добре ходити слідами Господа". "Всі, хто розгнівався, не побачать її, - говорить Господь. - Раб же мій Халев, бо мій дух був у ньому, й ішов за мною, введу його в землю, в яку там ходив, і потомство його успадкує її"

К л е о п а. Тому вся сила в Бозі, а не у зовнішній видимості.

Д р у г. А що ж таке ідолопоклоніння, як не те, щоб приписувати силу бовванам? Не хочеш рук невидимих. Видно, що віддаєш силу й пошану твою видимості. Та чи довго буде та твоя видимість? На що ти поклався? Що таке видима плоть, як не смерть? І на ній-то ти заснував серце твоє й любов? Всяка зовнішність є ріка, що повз тече. Чи не на льоду ти напнув твій намет й поставив курінь твій? Прошу, перенеси його на твердість; перенеси його у господні двори; напни на новій землі. А інакше яка твоя радість? Який спокій? Чи не завжди боїшся, що колись, однак, лід розтане? Колись треба залишати смертне тіло. О бідаки, що вшановують своє тлінне тіло й не вірять новому! Отакі-то "захвилюються й не зможуть спочити". "Не радіти нечестивим", - говорить господь Бог.

Φ і л о н. Що таке нечестивий?

Д р у г. Той, хто вшановує тління.

Φ і л о н. Як?

Д р у г. Так вшановує, що коли від нього взяти тління, тоді думає, що без нього він ніяк не може мати свого буття. Чи це не велика пошана для праху?

Φ і л о н. Здається, що дуже немала, бо таким чином він боготворить свій прах, приписуючи йому дійсність свого життя.

Д р у г. То тепер, гадаю, зрозумієш оці слова: "Я господь Бог. Це моє (не чуже) ім'я. Слави моєї не дам іншому, ані чесноти моєї бовванам". Те, що ми назвали дійсністю, тут називається чеснотою, тобто силою й міццю, котру Бог через свою вищість так відібрав від усієї тлінності й собі присвоїв, що дуже сердиться, коли хтось насмілиться хоч трохи її вділити створінню чи кумирам, з якими він від початку віку завжди має ревну боротьбу. Ми всі його в цьому дуже ображаємо, скрізь і завжди.

Φ і л о н. Як?

Д р у г. А ось так! Весь світ складається із двох натур: одна видима, друга невидима. Видима називається створіння, а невидима - Бог. Ця невидима натура, або Бог, всі створіння пронизує й утримує, скрізь і завжди був, є і буде. Як же йому не прикро, якщо ми, дивлячись на переміну тлінної натури, лякаємось? А тим самим приписуємо їй в жертву важливість, чого не можна зробити, не відібравши її в Бога, який всю важливість, і силу, й буття, й ім'я, і все-все наповнення лиш самому собі повністю й без співучасників присвоїв. Розжуй, якщо він буття й наповнення всього, то як можеш втратити щось своє? Що є в тебе, все те він у тобі. Ніщо твоє не пропадає, тому що Бог не знає шкоди. Тобі залишається лише школа Віри, або, як каже Давид, повчання вічності. Потерпи в ньому трішки, поки твоє старовірне з праху серце трохи очиститься від цьогосвітніх запахів.

 

РОЗМОВА 6-ТА ПРО ТЕ Ж: ЗНАЙ СЕБЕ

 

Особи: ті ж

 

Д р у г. Земле! Земле! Земле! Слухай слово Господнє!

Φ і л о н. Не чую.

Д р у г. Чому?

Л у к а. Хто може зійти на небо, хіба той, хто спустився з небес? Хто може чути слово Боже, якщо не буде в ньому Бога? Світло тоді видно, коли є світло в очах. Через стіну пролазить тоді, коли Бог є вождем. Та коли сила в оці зіпсована, краще сказати, коли сила від ока відступила й не має свого поселення у його речовині, тоді око не знаходить жодної різниці між тьмою й світлом.

К л е о п а. А чи не може Бог мертвого живим, а видимого зробити невидимим? Гей! Є час і тепер воскреснути. Може іскра божа впасти на темну безодню нашого серця й раптом осяяти. Повіримо лише, що Бог є у людській плоті. Він дійсно є у нашій видимій плоті, нематеріальний у матеріальній, вічний у тлінній, один у кожному з нас і цілий у будь-якому, Бог у плоті й плоть у Бозі, та не плоть Богом і не Бог плоттю. Ах, зерно гірчичне! Віра! Страх і любов божа! Зерно правди й царства його! Відчуваю, що таємно падаєш на земне моє серце, наче дощ на руно. О, щоб тебе не склювали повітряні птахи!

Φ і л о н. Згадаймо тепер з Давидом вічні літа й повчимося в них.

К л е о п а. У кого й чого повчитися?

Φ і л о н. Вічності повчимося... До кого подібний наш Господь, істинна людина, в плоті?

Д р у г. Подібний до повного й доброго пшеничного колоска. Поміркуй тепер: чи стебло з гілками? Стій! Це не колосок. Колосок все містить у собі. Чи остюк на колоску є колоском? На колоску остюк, правда, і в колоску остюк, та не колоском остюк, і не він є колоском. Що ж таке колосок? Колосок є сама сила, у котрій міститься стебло зі своїми гілками і остюк з половою. Чи не в зерні все це заховане, і чи не виходить весною все це, змінивши зелень замість жовтого й старого одягу? Чи не невидима сила зерна?

Так. Воно тоді діє, коли вся зовнішність на ньому вже зогнила, щоб хтось не приписав нового плододіяння мертвій і не чуттєвій землі, тобто гниючій зовнішності, а щоб вся слава була віддана невидимому Богові, який все робить таємною своєю правицею, щоб лиш він у всьому був голова, а вся зовнішність п'ятою і хвостом.

Φ і л о н. Тепер мені у колоску проявляється те, що до цього часу не було видиме.

К л е о п а. Краще скажи, що ти в ньому бачив лиш хвіст.

Д р у г. Нехай ця новизна в колоску називається ріст. Господь Бог приростив його нам.

Л у к а. Та оскільки ми з поля перейшли в сад, то подивіться, чим вітає нас у альтанці цей чоловік.

Φ і л о н. Цю ікону намалював мій друг художник.

К л е о п а. Дуже мені подобається. Із-за чорної хмари промінь торкається його голови. Та що за слова в промені? Вони разом з променем спадають з висоти в облиту світлом його голову. Прочитай, Луко! Ти з числа книгочитачів...

Л у к а. Образ пророка Ісайї. У промені написані оці слова: "Закричи..."

К л е о п а. А що за слова виходять з його вуст?

Л у к а. Знаю ті слова: "Всяка плоть - сіно, і всяка слава людини як цвіт трав'яний..."

Φ і л о н. А що написано на папірці, який у нього в руках?

Л у к а. Знаю: "Слово ж Бога нашого перебуває вовіки".

Д р у г. Чи бачите списаний папірець?

К л е о п а. Ми удвох з Філоном вже стільки років вправляемся у землеробстві, а колос недавно побачили. Щодо папірців, та ще пророчих, запитуй Луку - це його справа.

[Л у к а]. Ти бачиш у пророчих руках папірець. Та знай, що бачиш діло дуже маленьке й дуже велике. Цей блаженний старець легко тримає у правій руці те діло, у якому завжди скрізь все міститься. Подумай, що сам осяяний світлом одкровення старець міститься в його руці; носиться ношеним і тримається тим, що в себе тримає. Чи дивився ти на колосок? Подивись тепер на людину і пізнай її. Ти бачив у колоску солому з половою? Подивися ж і на траву тлінної твоєї плоті з пустим досі цвітом твоїх прахових міркувань. Чи побачив ти у колоску те, чого раніше не бачив? Тепер пізнавай у людині те, що для тебе не було видимим. Коли бачив колос, не бачив його, і не знав людини, знаючи її. Те, що тобі проявилось у колоску наприкінці, те не було від плоті, лиш від Бога.

Підніми ж від землі твої думки і зрозумій людину, народжену в собі від Бога, а не сотворену в останній час життя. Побачив ти у колосі новий ріст такий сильний, що для всієї соломи з половою він став головою й сховищем. Пізнай же в собі нового Йосифа (означає приріст), нового пастиря, отця й кормителя нашого. У пшеничному зерні ти зауважив тоненьку зовнішність, у якій заховалась таємна дійсність невидимого Бога.

Глянь же тепер на боже слово, прикрите пророчим папірцем наче легкою хмаринкою. Силу зерна ти мудрим оком побачив. Відкрий же око віри й побачиш у собі також божу силу, божу правицю, Закон божий, слово боже, мову божу, царство й владу божу, таємну, неви­диму, а пізнавши сина, пізнаєш і батька його. Прастара на колосі солома не боїться загибелі. Вона як із зерна вийшла, так знову в зерні заховається, яке хоч зовнішньою шкіркою зогниє, та сила його вічна. Чого ж ти тремтиш, трава й плоть? Дерзай! Не бійся! Ти вже бачиш у собі божу правицю, яка тебе так само береже, як пшеничну солому. Чи не віриш? Якщо так, тоді бійся. Немає надії. Вся плоть гине. Куди подітися? Біжи ж з Давидом у дім господній або з Єремією у його ж двори. Відкрий же серце своє для прийняття віри і для обіймів того чоловіка, котрий своєму батькові є замість правиці й сили його навіки віків. Слухай, що його батько через нього ж самого і в ньому й до нас говорить. Слухай же: "Покладу слова мої в уста твої і під тінню руки моєї прикрию тебе..." А якою рукою? "Нею ж поставив небо й заснував землю". Чи чуєш? Яке сильне в тобі зерно! В ньому ховається оце видиме небо й земля. І чи не занадто буде тобі зберегти це насіння? Ах, прошу, будь певний, що й найневідчутніший волос твоєї голови, втративши лиш свою наявність, без всякої шкоди в ньому заховається, збережеться, облагородиться. Скажи з Павлом: "Знаю людину". Знайшов я людину. Знайшов месію, не плотського кумира, а істинну божу в моїй плоті людину. Заледве я знайшов її, у траві й тіні моїй, на схилку днів моїх. Благословенне насіння! Порятунок всієї моєї наявності! Світло одкровення сліпому язикові! Досі я був у пітьмі та в болоті я був, тобто моє серце, їв і насичувався землею. А тепер мене відпускаєш із її пут, вбивши в мені її насіння, яке пусту п'яту оглядає. А замість нього ти навіки в мені запанував, відкривши мені нове небо й тебе, що сидиш на місці правиці отця небес­ного. Будь же тепер для мене миром в силі твоїй і спокоєм! Будь мені тепер благословенною суботою! Винесли мене голубині крила із земних безодень, і спочину. Чого ж іще тобі сумувати, душе моя? Навіщо тобі тепер мене турбувати? Ти вже пізнала в собі людину, і сила її безко­нечна. Уповай же на неї, якщо пізнала її. І справді знаєш її. Цей чоловік твій муж. Він твоя голова в тобі під видом твоєї плоті й крові. Порятунок всього твого лиця і твій Бог.

 

РОЗМОВА 7-МА. ПРО ІСТИННУ ЛЮДИНУ, АБО ПРО ВОСКРЕСІННЯ

 

Розмовляючі особи: старець П а м в а, А н т і н, К в а д р а т, Д р у г

та інші

 

Д р у г. Слухай, Памво! Як довго вчишся!.. Чи ти вже вивчив псалом Давида?

П а м в а. Так, я знаю лиш один псалом.

Д р у г. Один?

П а м в а. Один-єдиний...

Д р у г. Який псалом?

П а м в а. А ось він: "Сказав: збережу шляхи мої!.." А більше мені не треба. Я вже знайшов замок на мої уста й замкнув.

А н т і н. Суща правда. Язик керує всім тілом і є всьому голова.

К в а д р а т. Ах, Памво! Ти блаженний, якщо не грішиш твоїм язиком. Як палко цього просять для себе від Бога Давид і син Сираха.

Л у к а. А раніше про що ти говорив, Памво? Ти ж і раніше мав язик?

П а м в а. Я вже на моєму старому язикові поставив печатку.

А н т і н. А хто тобі його запечатав?

П а м в а. Хто може закрити безодню, крім Бога?

Л у к а. Не погано називаєш язик безоднею, тому що й Давид облесному язикові дає ім'я потопних слів: потоп і безодня - одне й те ж.

К в а д р а т. Я чув, що й розум премудрого у Сирахового сина називається потопом.

Д р у г. Будь-яка мова є не що інше, як ріка, а язик є її джерелом. Та якщо вже тебе, Памво, Господь визволив від непреподобного язика, тоді видно, що замість облесного по­дарував тобі язик Давида, який цілий день навчається правди божої, сповіщає його силу всьому майбутньому родові.

К в а д р а т. Суща правда. Хто може говорити про білизну, щоб йому не була знайома чорнота? Один смак відчуває гірке й солодке. Якщо комусь Господь відкрив пізнати облесний язик, то такий раптом може пізнати праведні уста, що навчаються премудрості.

А н т і н. Що таке? Ви наговорили дивного. Хіба не розуміє й старої мови той, хто не знає нової?

П а м в а. Без сумніву. Тоді проявиться старе, коли зрозумієш нове. Де ти бачив, щоб хтось розумів пітьму, не бачивши ніколи світла? Чи може кріт, скажи, будь-ласка, сказати тобі, де день, а де ніч?

А н т і н. Якщо кріт не може, то може сказати людина.

П а м в а. Чи може сліпий побачити й показати тобі на картині білу фарбу?

А н т і н. Не може.

П а м в а. Чому?

А н т і н. Тому що він не бачив і не знає чорної. А якщо б він міг пізнати хоч одну з відмінних фарб, то в ту ж мить міг би зрозуміти й іншу.

П а м в а. Так само й тут. Той розуміє юність, хто знає старість.

А н т і н. Не можу доволі надивуватись, якщо кожна людина так народжується, що не може й цього зрозуміти, що таке старість і юність, коли не буде народжена вдруге з Вишнього.

П а м в а. Світло відкриває все те, що нам у пітьмі лиш трішки бовваніло. Так і Бог єдиний осяває нам всю істину. Тоді бачимо пусту мрію, коли побачимо істину, а зрозумівши юність, розуміємо старість. Земляна людина думає про себе, що буцім розуміє. Та чи мало що немовля бачить у присмерку, а цього не бувало? А осяйне світло знищує всі привиди. Чи не кожному знайомі оці слова: час, життя, смерть, любов, думка, душа, пристрасть, совість, благодать, вічність? Нам видається, що розуміємо. Та коли запитати когось про пояснення, тоді кожен замислиться. Хто може пояснити, що означає час, якщо не проникне у божественну висоту? Час, життя і все інше міститься в Бозі. Хто ж може розуміти будь-що із усіх видимих і невидимих створінь, не розуміючи того, хто всього голова й основа? Початок премудрості - розуміти Господа. Якщо хто не знає Господа, то він подібний до в'язнів, кинутих у темницю. Що такий може зрозуміти у пітьмі? Найголовніший і най­перший пункт премудрості - знання про Бога. Не бачу його, та знаю й вірую, що він є. А якщо вірю, то й боюся; боюся, щоб не розгнівати його; шукаю, що йому благобажане. Ось любов! Боже знання, віра, страх і любов Господа - це один ланцюг. Знання у вірі, віра в страху, страх у любові, любов у сповненні заповідей, а дотримування заповідей у любові до ближнього, любов же не заздрить й інше.

Отже, якщо хочеш щось пізнати й зрозуміти, спершу треба зійти на гору Божого знання. Там-то ти, просвіщенний таємними променями божества, зрозумієш, що захочеш, не лише орлину юність, зотліваючу ризу старості, але й старе із прастарих і небеса небес. Та хто нас виведе із пекельного рову? Хто заведе на гору господню? Де ти, наше світло, Ісусе Христе? Лиш ти говориш істину в твоєму серці. Слово твоє є істина. Твоє Євангеліє є запалений ліхтар, а ти в ньому само світло.

Ось єдиний засіб для уникнення обману й тьми незнання. Ось дім Давида, в якому суддівський престол вирішує й ріже будь-яку брехню. Про що ти, Антоне, хочеш знати? Шукай у цих улюблених поселеннях. Якщо не знайдеш входу в один чертог, то постукай у другий, десятий, у сотий, тисячний, десятитисячний... Цей дім Божий зовні видається печерою для скотини, та всередині діва народжує того, про кого безперервно співають янголи. У порівнянні з цією мудрістю всі мудрості світу є не що інше, як рабські витівки. У дім цей злодійським способом не входи. Шукай дверей і стукай, доки не відчинять. Не будеш гідний входу, якщо щось у світі поставиш вище від цієї Божої гори. Тут не впускають нікого з одною половиною серця. А якщо насильно ввірвешся, то будеш викинутий у гіршу пітьму.

Як горів Давид любов'ю до цього дому! Бажав і танув від бажання дворів господніх. Знав він, що ніяк не можна вибратись із першородної пітьми людського безумства, хіба через ці ворота. Знав він, що заблукали всі від самого ма­теринського лона. І хоча говорили; "Оце двері! Ось шлях!" - проте всі брехали. Знав він, що жоден птах і ніяка людська мудрість, яка вона не швидка, не в силі винести його з провалля, крім цієї чистої голубки. Тому із нетерпінням кричить: "Хто дасть мені крила?" Та щоб вони були такими, як має ця голубка, тобто посріблені, а між зв'язками крил щоб блищало золото. А коли не так, то не потрібно жодних польотів, які б вони не були швидкі. Оцією-то непоганою голубкою він так насолодився, настільки нею захопився, що, як Магдалина при гробі, завжди сидів біля віконця своєї коханої. Просив і докучав, щоб відчинила для нього двері, щоб припинила його страждання, щоб розбила морок і внутрішній неспокій, нази­ваючи її своєю втіхою. "Встань, - говорить з плачем, - встань, славо моя, ти, найсолодша моя десятиструнна, псалтир і гусла солодкозвучні! Як ти тільки встанеш, то й сам я відразу встану, а встану рано, піднімуся до світла. Чи довго мені у пітьмі жити?" "Коли прийду і з'явлюся перед лицем Бога? Хто, крім тебе, о прекрасніша над усі дочки у світі діво, хто введе мене у місто утверджене? Лиш твоїми дверима й лиш твоїм слідом можуть привестися до царя небесного діви, якщо дружать з тобою." Не без користі ж трудився Давид. З яким захватом гукає: "Відчиніть мені ворота правди!" "Буду сповідатись тобі, щоб ти почув мене!" "У цей день порадіємо й звеселимось". "Бог Господь і з'явився нам". "Закликав я Господа і він почув мене в просторі".

Що тепер мені вдіє людина? Нічого не боюся. Дуже широкий став Давид. Вилетів із сітей і пекельної тісноти на свободу духа. Зникла раптом вся пітьма. Де б не йшов, всюди світло. "Куди піду від духа твого?" Окрилатів Давид: боїться, любить, дивується, з місця на місце перелітає, все бачить, все розуміє, оскільки бачить того, в руці якого світло й пітьма.

К в а д р а т. Правда, що вірно й ревно закоханий Давид свою кохану любить. її-то він, гадаю, називає матір'ю, Сіоном, дочкою, царицею, одягненою в золото й прикрашеною, божою колісницею, царством живих людей, житлом усіх веселих та ін. Одного просить у Господа, щоб жити в цьому божому домі на місці цього дивного покрову, де голос радіючих і шум тих, що святкують.

А втім, нічого не бажає ні на небі, ні на землі, крім цієї чаші, наповненої благим щастям, крім цієї царської дочки, вся краса якої всередині її криється й заховалася. І настільки ці сіонські ворота й цей шлях, що веде його до знання Господа, був йому милий, що так на ньому насолоджувався, як будь-якому виді багатства. Що б у ньому не говорилося, все те називаємо дивним і преславним, цілком відмінним від загаль­нонародної думки. Отут-то його жертва, спів і спокій душевний, пристань хотіння. Ах, душевний спокою! Який ти рідкісний, який дорогий! Тут-то він ховається у тайні божого лиця від людського заколоту і від сварки язиків, тобто від усіх світських думок, супротивних божій премудрості, яку він називає пишністю господнього дому, каменем пристані для гнаних грішників, про яких пишеться: "Біжить нечестивий, ніким не гнаний".

А н т і н. Без сумніву, до цих кам'яних гір зводить він свої очі, сподіваючись на їх допомогу.

К в а д р а т. Відомо, що грішник, як тільки відчув небезпеку свого шляху, біжить, як гнаний заєць, до цих гір, перебуваючи в збентеженні своїх бідних міркувань, які раніше здавалися йому дуже правильними. Та коли світло, що зблис­нуло з божих гір йому в лице, покаже його спокусу, тоді сам знищує весь свій шлях так, як сталося з Павлом, коли їхав у Дамаск.[20] Тому-то й говорить Давид: "Дивно просвіщаєш із гір вічних". "Знітилися всі нерозумні серцем". Кому ж це світло не було б любе, якщо б хоч трохи його спробували? О кивот світла, святої слави отця небесного! Звичайно, твій блиск - нестерпний для наших очей, які звикли до пітьми, а то ми б обов'язково не дали сну нашим очам, поки б відчинилися двері, щоб можна побачити, де має своє поселення Бог Якова, де царство й правда його, де начало, голова й щастя наше, щоб і про нас можна сказати: "їм же відкрилися очі, й пізнали його, і той був для них невидимий". Або оце: "Прийшли ж і побачили, де жив, і в нього перебули той день".

А н т і н. Як же ти раніше говорив, що Святе Письмо зводить на гору Божого пізнання, а нині його називаєш горою?

К в а д р а т. Воно у Давида називається гора божа. То хіба для тебе дивним є те, що горою виходимо на гору? Якщо шлях веде із рова на гору, то звичайно, перша його частина низька, а остання така висока, як гора, на яку підіймається кінець дороги. Таке можна бачити й на драбині, приставленій до високого місця. Вона нижньою своєю частиною приймає нижніх, або долинних мешканців, а гірною піднімає на висоту; тому й крилами називається, і дверима, й межею, або границею, пристанню, піском, або берегом, що обмежив море, і стіною.

А н т і н. Чому ж стіною й межею називається?

К в а д р а т. Хіба мало таке трапляється, що стіна робить грань, розділяючи наше власне від чужого? А ця Богом створена стіна як не може назватися межею, коли вона граничить між світлом і між чужоземною тьмою? Ця стіна має темний бік, той, який повернутий до тьми. Той її бік, повернутий на схід, є внутрішнім і весь позолочений світлом вишнього Бога, так що коли темний житель приходить до її дверей, зовні темних, то не бачить жодної краси й відходить назад, бредучи в мороці; коли ж впевниться, й, понад надією, відчиняться двері, тоді, облитий світлом воскресіння, загукає з Давидом: "Сповідаюсь тобі, бо ти дуже здивувався". "Не це, а дім божий, і ці ворота небесні".

А н т і н. Тому вона подібна до Місяця, коли Місяць між Сонцем і Землею. Тоді одне півколо його темне, а те, що до Сонця, світле.

К в а д р а т. Ця посередниця подібна й на міст, що слугує сполученням між Богом і смертними.

А н т і н. Якщо цей дивний міст переводить смертних у життя, то гідно й праведно може називатися воскресінням.

К в а д р а т. Ах! Оця-то голубка є справжнє воскресіння мертвих людей. Вона нас, що впали з гори вниз, знову ставить на ту ж гору.

Л у к а. І я з цим згідний. Це слово (воскресіння) у грецькій і латинській мові означає, здається, те, коли того, хто впав, поставити знову на ноги. Крім того, я чув, що голубка - по-єврейськи йона. Та й Бог явно говорить Єремії, що поставить його знову на ноги, якщо буде послушний йому. І як у Святому Письмі оце слово (сидіти) означає дуже нужденний стан, так навпаки, стояти означає справжнє благополуччя. І як нещастям є сидіти й бути колодником у в'язниці, так ще гірше бути в гурті тих, кого Павло будить: "Встань, сплячий, і воскресни із мертвих..." Розбий сон твоїх очей; о нещасний мрець! Піднімись на ноги! Може зрозумієш, що таке Христос, світло світу?

Д р у г. Не можу більше мовчати, почувши блаженніше й найсолодше ім'я світлого воскресіння. Та відчуваю в мені таємний промінь, що таємно зігріває моє серце... Ах, Памво! Збережімо цю божественну іскру в серці нашому! Бережімо її, щоб прах і попіл гробів наших не погасив її. Тоді що ж ми таке будемо? Хіба лиш прах і смерть?.. Вогню не можемо знищити. Не сперечаюсь. Та що нам самим робити без вогню? Яка нам користь з того, що маємо в собі плоть і кров? Знай, що вона мусить спуститися в тління. Тоді й нам гинути без кінця? І ми є не що інше, як мрія, сон, смерть і суєта? О надзвичайно бідний наш стан, коли все-все є лише тлінь без вічності, якщо, крім явного, в ньому немає нічого таємного, на чому б наше єство трималося, наче на твердій основі, якщо все є суєта і кожна жива людина!

Справжнє ж тепер, (якщо таке) сильне, твоє царство, о гірка смерть, непереможна твоя перемого, о пекло! Хто чи що може протистояти вашим тлінним законам, які все без залишку повертають на прах? Ах, біда! Загибель! Хвороба! Горе! Зако­лот... Чи чуєте? Чи розумієте? Яка ж це мова?..

П а м в а. Господи! Звільни мою душу від цих неправедних уст... від непреподобної мови, від людини неправедної... їх язик є меч гострий, гріб відкритий.

Д р у г. Ось справжня гаспидова отрута, гріховне жало, зміїний язик, що зводить Адама в труднощі й хворобу!.. Що ти нам нашептала, о прадавня злобо й спокусо? Навіщо ти дуже високо підносиш умираючу мертвість, і старіючу старість, і зотліваючу тлінь? Чи лиш смерть панує? І немає життя? Лиш лестощі без правди, й злоба без благості, і старість без юності, й тьма без світла, і потоп без суші?.. Хай же тобі, о потопний язику, що вибльовуєш ріку облудних вод, потопляєш немовлят матері Сіону, покриваєш мороком і чорною хмарою, що зводиш у пекло від Господа, на якого наговорюєш з гордістю, знищуючи його царство й правду, юність і вічність, нову землю й живий рід, хай заборонить Господь!... Слухай же, глухий бісе, німий і пустий язику! Оскільки не визнаєш божого перебування, вважаючи, що лиш смерть усюди панує, зводячи все-все у пекло зотління, то знай, що нова й нетлінна людина не лише потопче твої тлінні закони, а й озброєна помстою вщент тебе зруйнує, скине з твого престолу, перетворивши тебе із голови на нікчемного покидька. Памво! Слухай, Памво! Чому ти мовчиш? Знай, що ти вже пізнав свій шлях. Занімівши, не шепоче в твоєму серці злий язик. Хіба знову ожив? Хіба знову хвороба грішного язика відновилася у твоїй утробі? Знову меч коле душу твою? Видно, що тому мовчиш, занімівши й змирившись, не говориш доброго, не запитуєш про мир Єрусалиму.

П а м в а. Я вже давно таємно проклинаю цей язик у моєму серці.

Д р у г. То чому явно не співаєш? Якщо дійсно навчився Давидового псалму, то чому з Ісайєю твоєму коханому не простягаєш пісню через весь день? Якщо Господь дав тобі нові уста, то чому з Єремією не говориш: "І відкриті уста мої до того не закриються"? Якщо в тобі зігрілося твоє серце, то ти повинен у твоєму повчанні роздмухувати іскру, що віщує воскресіння, поки запалає злість цього блаженного полум'я і з'їсть всю супротивну собі тлінь, поки наповниться вогняна божа ріка, що потопляє нечестивих. Зігріте серце є вогненний Святого Духа язик, що співає нове на небесах і на землі чудо воскресіння. Чи не бачиш, що у всіх старе серце, земний язик? Всі боязкі, печальні, неситі, у відчаї, позбавлені небесної параклітової втіхи[21]? Навпаки ж, як мало тих, про яких сказано: "На стінах твоїх, Єрусалиме, приставив сторожу день і ніч, які не перестануть поминати Господа". Мало синів Амосових для потіхи людей божих. Не багато Авакумів, що стоять на божественній сторожі. Про всіх можна сказати: мертвий з твоїм мертвим серцем. Залізо перейде твою душу. Сидиш у пітьмі, лежиш у гробі... О божественна іскро! Зерно гірчичне й пшеничне! Насіння Авраамове! Сину Давидів! Христе Ісусе! Небесна й нова людино! Голова й серце, і світло всіх створінь! Точка Всесвіту! Сила, закон і царство світу! Правице божа! Воскресіння наше! Коли тебе зрозуміємо?.. Ти істинна людина з істинної плоті. Та ми не знаємо такої людини, а котрих знаємо, ті всі вмирають. Ах, істинна людина ніколи не вмирає. То видно, що ми ніколи не бачили істинної людини, а котрих знаємо, у тих руки, і ноги, і все тіло перетворюється на прах. Та що засвідчує камінь Святого Письма? "Не по­темніють, каже, - очі його, і не зотліють уста його". Та де такий чоловік? Ми його ніколи не бачили й не знаємо. Не розуміємо ні очей, ні вух, ні язика. Все те, що лиш знаємо, на це не схоже. Тут йдеться про безсмертну людину й нетлінне тіло, а ми лиш болото посіли й нічого такого не бачимо, що б не було не зіпсоване. Отже, сидячи в болоті й на нього сподіваючись, і самі стали на нього подібні. Маємо очі ті, котрими нічого не бачимо, і ноги, що не можуть ходити, і такі ж руки, позбавлені відчуття, язик і вуха такого ж складу. Ось як добре розуміємо, що таке людина. Хто ж із воскреслих не скаже, що ми мертва тінь, що ми не прах, який розноситься вітром? Чи може нечутлива земля визнати невидимого?

П а м в а. Скажи, краще по-Давидовому: "Коли ти пізнаєш землю? - Невже розкаже тобі порох?" Мул і вода, що повз тече, своїм єством є всяка плоть, складена зі стихій, рів страждань і глибина пітьми. "Спаси мене, - волає Давид, - від тягару, хай не втону, і від вод великих і глибоких". "Не мертві похвалять тебе..."

Д р у г. Із цих труднощів виводить нас згадана царська дочка Давидова, найчистіша голубка й найпрекрасніша діва, огорнувши нас не важкими, а позолоченими між раменами й посрібленими божим духом крильми. Ними окрилившись, злітаємо з Давидом і спочиваємо. Покинувши земного Адама з його хлібом, хвороби, серцем перелітаємо до Павлової людини, до невидимого, небесного, до нашого світу, не за моря й ліси, не понад хмари, не в інші місця й віки, - він єдиний навіки, - а проникаємо в самий центр нашого серця й душі нашої і, поминувши всі тяжкі й потопні думки з усією крайньою зовнішністю нашої плоті, облишивши всю бурю й морок під його ногами, сходимо через високий вихід згаданої драбини і схід до життя й голови нашої, до істинної людини, у нерукотворне шатро і до її нетлінної й пречистої плоті, котрої слаба тінь і образ - наша земна храмина з точки зору істинної, пов'язаної в одну постать без злиття єства божого й тлінного. Оце-то є істинна людина, що дорівнює єством і силою предвічному своєму батькові, єдина у всіх нас і у всякому ціла, її ж царству немає кінця...

Оцю-то людину, якщо хто зрозумів, той і полюбив, і сам взаємно став любим, і є з нею одне, як той, хто прилип до тягару, і сам є землею і в землю повертається. А хто пізнав нетлінну й істинну людину, той не вмирає, і смерть ним не володіє, а зі своїм паном вірний слуга вічно царює, роздягнувшись як зі старої ризи, із земної плоті, зодягнувши нову, відповідну до його плоті плоть, і не засне, а змінюється, прийнявши замість земних рук нетлінні, замість тваринних вух, очей, язика й усіх інших органів істинні, приховані в Бозі, як говорить Ісайя: "Це прийде твій спаситель, що має з собою відплату, або нагороду, віддає замість заліза срібло, замість міді золото, покладає у твою основу камінь сапфір, тобто небесну, нерукотворну храмину". Хай буде Бог всім у тобі, а не мертва земля й тягар. А чи хтось охочий до цього істинного життя, до цих блаженних днів? Зараз раптом, наче блискавка, осяє тебе. Втримай лиш язик твій від зла і уста твої... О злий язик! О голова зміїна! Початок гірких днів! Всіх із раю виводиш, всіх у безодні потопляєш. Хто дасть на наше серце рани і на помисли наші кари премудрості? А інакше нам не можна не впасти додолу. До тебе вдаємося, о гора Божа, купино неопа­лима, свічник золотий, святая святих, ковчег заповіту, діво, чиста й після родів твоїх! Лиш ти і народжуєш і дівуєш. Лиш твоє найсвятіше насіння, єдиний син твій, що помер зовнішньо, а тим самим воскрес і зацарював, може стерти зміїну голову, язик, що лає Господа...

А н т і н. Якщо Святе Письмо є солодкі божі гусла, то непогано, щоб хтось розвеселив наше товариство, погравши хоч трішки на цьому інструменті.

Л у к а. Я в цьому згоден з Антоном і про це ж прошу.

К в а д р а т. Не порушу й я доброї вашої згоди й прошу про те ж саме.

Д р у г. Чи чуєш, Памво? Берися за гусла. Ти довго вчився Давидової пісні. За десять років хоч трохи можна привчитися.

П а м в а. Ах! Що мені в житті приємніше, як співати моїй улюбленій людині? Не боюся, щоб не порізнити голосів. Лякає мене син Сирахів такими словами: "Скажи, старійшино, й не заборони музики".

Д р у г. Співай і оспівай! Не бійся! Будь впевнений, що для неї буде солодкою наша бесіда.

П а м в а. Та що ж її присолодить, якщо я не майстер?

Д р у г. Що присолодить? Те, що робить приємним батькові малолітнього синочка його лепет або невміла гра на арфі. Хіба ти забув, що мистецтво у всіх тайнах священних інструментів не варте й копійки без любові? Чи не чуєш Давида: "Полюбіть Господа"? А потім що? "І визнавайте, хваліть і вихваляйте". Любов Господа є преславна голова премудрості. Яка ж потреба в іншому? Співай натхненно! Та як у світській музиці один тон без другого не може погодженого показати фундамента, а приєднання третього голосу робить музику досконалою, така полягає у трьох голосах, погоджених між собою, так і в Давидових гуслах одна струна сумнівна, якщо її не погодити з іншим віршем. А вже при трьох свідках досконало ут­верджується кожне слово.

Вигукнемо ж Господу в гуслах! Озброїмося згодою проти проклятого язика, ворога нашої божественної людини. А раптом принаймні з нашого товариства виженемо цього нечистого духа.

 

СИМФОНІЯ[22], ТОБТО ПОГОДЖЕННЯ СВЯЩЕННИХ СЛІВ ІЗ ТАКИМ ВІРШЕМ:

 

"Сказав: збережу шляхи мої, щоб не згрішити моїм язиком..."

 

Розмова: П а м в а, А н т і н, Л у к а та інші

 

Л у к а. Продовжуй же твою притчу, Памво...

П а м в а. Нарешті ті два невільники прийшли до великих гір. Вони дякували Богові за своє звільнення. Та їх мучив голод і туга за батьківщиною. Коли вщух вітер, почули шум води й підійшли до джерела. Старший з них, трохи відпочивши, оглянув місця біля цього багатого джерела, що витікало із страшних азіатських гір. "Звичайно, - каже, - тут десь поблизу живуть люди". - "Не знаю, хто міг би поселитися у цих страшних пустелях, - сказав молодий, - принаймні, було б видно якийсь слід до джерела". - Так, поблизу нього по каменях не видно, - сказав старий, - але в дальшій околиці я помітив слід, подібний на людський". Трохи вичекавши, піднялися вузенькою стежкою по кручах. Вона привела їх до кам'яної печери з таким написом: "Скарб світла, гріб життя, двері блаженства".

"Не знаю, який дух тягне мене у цей темний вертеп, - каже старий. - Або помру, або буду живий. Йди за мною!" Слідуючи за духом, обидва пішли всередину. Молодий, не стерпівши більше глибокої пітьми: "Ах, куди йдемо?" - "По­терпи! Здається, чую людський голос". І справді, почувся шум веселих людей. Наблизившись до дверей, почали стукати. Із-за шуму їм не скоро відчинили. Увійшли в простору залу, освічену лампадами. Тут прийняли їх, наче рідних, зробили співучасниками бенкету. А живуть тут кілька землеробів з сім'ями. Відпочивши кілька днів серед цих людинолюбних простаків, що шість днів святкували народження свого пана, запитали подорожні у Конона, який серед них був головою, як далеко живе їх пан? "Він постачає нам все те, що потрібне для веселощів, - сказав Конон, - проте ми до нього в дім ніколи не ходимо і не бачимо, крім наших пастухів, які для нього вірніші за інших. Вони від нас йому носять поклони. Якщо бажаєте, можете йти до нього. Він не дивиться на лице, а на серце. Вам не можна повертатися назад. Ось двері! Вам не страшний шлях темного вертепу при факелі. Господь з вами! Ідіть!"

На сьомий день після свого входу в печеру, 1771 року з півночі ступили чужоземці на шлях панський. На світанку почули хор, що співав: "Смертю смерть потоптавши..."

Після співу раптом відчинилися двері. Увійшли в чертог, освітлений вранішнім світлом...

Л у к а. Досить! Хваліть нині Бога Якового! Починай співати твій псалом і веди хор, Памво! А ми за тобою, наскільки можна.

 

ХОР

 

П а м в а. "Сказав: збережу шляхи мої..."

Л у к а. Здається, з цим віршем погоджений отой: "Сказав: збережу закон твій..." Звідси видно, що Давидові шляхи, які він має намір зберігати, і Закон Божий - то все одно. Отже, другий вірш тлумачить перший.

А н т і н. Є трішки сумніву в тому, що Давид назвав своїм те, що Боже, а не його.

К в а д р а т. Чому ж Давидові не назвати своїм шляхом Божий Закон: він, облишивши шлях нечестивих, засвоїв і всиновив собі шлях Божий.

А н т і н. Не сперечаюсь. Проте краще, щоб третій вірш розвіяв сумнів, щоб була тверда у трьох погодженість.

Л у к а. У чому ж сумніватися? Давид же й Бога називає своїм. "Ти моя частина, Господи. Ти мій, а закон твій є й моїм". "Сказав: збережу шляхи мої..." - те ж саме, що "Сказав: збереже закон свій". Та для твого задоволення ось тобі третій: "Шляхи мої випробував і ти почув мене."

А н т і н. Я й цим не задоволений. Цей вірш пояснюється таким: "Сказав: випробую на мені моє беззаконня щодо Гос­пода". І отак: "Шляхи мої випробував", тобто моє беззаконня, а не Закон Божий. "І ти почув мене", тобто: "І ти відпустив безчестя мого серця". Ці два у всьому подібні, і як початок початком, так і кінець кінцем другого відкривається. Отже, трохи ці два вірші різняться: "Збережу шляхи мої", "Збережи закон твій..." Якщо б сказав: "Збережу шляхи твої", то тоді симфонія (погодженість) була б досконалою з цим: "Зберегти закон твій".

К в а д р а т. Як же тепер бути? Слухай, Памво! Ти завів нас у безвихідь. Ти ж сам і виведи.

П а м в а. Знаю. Для вас сумнівне те, що Давид як називає Закон Божий своїм шляхом, так і беззаконня називає своїм же. Не дивуйтесь. Один наш для нас усіх є шлях, що веде у вічність, та має в собі дві частини і дві сторони, наче два шляхи, правий і лівий. Господня частина веде нас до себе, а ліва його сторона - у тління. Цією стороною раніше йшов Давид і, побачивши обман, говорить: "Шляхи мої випробував і ти" та ін. Потім, вибравши добру частину, каже: "Збережу шляхи мої", тобто буду берегти цю добру частину, щоб мій язик не відвів мене від неї у тління. "Спокуси мене, Боже, й заведи серце моє, і якщо у мені є шлях беззаконня, тоді настанови мене на шлях вічний".

Д р у г. Любі друзі! Ви непогано забренькали на Давидовій арфі і, на мій погляд, не порушили музики. Та проґавили найважливіше, а саме: "Сказав".

А н т і н. Це, здається, кожен розуміє.

Д р у г. А мені сниться, начебто немає труднішого.

А н т і н. Звичайно, ти жартуєш.

Д р у г. Аж ніяк! Святе Письмо подібне на ріку або на море. Часто в тому місці ховається глибина, невидима й самим ангельським очам, де зовні здається негарно й просто. Завваж­те, що Давид у багатьох місцях говорить "сказав" і після цього йде досить важливе; наприклад: "Сказав: нині почав..." та інше. "Сказав: потім народжується збереження закону". "Го­ворить безумний у своєму серці"; тоді настає розтління всіх починань; "Сказав: ти Бог мій". Бачите, що мова є насінням й джерелом усього добра й зла, а ви цю голову опустили. Цієї-то доброї мови просить Бога він же: "Скажи душі моїй: я твоє спасіння". "Господи, відкриєш уста мої..." А коли послав слово своє і зцілив, тоді Давид поклав основу всієї своєї будови... Як же ти, Антоне, кажеш, що кожен розуміє? Чи розумієш, що таке мова?

А н т і н. Принаймні бачу людські вуста.

Д р у г. Бог знає... "Приступить людина і серце глибоке". Як же можеш бачити?

А н т і н. Серця бачити не можу.

Д р у г. То не бачиш же й уст його. Чи ти вже це забув? "Глибоке серце людині і є людина". Слухайте, любі друзі! Заспівайте на Давидових гуслах. Викрийте його невігластво. Виженіть біса. Памво, починай!

 

СИМФОНІЯ

 

П а м в а. "Зігрійся, серце моє". "Сказав язиком моїм".

Л у к а. "Ти дав веселість у серці моєму".

К в а д р а т. "Відригну серце моє, слово добре, язик мій - палиця..."

П а м в а. "Зрадіє мій язик твоїй правді".

К в а д р а т. "Слово господнє розпалить його".

Л у к а. "Зрадіє у веселощах твоєї мови".

П а м в а. "Розгориться серце моє і утроба моя".

Л у к а. "Зрадіють уста мої і душа моя".

К в а д р а т. "Каже тобі моє серце: Господа знайду".

Д р у г. Годі! Чи чуєш, Антоне, симфонію? Чи ти зрозумів, що язик s устами радіє, а серце говорить? Зізнайся ж з Сираховим сином, що "уста мудрих у серці їх". Та як не бачиш їх серця, так ні уст їх, ні язика, ні слова уст їх, ні мови. Бачиш, яке трудне слово "сказав"!

А н т і н. А зовнішні уста і язик - що таке?

Д р у г. Занімій і мовчи! Чи ти не чув, що на цих гуслах не потрібно співати для твоєї землі, плоті й крові, а лиш Господові і його мові, про якого пишеться: "Земля затаїлася й побоялася стати на суд Бога".

А н т і н. Справді, нова мова.

Д р у г. Нова людина має й нову мову. Послухай, Памво! Заспівайте цій нашій улюбленій людині, насолоді й бажанню нашому. Та так співайте, щоб солодкою для нього була наша хвала. Заспівайте розумом, а не лише голосом, що вражає повітря. Новому нову пісню.

 

СИМФОНІЯ

 

П а м в а. "Співаю тобі на гуслах, святий Ізраїлю".

Л у к а. "Гарний добротою більше, ніж сини людські".

К в а д р а т. "Улюблений, як син єдинородний".

Π а м в а. "Заради цього помазав тебе, Боже, Бог твій".

Л у к а. "Чесне ім'я його перед ними і буде живий".

К в а д р а т. "Оновиться, як орлина, юність твоя".

Π а м в а. "Посох сили пошле тобі Господь із Сіона".

Л у к а. "Що таке людина, як її пам'ятаєш".

К в а д р а т. "Людина й людина народилась".

Π а м в а. "Престол його, наче сонце".

Л у к а. "Встань, чому спиш, Господи"!

К в а д р а т. "Правиця твоя прийме мене".

Π а м в а. "Не даси твоєму преподобному бачити зотління".

Л у к а. "Ще ж і плоть моя поселиться на надії".

К в а д р а т."І літа твої не зменшаться".

Д р у г. Чи знаєш, Антоне, цього блаженного мужа? Він не вмирає, а його плоть не зотліває.

А н т і н. Зізнаюся, не знаю. А що знаю, ті всі вмирають і тліють.

Д р у г. То ж слухай, що всі ті у Бога не почесні. "Не зберу, — говорить Господь, — соборів їх із крові". Яка користь у крові їх, коли вони тліють? Шукай, що то за людина, яка у пам'ятній записці у Бога? Якщо знайдеш, тоді й сам будеш записаний на небесах. Ти ж читав, що "єдиною говорить Бог", а там розуміється двоє — людина й людина, язик і язик, "сказав" і "сказав", старе й нове, істинне й пусте, слово боже и смертне, голова й п'ята, шлях і гріх, тобто помилка... "Сказав". А потім що? "Збережу шляхи мої". "Сказав безза­конникам". А що таке? — "Не беззаконьте". "Сказав". Що ж то за мова? "Почую, що говорить у мені Господь?" "Мир! Що говорить мир на людей своїх". "Сказав: Ось же й мова". "Господи, уста мої відкриєш". "Сказав: Господь дасть слово благовісникам". "Сказав: послав слово своє і зцілив їх". "Сказав: спершу було слово". "Сказав: Бог, який звелів світлу із пітьми засяяти". "Сказав: той зітре твою голову". "Сказав: говорить Бог: — Хай буде світло". "Сказав: просвітлюєш мою пітьму". "Сказав: серце чисте твори". "Сказав: Господи, я зачав у нашому лоні". "Сказав: всяка плоть — трава". "Сказав: клявся й поставив долі..." "Сказав: живе слово боже". "Сказав: доки січеш, о меч божий? Боже, що говориш істину в серці моєму. Боже серця мого, доки січеш? Я вже заховав слова твої у серці моєму".

А н т і н. А я гадав, що Давид звичайно сказав нашою мовою — "сказав".

Д р у г. Ні, а таємною, новою, нетлінною. Він не любив говорити інакше; чуєш, що каже: "О Господи, похвалю слово".

А н т і н. О, коли б Бог і мені дав цей новий язик!

Д р у г. Якщо пізнаєш старий, то пізнаєш і новий.

А н т і н. Тьху! Що за біда? Начебто я вже й старого не знаю? Ти мене опудалом зробив.

Д р у г. Якщо б тобі шинкар поставив одну склянку старого, а другу нового вина, а ти не знавець, то як можна сказати, начебто знаєш? Помилково можеш вважати старе новим.

А н т і н. Яка ж користь бачити, не маючи смаку?

Д р у г. Суща правда. А я тобі кажу, що й про сам старий язик не знаєш, де він, хоча б ти й не був позбавлений смаку.

А н т і н. Що ти співаєш? Адже ж наш старий язик у роті.

Д р у г. А рот де?

А н т і н. Хіба не бачиш мого рота?

Д р у г. Досить брехати, непросвіщенне болото! Пекельна тьма! Послухай Давидові гусла й прожени духа брехні. Заспівай, старче!

 

СИМФОНІЯ

 

П а м в а. "Немає в устах їх істини. Серце їх суєтне".

Л у к а. "Уста облесні в серці".

К в а д р а т. "Говорить безумний у серці своєму".

П а м в а. "Труд і хвороба під язиком їх".

Л у к а. "Доки покладу ради в душі моїй?"

К в а д р а т. "Хвороби у серці моєму..."

Д р у г. Ось бачиш, що й сам твій старий язик у твоєму прастарому серці, а не в зовнішності.

А н т і н. Як же мій зовнішній язик не говорить, якщо він говорить? Адже ж чути його голос.

Д р у г. Думка рухає грязь твого язика, і вона-то ним говорить, а не грязь - так, коли молоток б'є на башті годинника, то зі середини годинникового механізму виходить спонукальна сила, якою рухається нечутливий молоток. І то­му-то Давид співає: "Подумали (то ось вже) й сказали". Чи старий, чи новий язик - обидва заховалися в безодні сердець своїх. "Подумав, - каже, - про шляхи твої", тобто "Сказав: збережу шляхи мої". А знову ж про злий язик ось що: "Неправду задумав язик твій", тобто "серце його зібрало собі беззаконня". А як у мертвість твого зовнішнього язика, так у всі органи твоєї тлінності зі сердечного ж механізму виходить спонукальна сила. З цього видно, що всі вони у тій же безодні, як яблуня у своєму насінні, ховаються, а зовнішня грязь про них лише свідчить. Співаки, заграйте й цієї пісеньки!

 

СИМФОНІЯ

 

П а м в а. "Нога моя стоїть на правоті".

Л у к а. "Ті ж завжди блудять серцем".

К в а д р а т. "Неправду сплітають ваші руки".

П а м в а. "У серці робите беззаконня".

Л у к а. "Язик його сплітає лестощі".

К в а д р а т. "Звів очі мої".

П а м в а. "До тебе взяв душу мою".

Л у к а. "Глянь і прихили вухо твоє".

К в а д р а т. "Прихилив серце моє у твої одкровення".

Д р у г. Розжуй силу цих слів і побачиш, що нога гордині й рука, і роги грішних, і зуби, вуха, й око просте й лукаве - і все до останнього волоска сховалося у сердечній глибині. Звідси-то й виходять помисли, що рухають всю нашу крайню плоть і грязь. Помисли, що володіють зовнішнім твоїм оком, є твоє головне око, а плотське - наче одяг, що наслідує твоє нутро. Те ж розумій і про інші органи.

А н т і н. Та ти ж говорив, що лиш уста мудрих у серці їх, а тепер говориш те про всі уста.

Д р у г. Ти дуже спостережливий щодо моїх помилок. Ось вірш Сираха: "Серце безумних в устах їх, уста ж мудрих у серці їх". Хай же й бездумного уста будуть у серці. Та якщо ти цього не розумієш, тоді думка твоя буде в бруді твоїх зовнішніх уст. А про що розмірковуєш, там і твоє порожнє серце. Воно думає, що плотський тягар сильний і важливий. Воно, перебуваючи в цьому хибному переконанні, стає й само порожнечею, оскільки й язик його суєтний. Такий помисел є твої обтяжені вуста, а в них твоє серце буде доти, поки не скажеш: "Сказав: збережу шляхи мої". "Врятуй мене від тягару, хай не втону". Тому-то й язик і називається головою, що за цим вождем йде все людське серце. Я б бажав, щоб тобі Господь і всім нам дав нове й чисте серце, зітер голову зміїного язика, а заговорив у нашому серці тією мовою, про яку сказано: "Мову, його ж не бачачи, почув". "Послав слово своє й врятував їх від розтління".

А н т і н. Тепер, здасться, й я розумію оці слова: "Зрадіють смиренні кості".

Д р у г. Коли все-все, то й сама кість міститься в душі й у серці. "Як лиш, - каже, - вмовк, то зістарілись кості мої".

П а м в а. "Занімів і вмовк від благ у той час, коли грішному (язикові) постати переді мною".

Д р у г. Справді. А як цей злий вождь і зміїна голова доводить до ніяковості ввесь сердечний скарб, так, навпаки, язик, який благовістить веселий божий мир, приносить всьому серцю, всій нашій безодні радість і світло. "Слухові, - каже, - моєму даси радість і веселість". Щоб як все моє, так і кості мої, що перші змирилися з тлінням, тепер зрадіють. Цьому мирному язикові вірив, ним же й говорив. А що сказав? Ось що: "Кожна людина - брехня". "Всяка плоть - сіно". "Плоть - ніщо ж". "Сказав: ім'я господнє покличу". "Сказав: збережу шляхи мої". Піду вслід за моїм язиком, за нетлінною людиною. Не піду на тління за грішним язиком. Заволаю з Ісайєю: "Я божий".

П а м в а. Ми трохи увійшли всередину нашої плоті, наче в надра землі. Знайшли, чого не бачили. Людей ми знайшли нових, які мають руки, ноги і все нове. Та ще не кінець. Продовжимо шлях до нашого досконалого миру. Зневаж, о душе моя, цілком всю плоть видиму й невидиму! Відходи від неї й наближайся до Господа. Вірою відходи, а не видінням. Віра риє й рухає гори. Ось світильник шляхів твоїх, новий язику!

 

 

Народжена 1767 року

ЛЮБИЙ ДРУЖЕ МИХАИЛЕ!

 

За десять верст од Харкова написав я цю книгу в лісах Земборських. Дух звелів, щоб назвалася "Асхань". Асхань - це донька Халева, який увійшов у землю обітовану. Означає краса. Він віддає її своєму братаничеві за жінку, бо той здобув місто Арвон. Це місто іще називається Хеврон, тобто дружба і місто письменне. Це премудрість божа, захована у глибинах Біблії. Всі, хто осягнув цю премудрість, насолоджуються нареченою, за словами Ісайї: "Як радіє наречений нареченій, так зрадіє Господь тобі".

Серце наше, що пізнало себе, є голубом. Цей чистий голуб викликає собі з Ноєвого ковчега, з Біблії - чисту голубку. Ось наречена! Ось найприємніша й єдина жертва Богові! Ось пара голубів! Ось запах пахощів Господу! Ось найвище блаженство! Цей запах закінчить оцю книгу. Що означає зламати голубові крила його? Те ж, що й зламати роги. "Всі роги грішних зломлю". Ріг, ніготь, волос, пір'я відрізняються від тіла, хоча все це у тілі. У тілі й відрізняється від тіла - що? Думка! Думка чиста є волос голови негинучий, роги й промені на голові Мойсея[2]. Ріг, що дорівнює Єреміїному діамантовому нігтю, є чиста думка. Крила голубині, що легко ширяють у вічності, ось вони: "Помисли серця його суть рід у рід". Зламайте крила - розумій: роздеріть серце ваше. Тоді зламаєш дурні крила й голубці твоїй - Біблії. Ось пара! "Хай відірве голову голуби­ну". "Хай же відлучить гортань з пір'ям..." Це є те ж саме: "Розділив Бог між водою і водою..." Що є ця вода, якщо не ріка, мова, думка, слово, гортань, серце, пір'я? Будь-яка фігура, тим більше сонце, є думка. Бо щось нам проповідує. І сонце є думка! Воно - голуб. Куди летить? У вічність. "Полечу й спочину". Тут вічність називається сходом. Що ж вище від неї? "Схід ім'я йому". Сюди кидай! Кидай на схід гортань і пір'я. Про гірне мудруй! Підніми вверх. Пожертвуй пір'я. Богові. Кидай вище попелу, на місце попелу. Замість плоті накинь на Господа печаль твою, тлінь твою, плоть твою, ніщо це не твоє. Хай будуть очі твої голубині вище попелу на іншому, ніж попіл, місці. Бо попелом є все, крім вічності. Ось тоді-то вицідиш кров із сонця. Пізнавши істину, [побачиш], що сонце перетвориться тобі у кров. Бо що ж воно є, як не кров, плоть і попіл?.. І як криваві крила від серця твого відлучи, так і скотину твою розділи. Тіло твоє, попільна твоя частина - ось те тобі! Дай же місце на місці твого попелу. Слухай! На всякому ж місці дай місце і Богові твоєму! У волосі - волосу його, у жилочці твоїй - жилці його, у костях твоїх - костям його. Поділися з ним до останньої твоєї часточки, як цар Содомський[3] з Авраамом. Ось тоді-то здійсниться: "Жінка твоя (премудрість), як лоза плідна, в усіх кутках дому твого". Ось тобі літорослі, діти твої! Нові жили! Нова плоть і кість! А трапеза твоя Вишньому - серце твоє.

Амінь! Мир на Ізраїля!

 

Григорій Сковорода

 

Зміст цієї книги

 

"Земля була невидима... й пітьма поверх безодні".

"Коли будуть пізнані в пітьмі чудеса твої і правда твоя у землі забутій?"

"Пам'ятайте чудеса його, тобто долі вуст його".

"Не втаїться кість моя від тебе, її ж ти сотворив таємно". "Дух все випробовує, і глибини Божі".